Окрема думка від 29 червня 2026 р. у справі №466/977/25 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

Окрема думка

судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду ОСОБА_1

справа № 466/977/25

провадження № 51-314 км 26

30 червня 2026 року колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі головуючої ОСОБА_2 , суддів ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , було розглянуто у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження стосовно засудженого ОСОБА_4 , за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду від 10 листопада 2025 року.

За результатом касаційного розгляду касаційну скаргу прокурора було задоволено, скасовано ухвалу Львівського апеляційного суду від 10 листопада 2025 року та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

При цьому підставою для скасування ухвали стало те, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги прокурора щодо необхідності призначення обвинуваченому ОСОБА_4 остаточного покарання із застосуванням положень ч. 4 ст. 70 КК України у зв`язку із тим, що попередній вирок не набрав законної сили, не урахував практики Верховного Суду, викладеної у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 01 червня 2020 року (справа № 766/39/17), а також, усупереч ч. 2 ст. 419 КПК України, не спростував доводів сторони обвинувачення в частині посилань на вказану практику суду касаційної інстанції, чим допустився порушень, передбачених ч. 1 ст. 412, ст. 413 КПК України.

Однак з наведеним вище рішенням колегії суддів суду касаційної інстанції не погоджуюсь, з огляду на таке.

Як видно зі змісту оскаржуваної ухвали, суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок у порядку апеляційної процедури за доводами апеляційної скарги сторони обвинувачення щодо призначення ОСОБА_4 остаточного покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, установив, що:

- обвинувачений був засуджений вироком Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2025 року (попередній вирок) за ч. 3 ст. 301-1 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців із позбавлення права займатися будь-якою діяльністю, пов`язаною з піклуванням за дітьми, їх вихованням, організацією їх дозвілля та обіймати посади, пов`язані з роботою із особами до 18 років на строк 3 роки;

- кримінальне провадження по обвинуваченню ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 301-1 КК України, станом на момент перегляду цієї справи в суді апеляційної інстанції, перебувало на розгляді Київського апеляційного суду та, відповідно до Єдиного реєстру судових рішень, розглянуто по суті не було;

- кримінальні правопорушення у цьому кримінальному провадженні ОСОБА_4 вчиняв протягом квітня - вересня 2024 року, тобто до ухвалення стосовно нього попереднього вироку від 10 лютого 2025 року.

Виходячи із наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов переконання про обґрунтованість висновків суду першої інстанції у цій справі щодо неможливості призначення ОСОБА_4 остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК України з урахуванням вироку Святошинського районного суду м. Києва від 10 лютого 2025 року, адже таке судове рішення (попередній вирок) ще не набрало законної сили.

Разом з тим апеляційний суд зауважив, що питання про застосування покарання при наявності кількох вироків підлягає вирішенню на стадії виконання вироку у порядку, передбаченому ст. 537 КПК України.

На мою думку, вказані висновки суду апеляційної інстанції в цілому є обґрунтованими, виходячи з нижче наведеного.

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Згідно з ч. 1 ст. 17 КПК України особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Зі змісту постанови об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі № 766/39/17 (яка була покладена в основу доводів касаційної скарги прокурора та постанови колегії суддів від 30 червня 2026 року), видно, що питання, яке підлягало вирішенню Судом, полягало в тому яке правило призначення остаточного покарання підлягає застосуванню - за сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 70 КК України) чи за сукупністю вироків (ст. 71 КК України), саме з огляду на момент у часі вчинення кримінальних правопорушень.

Водночас об`єднана палата зробила правовий висновок, відповідно до якого під час визначення того, які з правил призначення остаточного покарання (за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків) підлягають застосуванню за наявності іншого обвинувального вироку (вироків) щодо цієї ж особи, слід керуватися саме часом постановлення попереднього вироку, а не часом набрання ним законної сили:

а) якщо злочин (злочини), за який (які) засуджено особу в цьому кримінальному провадженні, було вчинено до постановлення попереднього вироку, то остаточне покарання призначається за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 70 КК України (за сукупністю злочинів);

б) якщо злочин (злочини), за який (які) засуджено особу в цьому кримінальному провадженні було вчинено після постановлення попереднього вироку, але до повного відбуття покарання, то остаточне покарання призначається за правилами, передбаченими ст. 71 КК України (за сукупністю вироків).

Виходячи з аналізу рішення об`єднаної палати, можна дійти висновку, що постановлення вироку (а не набрання ним законної сили) є ключовим моментом лише в ході вирішення питання, яку норму КК України слід застосувати (ст. 70 чи ст. 71 цього Кодексу) саме з огляду на час вчинення особою кримінальних правопорушень (зокрема, злочини скоєні до постановлення попереднього вироку чи після його постановлення).

Таким чином, вирішуючи питання про призначення особі остаточного покарання за сукупністю кримінальних правопорушень (ст. 70 КК України) або за сукупністю вироків (ст. 71 цього Кодексу), суд має визначити, яке з правил підлягає застосуванню (тобто застосувати висновок об`єднаної палати), при цьому вважаю, що застосувати таке правило можливо лише у випадку, коли попередній вирок (який підлягає урахуванню з огляду на зазначені правила) набрав законної сили, оскільки у протилежному випадку буде порушено положення, передбачені ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК України, якими установлено імперативну заборону притягнення особи до покарання без обвинувального вироку, який набрав законної сили.

З огляду на зазначене ця позиція не суперечить наведеному вище правовому висновку об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

За таких обставин вважаю, що відсутні правові підстави, передбачені ст. 438 КПК України для скасування ухвали суду апеляційної інстанції.

Суддя ОСОБА_1