Постанова від 08 липня 2026 р. у справі №344/1886/21 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2026 року

м. Київ

справа № 344/1886/21

провадження № 51-3587 км 21

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

засудженого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції)

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_7 на вирок Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2026 року у кримінальному провадженні за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Рогатин Івано-Франківської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, та виправдано у зв`язку із відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.

Вироком Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2026 року вирок суду першої інстанції скасовано.

Постановлено новий вирок, яким ОСОБА_7 визнано винуватим за ч. 3 ст. 368 КК України і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням владних, організаційно-розпорядчих функцій в правоохоронних органах, на строк 3 роки, з конфіскацією всього майна, яке належить йому на праві власності.

Суд апеляційної інстанції визнав винним ОСОБА_7 у одержанні службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди у значному розмірі для себе за вчинення такою службовою особою в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади та службового становища, за детально викладених у вироку обставин.

Суд установив, що ОСОБА_7 , будучи начальником Івано-Франківського обласного бюро судово-медичної експертизи (далі ОБСМЕ) та у період з 02 січня по 31 грудня 2020 року працював за сумісництвом на посаді лікаря судово-медичного експерта на 0,5 ставки у відділі комісійних судово-медичних експертиз ОБСМЕ та відповідно був службовою особою, яка займає відповідальне становище.

В кінці квітня 2020 року ОСОБА_8 , який працював на посаді молодшої медичної сестри, звернувся до особи, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, з приводу допомоги в переведенні на посаду лікаря судово-медичного експерта. Вказана особа, знаючи, що ці питання вирішуються начальником ОБСМЕ ОСОБА_7 , звернувся до останнього з приводу призначення ОСОБА_9 на посаду лікаря.

В цей час у ОСОБА_7 виник злочинний умисел на незаконне (протиправне) збагачення шляхом отримання неправомірної вигоди від підлеглого йому працівника за призначення на посаду лікаря. Розуміючи, що всі призначення на посади виконує він особисто, з метою прикриття своїх злочинних діянь, ОСОБА_7 через посередника повідомив ОСОБА_9 про те, що призначить його на посаду лікаря за умови надання йому 4000 доларів США.

Особа, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження, маючи єдиний з ОСОБА_7 умисел, повідомив ОСОБА_9 про необхідність надання вказаної суми за призначення на посаду та дав йому час, необхідний для збору всієї суми.

Під час кількох зустрічей із ОСОБА_9 вказана особа умисно, сприяючи вчиненню злочину ОСОБА_7 , висловлювалася про необхідність передачі грошових коштів та запевняла ОСОБА_9 про позитивний результат вирішення питання щодо переведення його на вищу посаду за умови передачі обумовленої суми, після чого начальником Бюро буде визначено конкретне місце його роботи.

08 жовтня 2020 року приблизно о 16:00 год, виконуючи вказівки співучасників, ОСОБА_9 зайшов у відділ кадрів Бюро, де ОСОБА_7 підписав дві його заяви від 08 та 09 жовтня 2020 року. При цьому, не бажаючи бути викритим в одержанні неправомірної вигоди, ОСОБА_7 наказав працівнику відділу кадрів оформити накази про призначення на посаду різними датами на 0,75 ставки в одному із відділів бюро та 0,25 ставки посади лікаря СМЕ в іншому відділі бюро.

09 жовтня 2020 року о 16:29 год. ОСОБА_9 на території автомийки по вул. Надрічній у м. Івано-Франківську передав особі, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, неправомірну вигоду в сумі 4000 доларів США, яку останній тримав при собі в період з 09 до 13 жовтня 2020 року, при цьому частину неправомірної вигоди в сумі 1000 доларів США тримав у сумці своєї дружини.

13 жовтня 2020 року ОСОБА_7 зустрівся із вказаною особою та отримав від нього частину неправомірної вигоди в сумі 3000 доларів США.

Таким чином ОСОБА_7 , будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, умисно, за пособництвом іншої особи одержав від підлеглого ОСОБА_9 неправомірну вигоду в сумі 4000 доларів США (що за курсом НБУ становило 113 120 грн), що є значним розміром, за призначення останнього на вищу посаду.

Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі з доповненням засуджений просить скасувати вирок апеляційного суду і закрити кримінальне провадження, оскільки його вину не доведено. Не погоджується з оцінкою доказів, які надав суд апеляційної інстанції, вказує на неповноту викладення у вироку показань свідків та змісту протоколів слідчих дій і вважає вирок таким, що не відповідає вимогам ст. 420 КПК України.

Стверджує, що апеляційний суд у своєму вироку виклав обвинувачення, яке відрізняється від того, що було йому пред`явлено, що засуджений вважає істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Вказує на порушення апеляційним судом вимог ст. 346 КПК України, оскільки суд перед початком судового розгляду не видалив із зали суду свідків.

Також зазначає, що суд неправильно послався на протокол прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення, адже така заява не є джерелом доказів у розумінні ст. 84 КПК України, а посилання суду на зустріч засудженого із особою, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, 09 жовтня 2020 року не відповідає обставинам справи, оскільки в цей день такої зустрічі не було і протоколом НСРД вона не зафіксована.

Вказує на неналежну перевірку судом версії сторони захисту про повернення боргу та про наявність провокації злочину.

Також стверджує, що текст вироку апеляційного суду був виготовлений не в нарадчій кімнаті, видана засудженому копія судового рішення виготовлена у невстановлений спосіб, а тому було порушено таємницю наради суддів.

Позиції інших учасників судового провадження

Засуджений та його захисник у судовому засіданні підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити з наведених у скарзі підстав.

Прокурор у суді касаційної інстанції заперечувала проти задоволення касаційної скарги та просила залишити вирок апеляційного суду без зміни.

Межі розгляду матеріалів кримінального провадження у касаційному суді

Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Згідно зі ст. 433 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. При перевірці доводів, наведених у скарзі, касаційний суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.

Мотиви суду

Доводи касаційної скарги в частині невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи та неповноти судового розгляду відповідно до положень ст. 433 КПК України не є предметом перевірки суду касаційної інстанції. Тому посилання засудженого на неповноту викладення у вироку показань свідків, неправильне відтворення змісту цих показань та змісту протоколів слідчих дій колегія суддів не досліджує, натомість зауважує, що суд першої або апеляційної інстанції досліджує докази безпосередньо, показання свідків також сприймає безпосередньо, а виклад таких показань у судовому рішенні може бути стислим. Крім того, у касаційній скарзі не наведено переконливих доводів, яким чином вказані скаржником обставини перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Під час перегляду оскаржуваного судового рішення судом касаційної інстанції у межах передбачених законом повноважень не встановлено обставин, які би ставили під сумнів обґрунтованість висновків апеляційного суду про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення за викладених у вироку фактичних обставин. Ці висновки підтверджуються зібраними у кримінальному провадженні й безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог закону. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Статтею 94 КПК України передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

У цьому провадженні суд апеляційної інстанції ретельно перевірив доводи апеляційної скарги прокурора, дослідив докази, про дослідження яких заявлялися клопотання, допитав свідків та вирішив питання допустимості цих доказів, їх достатності для постановлення судового рішення. Дотримуючись положень ст. 94 КПК України, оцінив докази в їх сукупності, детально виклав їх у вироку, встановив, що вони є взаємоузгодженими, належними та допустимими, доповнюють один одного і дійшов обґрунтованого переконання про те, що висновок суду першої інстанції про відсутність доказів наявності у ОСОБА_7 умислу на отримання неправомірної вигоди зроблений без достатньої оцінки всіх доказів в їх сукупності, вирок суду першої інстанції не відповідає фактичним обставинам справи, а вина обвинуваченого доведена поза розумним сумнівом.

Так, апеляційний суд в обґрунтування свого рішення послався на показання свідків ОСОБА_10 щодо обставин написання ОСОБА_9 заяв про призначення на посади та підтвердила, що це питання знаходилося у компетенції обвинуваченого. Це підтвердив також свідок ОСОБА_11 в суді першої та апеляційної інстанцій.

Також суд послався на протокол огляду та вручення грошових коштів, наданих ОСОБА_9 для фіксації факту вимагання у нього неправомірної вигоди з боку начальника Івано-Франківського ОБСМЕ ОСОБА_7 за призначення на посаду судово-медичного експерта. Під час цієї слідчої дії на всі купюри було нанесено препарат «Світлячок М».

Відповідно до протоколу огляду місця події від 14 жовтня 2020 року на подвір`ї житлового будинку по АДРЕСА_2 ОСОБА_7 відчинив гараж, який належить його матері та яким він користується, та у присутності понятих і захисника в цьому гаражі було виявлено 3000 доларів США, на яких виявлено сліди світіння, також номери цих купюр співпадали з номерами купюр, зафіксованих у протоколі огляду та вручення грошових коштів. Згідно висновку експерта від 16 листопада 2020 року на купюрах виявлена спеціальна хімічна речовина, що має люмінесценцію. Така ж хімічна речовина, відповідно до висновку експерта від 24 листопада 2020 року, наявна на ватному диску, що містить змиви з правої руки ОСОБА_7 та має спільну родову належність із препаратом «Світлячок М», яким були помічені купюри.

В суді були досліджені протоколи за результатами НСРД аудіо-, відео контролю особи, які були проведені на підставі ухвал слідчого судді, де зафіксовані розмови ОСОБА_9 з ОСОБА_12 щодо можливості переведення на посаду. Під час цих розмов ОСОБА_9 запитував, чи говорив ОСОБА_12 з начальником ( ОСОБА_7 ) з приводу посади, а ОСОБА_12 у свою чергу відповідав, що потрібно мати всю суму на руках. Під час розмови останній неодноразово повторював, що зустрінеться із шефом і обговорить це питання та наполягав на необхідності передачі одразу всієї суми. В процесі розмов ОСОБА_12 наголошував на тому, щоб ОСОБА_9 не приходив особисто в кабінет шефа, за посаду та гроші в стінах бюро не говорив. Вказані обставини підтверджують, що обвинувачений діяв приховано, через іншу особу.

Суд дослідив протоколи за результатами НСРД - зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, де зафіксовані розмови ОСОБА_9 з ОСОБА_12 стосовно працевлаштування і попередження останнього про те, щоб він не вів розмов у приміщенні бюро.

Згідно протоколу за результатами НСРД - аудіо-, відео контролю особи в кабінеті ОСОБА_7 відбулася його розмова з ОСОБА_9 щодо посади, процедури оформлення заяви та з організаційних питань. Згідно протоколу за результатами НСРД - спостереження за особою ОСОБА_7 у вказані в протоколі дати зустрічався з ОСОБА_12 поза приміщення бюро, спілкувалися тривалий час, у процесі розмови ретельно вивчали оточення та говорили пошепки.

У протоколі за результатами НСРД аудіо-, відео контролю особи від 14 жовтня 2020 року міститься інформація про фіксування зустрічі ОСОБА_9 з ОСОБА_12 , під час якої останній отримав від ОСОБА_9 гроші та зазначив, що якби не мав з шефом таких відносин, то не міг би вирішити питання щодо роботи.

Також протоколом за результатами НСРД - спостереження за особою від 14 жовтня 2020 року зафіксовано факт зустрічі 13 жовтня 2020 року ОСОБА_12 з ОСОБА_7 , які на автомобілі пересувалися містом, кілька разів змінювали місце своєї стоянки, потім останній вийшов із салону та направився до гаража, зайшов усередину, переміщував предмети, вийшов з гаража, після чого був затриманий, у нього взяли змиви з рук, де виявили світіння спеціальної хімічної речовини. Одразу після цього був проведений огляд місця події - гаража, де були виявлені гроші в сумі 3000 доларів США.

В суді також були досліджені посадові інструкції, відповідно до яких ОСОБА_7 як начальник бюро мав повноваження приймати на роботу і звільняти працівників бюро.

Апеляційний суд правильно зазначив, що незважаючи на те, що у матеріалах кримінального провадження не зафіксовано жодної розмови ОСОБА_9 або ОСОБА_12 з ОСОБА_7 , яка би свідчила про умисел на отримання останнім коштів за працевлаштування ОСОБА_9 на посаду судмедексперта, однак даний факт підтверджується, зокрема, дослідженими протоколами НСРД - спостереження за особою ОСОБА_7 від 09 жовтня 2020 року. Суд надав належну оцінку також змістам розмов, зафіксованих у протоколі, де йшлося про заплановані зустрічі із ОСОБА_12 та ОСОБА_7 з метою працевлаштування, переконання у тому, що з начальником бюро все домовлено і він визначить конкретне місце роботи одразу після передання всієї суми грошей. А також суд врахував ту обставину, що ОСОБА_9 було висунуто попередження в жодному разі не говорити в стінах бюро про призначення на посаду.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази, встановив фактичні обставини, які свідчили про наявність у ОСОБА_7 умислу на незаконне збагачення шляхом отримання неправомірної вигоди від підлеглого йому працівника бюро за призначення останнього на посаду лікаря судово-медичного експерта. Також було доведено факт того, що, не бажаючи бути викритим, він залучив до втілення свого задуму підлеглого йому працівника.

Суд апеляційної інстанції з дотриманням ст. 404, 405, 349 КПК України дослідив докази, дав їм оцінку відповідно до ст. 94 цього Кодексу та дійшов переконливого висновку, що ці докази у сукупності та взаємозв`язку доводять винуватість обвинуваченого у кримінальному правопорушенні, передбаченому ч. 3 ст. 368 КК України.

Засуджений у касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд неправильно у вироку послався на його зустріч із ОСОБА_12 09 жовтня 2020 року, оскільки протоколом за результатами НСРД жодної зустрічі в цей день не зафіксовано.

Згідно матеріалів кримінального провадження у вказаному протоколі за результатами проведення НСРД від 09 жовтня 2020 року зафіксовано інформацію про зустрічі ОСОБА_7 з ОСОБА_12 05 та 08 жовтня 2020 року. Протоколу від 09 жовтня 2020 року, в якому містилася б інформація про зустріч саме цього дня у справі немає, а події, які описані у вироку суду апеляційної інстанції як такі, що зафіксовані 09 жовтня 2020 року, відбулися згідно протоколу за результатами проведення НСРД та встановлених судом обставин справи 08 жовтня 2020 року. Тому колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції допустив технічну помилку, яка не впливає на законність судового рішення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, установлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, установленими на підставі допустимих доказів, і єдиною версією, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Апеляційний суд дотримався цього стандарту та у своєму вироку навів переконливі аргументи, чому він визнав обвинувачення ОСОБА_7 за ч. 3 ст. 368 КК Українидоведеним поза розумним сумнівом та чому не взяв до уваги те пояснення події, що надала сторона захисту.

Суд апеляційної інстанції перевірив версію обвинуваченого про повернення боргу та визнав її безпідставною, оскільки суду не було надано жодних доказів на підтвердження наявності боргу ОСОБА_12 перед ОСОБА_7 у сумі 3000 доларів США. Посилання обвинуваченого на виправлену декларацію від 05 квітня 2021 року як на доказ наявності позики суд визнав необґрунтованим, оскільки подання виправленої декларації через півроку після затримання та кримінального переслідування обвинуваченого не може слугувати допустимим джерелом встановлення факту наявності боргу, адже така декларація була подана після повідомлення про підозру, у момент, коли обвинувачений усвідомлював ризики притягнення його до кримінальної відповідальності. Тому за відсутності розписки про позику, яку сторона захисту не змогла надати, суд апеляційної інстанції дійшов до переконання, що така версія не підкріплена будь-якими матеріальними доказами.

Щодо доводів про наявність ознак провокування злочину, то вони також є необґрунтованими.

Відсутність провокації злочину належно обґрунтована судом на підставі досліджених, проаналізованих та зіставлених між собою доказів.

Практикою ЄСПЛ визначені аспекти (критерії) відмежування провокації злочину від допустимої поведінки правоохоронних органів (рішення: від 04 квітня 2017 року у справі «Матанович проти Хорватії», від 20 лютого 2018 року у справі «Раманаускас проти Литви»). Провокація має місце тоді, коли працівники правоохоронних органів або особи, які діють за їхніми вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб`єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений. При цьому під пасивним розслідуванням розуміється відсутність будь-яких активних дій, які би спонукали особу вчинити злочин.

Для визначення провокації злочину ЄСПЛ установив, зокрема, такі критерії: чи були дії правоохоронних органів активними, чи мало місце з їх боку спонукання особи до вчинення злочину, наприклад прояв ініціативи в контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої; чи був би скоєний злочин без втручання правоохоронних органів; чи були у правоохоронних органів об`єктивні дані про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність, чи була ймовірність вчинення нею злочину суттєвою.

За матеріалами кримінального провадження суд, повно дослідивши відповідні обставини, ознак, притаманних провокації злочину, у діях правоохоронних органів або ОСОБА_9 не виявив. Перевіряючи твердження сторони захисту про провокацію злочину, апеляційний суд належно обґрунтував своє рішення. За перевіркою матеріалів провадження цей суд установив, що органи досудового розслідування діяли в пасивний спосіб і не підбурювали ОСОБА_7 до вчинення злочину.

Як убачається з матеріалів справи, правоохоронними органами було проведено негласні слідчі (розшукові) дії через неможливість отримання відомостей про вчинення злочину ОСОБА_7 в інший спосіб внаслідок того, що будь-яким відкритим шляхом отримати дані, на які вказував заявник, було неможливо з огляду на застосування підозрюваним заходів конспірації та вчинення неправомірних дій із залученням іншої особи з метою уникнення викриття. Орган досудового розслідування діяв у пасивний спосіб і долучився до відповідних подій лише після заяви ОСОБА_9 , де було зазначено про вимагання у нього грошей за призначення на посаду, вказана сума неправомірної вигоди та особи, які висловлювали цю вимогу. Усі подальші НСРД були спрямовані на фіксацію неправомірних дій осіб, зазначених у заяві.

Суд правильно установив, що дії правоохоронного органу, через призму прецедентної практики ЄСПЛ стосовно приписів п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не призвели до підбурювання. Суд касаційної інстанції у свою чергу погоджується з такими висновками, які відповідають критеріям оцінки, визначеним практикою ЄСПЛ.

Крім того, відповідно до цієї практики, суд визнає необґрунтованим заяви щодо провокації кримінального правопорушення й не розглядає їх по суті, коли заявник заперечує факт вчинення ним правопорушення та одночасно заявляє про провокацію (рішення від 08 липня 2021 року у справі «Берлізев проти України»). У цій справі ЄСПЛ визнав непослідовним заперечення заявником вчинення злочину та одночасне висунення ним скарги про те, що його спровокували на це. Захист від провокації обов`язково передбачає, що обвинувачений визнає вчинення інкримінованих йому дій, але стверджує, що вони були наслідком незаконного підбурювання з боку працівників правоохоронного органу.

У цьому кримінальному провадженні обвинувачений ОСОБА_7 заперечив факт вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення, наголошував на тому, що жодної домовленості на отримання неправомірної вигоди не було і ОСОБА_12 лише повернув йому борг. Тому доводи, наведені в касаційній скарзі про те, що мала місце провокація злочину, є непослідовними та непереконливими.

Обґрунтованих доводів із посиланням на зміст оцінених під час судового розгляду доказів щодо наявності провокації з боку працівників правоохоронних органів або відмінних від тих, що були предметом оцінки суду апеляційної інстанції, засуджений у касаційній скарзі не навів.

Засуджений стверджує про порушення апеляційним судом ст. 346 КПК України внаслідок того, що суд апеляційної інстанції перед допитом в судовому засіданні свідків у режимі відеоконференції не видалив інших свідків із зали суду.

Натомість, згідно відеозапису судового засідання, допит свідків у суді апеляційної інстанції відбувався у кількох судових засіданнях, при цьому лише 27 жовтня 2025 року відбувався допит двох свідків, у інші дні в судове засідання з`явилося по одному свідку. Під час допиту свідків суд дотримався вимог вищенаведеної норми процесуального закону, перед початком судового розгляду дав розпорядження про видалення свідків із зали суду і допитував кожного із них окремо. А тому ці доводи засудженого не ґрунтуються на матеріалах провадження.

У касаційній скарзі засуджений вказує про безпідставне посилання суду на протокол прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення як на доказ, оскільки така заява не є джерелом доказів у розумінні ст. 84 КПК України.

Відповідно до ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Суд касаційної інстанції погоджується із твердженням засудженого, що заява про вчинене кримінальне правопорушення не є доказом у розумінні наведеної норми закону. Проте, протокол прийняття такої заяви фіксує сам факт звернення особи, належну процедуру прийняття уповноваженим органом цієї заяви, що має своїм наслідком внесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення (або таке, що готується) до ЄРДР і початок досудового розслідування. Тобто, суд може послатися на таку заяву як на підтвердження факту звернення заявника, а висновки про винуватість особи повинні ґрунтуються на сукупності зібраних під час досудового розслідування та досліджених у судовому засіданні доказів.

Суд апеляційної інстанції оцінив усі надані сторонами докази в їх сукупності та взаємозв`язку, дійшов переконливого висновку про доведеність винуватості обвинуваченого «поза розумним сумнівом», оскільки вони прямо та непрямо підтверджують існування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Посилаючись на незаконність судових рішень, особа, яка подає касаційну скаргу, повинна вказати конкретні порушення закону, що є підставою для їх зміни чи скасування, а також належним чином обґрунтувати свої доводи. При цьому скаржник має обґрунтувати не лише наявність такого порушення, але й надати доводи тому, що воно істотно позначилося на можливостях сторони відстоювати свою позицію у справі і не було виправлено в ході кримінального провадження. Проте, засуджений не вказує яким чином наведені ним порушення вплинули на допустимість чи достовірність доказів.

Доводи касаційної скарги переважно зводяться до твердження про неповноту судового розгляду та викладення у вироку змісту показань свідків і досліджених доказів, а також незгоди з оцінкою судом апеляційної інстанції доказів, які суд поклав в основу вироку. Касаційний суд у першу чергу звертає увагу на таку підставу визнання недопустимими доказів, як отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов. Саме з цієї позиції суд касаційної інстанції перевіряє доводи касаційної скарги щодо істотності порушень вимог кримінального процесуального закону. Таких порушень суд не встановив.

Вирок апеляційного суду відповідає вимогам ст. 420 КПК України, у ньому зазначений зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційних скарг, мотиви ухваленого рішення, в тому числі щодо оцінки досліджених у суді апеляційної інстанції доказів, та рішення по суті вимог апеляційних скарг.

Також не ґрунтуються на вимогах закону твердження засудженого про те, що апеляційний суд виклав у вироку обвинувачення, яке відмінне від того, що міститься в обвинувальному акті.

Суд касаційної інстанції неодноразово у своїх рішеннях наголошував, що відповідно до п. 13. ч. 1 ст. 3 КПК України, обвинувачення - це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом. Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, адже містить виклад тих протиправних дій, які інкримінуються особі.

Із матеріалів провадження вбачається, що в обвинувальному акті доступно та конкретно, із посиланням на норму закону, викладено фактичні обставини, які в своїй сукупності дають уявлення стосовно кожного з елементів складу інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, що, у свою чергу, дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою.

При цьому формулювання обвинувачення, викладене в обвинувальному акті, має бути підтверджено в судовому засіданні шляхом дослідження доказів.

Відповідно до ст. 368 КПК України суд, ухвалюючи вирок, у першу чергу повинен вирішити питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений, чи винуватий обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.

При цьому суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що правильне відображення фактичних обставин кримінального правопорушення має суттєве значення не тільки для аргументації висновків суду про доведеність винуватості особи, але й для реалізації права на захист.

З огляду на вищевказане, встановлення судом винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, чіткість та конкретність викладення у вироку фактичних обставин скоєного, що були встановлені на підставі досліджених доказів, є необхідною умовою для визнання судового рішення законним та обґрунтованим.

Під час судового розгляду цього кримінального провадження в суді апеляційної інстанції були чітко встановлені конкретні обставини скоєного ОСОБА_7 кримінального правопорушення, які істотно не відрізнялися від пред`явленого йому обвинувачення. Апеляційний суд сформулював у вироку обвинувачення, яке було ним підтверджено шляхом дослідження доказів і яке за своїм змістом та фактичними обставинами відповідало пред`явленому обвинуваченню. При цьому цей суд мотивував своє рішення про виключення з пред`явленого обвинувачення такої кваліфікуючої ознаки, як вимагання неправомірної вигоди. Виклад у вироку фактичних обставин повністю відповідає тим, що були встановлені під час судового розслідування. Що стосується відмінностей у тексті обвинувального акту, то вони стосуються формулювань, які не впливають на зміст та обсяг обвинувачення. Різниця між ними пов`язана з розвитком судового розгляду, уточненням фактів і прийняттям остаточного рішення по доведеним у справі фактичним обставинам.

Також не знайшли свого підтвердження доводи засудженого про порушення судом апеляційної інстанції таємниці наради суддів.

Відповідно до ст. 366 КПК України після останнього слова обвинуваченого суд негайно виходить до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції після проголошення ОСОБА_7 останнього слова одразу видалився до нарадчої кімнати, після виходу з якої оголосив свій вирок. В матеріалах кримінального провадження міститься текст вироку, підписаний всіма суддями.

Засуджений у касаційній скарзі висловлює доводи про порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону, які є його припущеннями та не знайшли свого підтвердження під час дослідження матеріалів кримінального провадження. Крім того, скаржник не вказує яким чином наведені ним обставини з точки зору критеріїв, указаних в ч. 1 ст. 412 КПК України, могли би призвести до неможливості ухвалити законне й справедливе рішення судом апеляційної інстанції.

Отже, матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування судового рішення, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судове рішення без зміни.

З цих підстав суд ухвалив:

Вирок Тернопільського апеляційного суду від 13 січня 2026 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_13 ОСОБА_3