Рішення від 12 липня 2026 р. у справі №638/7738/26 — Шевченківський районний суд міста Харкова

Справа № 638/7738/26

Провадження № 2/638/7328/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.07.2026 Шевченківський районний суд м. Харкова у складі:

головуючої - судді Штих Т.В.,

за участю секретаря - Харченко К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства « Міський інформаційний центр» Харківської міської ради про поновлення на роботі,-

ВСТАНОВИВ:

12.04.2026 ОСОБА_1 звернулась до Шевченківського районного суду міста Харкова із позовною заявою до Комунального підприємства «МІСЬКИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР» про поновлення на роботі.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Харкова від 11.05.2026 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу п`ять днів з дня вручення копії ухвали суду для усунення недоліків шляхом подання до суду уточненої (доповненої) позовної заяви, яка відповідатиме вимогам статей 175 та 177 ЦПК України із зазначенням відомостей, що відсутні, та додаванням документів, передбачених ч. 4 ст. 177 ЦПК України.

15.05.2026 Позивач подала до суду уточнену позовну заяву разом із заявою про усунення недоліків позовної заяви.

В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на те, що згідно з наказом Відповідача № 40-ОС від 13.03.2026 остання була звільнена за прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Позивач вважає таке звільнення незаконним, оскільки у зв`язку з військово агресією росії проти України, руйнування будинку, де Позивач мешкала у місті Харкові, побоюючись за своє життя та здоров`я, а також життя та здоров`я своєї неповнолітньої доньки, Позивач 10.03.2022 була змушена тимчасово залишити України на час воєнного стану, про що повідомила Відповідача.

Як зазначає Позивач, відсутність працівника на роботі у зв`язку з бойовими діями не може бути кваліфікована як прогул без поважної причини, тому до з`ясування причин відсутності працівника та отримання від нього письмових пояснень доцільно обліковувати його як працівника, відсутнього з нез`ясованих або інших причин.

Тобто, на думку Позивача, нез`явлення працівника на роботі в умовах воєнного стану у більшості випадків буде вважатися таким, що сталося з поважної причини, оскільки було зумовлене необхідність збереження життя та здоров`я працівника та/або членів його сім`ї.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Харкова від 19.05.2026 прийнято до розгляду уточнену позовну заяву Позивача, відкрито спрощене позовне провадження у справі та призначено судове засідання на 17.06.2026 о(б) 13:30.

04.06.2026 Відповідач подав відзив на позовну заяву.

Зі змісту відзиву на позовну заяву вбачається, що заперечення Відповідача проти позову обґрунтовані тим, що причину відсутності працівника можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником.

Водночас, Відповідач зазначає, що рішення працівника перебувати за межами України в більш безпечному місця є безумовним його правом, але не спростовує факт прогулу.

09.06.2026 Позивач подала відповідь на відзив, в якому остання заперечує проти доводів, викладених у відзиві на позовну заяву.

15.06.2026 Відповідач подав заперечення (на відповідь на відзив), за змістом якого останній вважає, що Позивачем не спростовано законність звільнення Позивача із займаної посади.

17.06.2026 у судове засідання з`явились представники Відповідача.

Позивач у судове засідання не з`явилась. 26.05.2026 Позивач подала до суду заяву про розгляд справи без її участі у зв`язку з перебування за межами України та неможливістю особливої участі у судовому засіданні.

У судовому засіданні представник Відповідача звернувся до суду із клопотанням, в якому просив суд звернутися із запитом до Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби з питання, чи перетинала державний кордон України Позивач у період з 26.12.2022 по 16.03.2026.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Харкова від 17.06.2026 витребувано у Державної прикордонної служби України відомості про перетинання державного кордону України Позивачем в період з 17.06.2021 по 17.06.2026 включно, як на виїзд з території держави України так і на в`їзд до території держави Україна.

21.06.2026 Позивачем подано до суду додаткові пояснення, в якому остання заперечує проти доводів, викладених у запереченнях (на відповідь на відзив).

13.07.2026 у судове засідання з`явився представник Відповідача, який заперечував проти задоволення позову у повному обсязі.

Позивач у судове засідання не з`явилась. 08.07.2026 Позивач подала до суду заяву про розгляд справи без її участі у зв`язку з перебування за межами України та неможливістю особливої участі у судовому засіданні.

Станом на 13.07.2026 Державною прикордонною службою України ухвала Шевченківського районного суду міста Харкова від 17.06.2026 не виконана.

Враховуючи викладене, з огляду на значення витребуваних судом відомостей та наданих Позивачем пояснень у заявах по суті та додаткових поясненнях, заслухавши думку представника Відповідача, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи за наявними у ній доказами.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню, на підставі наступного.

Відповідно до ст. 13, 81 ЦПК України, суд розглядає справу не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд зокрема вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати.

Статтями 12, 13, 77 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів. Даний принцип полягає у прояві в змагальній формі ініціативи та активності осіб, які беруть участь у справі. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов`язані визначити докази, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці данні встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко-і відеозаписів, висновків експертів.

За змістом статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З`ясувавши дані у справі, дослідивши докази, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Суд, всебічно з`ясувавши обставини, на які Позивач посилається як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні, вважає встановленими такі факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що наказом Відповідача № 10-Л від 02.01.2003 Позивачку прийнято на роботу на посаду бухгалтера (з дипломом магістра) відділу бухгалтерії та фінансового обліку.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ІХ на території України введено воєнний стан, який продовжує тривати станом на момент розгляду справи.

Наказом Відповідача № 30-ОС/ВС від 31.03.2022 було тимчасово, з 01.04.2022 призупинено дію трудового договору з Позивачем.

Наказом Відповідача № 469-ОС/ВС від 14.12.2022 дію трудового договору з Позивачем було відновлено з 26.12.2022.

26.12.2022 Позивач на робочому місці не з`явилась й до роботи не стала, що було зафіксовано Відповідачем у Акті про відсутність на роботі від 26.12.2022. Зазначений Акт про відсутність на роботі від 26.12.2022 було направлено Позивачу повідомленням вих. № 1790/0/2-22 від 26.12.2022 з проханням надати пояснення причин її відсутності.

У відповідь на направлений Акт про відсутність Позивача на роботі від 26.12.2022 засобами електронного зв`язку Позивач 26.12.2022 на адресу Відповідача надала письмові пояснення причини своєї відсутності на роботі 26.12.2022, а саме у зв`язку з перебуванням у Федеративній Республіці Німеччина через військову агресію росії проти України.

В подальшому, Відповідачем зафіксовано факт відсутності Позивача на роботі шляхом складання Акту про відсутність на роботі від 02.05.2024. Зазначений Акт було направлено Позивачу засобами електронного зв`язку листом вих. № 764/0/2-24/07-08 від 02.05.2024 з проханням надати пояснення причин відсутності на роботі.

У відповідь на вищезазначений лист та Акт від 02.05.2024 Позивачем було направлено на адресу Відповідача пояснення від 05.05.2024 з зазначенням причини своєї відсутності – проживання у Німеччині.

Листом вих. № 1949/0/2-24/06-07 від 04.10.2024 Відповідач повідомив Позивача про наказ Відповідача № 19-ОД/ВС від 18.06.2024, відповідно до якого Позивачу необхідно пройти в строк до 01.11.2024 періодичний медичний огляд у приватному акціонерному товаристві «ХАРКІВСЬКИЙ ТРАКТОРНИЙ ЗАВОД» або в медичному закладі за місцем проживання.

У зв`язку з Позивача на роботі, зокрема 24.12.2025 та 25.12.2025, Відповідачем було складено відповідні Акти про відсутність на роботі від 24.12.2025 та від 25.12.2025. З зазначеними Актами про відсутність на роботі Позивача було ознайомлено шляхом їх направлення листом № 2257/0/2-25/06-07 від 25.12.2025 засобами електронної комунікації, із проханням надати пояснення причин її відсутності.

В свою чергу, на лист вищезазначений лист Відповідача, Позивачем була надана відповідь вх. № 4498/0/1-25/Е06-08 від 29.12.2025 із зазначенням причини відсутності на роботі – перебування за кордоном, а також поясненням щодо непроходження рік тому, у 2024 році, на вимогу Відповідача, медичного огляду, оскільки вважає трудовий договір з Відповідачем призупиненим, а Позивач не знаходиться з Відповідачем у процесі трудової діяльності.

В подальшому, Відповідачем було зафіксовано факти відсутності на роботі Позивача 16.01.2026, 26.01.2026 та 30.01.2026, шляхом складання відповідних Актів про відсутність на роботі. Зазначені Акти були направлені Позивачу засобами електронного зв`язку листом вих. № 225/0/2-26/06-07 від 30.01.2026 з проханням надати пояснення причин систематичної відсутності на роботі.

Листом від 01.02.2026 (вх. № 474/0/1-26/Е06-08 від 02.02.2026) Позивачем були надані Відповідачу пояснення із зазначенням причини відсутності на роботі – перебування за кордоном.

Актами про відсутність на роботі 02.02.2026 та 10.03.2026 Відповідачем було зафіксовано факт відсутності Позивача на роботі 02.02.2026 та 10.03.2026. Листом від 11.03.2026 вих. № 563/0/2-26/06-07 Відповідачем було направлено Позивачу Акти відсутності на роботі з проханням надати пояснення причин такої відсутності.

Листом від 12.03.2026 (вх. № 1065/0/1-26/06-08 від 13.03.2026) Позивачем були надані підприємству пояснення із зазначенням причини відсутності на роботі – перебування за кордоном.

Наказом Відповідача № 40-ОС/ВС від 13.03.2026 Позивача було звільнено 16.03.2026 за прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП.

Не погоджуючись із звільненням, Позивач звернулась до суду із позовною заявою про поновлення на роботі.

Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (у тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Частиною 3 ст. 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у період дії воєнного стану працівник, робоче місце якого розташоване на територіях активних бойових дій, який відсутній на роботі, не підлягає звільненню на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України. Час відсутності на роботі такого працівника не підлягає оплаті та не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

Згідно зі статтею 147 КЗпП України дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення застосовується власником до працівника за порушення трудової дисципліни.

Порушенням трудової дисципліни є невиконання або неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків, що проявилися в порушенні, зокрема, Правил внутрішнього трудового розпорядку, посадових інструкцій, прогул.

Прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Факт відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня (прогул) має бути належним чином зафіксований власником або уповноваженим ним органом задля того, аби унеможливити порушення трудових прав працівника та його безпідставне притягнення до дисциплінарної відповідальності.

На вказаному наголошено у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2025 року у справі № 398/3043/23 (провадження № 61-11855св25).

У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 (провадження № 61-47902св18) зазначено, що прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або в цілому).

Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня.

Робочим місцем працівника вважається певна зона, де працівник знаходиться і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Трудова діяльність працівника може здійснюватися (а відповідно його робоче місце може знаходиться) безпосередньо на підприємстві (фіксоване робоче місце) або в межах іншого територіального простору, який використовує працівник для виконання трудових обов`язків. Прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а й на роботі. Відсутність працівника за фіксованим робочим місцем за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

При цьому судам необхідно також враховувати, що працівник має підпорядковане становище перед роботодавцем, а тому потребує підвищеного захисту від неправомірних дій роботодавця.

Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акту, тому він подається у довільній, простій письмовій формі та підписується не менше ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано відсутність працівника на роботі.

Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. У таких документах обов`язково вказується не тільки дата, а й конкретний час відсутності працівника.

Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана.

Для з`ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Частиною першою статті 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

На підставі статей 147-149 КЗпП України роботодавець має право застосовувати до працівника дисциплінарне стягнення за прогул, вчинений з вини працівника.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду № 712/10356/24 від 12/01/2026.

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 27.11.2024 у справі № 552/7015/22 (провадження №61-9370св24) щодо відсутності на роботі у зв`язку із перебуванням працівника за межами країни та звільнення працівника за прогул без поважних причин - рішення працівника перебувати за межами України в більш безпечному місці є безумовним його правом, але не спростовує факт прогулу.

Водночас, Верховний Суд у постанові від 09.09.2025 у справі № 760/9573/23 виснував, що загальновідомим є той факт, що російська федерація чинить збройну агресію проти України, у зв`язку з чим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 введено з 24 лютого 2022 року в Україні воєнний стан, який діє і на теперішній час.

Разом з тим сам по собі цей факт, без доведення працівником причинно-наслідкового зв`язку між чиненням збройної агресії проти України та неможливістю прибути на роботу, не є достатньою підставою вважати поважною причину відсутності працівника на роботі.

Обґрунтовуючи поважність причин своєї відсутності на роботі, Позивач посилалася виключно на перебування за межами України у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України.

Водночас такі доводи самі по собі не можуть бути достатньою підставою для висновку про поважність причин нез`явлення на роботу, оскільки відповідно до правових висновків Верховного Суду визначальним у таких правовідносинах є не сам факт перебування працівника за кордоном чи запровадження воєнного стану, а наявність доведеного причинно-наслідкового зв`язку між цими обставинами та об`єктивною неможливістю виконувати трудові обов`язки.

Як убачається з матеріалів справи, у своїх письмових поясненнях, які надавалися Відповідачу у відповідь на акти про відсутність на роботі, Позивач як підставу своєї неявки послідовно зазначала лише перебування на території Федеративної Республіки Німеччина у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України.

Разом із тим будь-яких конкретних обставин, які б свідчили про неможливість повернення до України, прибуття до місця роботи або виконання трудових обов`язків у будь-який інший спосіб, Позивачем не наведено та належними і допустимими доказами не підтверджено.

При цьому, суд бере до уваги, що після відновлення дії трудового договору наказом Відповідача від 14.12.2022 Позивачу було достеменно відомо про необхідність приступити до виконання своїх трудових обов`язків з 26.12.2022.

Незважаючи на це, Позивач до роботи не приступила, а в подальшому протягом тривалого часу продовжувала бути відсутньою на робочому місці, що систематично фіксувалося Відповідачем відповідними актами. На кожне звернення роботодавця щодо надання пояснень Позивач фактично повідомляла лише про своє перебування за кордоном, не зазначаючи жодних додаткових обставин, які б об`єктивно перешкоджали виконанню нею трудових обов`язків.

Більше того, матеріали справи свідчать, що Відповідач підтримував із Позивачем постійний зв`язок засобами електронної комунікації, надсилав їй акти про відсутність, витребував письмові пояснення, а також повідомив про необхідність проходження періодичного медичного огляду за місцем проживання, тобто фактично надав можливість виконати відповідний обов`язок без обов`язкового прибуття до підприємства.

Проте Позивач цю вимогу також не виконала, мотивувавши це власним переконанням про те, що дія трудового договору нібито залишалася призупиненою, хоча матеріали справи підтверджують її офіційне відновлення ще з 26.12.2022.

Суд також враховує, що з моменту відновлення дії трудового договору до моменту звільнення минуло понад три роки.

Позивач не надала доказів того, що за цей період вживала будь-яких заходів для виконання своїх трудових обов`язків, погодження із роботодавцем іншого режиму роботи, оформлення відпустки, переведення, дистанційної роботи чи врегулювання трудових відносин в інший передбачений законом спосіб.

Так само відсутні докази звернення до роботодавця із заявами про наявність об`єктивних перешкод для повернення в Україну або проханнями про визначення іншого порядку виконання трудових функцій.

Посилання Позивача виключно на загальний факт запровадження воєнного стану та її перебування за межами України саме по собі не свідчить про існування поважних причин відсутності на роботі, оскільки такі обставини не звільняють працівника від обов`язку довести, що саме вони об`єктивно унеможливили виконання ним трудових обов`язків.

Окремо суд бере до уваги, що Харківська міська територіальна громада, де розташований Відповідач, відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України № 376 від 28.02.2025, починаючи з 16.09.2022 не належить до територій активних бойових дій.

За таких обставин положення частини третьої статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», які встановлюють заборону звільнення працівника за прогул у разі, якщо його робоче місце розташоване на території активних бойових дій, застосуванню у спірних правовідносинах не підлягають.

За наведених обставин суд доходить висновку, що Позивач не довела існування об`єктивних та непереборних обставин, які виключали б її вину у тривалій відсутності на роботі, а також не підтвердила належними доказами причинно-наслідкового зв`язку між введенням воєнного стану, перебуванням за межами України та фактичною неможливістю виконувати свої трудові обов`язки.

Відтак, наведені Позивачем пояснення не можуть бути визнані поважними причинами відсутності на роботі у розумінні пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України та сформованої практики Верховного Суду, що свідчить про законність звільнення Позивача з цих підстав.

Приймаючи таке рішення, суд виходив з того, що відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року №9, судам слід звернути увагу на необхідність неухильного додержання при розгляді трудових спорів Конституції України, КЗпП України і інших актів законодавства України. Діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно з пунктом 18 постанови Пленуму ВСУ № 9, при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не в праві визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи вищевикладене, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги Позивача не підлягають задоволенню. В матеріалах справи відсутні докази, які б спростовували даний висновок суду.

Суд, звертає увагу на те, що зокрема, у пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гурепка проти України № 2» наголошується на принципі рівності сторін, як одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На основі повного і всебічного з`ясування обставин, на які посилався Позивач, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд не вбачає в діях Відповідача порушень норм трудового законодавства та дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог за недоведеністю належними та допустимими доказами.

Керуючись 4-13,76-89,258-273 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Комунального підприємства « Міський інформаційний центр» Харківської міської ради про поновлення на роботі – залишити без задоволення.

Судовий збір віднести на рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.

Учасник справи, якому копія рішення суду не була вручена у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому копії рішення суду.

Рішення ухвалено та надруковано суддею в нарадчій кімнаті.

Повний текст документу виготовлено 14 липня 2026 року.

Суддя: ШТИХ Т.В.