Рішення від 12 липня 2026 р. у справі №620/5476/26 — Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2026 року Чернігів Справа № 620/5476/26

Чернігівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Баргаміної Н.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 у питанні невиконання обов`язку з розгляду заяви ОСОБА_2 від 18 лютого 2026 року № 95610101, у період з 21 березня 2026 року, до набрання судовим рішенням законної сили, або до надання ІНФОРМАЦІЯ_3 доказів виключення ОСОБА_2 з військового обліку (у залежності від того, яка подія настане раніше);

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 розглянути заяву ОСОБА_2 від 18 лютого 2026 року № 95610101 у 15-денний строк з моменту набрання судовим рішенням у цій справі законної сили;

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_2 у питанні невиконання обов`язку з виключення ОСОБА_2 з військового обліку з 19 травня 2011 року до фактичного виключення ОСОБА_2 з військового обліку;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 виключити ОСОБА_2 з військового обліку;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 привести відомості військового обліку щодо ОСОБА_2 у відповідність з фактичними обставинами: ВОС 437097 А, склад – старший сержант, служба у в/ч НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) у період з травня 1986 року по травень 1988 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 19.05.2011 відповідно до чинного на той момент законодавства, статус ОСОБА_1 , як військовозобов`язаного, припинився.

Відповідачем відзив на позовну заяву подано не було.

Процесуальні дії справі: ухвалою суду від 14.05.2026 в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову було відмовлено; ухвалою суду від 20.05.2026 заяву ОСОБА_1 про заперечення проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження було залишено без задоволення; ухвалою суду від 13.07.2026 в задоволенні клопотання відповідача про закриття провадження було відмовлено.

Всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 з заявою від 18.02.2026, в якій просив:

- надати копію документів, рішень та інших матеріалів, що стали підставою для внесення до Реєстру «Оберіг» відомостей про ОСОБА_2 як військовозобов`язаного з ВОС 957032;

- привести в реєстрі «Оберіг» відомості у відповідність до вимог законодавства, чинного на момент досягнення ОСОБА_2 граничного 45-річного віку перебування у запасі, у тому числі зазначивши: виключений з військового обліку, ВОС 437097 А, склад – сержанти;

- надати письмове мотивоване роз`яснення правових підстав наявності в реєстрі «Оберіг» про перебування ОСОБА_2 на військовому обліку після досягнення граничного 45-річного віку перебування у запасі 19 травня 2011 року;

- надати довідку про час проходження ОСОБА_2 військової служби та інші документи, необхідні для пред`явлення до Пенсійного фонду для врахування строку служби в ЗС СРСР до трудового стажу.

У зв`язку з не неотриманням позивачем відповіді на заяву від 18.02.2026, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Згідно статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Згідно статті 15 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Згідно статті 19 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, медіа, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані, зокрема, письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення.

Статтею 20 Закону України «Про звернення громадян» передбачено, що звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

Крім того, суд зазначає, що порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначає Закон України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Частиною першою статті 14 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що розпорядники інформації зобов`язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Згідно частин першої та другої статті 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що запит на інформацію – це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації (частина друга статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).

Частинами першою та другою статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.

Аналізуючи вищенаведені норми, суд зазначає, що розпорядник інформації повинен надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту або мотивовану відмову у наданні запитуваної інформації, у разі наявності підстав, визначених статтями 21 та 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

При цьому, орган, до якого направлений запит на інформацію, зобов`язаний об`єктивно і вчасно його розглянути, перевірити викладені в ньому факти, надати відповідь та інформацію на запит особи.

Як вже було встановлено судом, позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 з заявою від 18.02.2026, в якій просив:

- надати копію документів, рішень та інших матеріалів, що стали підставою для внесення до Реєстру «Оберіг» відомостей про ОСОБА_2 як військовозобов`язаного з ВОС 957032;

- надати письмове мотивоване роз`яснення правових підстав наявності в реєстрі «Оберіг» про перебування ОСОБА_2 на військовому обліку після досягнення граничного 45-річного віку перебування у запасі 19 травня 2011 року;

- надати довідку про час проходження ОСОБА_2 військової служби та інші документи, необхідні для пред`явлення до Пенсійного фонду для врахування строку служби в ЗС СРСР до трудового стажу.

Відповідачем жодних заперечень щодо звернення до позивача з вказаною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 суду подано не було.

Судом також було встановлено, що заява від 18.02.2026 на публічну інформацію позивача, надіслана до ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідає положенням Закону України «Про доступ до публічної інформації», містить ім`я запитувача та електронну адресу, загальний опис обставин та дані про те, яку інформації позивач бажає отримати, а тому такий запит мав бути розглянутий відповідачем та позивачу мала бути надана відповідь на цей запит в строки, передбачені законодавством України, тобто, протягом п`яти робочих днів.

Однак, матеріали справи не містять доказів надання відповідачем відповіді на вказаний запит.

Вказані порушення свідчать про неправомірні дії відповідача щодо надання відповіді на запит на інформацію.

Згідно частини четвертої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Враховуючи вищевикладене, оскільки відповідач не довів правомірність дій і доводи позивача не спростував, адміністративний позов в цій частині позовних вимог слід задовольнити частково шляхом визнання протиправними дій ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не надання ОСОБА_1 відповіді на заяву від 18.02.2026; зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_5 надати ОСОБА_1 відповідь на заяву від 18.02.2026.

Щодо виключення з військового обліку.

Як встановлено судом, позивач перебував на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_6 , виключений з військового обліку 26.05.2026 на підставі пункту 4 частини шостої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Одночасно, військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Указами Президента України № 133/2022 від 14.03.2022, № 259/2022 від 18.04.2022, № 341/2022 від 17.05.2022, № 573/2022 від 12.08.2022, № 757/2022 від 07.11.2022, № 58/2023 від 06.02.2023, № 254/2023 від 01.05.2023, № 451/2023 від 26.07.2023, № 734/2023 від 06.11.2023, № 49/2024 від 05.02.2024, № 271/2024 від 06.05.2024, № 469/2024 від 23.07.2024, № 740/2024 від 28.10.2024, № 26/2025 від 14.01.2025, № 235/2025 від 15.04.2025, № 478/2025 від 15.07.2025, № 793/2025 від 20.10.2025, № 40/2026 від 12.01.2026, № 342/2026 від 27.04.2026 строк дії режиму воєнного стану продовжувався.

Відповідно до частин першої, другої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Згідно частини п`ятої статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Суд зазначає, що Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно частин першої, другої статті 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов`язані: з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду.

Так, згідно з абзацом 7 пункту 2 частини першої статті 37 Закону № 2232-XII взяттю на військовий облік військовозобов`язаних у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України підлягають громадяни України, зокрема, зняті з військового обліку Збройних Сил України, Служби безпеки України, служби зовнішньої розвідки України відповідно за рішенням Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки України.

Відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону № 2232-XII зняттю з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів розвідувальних органів України - у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, зокрема, з військового обліку військовозобов`язаних:

які вибули в іншу місцевість (адміністративно-територіальну одиницю) України і стали на військовий облік за новим місцем проживання;

які призвані чи прийняті на військову службу або навчання у закладах фахової передвищої військової освіти, вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти;

які направлені для відбування покарання до установ виконання покарань або до яких застосовано примусові заходи медичного характеру;

які зараховані до військового оперативного резерву;

в інших випадках - за рішенням Міністерства оборони України, Служби безпеки України, розвідувальних органів України.

Також, суд зазначає, що частиною шостою статті 37 Закону № 2232-XII передбачено, що виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язаних та резервістів Служби безпеки України - у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних та резервістів розвідувальних органів України - у відповідному підрозділі розвідувальних органів України) підлягають громадяни України, які:

1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими;

2) припинили громадянство України;

3) визнані непридатними до військової служби;

4) досягли граничного віку перебування в запасі;

5) були кандидатами для прийняття на військову службу за контрактом відповідно до частини десятої статті 20 цього Закону, але не були прийняті на військову службу за контрактом;

6) звільнені з військової служби за контрактом відповідно до підпунктів «й» або «к» пункту 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону.

Приписами частин першої та другої статті 28 Закону № 2232-XII, у редакції, яка діяла на момент досягнення позивачем 45 років (19.05.2011) було передбачено, що запас військовозобов`язаних поділяється на два розряди, що встановлюються залежно від віку військовозобов`язаних. Військовозобов`язані, які перебувають у запасі та мають військові звання рядового, сержантського і старшинського складу, поділяються на розряди за віком: 1) перший розряд - до 35 років; 2) другий розряд: рядовий склад - до 40 років; сержантський і старшинський склад: сержанти і старшини - до 45 років; прапорщики і мічмани - до 50 років.

Водночас, частиною четвертою статті 28 Закону № 2232-XII передбачено, шо граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі та у військовому резерві.

Статтею 32 Закону № 2232-XII, у редакції, що діяла на момент досягнення позивачем 45 років було визначено, що військовозобов`язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, а також визнані військово-лікарськими комісіями непридатними для військової служби у воєнний час, виключаються з військового обліку і переводяться у відставку.

Законом України від 27.03.2014 № 1169-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації" (далі Закон № 1169-VII, який набрав чинності 01.04.2014 року) було внесено зміни до статті 28 Закону № 2232-XII, зокрема, частину другу статті 28 Закону № 2232-XII викладено у такій редакції: "Військовозобов`язані, які перебувають у запасі та мають військові звання рядового, сержантського і старшинського складу, поділяються на розряди за віком: 1) перший розряд - до 35 років; 2) другий розряд - до 50 років".

Законом України від 22.07.2014 № 1604-VII "Про внесення змін до статті 28 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі Закон № 1604-VII, який набрав чинності 13.08.2014 року), також було внесено зміни до статті 28 Закону № 2232-XII, зокрема, у пункті 2 частини другої цифри "50" замінено цифрами "60".

Як зазначалося судом, статтею 32 Закону № 2232-XII у редакції, чинній станом на 19.05.2011 року, було передбачено, що військовозобов`язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, виключаються з військового обліку та переводяться у відставку.

Разом із тим у 2014 році законодавцем було змінено правове регулювання відносин щодо перебування громадян у запасі. Так, Законом України від 27.03.2014 № 1169-VII та Законом України від 22.07.2014 № 1604-VII граничний вік перебування в запасі для військовозобов`язаних відповідної категорії було послідовно збільшено з 40 до 50 років, а в подальшому до 60 років.

При цьому положення частини четвертої статті 28 Закону № 2232-XII, відповідно до яких граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі та у військовому резерві, змін не зазнали.

Отже, після набрання чинності зазначеними змінами позивач, як особа, яка не досягла нового граничного віку перебування в запасі, визначеного законом, знову підпав під правове регулювання Закону № 2232-XII щодо військовозобов`язаних.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що сам по собі факт з досягненням 19.05.2011 встановленого граничного віку перебування в запасі не виключав поширення на нього подальших змін законодавства, якими такий граничний вік було збільшено.

Відповідно до правових позицій, викладених у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001 та від 13.03.2012 № 6-рп/2012, дія нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання ним чинності та припиняється з моменту втрати ним чинності. За загальним правилом до події чи факту застосовується той нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце, а дія закону не поширюється на правовідносини, які виникли і припинилися до набрання ним чинності.

Разом із тим наведений конституційний принцип не виключає можливості зміни законодавцем правового регулювання на майбутнє та поширення нових норм на осіб, які на момент набрання ними чинності відповідають установленим законом критеріям.

Водночас Законами України від 27.03.2014 № 1169-VII та від 22.07.2014 № 1604-VII внесено зміни до статті 28 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", якими граничний вік перебування в запасі для військовозобов`язаних відповідної категорії збільшено до 60 років. Закон № 2232-XII не містить положень, які б виключали поширення зазначених змін на осіб, виключених з військового обліку у зв`язку з досягненням раніше встановленого граничного віку, а також не передбачає збереження для таких осіб окремого правового статусу після зміни відповідного правового регулювання.

Таким чином, дія вказаного Закону № 2232-XII у новій редакції поширює свою дію на всій території України і розповсюджується на всіх осіб, що не досягли граничного віку перебування у запасі.

Аналогічна правова позиція щодо застосування вказаних правових норм наведена Верховним Судом у постановах від 19.09.2018 у справі №814/4386/15 та від 17.02.2020 у справі №820/3113/17.

Отже, посилання позивача на припинення правовідносин щодо виконання військового обов`язку у 2011 році та на відсутність правових підстав для його перебування на військовому обліку ґрунтуються на власному тлумаченні норм матеріального права, проте не свідчать про наявність у відповідача передбаченого законом обов`язку внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомості про виключення позивача з військового обліку.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для визнання протиправною бездіяльності ІНФОРМАЦІЯ_2 у питанні невиконання обов`язку з виключення ОСОБА_2 з військового обліку з 19 травня 2011 року до фактичного виключення ОСОБА_2 з військового обліку; зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_4 виключити ОСОБА_2 з військового обліку; зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_4 привести відомості військового обліку щодо ОСОБА_2 у відповідність з фактичними обставинами: ВОС 437097 А, склад – старший сержант, служба у в/ч НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) у період з травня 1986 року по травень 1988 року.

Згідно частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Щодо прохання позивача зобов`язати відповідача подати звіт про виконання судового рішення, то суд звертає увагу на наступне.

Частиною першою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Тобто, здійснення судового контролю за виконанням судового рішення можливе виключно за ініціативою суду. Суд не вбачає підстав для застосування зазначеної форми контролю за виконанням судового рішення, оскільки не вважає, що відповідачем після набрання рішенням суду законної сили не будуть добровільно вживатися заходи з метою виконання даного судового рішення.

Водночас, відповідно до абзацу дев`ятого частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду, прийняті в адміністративних справах, визначених пунктами 1, 5 частини першої статті 263, пунктами 1 - 4 частини першої статті 283 цього Кодексу.

Так, пунктом 1 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію.

Відтак, рішення суду в частині зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_5 надати ОСОБА_1 відповідь на заяву від 18.02.2026 підлягає негайному виконанню.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 72-74, 77, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не надання ОСОБА_1 відповіді на заяву від 18.02.2026.

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_5 надати ОСОБА_1 відповідь на заяву від 18.02.2026.

В решті позову відмовити.

Звернути до негайного виконання рішення суду в частині зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_5 надати ОСОБА_1 відповідь на заяву від 18.02.2026.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 13.07.2026.

Суддя Наталія БАРГАМІНА