Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №521/13211/23 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/6282/26

Справа № 521/13211/23

Головуючий у першій інстанції Сегеда О.М.

Доповідач Сєвєрова Є. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:

Сєвєрової Є.С. (суддя-доповідач),

Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря Малюти Ю.С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , у власних інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради, Акціонерне товариство «Райффайзен Банк»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року у складі судді Сегеди О.М.,

встановив:

2. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року, ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, Акціонерного товариства «Райффайзен Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування

Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання поновити реєстрацію місця проживання.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позову, просив: визнати незаконним та скасувати рішення Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про зняття його та малолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з реєстрації за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_1 ; поновити право шляхом зобов`язання відповідача поновити реєстрацію місця його проживання та реєстрацію місця проживання малолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 .

Позов мотивований тим, що 23 грудня 2003 року його мати ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_3 , в якій вона зареєструвалася в 2004 році, а позивач в 2005 році, що підтверджується довідкою від 10 січня 2013 року.

27 квітня 2007 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 умовили позивача та ОСОБА_5 укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , за

умовами якого власником квартири стала ОСОБА_6 , яка запевнила, що квартира буде

інвестуванням в їх бізнес, а укладення договору купівлі-продажу є формальним та у дійсності ніякого відчуження квартири не буде, оскільки він разом з матір`ю буде мешкати в квартирі, як мешкали раніше.

Крім того, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 повідомили їх про те, що після отримання прибутку,

ОСОБА_6 знову переоформить квартиру на ОСОБА_5

27 квітня 2007 року, в день укладення договору купівлі-продажу спірної квартири,

ОСОБА_6 уклала з ВАТ «Райффайзен Банк» кредитний договір №014/0043/74/73990 та передала квартиру АДРЕСА_3 , в іпотеку банку. При цьому банк достовірно знав про те, що він та ОСОБА_5 зареєстровані в спірній квартирі.

Оскільки, ОСОБА_6 не повернула банку кредитні кошти, то рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі №2-4991/10 з ОСОБА_6 було стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 630024,63 грн.

23 вересня 2010 року Київським районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист №2-

4991/10 про стягнення з ОСОБА_6 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошових коштів.

Постановою заступника начальника Першого Київського відділу ДВС Одеського міського управління юстиції від 23 лютого 2012 року в рахунок часткового погашення заборгованості за виконавчими документами квартира АДРЕСА_3 , була передана у власність АТ «Райффайзен Банк Аваль», а 24 лютого 2012 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» отримало свідоцтво на квартиру АДРЕСА_3 .

Позивач стверджував, що з приводу шахрайських дій вчинених відносно нього в СВП №l

Одеського РУП №1 ГУНП в Одеській області проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні №12013170470004418 за фактом вчинення злочину передбаченого ч.3 ст.190 КК України, а саме щодо заволодіння правом на спірну квартиру шляхом оману з боку ОСОБА_6 та ОСОБА_7

ІНФОРМАЦІЯ_3 у позивача родився син ОСОБА_2 , який з дня народження став мешкати у

спірній квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_4 мати позивача, ОСОБА_5 , померла.

ІНФОРМАЦІЯ_5 у позивача також народився син ОСОБА_3 , який з дня народження також став проживати разом з ними в спірній квартирі.

У 2016 році його діти були офіційно зареєстровані за постійним місцем свого проживання, а саме в квартирі АДРЕСА_3 .

Згодом позивачу стало відомо, що його та його малолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без його згоди було знято з реєстрації за місцем їх проживання.

Позивач звертаючись до суду з вказаним позовом, посилався на порушення його прав та прав малолітніх ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції і мотиви їх ухвалення

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду мотивовано тим, що посадові особи Департаменту діяли відповідно до вимог чинного законодавства. Крім того, суд вважав, оскільки декларування місця проживання, реєстрація місця проживання (перебування) особи не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом (у тому числі не є підставою для вселення чи визнання за особою права на проживання та/або права користування житлом), про проживання в якому особа повідомила, то зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) також не є підставою для її виселення, тобто позбавлення права на житло, оскільки особа може бути позбавлення права на житло тільки за рішенням суду.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги, що позов обґрунтований виходячи із порушення Департаментом імперативної норми закону, а також втручання у право позивача та його дітей на користування єдиним житлом. Також суд першої інстанції не звернув уваги, що у позивача з банком існує реальний спір щодо реєстрації у спірній квартирі та є численні позови банку з цього приводу, але немає жодного рішення суду щодо визнання реєстрації у єдиному житлі незаконним, а отже зняття позивача та його дітей є фактичним вирішенням спору у позасудовому порядку.

Також доводи скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що відповідач прийняв рішення про зняття з реєстрації дітей позивача без подання свідоцтв про народження дітей та без згоди батьків на зняття з реєстрації.

Крім того, апелянт звертав увагу, що перехід права власності на спірну квартиру на користь банка не є підставою для позбавлення позивача права користування єдиним житлом.

Короткий зміст постанови Одеського апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 11 червня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року залишено без змін.

Короткий зміст постанови Верховного Суду

Постановою Верховного Суду від 25 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: постанову Одеського апеляційного суду від 11 червня 2026 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не проаналізував та не надав відповіді на вказані в уточненому позові та апеляційній скарзі аргументів позивача, зокрема, щодо наявності в позивача та його дітей права на житло. Тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

В судовому засіданні представник Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради Лиса Д.І., заперечувала проти задоволення апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення.

Представник АТ «Райффайзен Банк» - адвокат Собчук О.В., в судовому засіданні в режимі відеоконференції заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив в її задоволенні відмовити.

Від ОСОБА_1 24.06.2026 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, доводи апеляційної скарги підтримав та просив задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися. Про дату, час і місце розгляду справи сповіщені належним чином.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її інших учасників.

3. Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій та неоспорені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

23 грудня 2003 року ОСОБА_5 придбала за договором купівлі продажу квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 42,6 кв. м, в тому числі житловою 25.3 кв.м.

Відповідно до довідки про склад сім`ї та реєстрації № 53 від 10 січня 2013 року в квартирі АДРЕСА_3 станом на 10 січня 2013 року були зареєстровані ОСОБА_5 з 03 березня 2004 року та позивач ОСОБА_1 з 15 квітня 2005 року.

27 квітня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_6 придбала у власність квартиру АДРЕСА_3 .

27 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір № 014/0043/74/73990 від 27 квітня 2007 року, за умовами якого остання отримала кредит в розмірі 60 095 дол. США.

27 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_6 було укладено Іпотечний договір від 27 квітня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_6 для забезпечення виконання своїх зобов`язань по Кредитним договором №014/0043/74/73990 від 27 квітня 2007 року передала в іпотеку ВАТ «Райффайзен Банк» квартиру АДРЕСА_3 , яка належала останній на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 2-4991/10 з ОСОБА_6 було стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 630024,63 грн.

23 вересня 2010 року Київським районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-4991/10 про стягнення з ОСОБА_6 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошових коштів.

Постановою державного виконавця Першого Київського відділу ДВС Одеського міського управління юстиції від 23 лютого 2012 року в рахунок часткового погашення ОСОБА_6 заборгованості за виконавчими документами була передана у власність ВАТ «Райффайзен Банк» квартира АДРЕСА_3 .

24 лютого 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу на підставі акту про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, затвердженого начальником Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 23 лютого 2012 року було посвідчено, що юридичній особі: ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» належить на праві власності нерухоме майно, що складається з: квартири АДРЕСА_3 , про що було видано свідоцтво (т. 1 а.с. 14).

14 вересня 2020 року право власності АТ «Райффайзен Банк Аваль» на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна

У позивача є двоє синів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження.

19 лютого 2016 року малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_3 , а малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 був зареєстрований в спірній квартирі 25 січня 2016 року.

Суди встановили, що Малолітні ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , були зареєстровані в спірній квартирі після того, як квартира була передана спочатку в іпотеку банку, а згодом у власність АТ «Райффайзен Банк». При цьому ніяких договірних відносин між позивачем та АТ «Райффайзен Банк» не існує. При житті колишній власник спірної квартири ОСОБА_5 не оспорювала право власності ОСОБА_6 , а згодом і право власності банку на квартиру АДРЕСА_3 .

10 серпня 2022 року АТ «Райффайзен Банк», як власник квартири АДРЕСА_3 звернулось до Департаменту з заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання позивача ОСОБА_1 та його малолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме із квартири АДРЕСА_3 .

10 серпня 2022 року позивач та його діти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за рішенням Департаменту були зняті з реєстрації за місцем свого проживання, а саме: АДРЕСА_2 .

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився/непогодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, розглядаючи справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовуючи при розгляді справ, зокрема, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права ( ч.1,2 та 4 ст. 10 ЦПК ).

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає вищезазначеним вимогам законодавства. На підставі наявних у справі, наданих її учасниками та досліджених судом доказів суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Мотиви прийняття аргументів, викладених в апеляційній скарзі, відхилення аргументів відзиву на апеляційну скаргу

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що знімаючи з реєстрації місця проживання, департаментом було порушено його права та права його малолітніх дітей, у зв`язку з чим просив визнати незаконним та скасувати рішення Департаменту надання адміністративних послуг ОМР про зняття з реєстрації та зобов`язати поновити реєстрацію місця проживання.

З 01 грудня 2021 року набув чинності Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Вказаним Законом, зокрема, передбачено, що:

до заяви про реєстрацію місця проживання (перебування) особи додаються документи, що підтверджують право на проживання (перебування) в житлі, адреса якого реєструється для проживання (перебування) (відомості про житло (документи), що підтверджують право власності на житло, рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житла, визнання за особою права користування житлом, жилим приміщенням, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи, визначені Кабінетом Міністрів України) (пункт 3 частини другої статті 9);

зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється, зокрема, за заявою власника житла (пункт 2 частини першої статті 18);

орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (пункт 6 частини першої статті 24).

Згідно ст. 18 Закону №1871-IX зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється: за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності. У разі подання власником житла заяви про зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або інших законних представників дитини чи одного з них така дитина підлягає зняттю із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) разом із її батьками або іншими законними представниками чи одним із них.

Зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) дитини не здійснюється за заявою власника житла, якщо власником такого житла є один із батьків або інших законних представників дитини.

Підпунктом 5 п.50 Порядку зазначено, що однією із підстав зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) є заява власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування).

Тобто власник житла має право звернутися до Департаменту з заявою про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування).

Відповідно до п.61 Порядку у разі звернення до органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) разом із заявою власника житла про зняття особи (осіб) із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) власник житла подає:1) документ, що посвідчує особу (у разі особистого звернення); 2) документ, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, при цьому права громадян не можуть бути скасовані.

За таких обставин, суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що посадові особи Департаменту діяли відповідно до вимог діючого законодавства.

Проте, колегія суддів з вказаними висновками суду першої інстанції не може погодитись з огляду на наступне.

Відступаючи від висновків, зроблених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2024 року у справі № 127/21333/22 (провадження № 61-13014св23), Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 лютого 2026 року у справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23) зробив такий висновок: «Парламентом в Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» розмежовано випадки, за яких відбувається зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення та коли лише за заявою власника житла.

За наявності судового рішення, яке набрало законної сили, в якому встановлено наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, спір про оспорення рішення органу місцевого самоврядування про зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла буде мати приватноправовий характер, оскільки він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу місцевого самоврядування.

Власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права)».

Законодавець не мав наміру дозволити власнику житла, за допомогою зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла, «обходити» судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права. Тому судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, унеможливлює здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла. Особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 08 березня 2024 року в справі № 740/4760/20 (провадження № 61-13068св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2025 року в справі № 755/1644/22 (провадження № 61-12411св23)), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

- особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

- наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Матеріалами справи встановлено, 23 грудня 2003 року ОСОБА_5 придбала за договором купівлі - продажу квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 42,6 кв. м, в тому числі житловою 25.3 кв.м. Відповідно до довідки про склад сім`ї та реєстрації № 53 від 10 січня 2013 року в квартирі АДРЕСА_3 станом на 10 січня 2013 року були зареєстровані ОСОБА_5 з 03 березня 2004 року та позивач ОСОБА_1 з 15 квітня 2005 року.

27 квітня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_6 придбала у власність квартиру АДРЕСА_3 .

27 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір № 014/0043/74/73990 від 27 квітня 2007 року, за умовами якого остання отримала кредит в розмірі 60 095 дол. США.

27 квітня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк» та ОСОБА_6 було укладено Іпотечний договір від 27 квітня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_6 для забезпечення виконання своїх зобов`язань по Кредитним договором №014/0043/74/73990 від 27 квітня 2007 року передала в іпотеку ВАТ «Райффайзен Банк» квартиру АДРЕСА_3 , яка належала останній на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі № 2-4991/10 з ОСОБА_6 було стягнуто на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 630024,63 грн.

23 вересня 2010 року Київським районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-4991/10 про стягнення з ОСОБА_6 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошових коштів.

Постановою державного виконавця Першого Київського відділу ДВС Одеського міського управління юстиції від 23 лютого 2012 року в рахунок часткового погашення ОСОБА_6 заборгованості за виконавчими документами була передана у власність ВАТ «Райффайзен Банк» квартира АДРЕСА_3 .

24 лютого 2012 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу на підставі акту про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, затвердженого начальником Першого Київського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 23 лютого 2012 року було посвідчено, що юридичній особі: ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» належить на праві власності нерухоме майно, що складається з: квартири АДРЕСА_3 , про що було видано свідоцтво (т. 1 а.с. 14).

14 вересня 2020 року право власності АТ «Райффайзен Банк Аваль» на квартиру АДРЕСА_3 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна

У позивача є двоє синів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження. 19 лютого 2016 року малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_3 , а малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 був зареєстрований в спірній квартирі 25 січня 2016 року.

10 серпня 2022 року АТ «Райффайзен Банк», як власник квартири АДРЕСА_3 звернулось до Департаменту з заявою про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання позивача ОСОБА_1 та його малолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме із квартири АДРЕСА_3 .

10 серпня 2022 року позивач та його діти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за рішенням Департаменту були зняті з реєстрації за місцем свого проживання, а саме: АДРЕСА_2 .

Під час нового апеляційного розгляду справи колегією суддів враховано правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові про скасування раніше ухвалених судових рішень та направлення справи на новий розгляд, відповідно до яких попередні судові інстанції не надали належної оцінки обставинам, що мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Як установлено матеріалами справи, позивач та його малолітні діти були зареєстровані у спірній квартирі та фактично продовжували у ній проживати після укладення були зареєстровані в спірній квартирі після того, як квартира була передана спочатку в іпотеку банку, а згодом у власність АТ «Райффайзен Банк». Надалі право власності на зазначене нерухоме майно перейшло до банку внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки, після чого останній звернувся до органу реєстрації із заявою про зняття позивача та його дітей із зареєстрованого місця проживання.

Разом з тим, як звернув увагу Верховний Суд, суд першої інстанції не звернув увагу на аргументи викладенні ОСОБА_1 в уточненому позові та апеляційній скарзі позивач зазначав, що: (1) з приводу проживання позивача у квартирі, а також проживання дітей виникли численні судові спори з банком. Так банк шість разів та у різні часи звертався з позовом про позбавлення права мешкання у квартирі, виселення та скасування реєстрації за місцем проживання, а саме: справа № 1519/22540/2012, справа № 521/8068/13-ц, справа № 521/22041/14-ц, справа № 521/6318/15-ц. В 2019 році банк у черговий раз звернувся до позивача та дітей з позовом у справі № 521/2179/19 про позбавлення права мешкання у квартирі, виселення та скасування реєстрації за місцем проживання, але у цій справі банк взагалі відмовився від свого позову, вказавши в заяві, що «на сьогоднішній день між сторонами відсутній предмет спору по цій цивільній справі». Таким чином, право позивача та дітей мешкати у спірній квартири в судовому порядку не припинено, а банк добровільно відмовився від своїх претензії щодо права позивача та дітей на проживання у спірній квартирі; (2) з приводу шахрайських дій вчинених відносно позивача та його матері, в слідчому відділі поліції № 1 Одеського районного управління поліції №1 ГУНП в Одеській області проводиться досудове розслідування в кримінальному провадженні № 12013170470004418 за фактом вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, а саме щодо заволодіння правом на спірну квартиру шляхом обману з боку ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (том 1, а. с. 211 - 212, том 2, а. с. 76 - 77).

Отже з огляду на вказане можна дійти висновку, що між позивачем та банком існує невирішений спір щодо правомірності набуття останнім права користування спірною квартирою. Крім того, матеріалами справи підтверджується здійснення досудового розслідування щодо обставин відчуження зазначеного нерухомого майна, на які посилається позивач як на підставу незаконності переходу права власності.

Крім того, судового рішення про позбавлення позивача та його малолітніх дітей права користування житлом, в якому вони були зареєстровані, або виселення із цього житла на разі не існує.

Колегія суддів також бере до уваги, що спірна квартира є єдиним місцем проживання позивача та його малолітніх дітей, які протягом тривалого часу фактично проживають у зазначеному житлі, іншого житла у власності чи користуванні не мають, що сторонами не спростовано.

Сам по собі факт переходу права власності на житло до іншої особи не означає автоматичної втрати особою права на повагу до свого житла. Вирішуючи питання про правомірність втручання у це право, суд повинен оцінити, чи було таке втручання необхідним у демократичному суспільстві, чи переслідувало воно легітимну мету та чи було пропорційним поставленій меті.

Позбавлення позивача та його малолітніх дітей реєстрації місця проживання за відсутності остаточного вирішення спору щодо правового режиму квартири фактично ставить під загрозу можливість реалізації ними права на житло, істотно ускладнює доступ до медичних, освітніх, адміністративних та інших соціальних послуг, а тому становить втручання у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При вирішенні цього спору суд також враховує, що оспорюване рішення стосується не лише прав позивача, а й прав його малолітніх дітей. Відповідно до статті 3 Конвенції ООН про права дитини в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню їхніх інтересів. Тому будь-яке рішення, наслідком якого може стати обмеження житлових прав дітей, має бути особливо ретельно обґрунтованим та відповідати принципу пропорційності.

За обставин цієї справи позбавлення позивача та його малолітніх дітей реєстрації місця проживання до остаточного вирішення спору щодо їхнього права користування квартирою створює надмірний та непропорційний тягар для сім`ї, який не відповідає вимогам справедливого балансу між інтересами власника майна та необхідністю забезпечення ефективного захисту житлових прав позивача і дітей.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що орган реєстрації, приймаючи рішення про зняття особи із зареєстрованого місця проживання, діє в межах наданих законом повноважень та не вирішує спір про право. Однак у разі виникнення спору щодо законності набуття права власності на житло та існування у зареєстрованої особи самостійного права користування таким житлом суд під час вирішення спору про законність рішення органу реєстрації не може обмежитися виключно перевіркою формального дотримання адміністративної процедури. Суд повинен з`ясувати, чи не призвело прийняття такого рішення до порушення права особи на користування житлом, якщо існування такого права є предметом судового спору або підтверджується іншими належними доказами.

Оскільки судом установлено, що на момент звернення банку із заявою про зняття позивача та його малолітніх дітей із зареєстрованого місця проживання між сторонами існував невирішений спір щодо правового режиму спірної квартири та права позивача та його малолітніх дітей на користування нею, а зазначені обставини органом реєстрації не були враховані, колегія суддів доходить висновку, що рішення про зняття позивача та його дітей із зареєстрованого місця проживання було прийнято передчасно, без належного з`ясування обставин, які мають істотне значення для реалізації та захисту їх житлових прав, а тому таке рішення не може вважатися законним та підлягає скасуванню.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є обґрунтованими, а тому вона підлягає задоволенню.

Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, п. п. 29 - 30).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 3, 4 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з порушенням норм процесуального права або неправильному застосуванні норм матеріального права.

Ураховуючи, що невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення останнім вищезазначених норм матеріального та процесуального права, призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Необхідно ухвалити нове судове рішення про задоволення позову за вищевказаного обґрунтування.

Розподіл судових витрат

Відповідно до ст. 382 ЦПК України, в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Так, відповідно до ч. 1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно із ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з тим, що колегія суддів дійшла висновку про задоволення позовних вимог, то на підставі ч. 13 ст. 141 ЦПК України з Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судові витрати в розмірі 6656,32 грн. судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. Резолютивна частина

Керуючись ст.ст.374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 29 лютого 2024 року скасувати, ухвалити нове.

Позов ОСОБА_1 , який діє також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про зняття з реєстрації за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , 2013 року народження, ОСОБА_3 , 2016 року народження.

Поновити право - зобов`язати Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради поновити реєстрацію за місцем проживання за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , 2013 року народження, ОСОБА_3 , 2016 року народження.

Стягнути з Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 6656,32 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складений 13.07.2026.

Головуючий Є.С. Сєвєрова

Судді: Л.М. Вадовська

О.М. Таварткіладзе