Постанова від 01 липня 2026 р. у справі №465/6850/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 465/6850/24 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.

Провадження № 22-ц/811/3936/25 Доповідач в 2 інстанції: Савуляк Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

Головуючого судді: Савуляка Р.В.

суддів: Крайник Н.П., Шандри М.М.

секретаря: Іванової О.О.

з участю: представника ОСОБА_1 – Руккаса Д.М.,

представника Приватного підприємства «Медичний центр

«Вітар Н» – Голубця Н.Й., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» про поновлення на роботі, –

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» про поновлення на роботі.

Позов мотивувала тим, що вона працювала медичною сестрою в приватному підприємстві «Медичний центр «Вітар Н».

Наказом № 23 від 19 серпня 2024 року її відсторонили від виконання посадових обов`язків без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю належним чином засвідченої копії пенсійного посвідчення, довідки до акту огляду МСЕК про присвоєння групи інвалідності за формою, визначеною МОЗ та індивідуальної програми реабілітації інваліда, розробленою МСЕК, підтверджуючих документів про проходження чергової атестації медичних сестер, військово-облікового документа та номера запису в Єдиному державному реєстрі призовників.

Відсутність вищезазначених документів не належить до переліку підстав для відсторонення працівника від роботи, який є вичерпним, що свідчить про незаконність наказу про відсторонення її від роботи.

У зв`язку з незаконним відстороненням відповідач зобов`язаний виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу.

З наведених підстав просила:

-визнати незаконним та скасувати наказ Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» № 23 від 19 серпня 2024 року про відсторонення її від роботи;

-зобов`язати Приватне підприємство «Медичний центр «Вітар Н» виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 24 жовтня 2025 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» про поновлення на роботі – відмовлено.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 жовтня 2025 рокуоскаржив представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі покликається на те, що чинним законодавством не передбачено право роботодавця відсторонювати працівника від роботи через відсутність пенсійного посвідчення, довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії про присвоєння групи інвалідності, індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю, підтверджуючих документів про проходження чергової атестації медичних сестер, військово-облікових документів.

Під час дії воєнного стану та протягом трьох місяців після його закінчення у позивачки відсутній обов`язок проходження чергової атестації медичних сестер.

Просить рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, представника Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» – Голубця Н.Й. на їх заперечення, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що незаконність відсторонення позивачки від роботи при розгляді справи не встановлено, а оскаржуваний наказ скасовано відповідачем, що свідчить про відсутність підстав для поновлення позивачки на роботі та виплату їй середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не може повністю погодитися з наступних мотивів.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала медичною сестрою в приватному підприємстві «Медичний центр «Вітар Н».

Наказом Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» від 19 серпня 2024 року ОСОБА_1 відсторонено від виконання посадових обов`язків без збереження заробітної плати та оплати лікарняних листків з 19 серпня 2024 року через відсутність документів, а саме: належним чином засвідчені копії пенсійного посвідчення, довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії про присвоєння групи інвалідності за формою, визначеною МОЗ та індивідуальної програми реабілітації інваліда (ІПР), розробленою МСЕК, підтверджуючі документи про проходження чергової атестації медичних сестер; військово-облікового документа та номера запису в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних. Термін відсторонення встановлено до усунення причин, що його зумовили.

Наказом Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» № 33 від 30 жовтня 2024 року скасовано відсторонення (наказ № 23 від 19 серпня 2024 року) медичної сестри ОСОБА_1 та зазначено про необхідність приступити до роботи 01 листопада 2024 року.

Згідно з наявними в матеріалах справи актами про відсутність на роботі та доповідними записками у період з 01 листопада 2024 року по 21 березня 2025 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі.

Наказом Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» № 5 від 21 березня 2025 року ОСОБА_1 звільнено з роботи через відсутність на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль на підставі п 83 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Оскаржуючи наказ Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» № 23 від 19 серпня 2024 року позивача вважала, що її незаконно відсторонили від роботи.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Аналіз статті 46 КЗпП України дає підстави для висновку, що відсторонення працівника допускається у випадках, передбачених цією статтю, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені відповідним нормативно-правовим актом.

Відсторонення від роботи працівника роботодавцем можливе з підстав, передбачених законодавством на вимогу третіх сторін та/або з власним рішенням. При відстороненні працівника від роботи роботодавець повинен діяти: на підставі, у межах наданих повноважень та у спосіб, що передбачений законом; неупереджено, дотримуватись принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення: правова підстава для відсторонення від посади; наслідки відсторонення від посади для інших осіб.

Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 161/18657/17.

Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Особа з інвалідністю – особа із стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними бар`єрами можуть заважати її повній та ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими (ст. 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII).

Статтею 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII передбачено, що особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Держава зобов`язана створити умови для реалізації особою з інвалідністю всіх прав людини та основоположних свобод без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності та забезпечити її соціальний захист.

Згідно з ч. 1 ст. Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII з метою реалізації особами з інвалідністю права на працю держава створює умови для їх зайнятості.

Частиною 2 ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII передбачено права особи з інвалідністю у сфері працевлаштування, зокрема, право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Згідно з Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 (чинною на час відсторонення позивачки від роботи), інвалідність встановлюють проведенням медико-соціальної експертизи, яку проводять медико-соціальні експертні комісії (далі – МСЕК), що перебувають у віданні Міністерства охорони здоров`я України.

За результатами огляду МСЕК видає особі, яку визнано особою з інвалідністю, довідку до акта огляду МСЕК із зазначенням групи інвалідності та індивідуальну програму реабілітації.

Індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов`язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, у яких працює або перебуває особа з інвалідністю, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності (ст. 23 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 06 жовтня 2005 року № 2961-IV).

Ці документи (крім стандартного пакета документів) особа з інвалідністю повинна надати при працевлаштуванні.

Роботодавець зобов`язаний забезпечувати для особи з інвалідністю належні умови праці з урахуванням індивідуальної програми реабілітації такої особи та інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством (ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-XII).

Відповідно до пункту 22 Положення № 1317 повторний огляд осіб з інвалідністю з нестійкими, оборотними змінами та порушеннями функцій організму з метою визначення ефективності реабілітаційних заходів, стану здоров`я і ступеня соціальної адаптації проводиться раз на один-три роки.

Повторний огляд осіб з інвалідністю, а також осіб, інвалідність яких встановлено без зазначення строку проведення повторного огляду, проводиться раніше зазначеного строку за заявою такої особи з інвалідністю, інших заінтересованих осіб у разі настання змін у стані здоров`я і працездатності або за рішенням суду.

Дату чергового переогляду зазначають у довідці до акта огляду медико-соціальною експертною комісією. Висновок МСЕК про умови та характер праці, що так само міститься у цій довідці, діє протягом часу встановлення інвалідності, який теж зазначають у цій довідці.

Якщо працівник з інвалідністю після спливу часу встановлення інвалідності з тих чи інших причин не з`являється на черговий переогляд МСЕК, роботодавець матиме підстави відсторонити цього працівника від роботи до проходження ним переогляду МСЕК та видачі йому нової довідки до акта огляду із зазначенням групи інвалідності та висновку МСЕК про умови та характер праці.

Залежно від рекомендацій, що містяться у цьому висновку, роботодавець може допустити працівника з інвалідністю до виконання цих самих функціональних обов`язків із такими самими умовами та характером праці, чи змінити умови та характер праці, чи перевести його на іншу, легшу роботу, яка не буде протипоказаною йому за станом здоров`я, чи звільнити за пунктом 2 статті 40 КЗпП, чи вжити інших заходів, передбачених законодавством.

Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 08 березня 2022 року №225 «Про деякі питання порядку проведення медико-соціальної експертизи на період дії воєнного стану на території України» (в редакції станом на 19 серпня 2024 року) передбачено, що повторний огляд, строк якого припав на період дії воєнного стану на території України, переноситься на строк після припинення або скасування воєнного стану, але не пізніше шести місяців після його припинення або скасування за умови неможливості направлення осіб з інвалідністю та осіб, яким встановлено ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках), лікарсько-консультативною комісією на медико-соціальну експертизу відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 р. № 1317.

При цьому інвалідність та ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) продовжується до останнього числа шостого місяця після припинення або скасування періоду дії воєнного стану, якщо раніше не буде проведено повторний огляд.

У разі коли в індивідуальній програмі реабілітації особи з інвалідністю, дитини з інвалідністю встановлений строк повторного огляду, що припав на період дії воєнного стану на території України, та в особи з інвалідністю відсутня можливість пройти медико-соціальну експертну комісію, їх індивідуальна програма реабілітації продовжується до останнього числа шостого місяця після припинення або скасування періоду дії воєнного стану, якщо раніше не буде проведено повторний огляд і не отримано відповідну індивідуальну програму реабілітації.

Відстороненню ОСОБА_1 від роботи передувало надіслання їй попередження від 31 липня 2024 року про необхідність надання у 7-денний термін належним чином засвідчених копій пенсійного посвідчення, довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії про присвоєння групи інвалідності за формою, визначеною МОЗ та індивідуальної програми реабілітації інваліда (ІПР), розробленою МСЕК, підтверджуючих документів про проходження чергової атестації медичних сестер та підтверджуючих документів перебування на військовому обліку та оновлення своїх військово-облікових даних.

В той же час, чинним законодавством на період дії воєнного стану на території України передбачена можливість перенесення строку повторного огляду особи з інвалідністю на строк після припинення або скасування воєнного стану, але не пізніше шести місяців після його припинення або скасування за умови неможливості направлення особи з інвалідністю на медико-соціальну експертизу.

Судом не встановлено, що індивідуальною програмою реабілітації особи з інвалідністю ОСОБА_1 протипоказана праця, яка виконувалася нею на час відсторонення її від роботи.

Разом з тим, не встановлено змін у характері виконуваної праці, погіршення стану здоров`я позивачки чи зниження її працездатності, які б унеможливили продовження виконання покладених на неї посадових обов`язків, та свідчили б про нагальну необхідність у зв`язку з цим у проведенні повторного огляду медико-соціальною експертною комісією.

З огляду на те, що ОСОБА_1 була працевлаштована у Приватному підприємстві «Медичний центр «Вітар Н» на посаді медичної сестри як особа з інвалідністю в межах нормативу робочих місць, встановленого у ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю», при працевлаштуванні вона надала документи, що підтверджують наявність у неї статусу особи з інвалідністю, а закінчення терміну дії пенсійного посвідчення в умовах воєнного стану не є безумовною підставою для припинення цього статусу.

Крім підтверджуючих документів наявності у позивачки статусу особи з інвалідністю, Приватне підприємство «Медичний центр «Вітар Н» просило надати в тому числі і документи, що підтверджують проходження позивачкою чергової атестації як медичного працівника.

Згідно з пунктом 1.8 Положення про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 23 листопада 2007 року №742 «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою», атестація молодших спеціалістів з медичною освітою здійснюється один раз на п`ять років.

17 листопада 2023 року набув чинності наказ Міністерства охорони здоров`я від 31 серпня 2023 року № 1555 «Про затвердження змін до деяких наказів Міністерства охорони здоров`я України».

Пунктом 2 Наказу Міністерства охорони здоров`я від 31 серпня 2023 року № 1555 «Про затвердження змін до деяких наказів Міністерства охорони здоров`я України» наказ Міністерства охорони здоров`я України від 23 листопада 2007 року № 742 «Про атестацію молодших спеціалістів з медичною освітою», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 12 грудня 2007 року за № 1368/14635, доповнено пунктом 8, яким установлено, що термін дії посвідчень про кваліфікаційну категорію, який сплив у період дії воєнного стану, продовжується на період дії воєнного стану та протягом трьох місяців з дня його припинення або скасування.

Оскільки строк проведення чергової атестації позивачки настав у період воєнного стану, то строк дії попередньої атестації продовжився на період дії воєнного стану та протягом трьох місяців з дня його припинення або скасування, відтак у цей період у неї не виникло обов`язку проходити чергову атестацію, тому ненадання відповідних підтверджуючих документів про її проходження, не є підставою для відсторонення від роботи.

Згідно з п. 51 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2022 року № 1487, керівники державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій повідомляють відповідним районним (міським) територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки про жінок, які працюють у зазначених органах, на підприємствах, установах та організаціях, та які здобули освіту за медичною або фармацевтичною спеціальністю та не перебувають на військовому обліку у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки

Обов`язок керівника медзакладу полягає у веденні персонального військового обліку працівників та інформуванні відповідних районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки про прийняття чи звільнення працівників.

В той же час, чинним законодавством не передбачена перевірка наявності чи відсутності у працівника запису про перебування на військовому обліку та оновлення працівником військово-облікових даних.

Крім того, порушення правил військового обліку є підставою для притягнення особи, яка здійснила таке порушення, до адміністративної відповідальності та не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності працівника.

Колегія суддів звертає увагу, що відсторонення особи від роботи без збереження заробітної плати матиме наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку, відтак може бути виправданим лише за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів.

При цьому, судом не встановлено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи та неможливості подальшого виконання нею своїх посадових обов`язків з огляду на можливість продовження на період воєнного стану строку дії довідки до акта огляду МСЕК про присвоєння групи інвалідності та індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю, розробленої МСЕК, а також відстрочення необхідності проходження чергової атестації.

Разом з тим, незважаючи на невиконання позивачкою вимог роботодавця щодо надання зазначених в попередженні від 31 липня 2024 року документів, наказ № 23 від 19 серпня 2024 року про відсторонення медичної сестри ОСОБА_1 вподальшому скасовано самим Приватним підприємством «Медичний центр «Вітар Н» шляхом прийняття наказу № 33 від 30 жовтня 2024 року, в якому зазначено про необхідність приступити до роботи 01 листопада 2024 року.

Самостійне скасування відповідачем оскаржуваного наказу № 23 від 19 серпня 2024 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи таподальше допущення позивачки до роботи з 01 листопада 2024 року не позбавляє її права оскаржити незаконність дій роботодавця при прийнятті наказу роботодавця, яким її відсторонено від роботи.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про протиправність відсторонення ОСОБА_1 від роботи з підстав, зазначених в наказі Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» №23 від 19 серпня 2024 року, у зв`язку з чим такий є незаконним та підлягає скасуванню.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 , крім визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення її від роботи, просила також стягнути з Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» на її користь невиплачену заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата – це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи.

У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Однак, якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу. Таким чином, у разі незаконного відсторонення працівника від роботи, він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18.

21 березня 2025 року Приватне підприємство «Медичний центр «Вітар Н» виплатило ОСОБА_1 заробітну плату в розмірі 19 635.60 грн за період з 19 серпня 2024 року по 31 жовтня 2024 року, тобто за період її відсторонення від роботи, шляхом перерахування коштів на банківський рахунок позивачки, що підтверджується наявною в матеріалах справи банківською відомістю № 7 від 21 березня 2025 року (т. 2 а.с. 104).

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення з Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Частина 13 ст. 141 ЦПК України передбачає, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з тим, що колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , то на підставі ч. 13 ст. 141 ЦПК України з Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 968.96 грн судового збору за подання позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 384, 389 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 жовтня 2025 року в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» № 23 від 19 серпня 2024 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 – скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким дану позовну вимогу задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» № 23 від 19 серпня 2024 року про відсторонення від роботи ОСОБА_1 .

В решті рішення суду – залишити без змін.

Стягнути з Приватного підприємства «Медичний центр «Вітар Н» на користь ОСОБА_1 968 (дев`ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 13 липня 2026 року.

Головуючий: Савуляк Р.В.

Судді: Крайник Н.П.

Шандра М.М.