Постанова від 09 липня 2026 р. у справі №626/2534/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 626/2534/24 Головуючий суддя І інстанції Рибальченко І. Г.

Провадження № 22-ц/818/1060/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: споживчого кредиту

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Яцини В.Б.

суддів колегії: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Пілігріма Петра Олександровича на рішення Берестинського районного суду Харківської області від 23 вересня 2025 року у справі №626/2534/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

В С Т А Н О В И В :

У липні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №239896946 у сумі 78249,00 грн та судових витрат: судового збору у розмірі 2422,40 грн та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.

Позовна заява мотивована тим, що 09.04.2021 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №239896946 у формі електронного документа з використанням електронного підпису. Відповідно до умов вказаного кредитного договору відповідачу було видано кредит у сумі 22000,00 грн шляхом перерахування коштів на банківську карту, строком на 30 днів, зі сплатою 299,30 % річних від суми кредиту за весь час користування кредитом, починаючи з першого дня надання суми кредиту позичальнику та до закінчення строку, на який видавався кредит.

28.11.2018 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено Договір факторингу №28/1118-01, відповідно до якого було відступлено право вимоги за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021, що підтверджується витягом з Реєстру прав вимоги №138 від 15.06.2021.

28.11.2019 ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» уклали Додаткову угоду №19, згідно з якою строк дії Договору продовжено до 31.12.2020. При цьому інші умови Договору залишилися без змін.

31.12.2020 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» укладено Додаткову угоду №26 до Договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, що продовжила строк Договору до 31 грудня 2021 року. У цій Додатковій угоді Договір факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018 викладено у новій редакції, проте дата його укладення залишена як 28.11.2018 та №28/1118-01.

31.12.2021 сторони Договору факторингу уклали Додаткову угоду №27, яка продовжила строк дії Договору до 31 грудня 2022 року. При цьому інші умови Договору залишилися без змін, відповідно до Договору факторингу в редакції від 31 грудня 2020 року.

Відповідно до витягу з Реєстру прав вимоги №138 від 15.06.2021 до Договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018 (з урахуванням Додаткових угод до нього), ТОВ «Таліон Плюс» отримало право вимоги до відповідача на загальну суму 51937,00 грн.

Таким чином, ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» відступило дійсне право вимоги до ТОВ «Таліон Плюс», оскільки з урахуванням визначених строків дії цього Договору його виконання здійснювалося не одномоментно, а протягом усього строку його дії.

05.08.2020 між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» укладено Договір факторингу №05/0820-01, зі строком дії до 04 серпня 2021 року.

В подальшому ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» уклали низку Додаткових угод: №2 від 03.08.2021 та №3 від 30.12.2022, якими продовжено строк дії Договору факторингу до 30.12.2024 включно, всі інші умови залишилися без змін.

Відповідно до витягу з Реєстру прав вимоги №7 від 28.10.2021 до Договору факторингу №05/0820-01 від 05.08.2020, від ТОВ «Таліон Плюс» до ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» перейшло право вимоги до відповідача на загальну суму 78249,00 грн.

14.02.2022 ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та позивач уклали Договір факторингу №14/02/2022-01, відповідно до умов якого позивачу відступлено право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх грошових зобов`язань, позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором, яка становить 78249,00 грн, та понесені судові витрати.

Рішенням Берестинського районного суду Харківської області від 23 вересня 2025 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Юніт Капітал» заборгованість за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021 у розмірі 78249,00 грн, а також понесені витрати зі сплати судового збору в сумі 2422,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000,00 грн.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 – адвокат Пілігрім П.О. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ «Юніт Капітал». Крім того, просить стягнути з позивача на користь відповідача понесені судові витрати.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом були порушені норми матеріального та процесуального права.

Вказує, що матеріали справи не підтверджують отримання відповідачем коштів на підставі поданих суду договорів, а тому не підтверджують наявності у відповідача заборгованості перед позивачем і, як наслідок, не свідчать про виконання первісним кредитором обов`язку щодо надання кредиту.

Зауважує, що чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином (постанови Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №914/868/17 та від 18.10.2018 у справі №910/11965/16). Встановлюючи дійсність майбутньої вимоги, що переходить до нового кредитора, необхідно з`ясовувати обсяг та зміст прав, які переходять до нового кредитора, та чи існують ці права на момент переходу. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 у справі №752/8842/14-ц.

При цьому вказує, що кредитний договір укладено між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та відповідачем 09.04.2021, а Договір факторингу №28/1118-01 укладено 28.11.2018. Робить висновок, що на момент укладення зазначеного Договору факторингу ще не виникло зобов`язання між первісним кредитором та боржником, а тому передати права вимоги за зобов`язанням, яке не існувало на момент укладення Договору факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, неможливо.

Виходячи з наведеного, вважає, що позивач не надав належних та допустимих доказів набуття ним права вимоги до відповідача, що, у свою чергу, свідчить про відсутність підстав для задоволення позову про стягнення заборгованості.

Посилаючись на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі №905/306/17, зазначає, що для підтвердження факту відступлення права вимоги та переходу права вимоги від первісного кредитора до нового кредитора на кожному етапі такого переходу заінтересована сторона повинна надати належні та допустимі докази. Зокрема, належними доказами набуття права вимоги є належним чином оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстри договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що вони містять дані щодо відповідного кредитного договору, а також докази виконання умов таких договорів, у тому числі щодо їх оплати.

Робить висновок, що позивачем не було надано доказів на підтвердження оплати за Договорами факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, №05/0820-01 від 05.08.2020, №14/02/2022-01 від 14.02.2022.

Наголошує, що позивачем до матеріалів справи не надано жодних доказів наявності у нього або інших учасників за кредитним договором або договорами факторингу відповідної ліцензії Національного банку України на надання фінансових послуг, що підтверджувала б право на здійснення діяльності у сфері кредитування та/або стягнення заборгованості. Посилаючись на ст.13 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові операції», зазначає, що відсутність такої ліцензії свідчить про незаконність провадження позивачем фінансової діяльності та позбавляє його права звертатися до суду з відповідними позовними вимогами.

Зазначає, що відповідачем сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3633,60 грн відповідно до Закону України «Про судовий збір», який у разі задоволення апеляційної скарги підлягає стягненню з позивача. Крім того, просить стягнути з позивача на користь відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 10000,00 грн.

До суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, поданий представником ТОВ «Юніт Капітал» Хлопковою М.С., у якому вона просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення як безпідставну.

Вказує, що Договором факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018 встановлено, що предметом відступлення є права вимоги до боржників, зазначених у відповідних реєстрах прав вимоги.

Наголошує, що реєстр не є разовим документом, оскільки умовами договору факторингу передбачено можливість його формування (укладення) неодноразово за ініціативою та за потреби сторін.

Таким чином, Договір №28/1118-01 є рамковою угодою, адже він підтверджує згоду двох сторін співпрацювати протягом визначеного проміжку часу, а саме з 28.11.2018 по 31.12.2024 (з урахуванням Додаткових угод).

Зазначає, що право вимоги за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021 перейшло до ТОВ «Таліон Плюс» 15.06.2021, відповідно до підписання сторонами Реєстру прав вимоги №138 за Договором факторингу №28/1118-01, який був підписаний вже після укладення кредитного договору. Таким чином, на момент включення цього кредитного договору до Реєстру право вимоги вже існувало, а не є майбутнім, як помилково вважає відповідач.

Крім того, вказує, що 05.08.2020 між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» укладено Договір факторингу №05/0820-01, за умовами якого до позивача перейшло право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021.

Додатковими угодами №2 від 03.08.2021 та №3 від 30.12.2022 продовжено строк дії Договору факторингу №05/0820-01 від 05.08.2020 до 30.12.2024 включно, всі інші умови залишилися без змін.

На підтвердження переходу права вимоги посилається на витяг з Реєстру прав вимоги №7 від 28.10.2021 до Договору факторингу №05/0820-01 від 05.08.2020, відповідно до якого до ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» перейшло право вимоги до відповідача.

Зазначає, що відповідно до п.4.1 Договору факторингу №05/0820-01 від 05.08.2020, право вимоги переходить до фактора з моменту підписання сторонами відповідного реєстру прав вимоги, який є невід`ємною частиною Договору, а тому право вимоги за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021 набуте позивачем у встановленому законом порядку.

Також представник позивача зазначає, що 14.02.2022 між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та позивачем укладено Договір факторингу №14/02/2022-01, за умовами якого до позивача перейшло право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021.

На підтвердження переходу права вимоги позивач посилається на витяг з Реєстру боржників та Акт приймання-передачі реєстру боржників за Договором факторингу №14/02/2022-01 від 14.02.2022, відповідно до яких до позивача перейшло право вимоги до відповідача.

Зазначає, що згідно з п.1.2 Договору факторингу №14/02/2022-01 від 14.02.2022, право вимоги перейшло до позивача з моменту підписання сторонами Акта приймання-передачі реєстру боржників.

Представник позивача зауважує, що долучені до позовної заяви витяги з Реєстрів прав вимоги до Договорів факторингу №28/1118-01 від 28.11.2018, №05/0820-01 від 05.08.2020, №14/02/2022-01 від 14.02.2022 підписані уповноваженими особами сторін та скріплені печатками, містять усі необхідні реквізити, зокрема номери та дати договорів, відомості про боржника, розмір заборгованості та реквізити сторін, а тому є належними доказами переходу права вимоги.

Зауважує, що у чинному законодавстві немає прямої вказівки на те, що право вимоги переходить лише після оплати. Стаття 1077 ЦК України, яка регулює факторинг, лише встановлює обов`язок сплати за договором факторингу, але не визначає момент переходу прав. Це дозволяє сторонам договору самостійно визначати, коли відбувається перехід права вимоги, що відповідає загальному принципу свободи договору, закріпленому в цивільному праві.

Посилається на практику Верховного Суду, згідно з якою право вимоги може перейти раніше фактичної оплати, якщо це передбачено договором.

Робить висновок, якщо в договорі не зазначено, що право вимоги переходить тільки після оплати, то відсутність платежу не впливає на сам перехід права. У такому випадку фактор просто залишається боржником за оплатою, але це не означає, що право вимоги до боржника не перейшло. Таким чином, за наявності підписаного реєстру та інших документів можна доводити, що право вимоги перейшло, навіть, якщо фактична оплата ще не відбулася.

Також, заперечуючи щодо доводів скарги про відсутність ліцензії на здійснення факторингових фінансових операції зазначає, що попередні кредитори та позивач – ТОВ «Юніт Капітал» – мають право надавати фінансові послуги, оскільки відповідні ліцензії містяться у відкритому доступі на офіційних сайтах товариств (копії розпоряджень долучено до пояснень) та на сайті Національного банку України (за посиланням: https://kis.bank.gov.ua/). Попередня назва ТОВ «Таліон Плюс» у розпорядженні зазначена як ТОВ «ІКСОРА-ІНВЕСТЛАЙН» (ЄДРПОУ: 39700642), при цьому код ЄДРПОУ залишився незмінним.

Отже, позивачем належним чином було доведено факт отримання кредитних коштів відповідачем під час передачі прав вимоги за договорами факторингу. Крім того, договір факторингу судом недійсним чи нечинним не визнавався, а тому є правомірним та обов`язковим до виконання.

Щодо співмірності витрат на професійну правничу допомогу, зазначає, що до матеріалів справи позивачем долучено всі необхідні документи, які підтверджують їх понесення, зокрема свідоцтво адвоката, довіреність, договір про надання правничої допомоги, додаткову угоду та акт приймання-передачі виконаних робіт. Відповідно до п.3.4 Договору про надання правничої допомоги №17/06/24-02 від 17.06.2024, належним підтвердженням виконання послуг є підписаний акт, який у даному випадку надано, що свідчить про фактичне надання та прийняття правничої допомоги.

Крім того, заперечує проти витрат на професійну правничу допомогу, які представник відповідача просить стягнути з позивача, оскільки вважає їх неспівмірними, а саме: такими, що не відповідають складності справи та не є співмірними із часом, витраченим адвокатом на надання відповідних послуг. У зв`язку з викладеним представник позивача вважає, що стягнення витрат на правничу допомогу з ТОВ «Юніт Капітал» у розмірі 10000,00 грн є необґрунтованим та завищеним відносно складності справи.

У додаткових поясненнях представник ТОВ «Юніт Капітал» Хлопкова М.С. також просить врахувати правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 07.01.2026 у справі №727/2790/25.

Звертає увагу, що у цій постанові було зроблено висновок щодо правомірності переходу права вимоги на підставі Договору факторингу №28/1118-0128 від 28.11.2018 між первісним кредитором та ТОВ «Таліон Плюс», та вказано, що до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

За правилами ч.1 ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом позову є вимоги про стягнення боргу в сумі меншій ніж тридцять розмірів прожиткового мінімуму. За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів у межах, визначених ст.367 ЦПК України, дослідила матеріали справи, обговорила доводи апеляційної скарги та відзиву, і дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Згідно з п.п.1-4 ч.1 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ч.ч.1-5 ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам рішення суду не відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам щодо форми, передбаченим ст.ст.207, 208, 1047, 1055 ЦК України.

Суд зазначив, що ТОВ «Юніт Капітал» на підставі Договору факторингу №14/02/2022-01 від 14.02.2022 набуло права нового кредитора за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021, укладеним між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 .

Крім того, суд вказав, що згідно з розрахунком заборгованості за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021 відповідач не виконав своїх зобов`язань за кредитним договором, у зв`язку з чим утворилася заборгованість у загальному розмірі 78249,00 грн.

За таких обставин суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та задовольнив позов у повному обсязі.

Колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції щодо наявності у позивача права вимоги.

За правилом частини першої статті 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (у тому числі електронній) формі.

Відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований у електронних документах або воля сторін виражена за допомогою електронних засобів зв`язку та підписана стороною (сторонами).

Згідно зі статтею 639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми не встановлені законом, а також може укладатися за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем і вважається таким, що укладений у письмовій формі.

Порядок укладення електронних договорів регулюється Законом України «Про електронну комерцію», який передбачає можливість укладення договорів в електронній формі з використанням електронних засобів ідентифікації сторін.

Відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», електронний підпис одноразовим ідентифікатором є алфавітно-цифрова послідовність, яка додається до електронних даних особою, що приймає пропозицію укласти електронний договір, та використовується для його підписання.

Аналогічні правові висновки щодо укладення електронних договорів викладені у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі №404/502/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №127/33824/19.

Встановлені судом першої інстанції обставини та висновки про укладення вищевказаного кредитного договору не оскаржуються, а тому відповідно до ст.367 ЦПК України колегія суддів їх не перевіряє.

Разом з тим, суд не надав належної оцінки запереченням відповідача про недоведеність належними та достатніми доказами факту перерахування первісним кредитором відповідачу кредитних коштів на виконання умов кредитного договору, і ці доводи скарги знайшли підтвердження у матеріалах справи, що свідчить про безпредметність договору факторингу.

Судом першої інстанції встановлено, що 09.04.2021 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 239896946 у формі електронного документа з використанням електронного підпису одноразовим ідентифікатором – MNV52EQ7. Зокрема, 09.04.2021 о 22:32:38 відповідач увів одноразовий ідентифікатор у відповідне поле інформаційно-телекомунікаційної системи та натиснув кнопку «Так», що відповідно до умов укладення електронного договору є підтвердженням його підписання.

Відповідно до п.1.1 Договору, кредитодавець зобов`язується надати позичальнику кредит на суму 22000,00 грн на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплачувати проценти кредитодавця відповідно до умов, зазначених у цьому Договорі, додатках до нього та Правилах.

Згідно із заявкою на отримання грошових коштів у кредит від 09.04.2021, сторони погодили суму кредиту 22000,00 грн та позичальник надав номер платіжної картки для переведення кредитних коштів НОМЕР_1 .

Щодо доводів скарги про недоведеність отримання відповідачем коштів за кредитним договором та відсутності у відповідача заборгованості перед позивачем, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).

Згідно з вимогами статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.265 ЦПК України, у мотивувальній частині рішення зазначаються: мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Суд першої інстанції, всупереч вимогам ст.ст.89, 265 ЦПК України, в оскаржуваному рішенні не надав належної оцінки запереченням представника відповідача, висловленим у письмових поясненнях (а.с.154), щодо відсутності належних та достатніх доказів видачі та отримання кредитних коштів відповідачем. Зазначені доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження в матеріалах справи.

Як вбачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції вважав доведеним, що відповідно до довідки АТ КБ «ПриватБанк» №06_1/2024 від 08.08.2024, АТ КБ «ПриватБанк» здійснило переказ грошових коштів у сумі 22000,00 грн на картку № НОМЕР_1 . Внаслідок неналежного виконання зобов`язань за кредитним договором, виникла заборгованість відповідача за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021 у розмірі 78249,00 грн, що підтверджується випискою з особового рахунку за період 14.02.2022-24.06.2024.

Разом з тим, всупереч вимогам ст.ст.89, 265 ЦПК України суд першої інстанції не надав належної оцінки запереченням представника відповідача та не з`ясував, що матеріали справи не містять належних та достатніх доказів видачі та отримання кредитних коштів відповідачем.

На момент виникнення правовідносин діяла Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена Постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 №22 (далі за текстом – Інструкція №22), яка в подальшому була замінена Інструкцією про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженою Постановою Правління Національного банку України від 29.07.2022 №163 (далі за текстом – Інструкція №163).

Відповідно до Інструкції №22, платіжне доручення - розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача; платник - особа, з рахунку якої ініціюється переказ коштів або яка ініціює переказ шляхом подання до банку або іншої установи - члена платіжної системи документа на переказ готівки разом з відповідною сумою коштів; отримувач/одержувач - особа, на рахунок якої зараховується сума переказу або яка отримує суму переказу в готівковій формі; сума переказу - відповідна сума коштів, яка в результаті переказу має бути зарахована на рахунок отримувача або видана йому в готівковій формі.

Платники та стягувачі оформляють доручення/розпорядження про списання коштів з рахунків на відповідних бланках розрахункових документів, форма та порядок оформлення яких визначаються Інструкцією №22.

На підтвердження надання 09.04.2021 відповідачу кредитних коштів у розмірі 22000,00 грн позивачем надано суду платіжне доручення від 09.04.2021, складене ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» (а.с.39), та виписку з особового рахунку за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021, підготовлену ТОВ «Юніт Капітал» (а.с.53), що не відповідають вимогам законодавства до первинних бухгалтерських документів, які підтверджують перерахування первісним кредитором грошових коштів позичальнику. Таким документом є виписка з банківського рахунку первісного кредитора про здійснення відповідної грошової операції на користь позичальника або платіжне доручення з відміткою банку про здійснення операції та іншою інформацією, передбаченою зазначеною Інструкцією №22.

Такий висновок ґрунтується на особливостях бухгалтерського оформлення безготівкових грошових операцій первісним кредитором у цій справі, який не є банківською фінансовою установою, а також на правових висновках, викладених у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі №161/16891-15 (провадження №61-517св18) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Згідно з цими висновками, кредитор зобов`язаний довести факт отримання позичальником грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором, що підтверджує наявність заборгованості та її розмір, шляхом подання первинних документів, оформлених відповідно до ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Відповідно до зазначеної норми Закону, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Згідно з п.62 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року №75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або надсилання клієнту.

Відтак виписка з рахунку особи, яка відповідає зазначеним вимогам та надана відповідно до вимог закону, є документом, що може бути доказом і який суд має оцінити відповідно до вимог цивільного процесуального закону при перевірці доводів щодо реального виконання кредитного договору.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №200/5647/18, від 25 травня 2021 року у справі №554/4300/16-ц, від 26 травня 2021 року у справі №204/2972/20, від 13 жовтня 2021 року у справі №209/3046/20, від 01 червня 2022 року у справі №175/35/16-ц, від 04 вересня 2024 року у справі №426/4264/19.

Проте ані з наданого позивачем платіжного доручення, ані з виписки з особового рахунку чи інших наявних у матеріалах справи доказів, з урахуванням обов`язкових у таких випадках стандартів бухгалтерського обліку, неможливо встановити, що відповідний переказ фактично був здійснений у безготівковій формі за рахунок грошових коштів первісного кредитора на користь відповідача на підставі вищевказаного кредитного договору. Надані позивачем на підтвердження виконання первісним кредитором обов`язків за укладеним між сторонами кредитним договором документи не містять інформації щодо номера рахунку отримувача, а містять неповний номер картки. Також, за відсутності на них відмітки банку про здійснення відповідної грошової операції у безготівковій формі вони не є належними доказами фактичного виконання умов кредитного договору щодо передачі кредитних коштів первісним кредитором (ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога») та їх отримання позичальником ( ОСОБА_1 ), що є необхідною умовою для виникнення зобов`язань у позичальника згідно з умовами цього договору.

Платіжне доручення, яке фактично є розпорядженням ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» на користь надавача платіжних послуг для здійснення переказу коштів, не є належним і достатнім доказом на підтвердження здійснення фінансової операції щодо переказу грошових коштів ОСОБА_1 , а зазначена в ньому інформація не відповідає вимогам бухгалтерського обліку до таких документів. Надане позивачем платіжне доручення за відсутності в ньому відповідної відмітки банку про проведення зазначеної грошової операції не є первинним бухгалтерським документом, який фіксує здійснення платежу та є необхідним для підтвердження таких юридичних фактів. Сам по собі факт складання або подання платіжного доручення (інструкції), без підтвердження реального проведення такої операції у безготівковій формі через банківську установу, не є належним підтвердженням зарахування коштів кредитора на рахунок їх отримувача.

Зазначене відповідає змісту пункту 3.1 глави 3 Інструкції №22 (в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин) про те, що платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 3 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 9 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

Банк у договорі з платником - фізичною особою має право передбачати можливість подання цим платником платіжного доручення в довільній формі, яке має містити такі обов`язкові реквізити: назву документа; дату складання і номер; прізвище, ім`я, по батькові (за наявності), код платника та номер його рахунку; найменування банку платника; найменування/прізвище, ім`я, по батькові (за наявності), код отримувача та номер його рахунку; найменування банку отримувача; суму цифрами та словами; призначення платежу; підпис платника.

Аналогічні недоліки наявні й у виписці з особового рахунку за кредитним договором №239896946 від 09.04.2021, поданої ТОВ «Юніт Капітал», оскільки вона створена самим позивачем, є похідним, аналітичним документом, складеним на підставі первинних даних, а не первинним документом бухгалтерського обліку у розумінні ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а відтак не може вважатися належним та достовірним доказом наявності та розміру заборгованості.

За відсутності таких первинних документів суд позбавлений можливості перевірити реальність господарських операцій, у тому числі факт отримання відповідачем кредитних коштів, у зв`язку з чим доводи представника позивача щодо наявності заборгованості є недоведеними.

Додатки до позовної заяви без банківської виписки з особового рахунку ОСОБА_1 не підтверджують факту отримання відповідачем кредитних коштів.

Позивач у позовній заяві, а в подальшому суд, обґрунтовуючи своє рішення, посилався також на довідку АТ КБ «ПриватБанк» №06_1/2024 від 08.08.2024 про те, що АТ КБ «ПриватБанк» здійснило переказ грошових коштів у сумі 22000,00 грн на картку № НОМЕР_1 (а.с.55-57).

Разом з тим, ці докази не є належними і допустимими для підтвердження здійснення перерахунку грошових коштів, якими мають бути у даному випадку лише первинні –бухгалтерські документи.

Колегія суддів повторює, що відповідно до ст.81 ЦПК України обов`язок доказування факту перерахування та отримання кредитних коштів покладається на позивача.

Водночас позивач не надав належних і допустимих доказів, які б підтверджували факт перерахування кредитних коштів на рахунок відповідача та їх фактичне отримання останнім. Таким чином, позивач не довів належними та допустимими доказами обставини, на які посилався як на підставу своїх позовних вимог.

Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми процесуальними правами щодо доведеності позовних вимог і, відповідно до ст.12 ЦПК України, несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням або невчиненням ним процесуальних дій. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29.01.2020 у справі №755/18920/18.

За відсутності таких доказів суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.

З огляду на недоведеність реального характеру кредитного договору, у позивача дійсно відсутнє належним чином підтверджене право вимоги, наведені з цього приводу доводи скарги знайшли своє підтвердження у матеріалах справи. Відповідно до статей 512, 514, 1077 ЦК України, відступлення права вимоги (факторинг) є похідним від основного зобов`язання, а відтак відсутність належно підтвердженого первісного зобов`язання виключає виникнення у фактора права вимоги до боржника.

Наведені у відзиві аргументи щодо належного оформлення відповідних реєстрів та актів прийому-передачі за відсутності належних та допустимих доказів виконання первинним кредитором обов`язку за договором кредиту, що входить до предмету договору факторингу, є недостатніми для підтвердження передачі права вимоги, і тому колегія суддів з цих підстав їх відхиляє.

У зв`язку з вищевикладеним колегія суддів не вбачає правових підстав для дослідження інших доводів апеляційної скарги.

З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції слід скасувати відповідно до п.п.2-4 ч.1 ст.376 ЦПК України та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, згідно зі ст.141 ЦПК України з ТОВ «Юніт Капітал» підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3633,60 грн, сплачений за подання апеляційної скарги (а.с.231).

Представник відповідача у своїй апеляційній скарзі також просить стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу, понесені відповідачем, у розмірі 10000,00 грн.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

За змістом частини 1 пункту 1 частини 3 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами 2, 3 та 4 статті 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншої правничої допомоги, пов`язаної зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Отже, зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу адвокатом Пілігрімом П.О. у додатках до апеляційної скарги надано: Договір про надання правової допомоги Адвокатським бюро «Пілігрім П.О. та партнери» №01-0610/25 від 06.10.2025, Додаткову угоду №1 від 06.10.2025, квитанцію до прибуткового ордера №94 від 06.10.2025 про отримання від ОСОБА_1 оплати у розмірі 10000,00 грн, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та ордер на надання правничої допомоги (а.с.225-230).

Представник також послався на Рішення №13/1/7 Ради адвокатів Харківської області Національної асоціації адвокатів України «Про розгляд звернень адвокатів Харківщини стосовно необхідності перегляду (мінімальних) ставок адвокатського гонорару» від 21.07.2021, згідно з яким установлено мінімальний розмір адвокатського гонорару. Водночас він зазначив, що між ним та відповідачем було погоджено менший розмір гонорару, ніж визначений зазначеним рішенням Ради адвокатів.

Відповідно до Додаткової угоди №1 від 06.10.2025 сторони погодили обсяг правничої допомоги, який включає: аналіз рішення суду першої інстанції; добір нормативного матеріалу для підготовки апеляційної скарги та її складання; подання до суду апеляційної скарги, клопотань, пояснень та інших процесуальних документів; копіювання матеріалів і додатків; розрахунок суми судового збору та формування платіжних документів для його сплати; участь у судових засіданнях за викликом суду; отримання копій ухвал, постанов та інших процесуальних документів. Загальна вартість зазначеної правничої допомоги становить 10000,00 грн.

Крім того, згідно з квитанцією до прибуткового ордера №94 від 06.10.2025, АБ «Пілігрім П.О. та партнери» отримано від ОСОБА_1 оплату за Договором про надання правової допомоги №01-0610/25 від 06.10.2025 у розмірі 10000,00 грн.

Відповідно до частини 3 статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, а також стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

У разі недотримання вимог частини 4 статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини 5 та 6 статті 137 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказано, що з аналізу частини 3 статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин 5 та 6 статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу та мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи й усіх обставин, що мають значення.

При цьому колегія суддів відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України враховує наступні правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які були висловлені у постанові від 26 червня 2024 року у справі №686/5757/23 (провадження №14-50цс24):

«139. У розумінні умов частин четвертої – шостої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

140. Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21.

141. Водночас у частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку

з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

142. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року, справа №922/1964/21.

143. У постановах від 19 лютого 2022 року №755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі №911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

144. Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

145. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення».

Слід зазначити, що під час розгляду справи представник позивача у відзиві заявила заперечення щодо розміру заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу, посилаючись на те, що вони є необґрунтованими та завищеними з огляду на складність справи.

Разом із цим, дослідивши заяву про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем, та застосувавши наведені вище критерії розумності розміру заявлених до відшкодування витрат на оплату послуг адвоката, їх необхідності та співмірності зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами (наданими послугами) й обсягом наданих послуг, а також врахувавши характер спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що витрати на підготовку та подання апеляційної скарги у сумі 10000,00 грн є завищеними та не відповідають характеру наданих послуг.

Так, матеріали справи не містять значного обсягу документів, на дослідження та збирання яких адвокат мав би витратити істотний час. Крім того, зазначений спір для кваліфікованого юриста є справою незначної складності, судова практика у спорах цієї категорії є сталою, а спірні правовідносини не потребують застосування значної кількості нормативно-правових актів. При цьому адвокат не брав участі у судових засіданнях, оскільки справа відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розглядалася в порядку письмового провадження, а також не подавав до суду жодних інших процесуальних документів (заяв, клопотань, пояснень тощо), окрім апеляційної скарги, незважаючи на те, що такі види правничої допомоги були передбачені умовами договору про надання правничої допомоги.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що заява про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу підлягає частковому задоволенню, а тому з позивача на користь відповідача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.376, 381, 382-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Пілігріма Петра Олександровича задовольнити.

Рішення Берестинського районного суду Харківської області від 23 вересня 2025 року скасувати.

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №239896946 у сумі 78249,00 грн – відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» (м.Київ, вул.Рогнідинська, буд.4, літера А, офіс 10, ЄДРПОУ: 43541163) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , судовий збір у розмірі 3633,60 грн, сплачений за подання апеляційної скарги, а також витрати на правову допомогу, понесені відповідачем під час розгляду справи у апеляційному суді у розмірі 5000,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду лише у випадках, передбачених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 10 липня 2026 року.

Головуючий – В.Б. Яцина

Судді - Ю.М. Мальований

О.Ю. Тичкова.