Вирок від 12 липня 2026 р. у справі №638/6393/26 — Шевченківський районний суд міста Харкова

Справа №638/6393/26

Провадження № 1-кп/638/1533/26

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2026 року Шевченківський районний суд м. Харкова у складі:

Головуючого судді: ОСОБА_1 ,

за участю секретаря ОСОБА_2 ,

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові кримінальне провадження №62025170020019373 від 25.11.2025 року відносно:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Рокитне Білоцерківського району Київської області, громадянина України, військовослужбовця військової служби за призовом під час загальної мобілізації, який перебуває на посаді майстра ремонтного відділення взводу спеціальних робіт ремонтної роти військової частини НОМЕР_1 , маючого військове звання «солдат», із середньо-спеціальною освітою, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення - злочину, передбаченого ч.5 ст.407 КК України, -

встановив:

Судовим розглядом встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №188 від 07.07.2025 солдата ОСОБА_4 зараховано у списки особового складу, на всі види забезпечення та призначено на посаду майстра ремонтного відділення взводу спеціальних робіт ремонтної роти військової частини НОМЕР_3 .

Відповідно до приписів ст. ст. 2, 4, 24 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу», на момент вчинення злочину, солдат ОСОБА_4 вважався

військовослужбовцем за призовом під час загальної мобілізації. Вимоги ст. ст. 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» зобов?язують солдата ОСОБА_5 захищати Вітчизну, суверенітет і територіальну цілісність України.

У відповідності до вимог ст. ст. 9, 11, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 №548-XIV (зі змінами), ст. ст. 1, 4 України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV, солдат ОСОБА_4 під час проходження військової служби повинен свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов?язок; беззастережно виконувати накази командирів; знати та виконувати свої обов?язки та додержуватися вимог статутів Збройних Сил України; виявляти повагу до командирів (начальників) і старших за військовим званням, сприяти їм у підтриманні порядку і дисципліни; виконувати службові обов?язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою; бути зразком високої культури, скромності й витримки, берегти військову честь, захищати свою й поважати гідність інших людей; поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків та виконувати завдання, пов?язані із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України та інше.

Пунктом 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» передбачено, що військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби: на території військової частини або в іншому місці роботи протягом робочого часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком; на шляху прямування на службу або зі служби, поза військовою частиною, якщо

перебування там відповідає обов?язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника).

Згідно вимог ст.ст. 12, 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов?язків він зобов?язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові. Із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Статтями 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, визначено необхідність забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, проведення занять з бойової підготовки, підтримання внутрішнього порядку, військової дисципліни та виконання службових обов?язків, зобов?язують військовослужбовців у службовий час постійно знаходитись в розташуванні військової частини або місця служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника).

Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Верховною Радою України, у зв?язку із військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 строком на 30 діб, дію якого продовжено, зокрема, Указом Президента України №793/2025 з 05 год. 30 хв. 05.11.2025 строком на 90 діб.

Солдат ОСОБА_4 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час загальної мобілізації, достовірно знав та усвідомлював, що повинен неухильно дотримуватись вимог ст.ст. 65, 68 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст.ст. 1, 2, 24 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу», ст. ст. 11, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 №548-XIV, ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV, які зобов?язують його: свято і непорушно додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів, забезпечувати її економічну та інформаційну безпеку, віддано служити українському народу, сумлінно, чесно та зразково виконувати військовий обов?язок, дорожити честю і гідністю військовослужбовця, не допускати негідних вчинків.

Проте, солдат ОСОБА_4 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час загальної мобілізації, реалізуючи свій злочинний умисел, з мотивів небажання виконувати обов?язки військової служби та з метою незаконно ухилитися від неї, маючи вимог ст. ст. 65, 68 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст.ст. 1, 2, 24 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу», ст.ст. 11, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, не одержавши дозволу відповідних командирів або начальників, за відсутності поважних причин, 20.09.2025, самовільно залишив місце служби в н.п. Харків, (Шевченківський район, у зв?язку з воєнним станом точна адреса не розголошується), Харківської області, та став проводити час на власний розсуд поза межами місця несення служби, не пов?язуючи його виконанням обов?язків військової служби та не вживаючи жодних заходів для з?явлення військову частину чи звернення до органів військового управління за наявності реально можливості для цього, та відсутній на військовій службі по теперішній час.

У судовому засіданні ОСОБА_4 свою провину у вчиненні кримінального правопорушення визнав повністю, підтвердивши зазначене вище у повному обсязі. У скоєному кається, розуміє неправильність своєї поведінки.

Винність обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення ніким не оспорюється. Інші докази згідно ч.3 ст.349 КПК України було визнано недоцільним досліджувати в судовому засіданні щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, крім матеріалів, що характеризують особу обвинуваченого.При цьому судом з`ясовано, чи правильно учасники судового розгляду розуміють зміст цих обставин, чи добровільною та істинною є їх позиція, а також їм роз`яснено, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини в апеляційному порядку.

Суд вважає доведеною винність ОСОБА_4 у самовільному залишенні військової частини, вчинене в умовах воєнного стану, особою, зазначеною у частині другій ст. 407 КК України та кваліфікує його дії за ч.5 ст.407 КК України.

Вирішуючи питання про вид та розмір покарання суд враховує характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст.12 КК України – є тяжким злочином, відомості про особу винного, наявність обставини, яка пом`якшує та відсутність обставин, які обтяжують покарання.

Обставинами, що пом`якшують покарання ОСОБА_4 , суд визнає щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.

Обставин, що обтяжують покарання ОСОБА_4 , судом не встановлено.

З матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_4 раніше не судимий, проходить військову службу за мобілізацією, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває.

Відповідно до вимог ч.2 ст.65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, а згідно з ч.2 ст.50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених.

Вирішуючи питання про вид та міру покарання обвинуваченому, суд враховує фактичні обставини кримінального провадження, ступінь тяжкості та суспільну небезпеку вчиненого кримінального правопорушення, суб`єктивне ставлення обвинуваченого до скоєного та його поведінку після вчинення правопорушення, соціальну характеристику особи: її вік, стан здоров`я, соціальне становище, відсутність даних про перебування на профілактичних обліках у лікаря психіатра та нарколога, наявність обставин, що пом`якшують покарання та відсутність обставин, що обтяжують покарання, та зваживши на всі фактори в їх сукупності і взаємозв`язку, приходить до висновку, що необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень буде призначення покарання в межах санкції інкримінованої статті у виді позбавлення волі.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства, заяви № 43759/10 та 43771/12», зазначає, що хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися, як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.

Дане ж покарання, на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи «Бакланов проти Росії» від 09.06.2005 року, «Фрізен проти Росії» від 24.03.2005 року, «Ісмайлова проти Росії» від 29.11.2007 року).

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається, як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, так як Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що: «Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема, права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».

Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають, як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх забезпечення.

Справедливе застосування норм права означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.

Вимога додержуватися справедливості при застосуванні кримінального покарання закріплена в міжнародних документах з прав людини, зокрема у статті 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.

При цьому також суд враховує, що відповідно до ст.50 КК України покарання є заходом примусу та полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого та у відповідності до ч.2 ст.50 КК України має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

При призначенні покарання суд керується також положенням п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 23.10.2003 року, згідно якого суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст.65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

Відповідно до ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є складовою частиною загальнонаціонального законодавства України.

Щодо питання зарахування строку попереднього ув`язнення у строк відбування покарання обвинуваченому, то слід відмітити таке.

До ОСОБА_4 ухвалою Салтівського районного суду м. Харкова було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з 09.02.2026 року із визначенням суми застави.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.08.2018 року у справі № 663/537/17 сформувала правовий висновок щодо застосування норми права, передбаченої ч.5 ст.72 КК України (зарахування строку попереднього ув`язнення у строк покарання) у такому ракурсі, що якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув`язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону №838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі.

Якщо особа вчинила злочин, починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув`язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону №2046-VIII (пряма дія Закону№2046-VIII).

З огляду на викладене, обвинуваченому слід зарахувати строк попереднього узв`язнення в строк покарання, згідно ч.5 ст.72 КК України, із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавленні волі.

Оскільки судом призначається покарання, пов`язане з ізоляцією від суспільства, за відсутності виняткових обставин, передбачених ч.3 ст.377 КПК України, враховуючи встановлені та викладені раніше обставини, у тому числі визначені ст. 178 КПК України, які підтверджують ризики, передбачені п.п.1, 5 ч.1 ст. 177 КПК України, на переконання суду до набрання вироком законної сили запобіжний захід, обраний обвинуваченому ОСОБА_4 у виді тримання під вартою, необхідно залишити без змін.

Процесуальні витрати та речові докази у кримінальному провадженні відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.370, 371, 373, 374 КПК України, суд,-

ухвалив:

ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення - злочину, передбаченого ч.5 ст.407 КК України та призначити йому покарання у виді 5 років позбавлення волі.

Строк відбування покарання обчислювати з моменту фактичного затримання - з 09.02.2026 року.

Зарахувати у строк відбування покарання строк попереднього ув`язнення ОСОБА_4 з 09.02.2026 року до набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Запобіжний захід ОСОБА_4 у вигляді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили.

Вирок може бути оскаржений до Харківського апеляційного суду через Шевченківський районний суд м. Харкова протягом 30 днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченому та прокурору.

Головуючий суддя: