Рішення від 12 липня 2026 р. у справі №320/41360/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2026 року м. Київ справа №320/41360/25

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Жукової Є.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства охорони здоров`я України

про визнання протиправною бездіяльності, визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (позивач) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства охорони здоров`я України (відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства охорони здоров`я України, яка полягає у ненаданні інформації;

- визнати протиправними дії щодо передачі звернення до іншої юридичної особи, яка не є розпорядником інформації за змістом звернення, у зв`язку з чим без згоди позивача були передані персональні дані третім особам;

- зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України надати у повному обсязі інформацію, зазначену у зверненні.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що дії відповідача є протиправними, оскільки ним порушено: Ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» щодо терміну пересилання звернення з питання, якщо воно не входить до повноважень органу державної влади, за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення; Ст. 20 Закону України «Про звернення громадян» щодо терміну розгляду звернень громадян; Ст. 32 Конституції України щодо поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; Ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних» щодо права суб`єкта персональних даних знати про джерела збирання, місцезнаходження своїх персональних даних, мету їх обробки, місцезнаходження володільця чи розпорядника персональних даних та отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи обробляються його персональні дані, а також отримувати зміст таких персональних даних.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.08.2025 позовну заяву розподілено судді Жуковій Є.О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.08.2025 відкрито провадження у справі, суд дійшов висновків про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленими ст. ст. 257-262 КАС України без повідомлення (виклику) учасників справи.

Ухвалою від 26 серпня 2025 року по справі № 320/41360/25 суд також витребував від відповідача завірені належним чином копії:

- звернення від 11.06.2025 з усіма доданими документами, поданого ОСОБА_1 ;

- письмові пояснення щодо розгляду або не розгляду звернення від 11.06.2025, поданого ОСОБА_1 (у разі розгляду звернення надати докази надсилання на адресу позивача відповіді на звернення);

- всі матеріали, що були або мали бути взяті до уваги при прийнятті спірного рішення, вчинення бездіяльності/дій.

10.11.2025 року до Київського окружного адміністративного суду від Міністерства охорони здоров`я України надійшов відзив на позовну заяву, сформований у системі «Електронний суд» 07.11.2025 року. МОЗ України вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Відповідач не проводить зазначені у зверненні позивачки дослідження, не веде реєстр клінічних випробувань та досліджень, не створює і не зберігає документацію, що стосується стану здоров`я пацієнтів. Також відповідач зазначив, що передача звернення позивачки для розгляду за належністю до Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради є правомірною.

22.12.2025 року до Київського окружного адміністративного суду від Міністерства охорони здоров`я України надійшли додаткові пояснення сформовані у системі «Електронний суд» 19.12.2025 року. Відповідач зазначає, що МОЗ не допускало протиправної бездіяльності, оскільки звернення Позивачки від 11 червня 2025 року було належним чином розглянуто, за результатами чого Позивачці надано відповідь листом від 15 липня 2025 року Nє 25/04/ III-8883//11822. Водночас, з метою повного, всебічного та об`єктивного з`ясування порушених у зверненні питань, Міністерством було вжито додаткових заходів, а саме — направлено запит до Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» для отримання інформації в межах його повноважень. Після надходження відповіді Центру листом від 07 листопада 2025 року № 20/56/Г (внутрішній № 11/60034/0/1-25), МОЗ, листом від 02 грудня 2025 року Nє 25/04//19057-зв додатково надало Позивачці роз`яснення щодо питань, викладених у зверненні, чим фактично забезпечило реалізацію права Позивача на отримання інформації у повному обсязі. Отже, дії Міністерства свідчать не лише про відсутність бездіяльності, а й про належне та сумлінне виконання обов`язків щодо розгляду звернення Позивачки, у тому числі шляхом отримання та врахування додаткової інформації від підприємства, що належить до сфери управління МОЗ. Своєю чергою, передача звернення за належністю не може розцінюватися як протиправна дія, оскільки така передача здійснювалася відповідно до вимог законодавства та з метою забезпечення надання Позивачці достовірної та повної інформації. З огляду на викладене, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, оскільки оскаржувана бездіяльність та протиправні дії з боку МОЗ фактично відсутні, а право Позивачки на розгляд звернення та отримання відповіді було реалізоване. Отже, у спірних правовідносинах відсутній предмет адміністративного спору.

25.12.2025 року до Київського окружного адміністративного суду від позивачки надійшла відповідь на відзив, сформована в системі «Електронний суд» 22.12.2025 року. Позивачка зазначає, що МОЗ, маючи владні повноваження щодо ДП «ДЕЦ МОЗ України», обмежилося пересиланням запиту замість того, щоб надати доручення підзвітній організації здійснити пошук у внутрішніх реєстрах. Згідно з п. 1.4 розд. І Порядку проведення експертизи матеріалів клінічних випробувань (наказ МОЗ Nє690), проведення експертизи та клінічного аудиту покладено на ДП «ДЕЦ МОЗ України». Це означає, що ДП «ДЕЦ МОЗ України» має регулярно проводити аудит на відповідність ходу випробування заявленим документам. Це має критичне значення для позивачки, оскільки, як вона стверджує, ніколи не брала участі в жодному дослідженні та жодних документів про участь не підписувала, а отже, використання її персональних даних у такому випадку є незаконним. Оскільки ДП «ДЕЦ МОЗ України» у своєму листі посилається виключно на відкриті дані сайту (де інформація про персональні дані суб`єктів апріорі відсутня), це остаточно доводить, що отримати дані без витребування судом із внутрішніх архівів та реєстрів неможливо.

У подальшому, від позивача надійшло клопотання позивача про витребування доказів, в якому позивач просить суд:

«Витребувати у Відповідача (МОЗ) та/або ДП «Державний експертний центр МОЗ України» наступну інформацію: повний перелік (з назвами та юридичними адресами) усіх Закладів охорони здоров`я (державних, комунальних, приватних) у м.Київ та Київської області, яким було надано дозвіл на проведення клінічних випробувань у період з 2019 року по теперішній час; копії відповідних Наказів МОЗ про надання цих дозволів, які містять ідентифікаційні дані ЗОЗ-виконавців.

Після отримання інформації за пунктом 1, просимо Суд витребувати у Закладів охорони здоров`я (ЗОЗ), що будуть ідентифіковані, наступні документи: оригінали або належним чином засвідчені копії Інформованих Згод/Договорів, укладених із суб`єктами досліджень в рамках цих випробувань/досліджень, з метою пошуку документів, що стосуються Позивача. Витребування цієї інформації необхідне виключно для дослідження Судом та встановлення факту наявності/підробки документів, що стосуються персонально Позивача, з обов`язковим забезпеченням анонімізації та захисту конфіденційної інформації третіх осіб».

Ознайомившись із вказаним клопотання позивача, суд враховує таке.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною першою статті 80 КАС передбачено, що учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

У клопотанні про витребування доказів повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; заходи, яких особа, що подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів, та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу (частина друга статті 80 КАС).

Суд акцентує, предметом спору у справі, що розглядається, є питання правомірності розгляду відповідачем заяви позивача, поданою позивачем з посиланням на Закон України «Про звернення громадян».

Разом із тим, клопотання позивача не містить чітких посилань на обставини, які може підтвердити інформація (відомості) та документи (письмові докази), які просить він витребувати, або які аргументи вони можуть спростувати, у взаємозв`язку з предметом дослідження у даній справі.

Позивач у поданому клопотанні фактично підміняє предмет спору у справі, що розглядається

Відповідно до статті 73 КАС належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що клопотання про витребування доказів задоволенню не підлягає.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, додаткові пояснення та відповідь на відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,

ВСТАНОВИВ:

11.06.2025 ОСОБА_1 направила до Міністерства охорони здоров`я України письмове звернення відповідно до Закону України «Про звернення громадян» та Закону України «Про біомедичні дослідження з участю людини» про надання відповіді, чи внесено її персональні або медичні дані до будь-яких баз біомедичних досліджень, нейрофізіологічних, медичних експериментів або інформаційних систем, пов`язаних з науковими чи освітніми цілями. І якщо так, то з проханням надати інформацію про підстави або підтвердити, що вона не є суб`єктом жодного біомедичного, нейрофізіологічного чи клінічного дослідження, та її персональні дані не використовувалися без її згоди.

Звернення було направлено рекомендованим листом через Укрпошту, а також продубльовано в електронній формі, яка розміщена на офіційному веб-сайті МОЗ України. Позивачка ніколи не брала та не бере нині участь у будь-яких дослідженнях, ніколи не давала своєї поінформованої згоди на участь у будь-яких медичних, біомедичних, нейробіологічних чи психофізіологічних дослідженнях або експериментах, а також не підписувала жодних угод чи документів, які б засвідчували її згоду на такі дослідження. 20.07.2025 позивачка направила Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини заяву з проханням провести перевірку зазначених фактів порушення її прав, сприяти їх відновленню та забезпеченню належного розгляду її звернення Міністерством охорони здоров`я. 24 липня 2025 року замість відповіді позивачка отримала лист від Міністерства охорони здоров`я України про перенаправлення запиту до Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської військової адміністрації).

11 серпня 2025 року позивачка отримала відповідь від Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської військової адміністрації), що Департамент охорони здоров`я міста Києва не проводить зазначені дослідження, не веде реєстр клінічних випробувань та досліджень, не створює і не зберігає медичну документацію, що стосується стану здоров`я пацієнтів.

Вказане зумовило звернення позивача з даним позовом до суду.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. ст. 3, 8, 19, 32, 40, 55 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом. Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України у Рішенні від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001 зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини).

У контексті ст. 32 Основного Закону варто також відмітити, що конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя узгоджується із міжнародно-правовими актами.

Так, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8).

Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (пункт 11). Виходячи з цього право на приватність, закріплене у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема засобів масової інформації (пункт 12 Резолюції № 1165).

Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію (пункт 1 статті 17).

Неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб (Рішення Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012).

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначає Закон № 2939-VI, відповідно до статті 2 якого метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.

За змістом статті 5 Закону № 2939-VI доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Сфера дії цього Закону не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом (частина друга статті 2 Закону № 2939-VI).

Згідно зі статтею 1 Закону № 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 14 Закону № 2939-VI розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

За частиною першою статті 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Згідно з частиною третьою статті 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.

Частинами першою, другою статті 19 Закону № 2939-VI визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Відповідно до частини п`ятої статті 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію має містити: 1) ім`я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв`язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Законодавство про звернення громадян включає Закон України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон № 393/96-ВР) та інші акти законодавства, що видаються відповідно до Конституції України та цього Закону.

Необхідною передумовою для вирішення спірних правовідносин є диференціація звернень, поданих у порядку Закону № 393/96-ВР та Закону № 2939-VI.

Закон № 393/96-ВР передбачає, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Натомість Закон № 2939-VI визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Під публічною інформацією мається на увазі відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Особливістю Закону № 2939-VI є те, що він не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Право на звернення та право на доступ до публічної інформації тісно пов`язані між собою. Право на звернення - це викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (стаття 3 Закону № 393/96-ВР) до суб`єктів владних повноважень, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації.

Як запит на інформацію розуміють прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (стаття 19 Закону № 2939-VI).

Тобто мова йде про раніше створену інформацію, якою володіє розпорядник. Для відповіді на інформаційний запит розпорядник інформації не повинен створювати нову інформацію, готувати аналітику, надавати роз`яснення тощо.

Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов`язаний нею володіти (пункт 1 частини першої статті 22 Закону № 2939-VI).

Визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях (тобто відповідала критеріям «відображеності та задокументованості») і знаходилась у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.

Таке правозастосування відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/390/21.

З аналізу змісту запитів позивача, слідує, що позивач просить саме надати інформацію.

Право на доступ до публічної інформації гарантується: 1) обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; 2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; 3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації; 4) доступом до засідань колегіальних суб`єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; 5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; 6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації (стаття 3 Закону № 2939-VI).

Доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах: 1) прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень; 2) вільного отримання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону, крім обмежень, встановлених законом; 3) рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (стаття 4 Закону № 2939-VI).

Доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному веб-порталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію (стаття 5 Закону № 2939-VI).

Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом (стаття 1 Закону № 2939-VI).

Кожна особа має право: 1) знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом; 2) доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається; 3) вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону; 4) на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів; 5) на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом. Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом. Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов`язані: 1) надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом; 2) використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом; 3) вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб; 4) виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується. Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася. Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені (стаття 10 Закону № 2939-VI).

Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них; 5) юридичні особи публічного права, державні/комунальні підприємства або державні/комунальні організації, що мають на меті одержання прибутку, господарські товариства, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) прямо чи опосередковано належать державі та/або територіальній громаді, - щодо інформації про структуру, принципи формування та розмір оплати праці, винагороди, додаткового блага їх керівника, заступника керівника, особи, яка постійно або тимчасово обіймає посаду члена виконавчого органу чи входить до складу наглядової ради. До розпорядників інформації, зобов`язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб`єкти господарювання, які володіють: 1) інформацією про стан довкілля; 2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту; 3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров`ю та безпеці громадян; 4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією). На розпорядників інформації, визначених у пунктах 2, 3, 4 частини першої та в частині другій цієї статті, юридичних осіб публічного права з числа розпорядників інформації, визначених у пункті 5 частини першої цієї статті, вимоги цього Закону поширюються лише в частині надання відповідної інформації за запитами. Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом (стаття 13 Закону № 2939-VI).

Розпорядники інформації зобов`язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію (стаття 14 Закону № 2939-VI).

Розпорядник інформації відповідає за визначення завдань та забезпечення діяльності структурного підрозділу або відповідальної особи з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації, відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз та контроль щодо задоволення запиту на інформацію, надання консультацій під час оформлення запиту, а також за оприлюднення інформації, передбаченої цим Законом. Запит, що пройшов реєстрацію в установленому розпорядником інформації порядку, обробляється відповідальними особами з питань доступу до публічної інформації (стаття 16 Закону № 2939-VI).

Розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту. Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту (стаття 20 Закону № 2939-VI).

Розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону. Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації. Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником. У відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату відмови; мотивовану підставу відмови; порядок оскарження відмови; підпис. Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовій формі. Відстрочка в задоволенні запиту на інформацію допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені цим Законом строки у разі настання обставин непереборної сили. Рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. У рішенні про відстрочку в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату надсилання або вручення повідомлення про відстрочку; причини, у зв`язку з якими запит на інформацію не може бути задоволений у встановлений цим Законом строк; строк, у який буде задоволено запит; підпис (стаття 22 Закону № 2939-VI).

Окрім того, якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обгрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями (ч. 3 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян»).

Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Запитувач має право оскаржити: відмову в задоволенні запиту на інформацію; відстрочку задоволення запиту на інформацію; ненадання відповіді на запит на інформацію; надання недостовірної або неповної інформації; несвоєчасне надання інформації; невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України (стаття 23 Закону № 2939-VI).

Еволюція практики Європейського суду з прав людини щодо доступу до публічної інформації демонструє поступовий перехід від формально-обмежувального тлумачення статті 10 Конвенції до визнання права на доступ до суспільно значущих відомостей як складової свободи вираження поглядів (Tбrsasбg a Szabadsбgjogokйrt v. Hungary, Kenedi v. Hungary, Bucur and Toma v. Romania, Magyar Helsinki Bizottsбg v. Hungary, Cangi v. Turkey, Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine).

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 267 Міністерство охорони здоров`я України (МОЗ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань, забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах: епідеміологічного нагляду (спостереження), імунопрофілактики, промоції здорового способу життя, відповідального ставлення до свого здоров`я та запобігання факторам ризику, попередження та зниження рівня вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров`я населення, безпеки харчових продуктів, регламентації факторів середовища життєдіяльності населення, гігієнічної регламентації небезпечних факторів, донорства крові та компонентів крові, функціонування системи крові, управління системою якості щодо безпеки крові, біологічної безпеки та біологічного захисту, боротьби із стійкістю до протимікробних препаратів, реагування на небезпеки для здоров`я та надзвичайні стани в сфері охорони здоров`я, а також забезпечення формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення; розвитку медичних послуг, забезпечення державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення; технічного регулювання медичних виробів, медичних виробів для діагностики in vitro, активних медичних виробів, які імплантують, косметичної продукції; забезпечення населення якісними, ефективними та безпечними лікарськими засобами, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також безпечних медичних виробів та косметичної продукції; розвитку кадрового потенціалу системи охорони здоров`я, вищої медичної, фармацевтичної освіти та науки.

За п. 4 Положення МОЗ відповідно до покладених на нього завдань затверджує порядок проведення клінічних випробувань тканинних і клітинних трансплантатів і експертизи матеріалів клінічних випробувань з метою їх застосування у клінічній практиці; програми доступу суб`єктів дослідження (пацієнтів) до досліджуваного лікарського засобу після завершення клінічного випробування; порядки проведення доклінічного вивчення лікарських засобів, експертизи матеріалів доклінічного вивчення лікарських засобів, а також затверджує вимоги до умов проведення окремих досліджень; порядок проведення клінічних досліджень медичних виробів та активних медичних виробів, які імплантують, і Типове положення про комісію з питань етики; приймає рішення про затвердження програми клінічних випробувань лікарських засобів та їх проведення; приймає рішення про проведення клінічних випробувань лікарських засобів та їх припинення; координує проведення наукових досліджень, спрямованих на зниження рівня захворюваності населення, поліпшення епідемічної ситуації, підвищення ефективності протиепідемічних заходів.

Наказом МОЗ від 23.09.2009 № 690 затверджено Порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань і Типове положення про комісії з питань етики. Цей Порядок встановлює основні вимоги до проведення клінічних випробувань в Україні лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів передової терапії (біологічного походження), які включають лікарські засоби генної терапії, соматичної клітинної терапії, тканинної інженерії; комбіновані лікарські засоби, що включають як складову частину тканини та/або клітини, та одне або кілька медичних виробів, які можуть проводитись за участю пацієнтів (здорових добровольців) за повною або скороченою програмою, у тому числі до випробувань біодоступності/біоеквівалентності, міжнародних багатоцентрових клінічних випробувань.

Клінічні випробування в Україні проводяться відповідно до вимог Закону України «Про лікарські засоби», Порядку проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, затвердженого наказом МОЗ України від 23.09.2009 Nє 690 (далі - Порядок) та наказу МОЗ України від 16.02.2009 Nє 95 «Лікарські засоби. Належна кліпічна практика. Настанова 42-7.0:2008».

Відповідно до пункту 1.4 розділу І Порядку проведення експертизи матеріалів клінічних випробувань, а також проведення клінічного аудиту клінічного випробування лікарських засобів покладено на ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» (далі - Центр), уповноважену Міністерством охорони здоров`я України спеціалізовану експертну установу у сфері доклінічного вивчення, клінічних випробувань та державної реєстрації лікарських засобів (в тому числі медичних імунобіологічних препаратів) в межах, що визначені Законами України «Про лікарські засоби» та «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Відповідно до Статуту Державне підприємство «ДЕРЖАВНИЙ ЕКСПЕРТНИЙ ЦЕНТР МІНІСТЕРСТВА ОХОРОНИ ЗДОРОВ`Я УКРАЇНИ» - державне комерційне унітарне підприємство, уповноважена Міністерством охорони здоров`я України спеціалізована експертна організація у сфері доклінічного вивчення, клінічних випробувань та державної реєстрації лікарських засобів (в тому числі медичних імунобіологічних препаратів) в межах, що визначені законами України «Про лікарські засоби» та «Про захист населення від інфекційних хвороб», яка також є головною організацією у сфері здійснення фармаконагляду, проведення експертної оцінки мастер-файлу на плазму на лікарський засіб з крові/плазми, що вироблений в Україні, стандартизації медичної допомоги та медичного, в тому числі фармацевтичного, обслуговування, включаючи розробку відповідних медико-технологічних документів та проектів нормативних актів, що заснована на державній власності та належить до сфери управління Міністерства охорони здоров`я України і є підзвітною йому. Уповноваженим органом управління Центру є МОЗ (Загальні положення Статуту).

Відповідно до Наказу № 87 від 24.04.2019 «Про організацію доступу до публічної інформації у Державному експертному Центрі МОЗ» Центр є суб`єктом відносин у сфері доступу до публічної інформації, а саме розпорядником інформації, який при вирішенні питань щодо доступу до інформації керується Законом. Запитувач має право звернутись до Центру із запитом на публічну інформацію, незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Відповідальний підрозділ зобов`язаний: оприлюднювати інформацію про діяльність Центру та прийняті рішення; систематично вести облік документів, що знаходиться в володінні Центру; вести облік запитів на інформацію; у спеціально визначеному місці для роботи запитувачів з документами чи їх копіями забезпечувати можливість роботи виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації; надавати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації. У випадку, якщо Центр володіє інформацією про особу, відповідальний підрозділ зобов`язаний: надавати таку інформацію безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених Законом; використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений Законом; вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб; виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується; Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені. Відповідь Центру про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації та не допускається. Якщо Центр не володіє запитуваною інформацією, але за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, відповідальний підрозділ зобов`язаний направити цей запит належному державному органу з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним державним органом.

Відповідно до статей 11, 26, 54 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 7, 10 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань», Основ законодавства України про охорону здоров`я, статті 11 Регламенту Київської міської ради, затвердженого рішенням Київської міської ради від 04 листопада 2021 року № 3135/3176, Київська міська рада вирішила затвердити Положення про Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у новій редакції, відповідно до якого Департамент підзвітний та підконтрольний Київській міській раді, підпорядковується Київському міському голові, входить до структури виконавчому органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), виконує функції органу місцевого самоврядування та, у визначених законодавством України випадках, виконує функції державної виконавчої влади. Основними завданнями Департаменту є: Забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров`я на території міста Києва; Управління підприємствами, установами та організаціями у сфері охорони здоров`я, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, організація їх матеріально-технічного та методичного забезпечення в межах повноважень, передбачених законодавством; Планування розвитку мережі закладів охорони здоров`я на території міста Києва; Організація в межах повноважень проведення профілактичних і протиепідемічних заходів у місті Києві, а також робіт з ліквідації епідемій та спалахів інфекційних хвороб в установленому порядку, заходів медичного захисту під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. Департамент: Бере участь в межах компетенції у розробленні та виконанні Стратегії розвитку міста Києва та планів заходів з її реалізації; Щоквартально звітує на засіданні постійної з питань охорони здоров`я та соціальної політики про виконання покладених на Департамент завдань та функцій, а також виконання міських цільових програм; Департамент відповідно до покладених на нього завдань виконує такі функції: Організовує виконання Конституції України та законів України, Президента України, Кабінету Міністрів України, наказів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, рішень Київської міської ради, розпоряджень Київського міського голови та виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та здійснює контроль за їх реалізацією; Забезпечує в межах повноважень захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб; Здійснює в межах повноважень організаційне і методичне керівництво роботою підприємств, установ, організацій територіальної громади міста Києва, підпорядкованих Департаменту, з питань надання медичної допомоги; Здійснює координацію й контроль за діяльністю підприємств, установ та організацій територіальної громади міста Києва, підпорядкованих Департаменту, в межах законодавства; Проводить внутрішній аудит у підприємствах, установах та організаціях територіальної громади міста Києва, підпорядкованих Департаменту; Бере участь у підготовці пропозицій до проєктів програм економічного і соціального розвитку міста Києва; Вносить пропозиції щодо формування проєкту бюджету міста; Розробляє міські цільові програми у сфері охорони здоров`я; Бере участь у розробленні проєктів державних та міських цільових, міжгалузевих, галузевих і міжрегіональних програм у сфері охорони здоров`я; Забезпечує ефективне та цільове використання бюджетних коштів; Бере участь у підготовці заходів щодо розвитку м. Києва; Розробляє й бере участь у розробленні в межах своїх повноважень проєктів рішень Київської міської ради, розпоряджень Київського міського голови та виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), нормативних актів з питань, що належать до компетенції Департаменту; Бере участь у погодженні проєктів нормативно-правових актів, розроблених структурними підрозділами виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та іншими органами влади; Бере участь у підготовці звітів Київського міського голови для їх розгляду на сесії Київської міської ради; Готує самостійно або разом з іншими структурними підрозділами виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) інформаційні та аналітичні матеріали, що належать компетенції Департаменту, для подання Київському міському голові; Узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Департаменту, розробляє і подає на розгляд Київському міському голові пропозиції щодо вдосконалення законодавства з питань, що належать до його компетенції; Забезпечує здійснення заходів щодо запобігання і виявлення корупції в межах повноважень, визначених законодавством України; Готує (бере участь у підготовці) проєкти угод, договорів, меморандумів, протоколів робочих груп у межах своїх повноважень; Розглядає в установленому законодавством порядку звернення громадян; Опрацьовує запити і звернення народних депутатів України та депутатів місцевих рад; Забезпечує доступ до публічної інформації, розпорядником якої є Департамент; Постійно інформує населення про стан здійснення визначених законом повноважень; Забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки, національного спротиву, цивільного захисту населення, дотримання вимог законодавства з охорони праці, пожежної безпеки; Організовує роботу з укомплектування, зберігання, обліку та використання документів, що створюються під час діяльності Департаменту; Забезпечує в межах своїх повноважень реалізацію державної політики стосовно захисту інформації з обмеженим доступом; Працює з відомостями, що становлять державну таємницю, в частині питань, що належать до компетенції Департаменту; Здійснює державну політику у сфері охорони державної таємниці в межах своїх повноважень; Забезпечує захист персональних даних у Департаменті; Надає методичну допомогу районним в місті Києві державним адміністістраціям, підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності з питань, що належать до компетенції Департаменту; Здійснює закупівлю та розподіл товарів як головний розпорядник коштів по галузі «Охорона здоров`я» за напрямами, визначеними міськими цільовими програмами на підставі заявок закладів охорони здоров`я, що засновані на комунальній власності територіальної громади міста Києва; Здійснює фінансування підприємств, установ, організацій, що включені до мережі Департаменту, в установленому законодавством порядку; Проводить у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку кредитацію закладів охорони здоров`я; Забезпечує проведення конкурсу на зайняття посад керівників закладів охорони здоров`я, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва та підпорядковані Департаменту; Розглядає питання та подає клопотання державному секретарю з метою внесення відповідного подання Міністрові охорони здоров`я України щодо відзначення працівників закладів охорони здоров`я міста Києва відомчими заохочувальними відзнаками, запроваджує інші форми заохочення їхньої праці; Бере участь у розгляді питань, пов`язаних з виникненням надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру; Здійснює інші передбачені законом повноваження.

Закон України «Про захист персональних даних» № 2297-VI регулює правові відносини, пов`язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв`язку з обробкою персональних даних. Цей Закон поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.

Відповідно до ст. 7 Закону № 2297-VI забороняється обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також даних, що стосуються здоров`я, статевого життя, біометричних або генетичних даних. Водночас положення частини першої цієї статті не застосовується, якщо обробка персональних даних: 1) здійснюється за умови надання суб`єктом персональних даних однозначної згоди на обробку таких даних; 2) необхідна для здійснення прав та виконання обов`язків володільця у сфері трудових правовідносин відповідно до закону із забезпеченням відповідного захисту; 3) необхідна для захисту життєво важливих інтересів суб`єкта персональних даних або іншої особи у разі недієздатності або обмеження цивільної дієздатності суб`єкта персональних даних; 4) здійснюється із забезпеченням відповідного захисту релігійною організацією, громадською організацією світоглядної спрямованості, політичною партією або професійною спілкою, що створені відповідно до закону, за умови, що обробка стосується виключно персональних даних членів цих об`єднань або осіб, які підтримують постійні контакти з ними у зв`язку з характером їх діяльності, та персональні дані не передаються третій особі без згоди суб`єктів персональних даних; 5) необхідна для обґрунтування, задоволення або захисту правової вимоги; 6) необхідна в цілях охорони здоров`я для: встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, моніторингу відповідності встановленим умовам надання таких послуг (у тому числі умовам договорів про медичне обслуговування населення та договорів про реімбурсацію за програмою медичних гарантій), функціонування електронної системи охорони здоров`я за умови, що такі дані обробляються медичним працівником, фахівцем з реабілітації або іншою особою закладу охорони здоров`я, реабілітаційного закладу чи фізичною особою - підприємцем, яка одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та її працівниками, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних та поширюється дія законодавства про лікарську таємницю, працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення, працівниками закладу, що здійснює державний санітарно-епідеміологічний нагляд та діяльність у галузі громадського здоров`я, який одержав ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних; контролю якості надання медичних послуг за умови, що такі дані обробляються працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості надання медичних послуг; обміну інформацією про фінансування медичних послуг та послуг у сфері охорони здоров`я за умови, що такі дані обробляються працівниками Фонду соціального страхування України, Пенсійного фонду України, Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних; 6-1) необхідна в цілях забезпечення ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів (в обсягах даних, зазначених у статті 7 Закону України "Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів"); 6-2) здійснюється з метою: проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, перевірки обґрунтованості рішень експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи та медико-соціальних експертних комісій, функціонування електронної системи щодо проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, за умови що такі дані обробляються медичними працівниками, фахівцями з реабілітації закладів охорони здоров`я чи фізичними особами - підприємцями, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та їх працівниками, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних та поширюється дія законодавства про лікарську таємницю, працівниками центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, юридичної особи публічного права, що виконує функції Центру оцінювання функціонального стану особи, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних; обміну інформацією щодо результатів проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, за умови що такі дані обробляються працівниками Пенсійного фонду України, Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері соціального захисту населення, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних; 7) стосується вироків суду, виконання завдань оперативно-розшукової чи контррозвідувальної діяльності, боротьби з тероризмом та здійснюється державним органом в межах його повноважень, визначених законом; 8) стосується даних, які були явно оприлюднені суб`єктом персональних даних.

Згідно зі ст. 8 Закону № 2297-VI особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід`ємними і непорушними. Суб`єкт персональних даних має право: знати про джерела збирання, місцезнаходження своїх персональних даних, мету їх обробки, місцезнаходження або місце проживання (перебування) володільця чи розпорядника персональних даних або дати відповідне доручення щодо отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків, встановлених законом; отримувати інформацію про умови надання доступу до персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким передаються його персональні дані; на доступ до своїх персональних даних; отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи обробляються його персональні дані, а також отримувати зміст таких персональних даних; пред`являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних; пред`являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними; на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв`язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи; звертатися із скаргами на обробку своїх персональних даних до Уповноваженого або до суду; застосовувати засоби правового захисту в разі порушення законодавства про захист персональних даних; вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди; відкликати згоду на обробку персональних даних; знати механізм автоматичної обробки персональних даних; на захист від автоматизованого рішення, яке має для нього правові наслідки.

Відповідно до ст. 11 Закону № 2297-VI підставами для обробки персональних даних є: 1) згода суб`єкта персональних даних на обробку його персональних даних; 2) дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; 3) укладення та виконання правочину, стороною якого є суб`єкт персональних даних або який укладено на користь суб`єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб`єкта персональних даних; 4) захист життєво важливих інтересів суб`єкта персональних даних; 5) необхідність виконання обов`язку володільця персональних даних, який передбачений законом; 6) необхідність захисту законних інтересів володільця персональних даних або третьої особи, якій передаються персональні дані, крім випадків, коли потреби захисту основоположних прав і свобод суб`єкта персональних даних у зв`язку з обробкою його даних переважають такі інтереси.

Згідно зі ст. 14 Закону № 2297-VI Поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб`єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав людини та для проведення Всеукраїнського перепису населення. Виконання вимог встановленого режиму захисту персональних даних забезпечує сторона, що поширює ці дані. Сторона, якій передаються персональні дані, повинна попередньо вжити заходів щодо забезпечення вимог цього Закону.

Отже, оцінивши належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, здійснивши безпосереднє, всебічне, повне й об`єктивне дослідження матеріалів справи та керуючись внутрішнім переконанням, що ґрунтується на встановлених у справі обставинах, суд системно проаналізував норми законодавства України, чинні на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, та з урахуванням правової природи спірних правовідносин і предмета доказування у справі дійшов таких висновків.

Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. Як встановлено з Листа МОЗ 25-04//19057-зв від 02 грудня 2025 року, у МОЗ відсутня запитувана позивачкою інформація.

Водночас, оскільки МОЗ, як було з`ясовано судом вище, є розпорядником інформації, якому за статусом та характером діяльності відомо, хто такою інформацією володіє, то відповідач був зобов`язаний направити запит позивачки належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача.

Департамент охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Департамент охорони здоров`я) є структурним підрозділом органу місцевого самоврядування, який забезпечує реалізацію державної та міської політики у сфері охорони здоров`я в місті Києві, здійснює управління й координацію діяльності комунальних закладів охорони здоров`я, планування розвитку медичної мережі, організацію профілактичних і протиепідемічних заходів, розроблення та виконання міських програм, формування і використання бюджетних коштів галузі, а також контроль за дотриманням законодавства у відповідній сфері, а тому не є розпорядником інформації щодо внесення персональних або медичних даних позивачки до будь-яких баз біомедичних досліджень, нейрофізіологічних, медичних експериментів або інформаційних систем, пов`язаних з науковими чи освітніми цілями. Департамент охорони здоров`я не проводить зазначені дослідження, не веде реєстр клінічних випробувань та досліджень, не створює і не зберігає медичну документацію, що стосується стану здоров`я пацієнтів.

Поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав людини та для проведення Всеукраїнського перепису населення. Обробка персональних даних про расове або етнічне походження, політичні, релігійні або світоглядні переконання, членство в політичних партіях та професійних спілках, засудження до кримінального покарання, а також даних, що стосуються здоров`я, статевого життя, біометричних або генетичних даних допускається у випадках, коли необхідна для захисту життєво важливих інтересів суб`єкта персональних даних; для обґрунтування, задоволення або захисту правової вимоги. Водночас передача МОЗ запиту позивачки з відповідними персональними даними до Департаменту охорони здоров`я не покликана захистити життєво важливі інтереси суб`єкта персональних даних, задовольнити правову вимогу позивачки; не була здійснена в інтересах прав людини, зокрема, законних прав та інтересів позивачки, оскільки Департамент охорони здоров`я, як неналежний розпорядник інформації, не може задовольнити правомірну вимогу позивачки щодо надання відповіді на її запит щодо внесення персональних або медичних даних позивачки до будь-яких баз біомедичних досліджень, нейрофізіологічних, медичних експериментів або інформаційних систем, пов`язаних з науковими чи освітніми цілями. Відтак, суд доходить висновків, що передача МОЗ звернення позивачки до Департаменту охорони здоров`я є протиправною.

МОЗ, як з`ясовано в ході розгляду справи, відомо, хто володіє запитуваною інформацією (про що свідчать матеріали відзиву та відповідь ДП «ДЕЦ МОЗ»). Проведення експертизи матеріалів клінічних випробувань, а також проведення клінічного аудиту клінічного випробування лікарських засобів покладено на ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України», уповноважену Міністерством охорони здоров`я України спеціалізовану експертну установу у сфері доклінічного вивчення, клінічних випробувань та державної реєстрації лікарських засобів (в тому числі медичних імунобіологічних препаратів). Уповноваженим органом управління Центру є МОЗ. Відповідно до Наказу № 87 від 24.04.2019 «Про організацію доступу до публічної інформації у Державному експертному Центрі МОЗ» Центр є суб`єктом відносин у сфері доступу до публічної інформації, а саме розпорядником інформації, який при вирішенні питань щодо доступу до інформації керується Законом. Відповідь Центру про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації та не допускається. ДП «ДЕЦ МОЗ», як належний розпорядник відповідної інформації, однак не надав позивачці інформацію щодо внесення персональних або медичних даних позивачки до будь-яких баз біомедичних досліджень, нейрофізіологічних, медичних експериментів або інформаційних систем, пов`язаних з науковими чи освітніми цілями; не надав інформацію про підстави, якщо внесення персональних або медичних даних позивачки до баз та інформаційних систем справді мало місце; не підтвердив, що позивачка не є суб`єктом жодного біомедичного, нейрофізіологічного чи клінічного дослідження, та її персональні дані не використовувалися без її згоди, а відтак відповідь Центру є неправомірною відмовою в наданні такої інформації.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України). Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, у межах позовних вимог. Водночас суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 9 КАС України).

Таким чином, суд приходить до висновку, що саме ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України», уповноважена Міністерством охорони здоров`я України спеціалізовану експертна установа у сфері доклінічного вивчення, клінічних випробувань та державної реєстрації лікарських засобів, є належного розпорядника запитуваної інформації, відтак, слід зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України, як розпорядника інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, направити запит ОСОБА_1 належному розпоряднику – ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України», з одночасним повідомленням про це ОСОБА_1 .

Щодо визнання протиправною бездіяльності Міністерства охорони здоров`я України, яка полягає у ненаданні інформації позивачці, суд окремо вважає за доцільне зазначити, що розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Звернення позивачки від 11 червня 2025 року було розглянуто, за результатами чого позивачці надано відповідь від Департаменту 11 серпня 2025 року (листом від 15 липня 2025 року Nє 25/04/ III-8883//11822 МОЗ було передано звернення до Департаменту). Водночас було направлено запит до Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» для отримання інформації в межах його повноважень. Після надходження відповіді Центру листом від 07 листопада 2025 року Nє 20/56/Г (внутрішній Nє 11/60034/0/1-25) МОЗ листом від 02 грудня 2025 року Nє 25/04//19057-зв додатково надало позивачці роз`яснення щодо питань, викладених у зверненні. З викладеного вище вбачається, що розпорядник інформації не надав позивачці запитувану інформацію у визначений законодавством строк. Відстрочка в задоволенні запиту на інформацію допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення в передбачені Законом строки у разі настання обставин непереборної сили. Рішення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. Водночас відповідач на настання обставин непереборної сили не посилається, доказів поважності причин пропуску строку не надав.

Щодо розмежування дії та бездіяльності суб`єкта владних повноважень слід виходити з того, що дія є формою активної поведінки органу, яка полягає у вчиненні юридично значущих кроків на реалізацію наданої компетенції та спрямована на виникнення, зміну чи припинення прав і обов`язків особи (зокрема шляхом прийняття рішення, видання акта або вчинення процесуальної чи фактичної дії), тоді як бездіяльність характеризується пасивною поведінкою, тобто невчиненням дій, які орган був зобов`язаний і мав можливість учинити на підставі закону чи іншого нормативного акта у визначений строк або за наявності передбачених умов; визначальним критерієм такого розмежування є наявність установленого законом обов`язку діяти, а відтак невиконання цього обов`язку свідчить про протиправну бездіяльність, тоді як учинення органом активних дій, навіть за умови незгоди особи з їх результатом, виключає визнання відповідної поведінки як бездіяльності, оскільки в такому разі предметом оскарження є дія або прийняте рішення, а не її відсутність.

Таким чином, у даному випадку протиправною є не бездіяльність Міністерства охорони здоров`я України, а саме несвоєчасне надання відповідачем запитуваної позивачкою інформації, що має логічним наслідком саме визнання протиправними дій Міністерства охорони здоров`я України щодо несвоєчасного надання Міністерством охорони здоров`я України запитуваної позивачкою інформації.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Варто також враховувати п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, відповідно до якого обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є обґрунтованим, а позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в наступній редакції:

- визнати протиправними дії Міністерства охорони здоров`я України щодо несвоєчасного надання Міністерством охорони здоров`я України запитуваної ОСОБА_1 інформації;

- визнати протиправними дії Міністерства охорони здоров`я України щодо передачі звернення ОСОБА_1 до Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), який не є розпорядником інформації за змістом звернення;

- зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України, як розпорядника інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, направити запит ОСОБА_1 належному розпоряднику – ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України», з одночасним повідомленням про це ОСОБА_1 .

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

За подання даного адміністративного позову до суду позивачем було сплачено судовий збір в сумі 1211,20 грн, який в силу положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Міністерства охорони здоров`я України щодо несвоєчасного надання Міністерством охорони здоров`я України запитуваної ОСОБА_1 інформації.

3. Визнати протиправними дії Міністерства охорони здоров`я України щодо передачі звернення ОСОБА_1 до Департаменту охорони здоров`я виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), який не є розпорядником інформації за змістом звернення.

4. Зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України, як розпорядника інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, направити запит ОСОБА_1 належному розпоряднику – ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України», з одночасним повідомленням про це ОСОБА_1 .

5. У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

6. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати по сплаті судового збору в розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства охорони здоров`я України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Жукова Є.О.