Рішення від 08 липня 2026 р. у справі №320/21990/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 липня 2026 року справа №320/21990/25

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №14-25 від 17.04.2025 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що рішення ДМС України є необґрунтованим та підлягає скасування. Вона є громадянкою російської федерації та має побоювання про наявність їй загрози в країні походження, які є загальновідомим. При цьому, заява позивача відповідає критеріям для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, ДМСУ при прийнятті рішення не врахувала зазначені обставини та прийняла необґрунтоване рішення.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач подав до суду відзив, у якому зазначив, що за результатом розгляду справи ОСОБА_1 , з урахуванням обставин, встановлено що, серед фактів, повідомлених заявницею, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону, у задоволенні позовних вимог просив відмовити.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Громадянка російської федерації, ОСОБА_1 маючи побоювання стати жертвою переслідувань через свої політичні переконання в російської федерації, є шукачем захисту в Україні відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій.

В країні походження Позивачка була активісткою та займалась підготовкою та організацією спостереження на виборах. В країні походження Позивачка отримувала погрози за свою діяльність. Однак після виборів восени 2021 року, Позивачка була повідомлена про те, що за її діяльність на неї чекає в`язниця і є лише варіант або перейти на сторону влади, або виїхати з країни. З грудня 2021 року Позивачка спочатку літаком, а потім автобусом вирушила до м. Києва.

З момент початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, Позивачка знаходилась на території України на законних підставах (на підставі посвідки на тимчасове проживання).

17.12.2022 Позивачка вийшла заміж та отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі шлюбу з громадянином України.

Проживаючи в Україні на законних підставах Позивачка на своїх сторінках в соціальних мережах неодноразового висловлювалась проти режиму країни-агресора, підтримку України, у зв?язку з чим у країні походження на неї чекають переслідування.

Всі викладені вище обставини свідчать про те, що Позивачці загрожує небезпека у разі повернення до країни походження.

У 2023 році реалізовуючи своє право на звернення за захистом в Україні, позивачка заповнила заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій про свої переслідування зазначила: «.існують обґрунтовані побоювання стати жертвою репресивних переслідувань із політичних причин на території російської федерації.

У зв`язку з допущенням 03.08.2023 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області протиправної бездіяльності, яка полягала у неприйнятті Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області належно поданої заяви Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Позивач звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом про визнання бездіяльності Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 01.12.2023 у справі №320/39138/23 позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, яка полягає у неприйнятті рішення щодо прийняття заяви Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в прийнятті заяви та зобов`язано прийняти рішення щодо заяви Позивачки.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.03.2024 у справі №320/39138/23 апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області залишено без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 01.12.2023 - залишено без змін.

25.03.2024 Позивачка особисто відвідала Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з метою подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Заяву Позивачки про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та документи було прийнято Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області та видано довідку про звернення за захистом в Україні № 014027.

25.04.2025 ОСОБА_1 отримала Повідомлення Третьої особи №13 від 25.04.2025 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України (далі - «Відповідач») №14-25 від 17.04.2025. Зазначене рішення було обгрунтовано відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.

Позивач вважає зазначене рішення Відповідача № 14-25 від 17.04.2025 протиправним, необґрунтованим, та таким, що підлягає скасуванню.

Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регламентується Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно зі ст.2 Закону № 3671-VII питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 1 № 3671-VII біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VII додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до п.13 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VII особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Відповідно до з ч.5 ст. 5 Закону № 3671-VII особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ст. 6 Закону № 3671-VII не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч.1 ст.7 Закону).

Відповідно до ч.7 ст. 7 № 3671-VII до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону № 3671-VII рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.5 ст.10 Закону № 3671-VII) .

Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначена Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за №1146/19884 (надалі - Правила №649).

Відповідно до п. 18 ч. 2 ст. 27 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, організовує роботу з сприяння особам, які подали заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яких визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або яким надано тимчасовий захист, у розшуку та возз`єднанні з членами їхніх сімей в Україні або за її межами, а також направлення запитів щодо перевірки наявності в інших країнах членів сім`ї зазначених осіб та наявності правових підстав для возз`єднання сімей.

Єдиним критерієм для набуття особою статусу біженця є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону.

При цьому, завдана особі шкода повинна бути досить серйозною сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати неї свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН, яке тлумачить положення Конвенції 1951 року (Керівництво УВКБ ООН).

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Під час співбесіди 03.04.2024 року позивач зазначала, що займалася активістською діяльністю з 2017 року, була членом «Відкритої росії», була волонтером у штабі Навального, потім працювала у штабі Навального по цивільно-правовому договору, також була координатором руху «Голос» Тюменської області. З урахуванням вказаних обставин вважає, що їй буде загрожувати в`язниця у кращому випадку. Зазначила, що до неї застосовувався тиск, постійне стеження, страшно було додому повертатися. Обґрунтовувала це тим, що у колег з «Відкритої росії», об`єднання «Голос», із штабів Навального у сусідніх регіонах вже проходили обшуки і їх притягували до відповідальності. У колег з Тюмені теж були обшуки, виламування дверей вдома, виїмка цінних речей, оргтехніки, паспортів. І ці колеги виїхали за кордон.

Зазначила, що погрози надходили в момент виборів у 2021 році.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини щодо біженців та шукачів притулку, ризик повинен бути реальним (real risk). Це означає, що сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою ймовірністю, ніж для всіх інших осіб. Так, у справі «Маматкулов та Аскаров проти Туреччини», ЄСПЛ дійшов висновку, що хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження заявників, така інформація сама по собі недостатня, і що заявники мали надати додаткові відомості щодо ризику для них безпосередньо.

Ризик повинен бути особистим. Слід розрізняти загальний ризик (general risk) та особистий ризик (individual risk). Так, в справі «НА проти Сполученого Королівства», Суд зазначив, що загальний ризик (наприклад, загальна ситуація насильства в країні походження) може бути відправною точкою.

Однак, для встановлення особистого ризику для конкретної особи слід визначити певні відмінні риси, що наражають особу на такий особистий ризик. Інакше кажучи, необхідно визначити конкретний фактор ризику для особи. У справі «J.K. та інші проти Швеції», Суд висловився щодо обов`язку заявника довести наявність особистого ризику.

Як правило, неможна вважати, що особа, яка шукає притулку, виконала свій обов`язок доведення доки він (вона) не надасть обґрунтовану інформацію про особистий, а отже реальний ризик бути підданою жорстокому поводженню, що дозволяє провести розрізнення між його (її) ситуацією та загальними небезпеками в країні походження.

Відтак, вищенаведені позивачем загальні твердження про участь у штабі Навального, також робота координатором руху «Голос» Тюменської області не можуть вважатися достатніми доказами існування індивідуального ризику переслідування.

Крім того, відсутні докази, що саме щодо позивача вчинялися конкретні дії (затримання, допити, погрози).

При цьому, відомості щодо загальної ситуації з дотриманням прав людини в російській федерації самі по собі не можуть слугувати підтвердженням наявності загрози переслідувань особисто позивача.

Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою, або для визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №420/3327/19, від 06.03.2019 у справі №826/14576/16, від 06.03.2019 у справі №815/2505/17, від 04.03.2019 по справі №815/2505/17. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 420/5005/20, від 06 серпня 2020 року у справі № 420/3327/19, від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19 та інших.

В той же час, інформація, яка зазначена стороною позивача не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків. Позивачем не наведено конкретних фактів дискримінаційного ставлення до нього, яке б могло бути кваліфіковане як переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження (російської федерації), або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання її біженцем.

Відповідач під час розгляду даної адміністративної справи навів об`єктивні доводи в обґрунтування висновків, що позивач не підпадає під критерії визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, які передбачені міжнародними та національними нормативно-правовими актами.

Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №14-25 від 17.04.2025 року про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте відповідачем на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень, обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення. Відтак, відсутні підстави для визнання його протиправним та скасування.

У відповідності до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем доведено та матеріалами справи підтверджено законність та правомірність винесення оскарженого рішення, підстав для його скасування не вбачається, а тому суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Керуючись ст. ст. 5, 9, 19, 77, 243, 246 КАС України, суд –

в и р і ш и в:

У задоволенні позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лиска І.Г.