Постанова від 16 грудня 2025 р. у справі №136/190/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2025 року

м. Київ

справа № 136/190/22

провадження № 61-8503св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В.,

Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Липовецького районного суду Вінницької області від 4 лютого 2022 року, постановлену у складі судді Кривенка Д. Т., постанову Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року, ухвалену у складі колегії суддів Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Стадника І. М., рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року, ухвалене

у складі судді Кривенка Д. Т., та постанову Вінницького апеляційного суду

від 9 серпня 2022 року, ухвалену у складі колегії суддів Войтка Ю. Б.,

Міхасішина І. В., Стадника І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2

про стягнення коштів.

Позов обґрунтований тим, що згідно з розписками від 18 та 19 грудня 2019 року ОСОБА_2 отримала від неї грошові кошти на суму 5 500 доларів США

за купівлю в подальшому земельної ділянки, розташованої на вулиці Свято-Покровській у місті Липовець Вінницької області.

Зазначала, що земельну ділянку сторони домовились перереєструвати на позивача після оформлення відповідачем документів на неї.

Отримавши грошові кошти відповідач відмовилася переоформити не позивача земельну ділянку, незважаючи на неодноразові звернення з вимогою про укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Враховуючи невиконання відповідачем своїх зобов`язань, позивач просила стягнути з неї грошові кошти у розмірі 5 500 доларів США.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Липовецький районний суд Вінницької області ухвалою від 4 лютого 2022 року, залишеною без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року, в порядку забезпечення позову наклав арешт на все належне ОСОБА_2 нерухоме майно та заборонив іншим особам вчиняти будь-які дії щодо майна ОСОБА_2 до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, місцевий суд, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що невжиття заходів забезпечення позову ускладнить або унеможливить в подальшому виконання рішення суду.

Рішенням від 30 березня 2022 року Липовецький районний суд Вінницької області позов задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти

у розмірі 5 500 доларів США.

Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції вважав доведеним належними та допустимими доказами передання коштів відповідачу як авансу за договором купівлі-продажу, який сторони мали укласти в подальшому. Оскільки договір купівлі-продажу укладений не був, то аванс підлягає поверненню позивачу.

Вінницький апеляційний суд постановою від 9 серпня 2022 року частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_2 та змінив рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року в частині визначення валюти виконання зобов`язання.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 201 127,30 грн.

В іншій частині рішення Липовецького районного суду Вінницької області

від 30 березня 2022 року залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що стягнення з відповідача боргу в іноземній валюті за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій є неправомірним й недопустимим способом захисту цивільних прав, оскільки іноземна валюта у спірних правовідносинах між сторонами спору може бути виключно валютою боргу, а не валютою платежу.

В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2022 року ОСОБА_2 надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Липовецького районного суду Вінницької області від 4 лютого 2022 року, постанову Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року, рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові

від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 та від 2 жовтня 2018 року

у справі № 910/18036/17, щодо необхідності додержання принципу змагальності, який порушив суд першої інстанції, відмовивши заявнику у витребуванні доказів з формальних підстав.

Заявник вказує про неврахування судами висновків Верховного Суду,

викладених у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18), про те, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.

На думку заявника, суди першої та апеляційної інстанції дійшли помилкового висновку про стягнення з неї 5 500 доларів США (еквіваленту цієї суми в іноземній валюті), оскільки фактично за розписками отримано 4 500 доларів США. Вказані обставини підтверджуються витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) у кримінальному провадженні № 42021020000000418 від 15 вересня 2021 року.

Суди, як вважає заявник, помилково застосували до спірних правовідносин статтю 230 ЦК України, що суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 вересня 2012 року у справі № 6-82цс13, та постанові Верховного Суду від 1 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18).

Зазначає, що суд першої інстанції помилково відніс зазначену справу до категорії малозначних.

Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зміст поданих позивачем розписок, які не містять зобов`язання про повернення коштів. Вказане свідчить про неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої

Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постановах Верховного Суду від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17 (провадження № 61-21701св19), від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18).

Заявник зазначає про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час вжиття заходів забезпечення позову, які полягають у порушенні принципу співмірності таких заходів заявленим позивачем вимогам.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року зменшено ОСОБА_2 розмір судового збору за подання касаційної скарги до 1 310 грн і відстрочено його сплату до ухвалення судового рішення у справі, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про:

- неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої

Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), постановах Верховного Суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) від 1 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18), від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 11 червня 2021 року

у справі № 753/11670/17 (провадження № 61-21701св19), та у постановах Верховного Суду України від 25 вересня 2012 року у справі № 6-82цс13 та

від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 (пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України);

- розгляд судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження справи, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, необґрунтоване відхилення цим судом клопотання про витребування доказів, встановлення судами обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Як на підставу оскарження ухвали Липовецького районного суду Вінницької області від 4 лютого 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду

від 9 серпня 2022 року заявник посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права (абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року зупинено виконання рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 18 грудня

2019 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 у вигляді

авансу 1 000 доларів США в рахунок плати за придбання позивачем земельної ділянки, а 28 грудня 2019 року - 4 500 доларів США. Розписки

складені відповідачем у присутності позивача та двох свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які також поставили підписи під розписками.

Сторони не уклали договір купівлі-продажу, який би за своєю формою та змістом відповідав вимогам законодавства.

Позиція Верховного Суду, мотиви, якими керується суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Щодо оскарження ухвали Липовецького районного суду Вінницької області

від 4 лютого 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року (щодо перегляду ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову)

Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийнято на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому його виконанні.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову (пункт 3 частини першої статті 151 ЦПК України), що полягає у доказуванні обставин, з якими пов`язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.

У частині першій статті 150 ЦПК України закріплено види забезпечення позову. Позов, зокрема, забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності та обґрунтованості запропонованого заявником способу забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним способом забезпечення позову та предметом позову, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду у разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року

у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що співмірність передбачає оцінку судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і мають застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

Разом з тим, у пункті 23 постанови від 3 березня 2023 року

у справі № 905/448/22 Верховний Суд зазначив, що надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року

у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано: «…під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення.

Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».

У постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 363/1747/21 (провадження № 61-17495св21) зазначено: «Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має враховувати, наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов`язаний з предметом позову, наскільки він співмірний із позовною вимогою, і яким чином цей захід фактично реалізує мету його вжиття.

Інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачу вчиняти певні дії.

Отже, обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу забезпечення позову дотримується принцип співвідношення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу».

У справі, яка переглядається, необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цих заходів призведе до ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду.

Оскільки предметом позову в цій справі є стягнення грошових коштів, суди дійшли правильного висновку про необхідність вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно.

При цьому застосований апеляційним судом вид забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить відповідачу на праві приватної власності, є співмірним із заявленими позовними вимогами та прямо передбачений пунктом 1 частини першої статті 150 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги щодо неспівмірності застосованих судом заходів забезпечення позову відхиляються касаційним судом, оскільки відповідач не надала доказів на підтвердження того, що вартість належного їй майна перевищує розмір коштів, про стягнення яких пред`явлено позов.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції від 4 лютого 2022 року та постанови апеляційного суду від 9 серпня 2022 року, якою переглянуто зазначену ухвалу місцевого суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення питання про забезпечення позову, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а зазначених судових рішень без змін.

Щодо оскарження рішення Липовецького районного суду Вінницької області

від 4 лютого 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року (щодо перегляду рішення суду першої інстанції)

Звертаючись з вказаним позовом, ОСОБА_1 позов обґрунтовувала тим, що

- згідно з розписками від 18 та 19 грудня 2019 року ОСОБА_2 отримала від неї грошові кошти на суму 5 500 доларів США за купівлю в подальшому земельної ділянки, розташованої на вулиці Свято-Покровській у місті Липовець Вінницької області;

-земельну ділянку сторони домовились перереєструвати на позивача після оформлення відповідачем документів на неї;

- отримавши грошові кошти, відповідач відмовилася переоформити на позивача земельну ділянку, незважаючи на неодноразові звернення з вимогою про укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, зазначав, що сума, яка вказана у розписках, фактично є авансом, оскільки сторонами не дотримано умов, визначених статтею 570 ЦК України, а саме не укладено договору купівлі-продажу, на виконання якого передано кошти.

З такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погодитись не можна, виходячи з наступного.

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи. Суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала в постановах від 15 червня

2021 року у справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58), від 28 вересня 2022 року

у справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункт 9.58)).

У позовній заяві позивач зазначала про домовленість сторін щодо укладення в майбутньому договору купівлі-продажу земельної ділянки та отримання відповідачем від неї грошових коштів у розмірі 5 500 доларів США, що підтверджується розписками від 18 та 28 грудня 2019 року. У зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язання щодо продажу земельної ділянки, позивач просила стягнути з відповідача кошти, отримані за вказаними розписками. Позовна заява ОСОБА_1 містить посилання на одну норму матеріального права - 526 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що сторони уклали попередній договір, а передана за розписками сума коштів є авансом.

Згідно з частиною четвертою статті 635 ЦК України договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Відповідно до вимог частини першої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена - у письмовій формі.

Згідно із статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що до попереднього договору в частині форми застосовуються вимоги як до основного договору, оскільки зазначений меморандум не засвідчений нотаріально, як передбачено вимогами до основного договору, а тому відсутні правові підстави визнання його попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом (стаття 570 ЦК України).

Згідно з нормами частини першої статті 546, частини другої статті 548 ЦК України завдатком може бути забезпечене лише дійсне зобов`язання, яке випливає із договору, укладеного сторонами.

За змістом наведених норм ЦК України завдаток є доказом існування зобов`язання, виконує платіжну функцію та є способом забезпечення виконання зобов`язання.

У справі, яка переглядається, сторонами не укладено передбаченого положеннями статті 635 ЦК України попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна, а тому й сплату позивачем грошових коштів авансом визнати не можна.

Відповідно до частин першої, другої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вимогами частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України установлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному

та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року

у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 13 лютого 2019 року

у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) та від 25 вересня 2024 року

у справі № 201/9127/21 (провадження № 14-33цс24) викладено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (зобов`язання із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

У справі, що переглядається, безпідставно набутим майном є грошові кошти

в сумі 5 500 доларів США, які були отримані відповідачем від позивача.

Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не вважається безпідставним. Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що отримані відповідачем кошти за вказаними розписками є авансом.

Згідно статті 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Враховуючи відсутність оформленого сторонами попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна у встановленому законом порядку, такі обставини є свідченням того, що о передані позивачем відповідачем грошові кошти

у суму 5 500 доларів США у розумінні статті 1212 ЦК України вважаються такими, що безпідставно набуті відповідачкою і, як наслідок, підлягають поверненню позивачеві.

Такий висновок у подібних правовідносинах викладений Верховним

Судом у постанові від 14 березня 2025 року у справі № 756/6493/22

(провадження № 61-4120св24) після подання касаційної скарги, тому підлягає врахуванню відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але судами неправильно застосовані норми матеріального права, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій необхідно змінити у мотивувальних частинах з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові, а у іншій - залишити без змін.

Колегія суддів відхиляє доводи заявника про неврахуванням судами першої та апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах

від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 та від 2 жовтня 2018 року

у справі № 910/18036/17, оскільки касаційним судом не встановлено порушення судами першої та апеляційної інстанцій принципу змагальності.

Доводи заявника про необґрунтовану відмову судом першої інстанції у задоволенні клопотання про витребування доказів не впливає на правильність вирішення справи і свідчить про незгоду заявника з висновками місцевого суду щодо відмови у задоволенні відповідного клопотання.

Посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18), відхиляються касаційним судом, оскільки заявник не зазначає, в чому саме полягає неврахування судами таких висновків.

Безпідставними є доводи заявника про те, що фактично за розписками вона отримала 4 500 доларів США і ці обставини підтверджуються витягом з ЄРДР

у кримінальному провадженні № 42021020000000418 від 15 вересня 2021 року, оскільки факт отримання відповідачем від позивача 5 500 доларів США підтверджується оригіналами досліджених судами розписок.

Аргументи заявника про помилкове застосування статті 230 ЦК України без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України

від 25 вересня 2012 року у справі № 6-82цс13, та постанові Верховного Суду

від 1 серпня 2018 року у справі № 445/1011/17 (провадження № 61-971св18), є безпідставними оскільки суди вказану норму матеріального права не застосовували.

Посилання заявника про розгляд судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження справи, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, відхиляються касаційним судом, оскільки:

- ціна позову не перевищувала сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

- справа, що переглядається, не входить до переліку справ, які відповідно до частини четвертої статті 274 ЦПК України не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження;

- відповідач в установлений судом строк не подала заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Посилання заявника про неврахування судами висновків, викладених

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року

у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та

постановах Верховного Суду від 11 червня 2021 року у справі № 753/11670/17 (провадження № 61-21701св19), від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18) підлягають відхиленню, оскільки встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки касаційний суд дійшов висновку про зміну рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у їх мотивувальних частинах, проте результат розгляду справи залишається незмінним (позов про стягнення коштів

з ОСОБА_2 задоволено), судові витрати за подання касаційної скарги підлягають покладенню на заявника.

Крім того, у цій справі Верховний Суд, відкриваючи касаційне провадження, ухвалою від 19 жовтня 2022 року частково задовольнив клопотання ОСОБА_2 про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги, зменшив його розмір до 1 310 грн та відстрочив сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

За таких обставин із заявника на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмір 1 310 грн.

Щодо поновлення виконання рішення

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року виконання рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року зупинено до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки касаційний суд дійшов висновку про зміну рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у їх мотивувальних частинах, проте результат розгляду справи залишається незмінним, підлягає поновленню виконання рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року залишити без змін.

Ухвалу Липовецького районного суду Вінницької області від 4 лютого 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року (щодо перегляду ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову) залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 310 грн.

Поновити виконання рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2022 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 9 серпня 2022 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік