Постанова від 06 липня 2026 р. у справі №906/1295/25 — Північно-західний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

07 липня 2026 року Справа № 906/1295/25

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Петухов М.Г., суддя Гудак А.В. , суддя Мельник О.В.

секретар судового засідання Приступлюк Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс"

на рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2026

(ухвалене о 12:06 год. у м. Житомирі, повний текст складено 27.04.2026)

у справі № 906/1295/25 (суддя Сікорська Н.А.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс"

до Акціонерного товариства "Малинський каменедробильний завод"

про стягнення 412 003 грн 03 коп.

за участю представників сторін:

від позивача - Чорний В.А.;

від відповідача - Кузьмін Д.Л.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс" звернулось до Господарського суду Житомирської області з позовом до Акціонерного товариства "Малинський каменедробильний завод" про стягнення 412 003 грн 03 коп., з яких: 385 000 грн безпідставно отриманих коштів у вигляді орендної плати; 7 156 грн 03 коп. 3 % річних; 19 847 грн інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ "Юні Люкс", як орендар не міг використовувати орендоване в АТ "Малинський каменедробильний завод" орендоване майно (приміщення) у зв`язку із накладенням арешту на нього ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 16.11.2024.

Відтак вважає, що внесена ним за період з листопада 2024 року по лютий 2025 року орендна плата була безпідставно отримані відповідачем, а відтак кошти в сумі 385 000 грн підлягають поверненню позивачу.

Також позивач нарахував та заявив до стягнення суми 3% річних та інфляційних втрат.

Господарський суд Житомирської області рішенням від 27.04.2026 у справі №906/1295/25 в задоволенні позову відмовив.

При ухваленні вказаного рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів неможливість користування орендованим майном у зв`язку з накладенням арешту.

Зокрема, суд вказав, що незважаючи на арешт, позивач у спірний період підписував акти наданих послуг без зауважень, сплачував орендну плату, не звертався до відповідача зі скаргами щодо перешкод у користуванні майном та не вживав заходів для розірвання чи зміни договору оренди.

Крім того, судом встановлено, що на території орендованого комплексу продовжувало знаходитися майно позивача, що свідчить про фактичне використання об`єкта оренди.

За таких обставин суд виснував, що отримані відповідачем кошти не є безпідставно набутими, а відтак підстави для їх повернення, а також для стягнення інфляційних втрат і 3 % річних відсутні.

Розглядаючи спірні правовідносини місцевий господарський суд застосував відповідні положення ст. ст. 11, 625, 759, 760, 762, 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Не погоджуючись із зазначеним рішенням до Північно-західного апеляційного господарського суду звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс" із апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2026 у справі № 906/1295/25 скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга обґрунтована таким.

Ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 16.11.2024 прямо містить заборону користування майном.

Суд першої інстанції фактично визнав існування арешту, але позбавив його правового змісту. Суд не аналізує та не враховує, яким чином орендар міг би правомірно користуватися майном, якщо таке користування прямо заборонено ухвалою суду.

Такий підхід є внутрішньо суперечливим. Якщо судове рішення прямо забороняє користування майном, то правомірне користування таким майном є неможливим. Інше тлумачення означало б фактичне допущення користування майном всупереч ухвалі слідчого судді.

Суд поставив застосування ч.6 ст.762 ЦК України у залежність від направлення претензій, розірвання договору або припинення господарської діяльності. Суд зазначив, що позивач не звертався до відповідача із претензіями, не ініціював розірвання договору, не довів припинення чи зупинення господарської діяльності.

Жодна з цих обставин не є умовою застосування ч.6 ст.762 ЦК України. Законодавство та судова практика вимагають встановити лише те, що майно не могло бути використане та така неможливість виникла через обставини, за які наймач не відповідає. Вказана норма не передбачає обов`язку орендаря попередньо направляти претензії, розривати договір або доводити повне припинення господарської діяльності, однак суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні фактично висуває такі додаткові умови для позивача.

Хоча договір оренди формально залишався чинним, однак з 16.11.2024 відпала можливість виконання його ключового елементу - надання орендарю можливості користування майном.

Позивачем подано до суду постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.01.2026 у справі №906/1235/25 та неодноразово під час розгляду справи по суті наголошено на її чинності та важливості врахування відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України, однак суд не дослідив вказану постанову, а її змісту не надав жодної правової оцінки.

Акт інвентаризації від 10.10.2025 не міг бути використаний судом як доказ фактичного користування.

За наведеного скаржник вважає, що оскаржене рішення ухвалене із порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права, за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також містить невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи - що є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення.

Відповідач не скористався правом подати відзив на апеляційну скаргу позивача, що відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні Північно-західного апеляційного господарського суду 07.07.2026 представник скаржника підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, стверджує, що судом першої інстанції при винесенні оскарженого рішення було порушено норми матеріального та процесуального права. Просив рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2026 у справі № 906/1295/25 слід скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти доводів апеляційної скарги. Вважає, що підстав для повернення коштів не має. Просив рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2026 у справі № 906/1295/25 залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача – без задоволення.

Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши в межах доводів та вимог апеляційної скарги правильність застосування місцевим господарським судом при ухваленні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін, виходячи з такого.

Судом апеляційної інстанції встановлено та як убачається з матеріалів справи, що 01.04.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс" (орендар, позивач) та Акціонерним товариством "Малинський каменедробильний завод" (орендодавець, відповідач) було укладено Договір оренди майна № 01.03 (далі – Договір; т.1, а. с. 26-27).

Відповідно до п.1.1. Договору орендодавець передає орендареві у строкове платне користування майно, що знаходиться за адресою: 11634, Житомирська обл., Коростенський р-н, територіальна громада Малинська, комплекс будівель і споруд №4, а саме: частина нежитлової будівлі їдальні (кабінети, коридори, санвузол) загальною площею 147,2 кв.м.; площадка ГП біля мат. складу, загальною площею 3 470 кв.м.; площадка цеху будівельних матеріалів, загальною площею 1 320 кв.м.; прирельсовий склад цементу, загальною площею 100 кв.м.; склад інертних матеріалів, загальною площею 3 690 кв.м.; склад (площадка) продукції ЦВБМ, загальною площею 2 560 кв.м.; обладнання для вивантаження цементу; строком з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі до 31.03.2027 включно. Розмір орендної плати за один календарний місяць становить 110 000 грн, в т.ч. ПДВ 20% - 18 333 грн 33 коп.

Згідно з п.1.3 Договору, орендодавець передає орендареві предмет оренди у належному стані, що відповідає умовам його використання та цільовому призначенню.

Відповідно до п.2.1 Договору за користування предметом оренди орендар сплачує орендодавцеві орендну плату (договірну) в розмірі, встановленому у п.1.1. Договору.

Пунктом 2.5 Договору визначено, що оренда плата, передбачена п.2.1. цього Договору, сплачується орендарем щомісяця на підставі виставленого орендодавцем рахунку на здійснення оплати за попередній розрахунковий місяць, протягом 10 (десяти) банківських днів з дня отримання орендарем відповідного рахунку.

Відповідно до п.2.7 Договору орендна плата сплачується орендарем по день фактичного повернення предмета оренди орендодавцю. Факт повернення предмета оренди підтверджується підписанням сторонами акта приймання-передачі (повернення) предмета оренди з оренди.

Згідно п.3.1. п.п.3.1.1. Договору, орендодавець зобов`язується передати орендарю предмет оренди в порядку i на умовах, передбачених цим договором.

Відповідно до п.п.3.4.1 Договору, орендар має право на отримання від орендодавця предмету оренди в належному стані, у відповідній комплектації та у термін, що зазначені у цьому договорі та додатках до нього.

Пунктом 4.1. Договору сторони погодили, що у випадку порушення зобов`язань, що виникають з цього договору, сторони несуть відповідальність, визначену чинним в Україні законодавством.

Відповідно до п. п. 5.1.-5.2. Договору, Договір вважається укладеним i набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення його печатками сторін. Термін дії даного договору починається в момент, зазначений в п. 5.1 цього Договору, i закінчується 31.03.2027.

Згідно п.6.1. Договору, усі правовідносини, що виникають з цього договору або пов`язані із ним, у тому числі пов`язані із укладенням, виконанням, зміною та припиненням цього договору, тлумаченням його умов, визначенням наслiдкiв недійсності або порушення договору, регламентуються цим договором та відповідними нормами чинного в Україні законодавства.

01.04.2024 сторони підписали Акт приймання-передачі №1 майна вказаного у пункті 1.1. договору (т.1, а. с. 27 на звороті).

На виконання умов договору, орендодавцем, упродовж його дії оформлювалися та направлялися орендарю акти здачі-приймання робіт (надання послуг), які підписувались останнім без зауважень (т.1, а. с. 70-73).

Також на виконання умов договору, відповідач виставляв для оплати рахунки (т.1, а. с. 28-33), а саме:

- № 293 від 30.11.2024 на суму з ПДВ 110 000 грн (оренда майна за листопад 2024р.);

- № 313 від 31.12.2024 на суму з ПДВ 110 000 грн (оренда майна за грудень 2024р.);

- № 6 від 31.01.2025 на суму з ПДВ 110 000 грн (оренда майна за січень 2025р.);

- № 17 від 19.02.2025 на суму з ПДВ 110 000 грн (оренда майна за лютий 2025р.);

Позивач здійснив оплату орендних платежів за користування майном у період з листопада 2024 року по лютий 2025 року включно.

Факт проведених платежів підтверджується випискою по рахунку № НОМЕР_1 , відкритого в ПрАТ “КБ “АКОРДБАНК” за період з 01.01.2024 по 24.07.2025 (т. 1, а. с. 22-25), і не заперечується відповідачем.

Слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва ухвалою від 16.11.2024, наклав арешт із забороною відчуження, користування та розпоряджання на майно, що належить ПАТ "Малинський Каменедробильний Завод" (код 04011905), зокрема, на нерухоме майно, належне ПАТ "Малинський Каменедробильний Завод" (код 04011905) із забороною його відчуження, користування та будь-яким іншим чином розпоряджатися таким нерухомим майном, у тому числі, але не виключно, продавати, міняти, дарувати, розділяти (виділяти), передавати в іпотеку, оренду, вносити до статутного капіталу юридичних осіб та iнше, а саме: комплекс, загальна площа комплексу – 17 253,0 кв.м. за адресою: Житомирська обл., Малинський р., сщ/рада. Гранітненська, Комплекс будівель і споруд №4, будинок б/н.

Вказана ухвала буза залишена без змін Київським апеляційним судом ухвалою від 17.03.2025 у справі №757/53871/24-к.

У зв`язку з накладенням арешту на орендоване майно із забороною його використання позивач вважає, що орендна плата, сплачена після 16.11.2024, була безпідставно отримана відповідачем.

З огляду на це позивач просить стягнути з відповідача 385 000 грн безпідставно одержаних коштів у вигляді орендних платежів, а також нараховані 7 156 грн 03 коп. 3 % річних і 19 847 грн інфляційних втрат.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги такі положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

В силу приписів ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 629 ЦК України встановлено обов`язковість виконання договору сторонами.

Згідно з статтею 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до ч. 1 ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

За приписами ч. ч. 1, 2, 5 ст. 762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за найм (оренду) майна встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 6 вказаної статті встановлено, що наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 виснувала про те, що наведена норма права підставою звільнення від зобов`язання сплатити орендну плату об`єктивно визначає безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. Крім того, обставини, зазначені у нормі частини 6 статті 762 ЦК України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об`єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно із частиною 6 статті 762 ЦК України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними.

З урахуванням викладеного вище Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність у ч. 6 ст. 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.

Верховний Суд у постанові від 12.04.2023 у справі № 910/14244/20 зауважив, що для застосування ч. 6 ст. 762 ЦК України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Тобто, наймач повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане, і він не відповідає за ці обставини. Отже, підставою для звільнення від зобов`язання сплачувати орендну плату ця норма визначає, зокрема, об`єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об`єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон`юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили тощо.

Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі наведеної правової норми він має право порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати.

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 6 статті 762 Цивільного кодексу України викладена в постановах Верховного Суду у справах №914/1248/18, №914/2264/17, №910/13158/20, №911/3067/20, №911/654/21.

Звільнення від сплати орендної плати є істотним втручанням у правовідносини сторін договору, тому може застосовуватись за виключних або надзвичайних обставин. Такими є обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Ознаками таких обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за таких умов здійснення господарської діяльності.

Оскільки відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК України передбачено, що наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає, тягар доказування неможливості використання майна несе саме орендар (наведена правова позиція щодо застосування приписів ч. 6 ст. 762 ЦК України викладена у постанові Верховного Суду від 20.03.2024 у справі №911/255/23).

Таким чином ТОВ "Юні Люкс" має обов`язок надати суду докази того, що орендоване майно фактично не використовувалося або не могло використовуватися з причин, які від нього не залежали.

Свою неспроможність користуватися об`єктом оренди починаючи з листопада 2024 року позивач обґрунтовує тим, що ухвалою слідчого судді Печерського райсуду Києва від 16.11.2024 у справі №757/53871/24-к на нерухомість ПАТ "Малинський Каменедробильний Завод" (комплекс площею 17253 кв. м у Житомирській області) було накладено арешт із забороною продажу, оренди, передачі в іпотеку, внесення до статутного капіталу та інших форм розпорядження цим майном.

За положеннями ч. 1 ст. 170 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження. Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, зокрема шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб. Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, зокрема шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб.

Арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, віртуальні активи, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна (ч. 10 ст. 170 КПК України).

Однак сам факт існування ухвали про арешт із забороною користування ще не є автоматичною підставою звільняти орендаря від орендних платежів. Цю обставину потрібно оцінювати разом з іншими доказами, і вона має підтверджувати реальну неможливість використання майна.

Вище судом встановлено, що протягом спірного періоду (листопад 2024 року - лютий 2025 року) сторони регулярно підписували акти здачі-приймання робіт (наданих послуг). Ці акти підписала уповноважена представниця позивача за допомогою ЕЦП, без жодних заперечень щодо доступу до майна чи можливості ним користуватися.

Тут суд враховує, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію (ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Первинні документи фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

За своєю суттю акт приймання-передачі наданих послуг є первинним документом бухгалтерського обліку, який відображає господарську операцію та підтверджує її фактичне здійснення. Як правило, він складається у письмовій формі та підписується уповноваженими представниками обох сторін - виконавця та замовника.

Підписання такого документа свідчить про те, що роботи або послуги були надані у визначеному обсязі, а замовник їх прийняв і не має зауважень щодо якості або результату виконання.

Отже, основним документом, що підтверджує надання послуг та їх прийняття є підписані акти наданих послуг.

Колегія суддів враховує, що дійсно умови Договору не містять положення щодо обов`язковості складання актів здачі-приймання робіт (наданих послуг), однак відсутність такої умови не позбавляє сторін можливості оформлення відповідних актів та не призводить до втрати такими актами доказової бази для підтвердження наданих послуг.

Суд бере до уваги, що позивач протягом спірного періоду сплачував виставлені рахунки без жодних зауважень. Ці дії підтверджують, що надані послуги фактично приймалися позивачем, який погоджувався з їх обсягом і вартістю.

При цьому суд вказує, що матеріали справи не містять доказів фізичної перепони позивачу в користуванні орендованим майном. Будь-яких документів, що підтверджують фактичне вилучення майна з користування позивача, як-то актів опису чи протоколів вилучення тощо, матеріали справи теж не містять.

Також суд відзначає, що у спірний період позивач не вчиняв дій щодо припинення договірних відносин, зокрема через неможливість користування майном.

Матеріалами господарської справи не підтверджено, що позивач звертався до відповідача з претензіями чи повідомленнями про перешкоди в користуванні майном або про неможливість його використання.

Відсутні докази того, що позивач взагалі повідомляв відповідача про неможливість користування майном у зв`язку з арештом.

Крім того, відповідно до Акту інвентаризації від 10.10.2025 (т. 1, а. с. 86), складеного працівниками відповідача, з якого вбачається, що на території орендованого комплексу розміщене майно позивача, а саме:

1. В частині нежитлової будівлі їдальні знаходяться офісні меблі, лабораторне обладнання, ОРТ техніка, які належать ТОВ "Юні Люкс", а саме: стіл офісний в кількості 5 штук, стільці офісні - 10 штук, шафа в кількості 5 штук, шафасушильна лабораторна - 1 штука, морозильна камера - 1 штука, прес гідравлічний - 1 штука, сита лабораторні в кількості 15 штук, барабан лабораторний - 1 штука, ваги лабораторні - 2 штуки, вимірювальне обладнання (лінійки, штангенциркуль, рулетки), зразки готової продукції, принтери - 2 штуки, комп`ютерні монітори - 2 штуки.

2. На площадці ГП біля матеріального складу знаходиться готова продукція у вигляді тротуарної плитки, що належить ТОВ "Юні Люкс", орієнтовною кількістю 9 тисяч метрів квадратних.

3. На площадці цеху будівельних матеріалів знаходиться готова продукція у вигляді бордюра паркового, яка належить ТОВ "Юні Люкс", орієнтовною кількістю 3 тисячі штук.

4. На прирейковому складі цементу знаходиться цемент орієнтовною кількістю 140 тонн, який належить ТОВ "Юні Люкс".

5. На складі інертних матеріалів знаходиться щебінь гранітний та пісок з відсівів дроблення різних фракцій, який належить ТОВ "Юні Люкс", орієнтовною кількістю 2 тисячі тонн.

6. На складі площадці ЦВБМ знаходиться - готова продукція у вигляді борта дорожнього, яка належить ТОВ "Юні Люкс", орієнтовною кількістю 800 штук.

7. Обладнання для вивантаження цементу заходиться на прирейсовому складі цементу.

Такий акт інвентаризації разом з іншими доказами підтверджує, що позивач фактично користувався орендованим майном, оскільки на території комплексу зберігалося саме його майно. Це свідчить про контроль позивача над об`єктом та його господарське використання, що спростовує твердження про неможливість користування у спірний період.

Відповідно до приписів ч. ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що оцінка доказів - це визначення їх об`єктивної дійсності, правдивості та достовірності. Способи перевірки й дослідження доказів залежать від конкретного виду засобів доказування, що використовуються. Метою оцінки доказів (з огляду на їх належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності) - є усунення суперечностей між доказами, сумнівів у достовірності висновків, що випливають з отримуваної доказової інформації. Від повноти встановлення відповідних обставин справи та правильної оцінки доказів залежить обґрунтованість висновків суду при ухваленні судом рішення по суті спору. Водночас суд у кожному випадку повинен навести мотиви, з яких він приймає одні докази та відхиляє інші.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Як унормовано у ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та зазначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (аналогічні позиції викладено у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Відтак з врахуванням вказаного, більш вірогідним є те, що позивач мав змогу користуватися та користувався орендованим майном, ніж те, що через накладений ухвалою слідчого судді Печерського райсуду Києва від 16.11.2024 у справі №757/53871/24-к арешт він не зміг ним користуватися.

Щодо доводів позивача про преюдиційні обставини, котрі встановлені постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.01.2026 в справі № 906/1235/25, апеляційний господарський суд вказує таке.

Колегія суддів бере до уваги, що на розгляді Господарського суду Житомирської області перебувала заява Акціонерного товариства "Малинський каменедробильний завод" про відкриття провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс".

Заявник звернувся до суду про відкриття провадження у справі про банкрутство у зв`язку з невиконанням ТОВ "Юні Люкс" договірних зобов`язань в частині оплати по договору оренди майна № 01.03 від 01.04.2024.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс" не визнало заявлені вимоги АТ "Малинський каменедробильний завод", вважає їх необґрунтованими та просило відмовити у відкритті провадження у даній справі.

Господарський суд Житомирської області ухвалою від 04.11.2025 у справі № 906/1235/25, серед іншого, відкрив провадження у справі про банкрутство ТОВ "Юні Люкс". Визнав вимоги ініціюючого кредитора Акціонерного товариства "Малинський каменедробильний завод" до боржника на суму 440 000 грн основного боргу (четверта черга), 30 280 грн судового збору (перша черга), 72 000 грн авансування кредитором винагороди арбітражного керуючого (перша черга). Ввів мораторій на задоволення вимог боржника. Ввів процедуру розпорядження майном боржника строком на сто сімдесят календарних днів. Призначив розпорядником майна боржника арбітражного керуючого Камшу О.В. за його згодою. Встановив арбітражному керуючому основну грошову винагороду за виконання повноважень розпорядника майна боржника у розмірі трьох мінімальних заробітних плат за кожний місяць виконання арбітражним керуючим повноважень. Оприлюднив повідомлення про відкриття провадження у справі № 906/1235/25 про банкрутство ТОВ "Юні Люкс". Призначив справу до розгляду в попередньому засіданні суду.

Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 26.01.2026 в справі №906/1235/25 ухвалу Господарського суду Житомирської області від 04.11.2025 у справі №906/1235/25 скасував. Прийняв нове рішення. Відмовив Акціонерному товариству "Малинський каменедробильний завод" у відкритті провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс" (т. 2, а. с. 78-81).

Згідно з ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Аналізуючи положення ч. 7 ст. 75 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиціальне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (п.32).

У п.7.10 постанови від 01.09.2020 у справі №907/29/19 Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо.

Отже, потрібно чітко розмежовувати преюдиційні обставини, які не підлягають повторному доказуванню, та правову оцінку, надану судом певному факту.

Апеляційний господарський суд зауважує, що дослівно абзаци постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 26.01.2026 в справі № 906/1235/25, на котрі посилається скаржник, викладені таким чином:

"Відповідно достатньо мотивованими є твердження апелянта, що з 16.11.2024 майно, зазначене у договорі оренди від 01.04.2024 №01.03, не могло використовуватися будь-якою особою і у будь якій формі, у тому числі як об`єкт оренди.

Заперечення ініціюючого кредитора стосовно того, що арешт поширювався на частину майна, суд вважає безпідставними, оскільки за змістом ухвали Печерського районного суду м. Києва арешт накладено на весь комплекс будівель і споруд № 4, який є предметом договору оренди.".

Тобто суд у справі № 906/1235/25 констатував факт наявності арешту, що не заперечувалося сторонами та зауважив, що майно під час арешту не могло використовуватися будь-якою особою.

Разом з тим, суд не встановлював обставин фактичного користування майном, вилучення його з володіння ТОВ "Юні Люкс" та відповідно не зазначив докази, які це підтверджують.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав вважати, що грошові кошти, отримані відповідачем у період з листопада 2024 року по лютий 2025 року, як орендна плата, є безпідставно набутими.

Відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у главі 83 ЦК України.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України, що міститься у главі 83 ЦК України та в якій закріплені загальні положення про зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Аналіз положень ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов`язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Такі висновки щодо застосування положень глави 83 ЦК України та, зокрема статті 1212 ЦК України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 13.02.2019 у справі №320/5877/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.12.2021 у справі №911/1101/21, від 06.06.2022 у справі №903/142/21 та в інших.

Відтак, з огляду на те, що орендна плата у спірний період сплачувалася на підставі чинного Договору оренди, який не було розірвано чи припинено, а обставин, що звільняли б позивача від цього обов`язку, не доведено, то відповідач отримав кошти на належній правовій підставі, а тому вони не є безпідставно набутими у розумінні ст. 1212 ЦК України.

Беручи до уваги недоведеність позивачем неможливості використання орендованого майна та чинність договору оренди протягом спірного періоду, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування ст. 1212 ЦК України, у зв`язку з чим вимога про стягнення з відповідача 385 000 грн задоволенню не підлягає.

Із врахуванням того, що вимоги про стягнення 385 000 грн не підлягають задоволенню, то не підлягають задоволенню також і похідні вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних.

Відтак колегія суддів висновує, що позовні вимоги не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Пронін проти України" одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

В справі "Салов проти України" від 06.09.2005 Європейський Суд з прав людини наголосив на тому, що згідно ст. 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі "Hirvisaari v. Finland"). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі "Ruiz Torija v. Spain").

У пунктах 32, 34, 36 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованими; підстави прийняття рішення повинні бути узгодженими, чіткими, недвозначними й несуперечливими; вони повинні давати можливість читачеві простежити логіку міркувань, які привели суддю до ухваленого ним рішення.

Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржник був почутим і йому надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного провадження.

З урахуванням викладеного в сукупності, апеляційний господарський суд погоджується із висновком місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ст. 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів.

В силу приписів ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс" слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2026 у справі №906/1295/25 - без змін.

Керуючись статтями 269, 270, 273, 275-279, 282 ГПК України, Північно-західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Юні Люкс" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 27.04.2026 у справі №906/1295/25 - без змін.

2. Справу № 906/1295/25 надіслати Господарському суду Житомирської області.

3. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, строках та порядку встановлених статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "13" липня 2026 р.

Головуючий суддя Петухов М.Г.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Мельник О.В.