Рішення від 12 липня 2026 р. у справі №504/4523/21 — Доброславський районний суд Одеської області

Справа №504/4523/21

Провадження №2/504/265/26

Доброславський районний суд Одеської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.07.2026с-ще Доброслав

Доброславський районний суд Одеської області у складі:

Головуючого судді Барвенко В.К.,

секретаря судового засідання – Ориник М.В., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду № 5, матеріали об`єднаної цивільної справи № 504/4523/21 за позовом ОСОБА_1 проти ОСОБА_2 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, справи № 504/4232/23 за позовом ОСОБА_2 проти ОСОБА_1 , про стягнення коштів на утримання спірного нерухомого майна, справи № 504/2857/24 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проти ОСОБА_1 , за участі третіх осіб – ОСОБА_4 – державний реєстратор відділу надання адміністративних послуг виконавчого комітету Южненської міської ради Одеського району Одеської області, Гурська Оксана Віталіївна, - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу, Приватне підприємство «ПРОЕКТ» код ЄДРПОУ 3428862, Гриб Максим Петрович- державний реєстратор відділу надання адміністративних послуг Красносільської сільської ради Одеського району Одеської області, яким просили суд визнати неправомірним та скасувати рішення державного реєстратора Лиманської районної державної адміністрації Одеської області індексний номер 53001158 від 07.07.2020 року про державну реєстрацію надбудови (манс. Літ «А4») в житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , цивільної справи № 504/2765/24 за позовом ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_5 проти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом вселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у житловий будинок АДРЕСА_1 , вирішення питання судових витрат,-

ВСТАНОВИВ:

У провадженні Доброславського районного суду Одеської області перебуває справа № 504/4523/21 за позовом ОСОБА_1 проти ОСОБА_2 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Зокрема, позивач просить суд визнати недійсним свідоцтво про право власності на половину в спільному сумісному майні, видане 09.11.2007 року на ім`я ОСОБА_2 .

В обгрунтування доводів позову заявник стверджує, що при ознайомленні зі справою № 504/3743/20 31.08.2021 року йому стало відомо про те, що ОСОБА_2 є власницею двох третин житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і з цієї частки право власності на одну другу частку цього нерухомого майна було зареєстровано за відповідачкою у 2007 році після смерті іі чоловіка та брата позивача як спільна сумісна власність подружжя.

Заявник стверджує, що вказаний житловий будинок ніколи не був спільною сумісною власністю подружжя, оскільки його будівництво відбувалось виключно спільним зусиллям родини позивача та за кошти батьків і членів його родини.

Заявник стверджує, що збудований спочатку батьками, а потім і за його допомогою та допомогою сестри позивача будинок був введений до експлуатації на ім`я брата- ОСОБА_6 , не свідчить про право власності його дружини і відповідачки у справі на частку у спільному сумісному майні подружжя, яка отримала оспорюване позивачем свідоцтво при повній необізнаності родини позивача.

Заявник стверджує, що його батьки переїхали до с. Крижанівка у 1970 році.

За згодою знайомого у користуванні якого перебувала земельна ділянка по АДРЕСА_1 , батько позивача отримав у користування її частину площею 5,9 га, на якій вже був зведений фундамент.

Заявник стверджує, що фактично будівництво будинку було завершено родиною позивача у 1974 році, але введений до експлуатації у 1987 році.

Як стверджує заявник його брат ОСОБА_6 уклав шлюб із відповідачкою восени 1974 року, тобто вже після закінчення будівництва.

Позивач стверджує, що молода сім`я його брата спочатку мешкала на орендованій квартирі, а лише згодом у 1976 році переїхала до батьківського будинку у прибудову.

Отже заявник вважає, що право власності відповідачки на половину нерухомого майна не могло виникнути з наведених підстав.

Відповідачка – ОСОБА_2 не погодилась та подала відзив.

На обгрунтування своїх заперечень відповідачка стверджує, що позивач не будучи членом її родини звернувся до суду із позовом про скасування виданого їй 09.11.2007 року нотаріусом свідоцтва про право власності на майно в порядку спадкування, лише через 14 років.

Заявниця вказує, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 23.11.2010 року у справі № 22ц-16855/2010 було чітко визначені розміри часток спадкового майна усіх спадкоємців до майна ОСОБА_6 – ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .

Позивач отримав у власність частку ОСОБА_7 за договором дарування.

Тому відповідачка вважає, що перегляд судового рішення через 13 років після набрання ним законної чинності є неприпустимим, і тому вважала, що у задоволенні позову слід відмовити.

В судовому засіданні позивач доводи позову повністю підтримав.

Представник відповідачки у судове засідання не з`явилась, повідомлена належним чином про дату, час та місце його проведення.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши позивача, суд встановив наступні правовідносини:

Судом встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 у 1974 році уклали шлюб.

За життя ОСОБА_6 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 272576, виданого 15.03.2005 року Крижанівською сільською радою Комінтернівського району Одеської області.

За життя ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 на житловий будинок, виданого 11.06.1987 року виконавчим комітетом Комінтернівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області на підставі рішення № 122/2 від 21.05.1987 року та на підставі рішення Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області № 155-ХХІІІ від 13.04.2000 року, та зареєстрованооо у Комінтернівському РБТІ 03.08.1994 року в реєстровій Книзі № 4-112-112, належав житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після смерті ОСОБА_6 відкрилась спадщина.

Після смерті ОСОБА_6 залишилось спадкове майно, а саме, одна друга частина житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельна ділянка розміром 0,059 га. на якій цей будинок розміщений.

ОСОБА_2 – як дружина померлого ОСОБА_6 отримала в нотаріальному порядку свідоцтво про право власності на одну другу частку вказаного будинку, як спільну сумісну власність подружжя.

Вказане свідоцтво видане 09.11.2007 року ОСОБА_8 державним нотаріусом Комінтернівської районної державної нотаріальної контор Одеської області, зареєстроване у реєстрі за № 4677 (спадкова справа № 169-2007).

Окрім того, мати спадкодавця ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 – ОСОБА_7 отримала у спадщину одну шосту частку вказаного будинку.

На підставі договору дарування від 01.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну шосту частку вказаного житлового будинку.

На підставі договору дарування від 21.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну третину вказаної вище земельної ділянки.

Інши докази матеріали справи не містять.

Релевантні джерела права та висновки суду:

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57, ), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 89)).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (частина третя статті 1223 ЦК України).

Відповідно до положень частин першої, другої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців.

Оформленням свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину.

Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

За своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України, на який поширюється позовна давність.

У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі

№ 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, встановлених законом.

Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_9 посилався на неврахування нотаріусом того, що вказаний житловий будинок не мав ознак спільної сумісної власності подружжя, оскільки був забудований саме батьками позивача та його покійного брата- ОСОБА_6 .

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що передбачені положеннями статей 1300 та 1301 ЦК України правові конструкції «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання недійснимсвідоцтва про право на спадщину» є різними.

Недійсність свідоцтва обумовлена певними «вадами», які існували в момент його видачі (зокрема, особа, якій видане свідоцтво, не мала права на спадкування, нікчемність заповіту).

Тобто підстава недійсності свідоцтва як документа має існувати в момент його видачі.

Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцеві Положення" Сімейного кодексу України (далі - СК України), цей кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на зазначені правові норми порядок набуття спільного нерухомого майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодекс про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття права власності на час набуття спірного нерухомого майна – 03.08.1994 року (дата реєстрації права власності в БТІ за ОСОБА_6 ).

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Вищевказане положення закону кореспондують положенням статті 60 СК України, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до статті 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Відповідно до статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі статтею 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до частини першої статті 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Частиною першою статті 1222 ЦК України встановлено, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Статтями 1233, 1234 ЦК України встановлено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Згідно зі статтею 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою, п`ятою статті 1273 ЦК України, спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Частиною першою статті 1297 ЦК України визначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.

Згідно з підпунктом 4.21 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на одну другу частку в спільному майні подружжя.

За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена.

Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки.

Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.

З урахуванням положень статей 1296 - 1299 ЦК України питання про право спадкоємця на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Жодного доказу на спростування режиму спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , позивач- ОСОБА_1 суду не надав.

Доводи позову про те, що будинок будувався за кошти батьків позивача- голослівні.

Доводи позову про те, що молоде подружжя ОСОБА_10 та ОСОБА_11 спочатку жили на орендованій квартирі а лише згодом переїхали до частини (прибудови) у вказаному житловому будинку, жодним чином не впливають на режим спільної сумісної власності вказаного житлового будинку.

Тому у задоволенні цього позову ОСОБА_1 слід відмовити у повному обсязі.

Судові витрати по цьому позову відносяться на рахунок ОСОБА_1 .

Справа № 504/4232/23 за позовом ОСОБА_2 проти ОСОБА_1 , про стягнення коштів на утримання спірного нерухомого майна.

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом проти ОСОБА_1 , яким просила суд стягнути з відповідача - ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_2 , витрачені грошові кошти на утримання житлового будинку АДРЕСА_1 в сумі 37768,03 грн.

Заявниця в обгрунтування свого позову стверджує, що вона є співвласником двох третин житлового будинку із господарчими будівлями і спорудами житлового будинку АДРЕСА_1 .

Мати спадкодавця ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 – ОСОБА_7 отримала у спадщину одну шосту частку вказаного будинку.

На підставі договору дарування від 01.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну шосту частку вказаного житлового будинку.

На підставі договору дарування від 21.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну третину вказаної вище земельної ділянки.

Заявниця стверджує, що оскільки вказаний житловий будинок побудований давно, то його споруди та приміщення підлягали поточного ремонту.

Заявниця вказує, що весь тягар по утриманню будинку вона взяла на себе.

Починаючи з 2007 року вона самостійно сплачує комунальні платежі, проводить ремонтні роботи цього житлового будинку.

Заявниця стверджує, що з 2015 року вона купувала будівельні матеріали, пластикові вікна, тощо.

Основний ремонт відбувся протягом 2021- 2022 років.

Замінено покрівлю, замінено дерев`яне перекриття горища, замінені вікна в будинку.

Витрати на будівельні матеріали склали 120851,33 грн.

Витрати на будівельників склали 85000,00 грн.

Оскільки частка відповідача у будинку становить одна шоста, то позивачка вважає, що він має сплатити 34308,50 грн. від суми вказаних вище витрат.

Позивачка вказує, що на комунальні витрати відповідач має сплатити позивачці за 2021-2023 роки 1419,93 грн.

Загальна сума боргу становить 37768,03 грн.

Відповідач не погодився та подав відзив на позовну заяву.

Так, ОСОБА_1 вказує, що він набув права власності на 1/6 частку спірного житлового будинку, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування № 716.

Співвласниками вище вказаного житлового будинку, крім Відповідача ОСОБА_1 є Позивачі ОСОБА_2 , якій на праві власності належить 2/3 частки житлового будинку з господарськими спорудами та ОСОБА_3 , якому на праві власності належить 1/6 частки житлового будинку з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається із матеріалів справи № 504/4232/23 в вказаному житловому будинку зареєстрована та проживає Позивачка ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 .

В свою чергу ОСОБА_1 зареєстрований та мешкає за адресою: АДРЕСА_2 .

Незважаючи на те, що Відповідач ОСОБА_1 є власником однієї шостої частки житлового будинку АДРЕСА_1 , його право щодо володіння та користування своєю власністю порушене.

Так, з моменту набування права власності на вказану частку житлового будинку Відповідач ОСОБА_1 , позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися своєю власністю, оскільки в спірному житловому будинку зареєстрована та проживає Позивачка ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 , які перешкоджають ОСОБА_1 у такому праві.

Відповідач вказує, що ОСОБА_2 звернулася до суду з позовними заявами, а саме: про припинення права особи на частку у спільному майні ( справа № 504/3743/20) та про визнання недійсним частини договору дарування, скасування в Державному реєстрі недостовірної інформації (справа № 504/4226/23), що, як на думку відповідача, підверджує те, що остання чинить перешкоди відповідачу у користуванні спірного житлового будинку.

Крім того, як стверджує ОСОБА_1 , з приводу незаконного перешкоджання у користуванні власністю ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_3 , змушений був звернутися до правоохоронних органів із відповідною заявою та в подальшому готує звернення до суду із відповідною позовною заявою про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення до спірного житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вище викладені обставини, на які посилається Відповідач ОСОБА_1 в своєму відзиві на позовну заяву по справі № 504/4232/23 щодо перешкод в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 , підтверджується наступним: лист-відповідь СПД № 1 ВП № 2 Одеського РУП № 2 ГУНП в Одеській області № 61.5.1/150 від 12.01.2024 року на 1 арк., лист-відповідь СПД № 1 ВП № 2 Одеського РУП № 2 ГУНП в Одеській області № 61.5.1/414 від 29.01.2024 року на 1 арк. та лист-відповідь ВП 3 4 ОРУП № 2 ГУНП в Одеській області № 61.5-948 від 06.02.2024 року на 1 арк.

Відповідач стверджує, що Позивачка ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 відмовляються добровільно надати Відповідачу ОСОБА_1 можливість вселитися в житловий будинок, користуватися та у відповідності до своєї частки утримувати спірний будинок у належному стані.

Крім того, Відповідач ОСОБА_1 , вважає, що посилання Позивачки ОСОБА_2 щодо хороших стосунків з покійною ОСОБА_7 та домовленностей між останніми щодо повернення померлою коштів на капітальний ремонт спірного житлового будинку – необгрунтовано та не доведено.

При цьому, вище вказане спростовується роздруківкою з сайту Судова Влада України, з якої вбачається, що покійна ОСОБА_7 зверталася до суду з позовною заявою до Позивачки про усунення перешкод в користуванні нерухомого майна (справа № 504/2250/16-ц).

Отже, Відповідач ОСОБА_1 , вважає, що вищевикладені обставини свідчать про те, що Позивачка ОСОБА_2 , надає неправдиву та недостовірну інформацію, а також докази, чим самим вводять суд в оману з корисливих цілей.

В свою чергу, Відповідач ОСОБА_1 звертає увагу суду, що не відмовляється утримувати в належному стані свою частку у житловому будинку, однак Позивачка взагалі не зверталася до Відповідача з вимогою або пропозицією щодо відшкодування будь-яких витрат так як і не узгоджувала із Відповідачем питання утримання будинку, необхідність проведення ремонтних робіт та не узгоджувала договірну ціну таких робіт.

Відповідач вказує про відсутність домовленості сторін про порядок користування спільним житловим будинком АДРЕСА_1 та відсутність доказів погодження конкретних витрат на утримання спільного майна з Відповідачем ОСОБА_1 згідно ч. ч.1, 2 ст. 358 ЦК України.

Відповідач посилається на правову позицію Верховного Суду, який виснував, що тлумачення ст. 360 ЦК України, свідчить, що управління, утримання та збереження спільного майна не охоплює собою житлово-комунальні послуги.

Це зумовлено тим, що житлово-комунальні послуги надаються на підставі договору про надання таких послуг.

Більше того, житлово-комунальні послуги надаються не будинку, як об`єкту права власності, а певному суб`єкту - власнику (співвласнику, наймачу, суб`єкту сервітуту тощо) будинку, який проживає в будинку.

По своїй суті надання житлово-комунальних послуг направлене на задоволення потреб власника (співвласника, наймача, суб`єкта сервітуту тощо) будинку і споживаються саме відповідним суб`єктом, а не для управління, утримання та збереження будинку, що перебуває в спільній частковій власності (Постанова ВС у справі № 725/3790/16-цвід 20.06.2018 року).

Відповідач вказує, що Позивачка ОСОБА_2 та її син ОСОБА_3 зареєстровані та проживають за адресою спірного житлового будинку та за її твердженням Відповідач ОСОБА_1 за вищевказаною адресою не зареєстрований та не проживає, взагалі не з`являється у даному будинку, не бере участі в його утриманні та не сплачує комунальні послуги.

Тобто в цьому випадку використання газопостачання, водовідведення та водопостачання, утримання будинку та прибудинкової території мало місце лише для потреб Позивачки ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_3 , а не для утримання самого житлового будинку, а тому вони не є витратами в розумінні статті 360 ЦК України, зокрема витрати, які об`єктивно

необхідні для належного функціонування спільного майна, тобто для підтримання його технічних, санітарно-гігієнічних, екологічних та естетичних характеристик будинку, які визначають його експлуатаційні якості.

Отже, використання газопостачання, водовідведення та водопостачання, а також електричної енергії мало місце лише для потреб Позивачки ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_3 , а не для утримання самого житлового будинку, а тому вони не є витратами у розумінні статті 360 ЦК України, (Постанова ВС у справі № 725/3790/16-цвід 20.06.2018 року).

Витрати особи на комунальні послуги з опалення, постачання води не можуть входити до перелічених в ст. 360 ЦК України витрат на управління, утримання та збереження спільного нерухомого майна, оскільки такі витрати не стосуються управління, утримання та збереження даного майна.

Відповідно до заявлених позовних вимог, Позивачка ОСОБА_2 , просить суд стягнути з Відповідача ОСОБА_1 грошові кошти сплачені нею за послуги:

В свою чергу, Відповідач ОСОБА_1 наголошує, що судом не може бути прийнято до уваги копії квитанцій по сплаті послуг з постачання води, електроенергії та газопостачання за 2021 рік, 2022 рік та 2023 рік, з огляду на те, що послуги з постачання води, електроенергії та газопостачання, здійснюються згідно з показниками лічильника та споживалися особисто Позивачкою ОСОБА_2 та її сином ОСОБА_3 , а отже використовувались для задоволення їх особистих потреб, в той час, як Відповідач ОСОБА_1 вказаними послугами не користувався, оскільки позбавлений можливості користуватися спірним житловим будинком.

Відповідач звертає увагу суду, що долучені до матеріалів справи Позивачкою ОСОБА_2 в якості доказів копії товарних чеків, накладних, квитанцій та рахунків, не підтверджують того, що саме Позивачкою ОСОБА_2 були понесені вказані витрати так як і не підтверджують того, що саме найменування придбаних товарів останньою, були використані в цілях будівництва або утримання саме спірного житлового будинку АДРЕСА_1 .

Крім того, частина витрат на які посилається Позивачка ОСОБА_2 були вчиненні за довго до того, як Відповідач ОСОБА_1 набув права власності на частку житлового будинку, а отже не можуть бути належними та допустимими доказами по даній цивільній справі.

Що стосується безпосередньо самих витрат, понесених Позивачкою ОСОБА_2 на утримання спільного майна, Відповідач ОСОБА_1 вважає, що витрати на придбання газового котла (що є відокремленим рухомим майном) - це не є витратами на утримання спільного майна.

Враховуючи наведені вище вимоги закону та обставини справи, відповідач вважає, що Позивачкою ОСОБА_2 не доведено понесення нею витрат на утримання спірного житлового будинку АДРЕСА_1 , а тому у задоволенні позову просить суд відмовити.

Позивачка надала відповідь на відзив.

Свою позицію позивачка мотивує тим, що до будинку в якому постійно багато років проживає та зареєстрована одинока жінка ОСОБА_2 (чоловік помер ще в 2006 р ) відповідач ОСОБА_1 (брат покійного чоловіка) намагався проникнути ввечері ,в темний час суток , прицьому відмовлявся пояснити з якою ціллю він хоче зайти в дім в якому не проживає та не проживав.

Так, ОСОБА_2 не впускала агресивного брата свого померлого чоловіка до свого житла пізно ввечері ,так як прживає в домі одна , і боїться агресивного родича.

Йому було запропоновано прийти наступного дня вдень.

Також відповідач у своєму відзиві на позовну заяву зазначає , що позивачка ОСОБА_2 начебто перешкоджає відповідачу ОСОБА_1 користуватися 1/6 часткою нерухомого майна і звернулася до суду з позовом про виплату ОСОБА_1 вартості 1/6 частки нерухомого майна.

Позивачка звертає увагу суду, що обставини на які посилається відповідач, як на підставу не виплачувати позивачу 1/6 частину вартості від сум потрачених на утримання нерухомого майна - житлового будинку, 1/6 частка якого належить відповідачу не мають жодного відношення до судового спору який розглядається судом .

Спори , щодо усунення перешкод в користуванні майном , визначення порядку користування нерухомим майном , вирішуються в судовому порядку та регулюються іншими нормами чинного законодавства.

Щодо посилань відповідача ОСОБА_1 на те , що позивачка звернулася до суду з позовом про припинення права особи на частку у спільному майні та виплату її ринкової вартості то з врахуванням розміру частки в нерухомому майні (1/6) є розумним рішення та не суперечить нормам чинного законодавства.

Однак дані факти (звернення ОСОБА_2 до суду за захистом свої прав ) не є підставою для відповідача не виплачувати кошти на утримання нерухомого майна.

Житловий будинок з господарськими спорудами є окремим домоволодінням, що підтверджується технічним висновком та технічним паспортом, отриманим після проведення КП "Доброславське бюро технічної інвентарізації" Одеського району Одеської області від 27.10.2023 року, що потребує обігріву взимку, який проводиться з використанням води та електроенергії.

Тому посилання відповідача у відзиві на те, що оплата газу, води та електроенергії, які використовуються для опалення та санітарної підтримки в належному вигляді житловий будинок не є понесеними затратами по утриманню нерухомого майна є помилковими.

Покупка котла для опалення житлового будинку ,який без опалення з врахуванням року його побудови - 1968 року, та матеріалів з яких він побудований, давно б розвалився,теж є понесеною відповідачкою затратою на утримання в належному стані спільного майна, так як відповідач вірно зазначив у своєму відзиві - позивачка ОСОБА_2 встановила котел для опалення, який купила за власні кошти в житловому будинку, який є спільною власністю, де 1/6 будинку належить відповідачу.

Позивач та її представник у судове засідання не з`явились, повідомлені про дату, час та місце його проведення, у раніше проведених засіданнях доводи позову підтримали, просили його задовольнити.

ОСОБА_1 просив у задоволені позову відмовити повністю.

Вислухавши відповідача, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні правовідносини:

Заявниця є співвласником двох третин житлового будинку із господарчими будівлями і спорудами житлового будинку АДРЕСА_1 .

Мати спадкодавця ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 – ОСОБА_7 отримала у спадщину одну шосту частку вказаного будинку.

На підставі договору дарування від 01.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну шосту частку вказаного житлового будинку.

На підставі договору дарування від 21.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну третину вказаної вище земельної ділянки.

Судом встановлено, що починаючи з 2007 року самостійно сплачує комунальні платежі, проводить ремонтні роботи цього житлового будинку.

В матеріалах справи наявні квитанції про оплату будівельних матеріалів, пластикових вікон.

В матеріалах справи наявні фото докази проведення поточного ремонту покрівлі будинку, його фасаду, заміни вікон.

Основний ремонт відбувся протягом 2021- 2022 років.

Витрати на будівельні матеріали склали 120851,33 грн.

Доводи позову про те, що витрати на будівельників склали 85000,00 грн. відповідними доказами не підтверджені.

Щодо витрат на комунальні платежі.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

У частині першій статті 322 ЦК України передбачено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.

Комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», у редакції чинній на час виникнення спірних відносин, споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Статтею 360 ЦК України передбачено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (частини четверта статті 544 ЦК України).

Тлумачення наведених норм права дає підстави зробити висновок, що кожен співвласник зобов`язаний брати участь у витратах щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, незалежно від того, хто здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна.

Співвласник, який виконав солідарний обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, має право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування (право зворотної вимоги - регрес).

Якщо хтось із співвласників відмовляється брати участь у витратах, інші співвласники можуть здійснити їх самостійно і вимагати від цього співвласника відшкодування понесених витрат у судовому порядку або ж безпосередньо звернутись до суду з позовом про примусове стягнення з співвласника, який відмовився нести тягар утримання спільного майна, коштів для цієї мети.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 521/3743/17-ц (провадження № 61-26462св18) та від 19 серпня 2020 року у справі № 703/2200/15-ц (провадження № 61-7289св20).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

За частиною першою статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази,

що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (допустимість доказів).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України).

Згідно із статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Зазначеними процесуальними нормами передбачено, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що сторони є співвласниками житлового будинку, а тому відповідно до закону зобов`язані оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Разом з тим, встановлено, що ОСОБА_1 у будинку не тільки не проживає, а навіть зареєстрований за іншою адресою в місті Одеса, тому не користується послугами з газопостачання, водовідведення та водопостачання, а також постачання електричної енергії.

Надані квитанції свідчать про те, що сплата за надані комунальні послуги здійснювалась по лічильникам, і не залежить від кількості осіб які є співвласниками будинку, та кількості проживаючих осіб.

Відсутні і докази того, що ОСОБА_1 уповноважував ОСОБА_2 здійснювати сплату за його частку отриманих комунальних послуг.

Тому в цій частині вимоги позову безпідставні.

Щодо витрат на поточний ремонт будинку.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України).

Статтею 322 ЦК України визначено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 360 ЦК України співвласник, відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності, зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

При цьому маються на увазі витрати, об`єктивно необхідні для належного функціонування спільного майна, тобто для підтримання його технічних, санітарно-гігієнічних, екологічних, ергономічних та естетичних характеристик будинку, які визначають його експлуатаційні якості.

Виходячи з аналізу наведених норм, у разі ухилення співвласника від участі у витратах на утримання спільної власності, інші співвласники можуть здійснити їх самостійно й вимагати від цього співвласника відшкодування понесених витрат у судовому порядку або ж безпосередньо звернутися до суду з позовом про примусове стягнення зі співвласника, який відмовився нести тягар утримання спільного майна.

У свою чергу, такий співвласник може висунути відповідні заперечення, вважаючи здійснені співвласниками витрати надмірними або зайвими.

Отже, в разі доведеності одним зі співвласників понесення ним витрат на управління, утримання та збереження спільного майна, участь у ньому (управлінні, утриманні, збереженні) пропорційно своїй частці зобов`язаний приймати інший співвласник, який ухиляється від свого обов`язку, особа, яка зазнала втрат, має право на їх відшкодування у передбаченому законом порядку.

Зокрема, такими способами захисту права є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов`язання - це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони ( кредитора) певну дію, саме передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання виконуються відповідно до умов договору про спільну діяльність, який повинно було укладати в письмовій формі, так як він регулює спільні витрати та збитки.

Проаналізувавши вказані норми закону та встановлені у справі обставини, оцінивши доводи сторін та зібрані у справі докази, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині стягнення з відповідача витрат на ремонт належного сторонам на праві спільної часткової власності будинку у зв`язку з їх недоведеністю.

Ураховуючи, що кожному учаснику спільної власності належить обмежене право власності на спільну річ, змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право і обов`язок кожного співвласника узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими власниками.

Як встановлено судом, ОСОБА_2 не зверталась до ОСОБА_1 , а раніше до ОСОБА_7 з приводу необхідності проведення ремонту належного їм на праві спільної часткової власності житлового будинку, провела ремонт без їх згоди, на свій ризик, не погодивши вартість ремонту, а також не надала доказів (якими міг бути висновок експерта, акт дослідження об`єкту на предмет технічного стану, тощо) про те, що будинок потребував поліпшення з метою недопущення його руйнації або неможливістю проживання, користування, аварійного стану будинку та необхідності негайного, обов`язкового проведення ремонтних робіт.

Таким чином у задоволенні цього позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 слід відмовити повністю.

Судові витрати відносяться на рахунок ОСОБА_2 .

Справа № 504/2857/24 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проти ОСОБА_1 , за участі третіх осіб – ОСОБА_4 – державний реєстратор відділу надання адміністративних послуг виконавчого комітету Южненської міської ради Одеського району Одеської області, Гурська Оксана Віталіївна, - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу, Приватне підприємство «ПРОЕКТ» код ЄДРПОУ 3428862, Гриб Максим Петрович- державний реєстратор відділу надання адміністративних послуг Красносільської сільської ради Одеського району Одеської області, про визнання неправомірним та скасування рішення державного реєстратора Лиманської районної державної адміністрації Одеської області індексний номер 53001158 від 07.07.2020 року про державну реєстрацію надбудови (манс. Літ «А4») в житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 .

У липні 2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до суду із позовом проти ОСОБА_1 , яким просили суд визнати неправомірним та скасувати рішення державного реєстратора Лиманської районної державної адміністрації Одеської області, індексний номер 53001158 від 07.07.2000 року, про державну реєстрацію надбудови (манс. Літ. А-4) в житловому будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

В обгрунтування доводів позову заявниця стверджує, що під час розгляду справи № 504/4225/23 позивачам стало відомо, що ОСОБА_1 надав суду технічний паспорт на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , виготовлений й5.04.2020 року ПП «ПРОЕКТ», в якому міститься недостовірна інформація про цей самий житловий будинок.

Так, 21.04.2015 року позивачка зареєструвала в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на успадковувану нею після смерті чоловіка дві треті частки нерухомого майна- житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Загальна площа будинку становить 77,3 кв.м., житлова площа становить 39,8 кв.м., що вказано в інформаційному витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 37468555, сформований та виданий державним реєстратором Калашник Д.С. 13.05.2015 року.

Одна шоста частка вказаного житлового будинку зареєстрована за відповідачем – ОСОБА_3 який є сином спадкодавця.

16.12.2011 року своє право власності на одну шосту частку вказаного житлового будинку зареєструвала ОСОБА_7 , згідно інформаційної довідки 118345947 від 25.03.2018 року загальна площа будинку становить 77,3 кв.м., житлова площа становить 39,8 кв.м.

25.09.2023 року позивачі отримали інформаційну довідку 347840875 з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з якої вони побачили, що загальна площа будинку істотно збільшена до 147,1 кв.м., та добавлено надбудову (манс. Літ «А4»).

В розділі документи які подані для рестрації вказані інформаційна довідка, серія та номер 15-04/20-2, видана 15.04.2020 року ПП «ПРОЕКТ», та технічний паспорт інвентар № 15-04/20-01, виданий 15.04.2020 року ПП «ПРОЕКТ».

Заявниця стверджує, що ніяку мансарду вона не добудовувала, а ПП «ПРОЕКТ» ніколи не здійснював заміри належного їй житлового будинку.

Заявниця стверджує, що саме відповідач для реєстрації цієї збільшеної площі надав вказані довідку та технічний паспорт.

Таким чином заявниця вважає, що рішення реєстратора неправомірне, підлягає скасуванню, а технічний паспорт та інформаційна довідка підлягають визнанню недійсними та такими, що не відповідають дійсності.

ОСОБА_1 відзиву на цей позов суду не надав.

Позивач та її представник у судове засідання не з`явились, повідомлені про дату, час та місце його проведення, у раніше проведених засіданнях доводи позову підтримали, просили його задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 заперечував повністю, просив у позові відмовити.

Вислухавши відповідача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов до такого висновку:

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 (від відступу від якої передавалася до Великої Палати Верховного Суду справа № 607/10858/22) було сформульовано правову позицію, в якій було зазначено, що за змістом статей 328 та 329 ЦК України до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

У постанові від 08 квітня 2026 року в справі № 607/10858/22 Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи, зокрема, питання про відступ від зазначеного правового висновку, вказала таке.

Відповідно до частини першої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина друга статті 331 ЦК України).

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об`єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об`єкта незавершеного будівництва (частина друга статті 331 ЦК України в редакції, чинній до 07 березня 2018 року).

З аналізу норм статті 331 ЦК України вбачається, що законодавець передбачив (у разі необхідності) можливість володіння та розпорядження об`єктом незавершеного будівництва.

Тобто за необхідності вчинення юридично значимих дій (зокрема, правочинів) щодо такого майна його власник може зареєструвати за собою право власності на об`єкт незавершеного будівництва.

У редакції Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) від 01 січня 2016 року законодавець уточнив вид прав, згаданих в абзаці другому статті 1 цього Закону, назвавши їх речовими, а в статті 4, яка отримала назву «Речові права та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації», зазначив про «право власності на об`єкт незавершеного будівництва».

Крім цього, у статті 27 під назвою «Підстави для державної реєстрації прав» такою підставою виокремив «рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно».

У редакції від 07 березня 2018 року Закон № 1952-IV питання державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва врегульовував окремою статтею 271, яка встановлювала перелік документів, необхідних для проведення державної реєстрації (частини перша, друга), та підстави (частини третя, четверта), серед яких: 1) договір; 2) рішення суду, що набрало законної сили.

У редакції від 16 січня 2020 року Закон № 1952-IV у статті 4 «Речові права та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації» передбачав, що державній реєстрації прав підлягають, зокрема: право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва; речові права на нерухоме майно, похідні від права власності. Пункт 3 «право власності на об`єкт незавершеного будівництва» був виключений.

Стаття 271 «Державна реєстрація права власності на об`єкт незавершеного будівництва» змін не зазнала.

Державна реєстрація права власності на об`єкт незавершеного будівництва прямо передбачена в цьому Законі із серпня 2012 року.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що об`єктом незавершеного будівництва є новостворена річ, фізичне створення якої розпочато, але не завершено, тобто не виконані всі передбачені проєктом роботи.

Крім того, «незавершеність» будівництва в розумінні закону та для цілей правозастосування може полягати у невчиненні дій, спрямованих на закінчення юридичного складу будівництва - введення будівлі в експлуатацію та здійснення державної реєстрації права власності на неї.

Об`єкт незавершеного будівництва з урахуванням підходів, які склалися у доктрині цивільного права, може розглядатися у трьох вимірах: 1) як сукупність будівельних матеріалів (сукупність рухомих речей - res mobiles); 2) як об`єкт нерухомого майна (res immobiles); 3) як річ особливого роду, яка, по суті, поєднує в собі ознаки рухомих і нерухомих речей (res sui generis- річ «свого роду»).

Поняття нерухомих речей («нерухомого майна», «нерухомості») у їх зіставленні з речами рухомими законодавець надав у статті 181 ЦК України.

За змістом цієї статті до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Натомість рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Законодавець не наводить вичерпного переліку речей, які можна віднести до нерухомих.

Закріплений у ЦК України підхід полягає у виокремленні ознак, яким мають відповідати речі для того, щоб їх можна було вважати нерухомістю, зі встановленням приблизного та максимально стислого переліку видів власне нерухомих речей (земельні ділянки та об`єкти, розташовані на них).

Однією з таких ознак законодавець визначив «стаціонарність» нерухомих речей, тобто неможливість їхнього вільного переміщення у просторі без їх знецінення та зміни їх призначення.

Втім, з розвитком будівельних технологій говорити необхідно не стільки про абсолютну неможливість переміщення речі, скільки про непризначеність такої речі для переміщення за її сутністю.

За змістом частини другої статті 331 ЦК України для нерухомості легітимаційну роль виконує факт її прийняття в експлуатацію або факт державної реєстрації права власності на неї.

Втім, у такого роду об`єктах юридична складова (наприклад, державна реєстрація) не виключає природний (фізичний) елемент, адже, безумовно, необхідним є реальне існування певного матеріального предмета.

Об`єкт незавершеного будівництва, незалежно від того, на якій стадії готовності він перебуває, як правило, відповідає одній з основних ознак, визначених законом для об`єктів нерухомості - «стаціонарності», тобто неможливості їхнього вільного переміщення у просторі без їх знецінення та зміни їх призначення, оскільки такий об`єкт нерозривно пов`язаний із земельною ділянкою (землею), на якій він зводиться, і переміщення цього об`єкта без завдання йому шкоди є неможливим.

Іншою особливістю, яка вирізняє об`єкт незавершеного будівництва, є те, що він створюється з використанням рухомих речей - будівельних матеріалів.

Будівельні матеріали, крім характерної їм ознаки «рухомості», за своєю природою переважно є ще й речами споживними, тобто такими, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді (частина перша статті 185 ЦК України).

Будівництво за своєю суттю є процесом втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності.

Будівельні матеріали чи конструкції, використані при зведенні об`єкта будівництва, перестають існувати, й право власності на них припиняється згідно зі статтею 349 ЦК України.

Такі матеріали неможливо відділити від самого об`єкта будівництва без завдання їм усім або окремим із них шкоди та зниження їх економічної цінності.

Водночас їх оборотоздатність без відділення від об`єкта будівництва неможлива.

Економічна цінність об`єкта незавершеного будівництва не вичерпується вартістю використаних під час його зведення будівельних матеріалів і конструкцій, а включає також вартість проєктування, права на земельну ділянку, вартість будівельних робіт і платних дозвільних процедур чи інших пов`язаних послуг.

Отже, визначення об`єкта незавершеного будівництва винятково як сукупності будівельних матеріалів і конструкцій є неповним і таким, що не відповідає ні природі створення такого об`єкта, ні правовим наслідкам втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності як об`єктами цивільного обороту.

З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду визначила об`єкт незавершеного будівництва як річ особливого роду, щодо якої можливе існування цивільних прав і обов`язків, яка хоча і тяжіє до нерухомого майна за своїми фізичними властивостями, проте не є повноцінним об`єктом нерухомості.

Така річ відповідає природному критерію (наявний факт її фізичного спорудження), проте не задовольняє юридичний критерій - відсутній факт введення її в експлуатацію та проведення державної реєстрації речових прав на неї.

Подібного підходу дотримувався і Верховний Суд України в постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-47цс16 до здійсненого Великою Палатою Верховного Суду відступу від нього в постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19.

Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: - нерухомими речами треба визнавати як повністю завершені, так і не завершені будівництвом об`єкти, право власності на які зареєстроване у встановленому порядку; - будівельні матеріали, вироби та конструкції, що використовуються під час будівництва, є рухомими речами до моменту їх фізичного включення до конструкцій об`єкта будівництва, після чого такі матеріали, вироби та конструкції втрачають свою ідентичність; - об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва), право власності на який не зареєстровано в установленому для державної реєстрації речових прав на нерухомість порядку, не належить ані до рухомих, ані до нерухомих речей, постаючи як piч sui generis (свого, особливого роду).

Така річ може бути об`єктом цивільних прав і обов`язків, зокрема речових, однак лише як річ особливого роду.

Отже забудовник, споруджуючи житловий будинок, не ідентифікує незавершений будівництвом об`єкт як сукупність будівельних матеріалів і конструкцій тощо, а прагне набути у власність об`єкт нерухомого майна (житло).

Незавершення будівництва і невведення об`єкта в експлуатацію не нівелює ці прагнення і очікування, тому законодавець у статті 331 ЦК України передбачив «у разі необхідності» набуття права щодо такого об`єкта.

За обставин, коли співвласник, який не є забудовником і не може здійснити юридично значущі дії щодо введення об`єкта в експлуатацію, прагне захистити свої правомірні очікування щодо набуття права власності на нерухоме майно, - може звернутися до суду та просити визнати за собою право на належну йому частку в об`єкті незавершеного будівництва.

Іншого шляху для захисту своїх прав така особа не має, оскільки є повністю залежною від дій іншого з співвласника, який своєю чергою можливо, діє недобросовісно та не заінтересований у введенні будинку в експлуатацію.

Рішення суду в такій ситуації не створює істотно нової підстави для набуття такою особою права власності на недобудову, а лише підтверджує той правовий режим спільної сумісної власності на об`єкт незавершеного будівництва, який і так існує з огляду на презумпцію спільності набуття подружжям майна під час перебування в шлюбі.

Велика Палата Верховного Суду в свої постанові від 08 квітня 2026 року в справі № 607/10858/22 визнала за необхідне конкретизувати сферу застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого в постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19, та зазначила, що для застосування такого висновку недостатньо встановити, що об`єкт нерухомості, який є предмет спору, не введено в експлуатацію.

Необхідною кваліфікуючою ознакою є встановлення судом, що до складу відповідного об`єкта, про поділ якого заявлено вимогу, входять самочинно збудовані споруди (елементи), які відповідають ознакам, визначеним частиною першою статті 376 ЦК України.

Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 необхідно читати так: «у разі неможливості поділу [яка обумовлюється входженням до складу відповідного об`єкта самочинно збудованих споруд] незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку.

У тому ж разі, коли об`єкт не має ознак самочинного будівництва, проте не вводиться в експлуатацію з вини одного з подружжя (формального забудовника), то суд має право визнати за іншим з подружжя (співвласником) право на частку в об`єкті незавершеного будівництва, усунувши невизначеність у правовому режимі відповідної споруди.

Із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19, про те, що з урахуванням конкретних обставин справи [зокрема, волі сторін] суд може залишити такий об`єкт одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію, суд погодився.

Повертаючись до цієї справи, судом встановлено, що матеріали справи взагалі не містять доказів як будівництва надбудови, і, як наслідок збільшення площі житлового будинку, так і подання декларації про початок будівництва, здачи забудовий в експлуатацію.

Суд безумовно приймає до уваги відповідь КП « Комінтернівське БТІ» від 18.03.2015 року № 159 про склад вказаного вище житлового будинку, в якій не зазначено вказаної надбудови.

Суд враховує послідовність реєстрації прав власності співвласників (в порядку спадкування за законом) своїх часток у вказаному житловому будинку в часі.

Так, 21.04.2015 року позивачка зареєструвала в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на успадковувану нею після смерті чоловіка дві треті частки нерухомого майна- житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Загальна площа будинку становить 77,3 кв.м., житлова площа становить 39,8 кв.м., що вказано в інформаційному витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 37468555, сформований та виданий державним реєстратором Калашник Д.С. 13.05.2015 року.

Одна шоста частка вказаного житлового будинку зареєстрована за відповідачем – ОСОБА_3 який є сином спадкодавця.

16.12.2011 року своє право власності на одну шосту частку вказаного житлового будинку зареєструвала ОСОБА_7 , згідно інформаційної довідки 118345947 від 25.03.2018 року загальна площа будинку становить 77,3 кв.м., житлова площа становить 39,8 кв.м.

Лише інформаційна довідка № 347840875 від 25.09.2023 року з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, містить відомості, що загальна площа будинку істотно збільшена до 147,1 кв.м., та добавлено надбудову (манс. Літ «А4»).

В розділі документи які подані для рестрації вказані інформаційна довідка, серія та номер 15-04/20-2, видана 15.04.2020 року ПП «ПРОЕКТ», та технічний паспорт інвентар № 15-04/20-01, виданий 15.04.2020 року ПП «ПРОЕКТ».

Суд приймає до уваги, що між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з однієї сторони, ОСОБА_7 та пізніше ОСОБА_1 склались неприязні відносини з приводу власності на вказаний вище житловий будинок.

Внаслідок цих відносин існують та/чи існували багаточисленні судові процеси, в тому числі і про вселення ОСОБА_7 , ОСОБА_1 .

Зокрема, ОСОБА_7 вселена до спірного житлового будинку рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 09.06.2010 року, а вимоги вселення ОСОБА_1 є предметом розгляду цієї справи.

Отже матеріали справи не містять доказів, що співвласники ОСОБА_7 , а пізніше ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 домовлялись про реконструкцію горища, забудови мансарди, отримували дозвільні документи на це у встановленому законом порядку, подавали декларацію про початок будівництва, завершили будівництво та ввели забудову в експлуатацію.

Відтак, рішення реєстратора не може вважатись законним і справедливим і тому підлягає скасуванню.

Щодо технічного паспорту, інформаційної довідки:

Вирішуючи спірні правовідносин в цій частині позову суд виходить з того, що Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна (далі - Інструкція), затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127 (у редакції на час виникнення правовідносин), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 року № 582/5773, визначає порядок та методику проведення технічної інвентаризації збудованих (реконструйованих) будинків, допоміжних будівель та споруд з метою: визначення їх фактичної площі та об`єму (щодо проектних); обстеження та оцінки технічного стану наявних об`єктів; установлення вартості об`єктів.

У відповідності до пункту 1.2. Розділу 1 цієї Інструкції технічна інвентаризація проводиться у таких випадках:

- перед прийняттям в експлуатацію завершених будівництвом об`єктів, у тому числі після проведення реконструкції та капітального ремонту;

- перед проведенням державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва;

- перед проведенням державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, що утворився в результаті поділу, об`єднання об`єкта нерухомого майна або виділення частки з об`єкта нерухомого майна, крім випадків, коли в результаті такого поділу, об`єднання або виділення частки завершений будівництвом об`єкт приймався в експлуатацію. В інших випадках технічна інвентаризація проводиться за бажанням замовника.

Переліку підстав для відмови в проведенні інвентаризаційних робіт Інструкція не містить.

Пунктом 1.4 Інструкції встановлено, що на підставі матеріалів технічної інвентаризації складаються інвентаризаційні справи та технічні паспорти, які скріплюються підписом керівника та печаткою суб`єкта господарювання, а також підписом виконавця робіт із зазначенням серії та номера кваліфікаційного сертифіката та його печаткою.

У пункті 1.5 Інструкції передбачено, що інвентаризаційна справа формується і ведеться на кожен об`єкт нерухомого майна на весь час його існування та зберігається в органі державної реєстрації прав за місцезнаходженням такого об`єкта.

Пунктом 3.1 Інструкції регламентовано, що технічній інвентаризації підлягають об`єкти (згідно з розділом 2) всіх форм власності, розташовані на земельних ділянках (за окремими поштовими адресами), незалежно від того, побудовані вони за відповідно оформленими документами чи самочинно: будинки, включаючи прибудови та надбудови, громадські та виробничі будинки, господарські будівлі та споруди, а також вбудовані та окремо розташовані захисні споруди.

Роботи з інвентаризації всіх об`єктів повинні здійснюватися на замовлення та за обов`язковою участю замовника (замовників), у присутності якого (яких) проводиться обстеження, що фіксується в абрисі чи ескізі, з обов`язковим підписанням ним (ними) цих документів. При проведенні технічної інвентаризації визначення вартості об`єктів виконується за бажанням замовника.

На кожний об`єкт (у тому числі на захисні споруди) заводиться окрема інвентаризаційна справа і запроваджується літерування та нумерація будинків, допоміжних будівель та споруд.

Пунктом 3.2 Інструкції передбачено, що обміру підлягають будинки, квартири (кімнати, жилі блоки, секції в гуртожитках), господарські будівлі та споруди, передбачені в розділі 2. Будівлі тимчасового характеру (навіси, палатки, кіоски, накриття, літні душі, теплиці, покриті поліетиленовою плівкою, тощо) обміряються та включаються до матеріалів інвентаризації. Це будівлі - збірно-розбірні, без фундаменту, з недовговічного матеріалу, сезонного використання (без утеплення основних огороджувальних конструкцій).

Відповідно до пункту 11 Інструкції, у разі виявлення змін щодо складу, технічного стану, власників будинків тощо, суб`єкти господарювання вносять до інвентаризаційних документів відповідні виправлення та доповнення.

З контексту наведених положень Інструкції вбачається, що технічна інвентаризація - це комплекс робіт з обстеження, обміру будівлі, приміщення з метою визначення їх стану, та внесення отриманих даних в спеціальну форму.

В результаті інвентаризації видається технічний паспорт, що являється інформаційно-довідковим документом, який містить інформацію про фактичний стан об`єкта нерухомого майна (зокрема, його технічні показники). Він виготовляється як на всю будівлю, так і на окремі приміщення.

Технічний паспорт не є правовстановлюючим документом, а лише констатує його наявність із зазначенням адреси, плану та технічних характеристик.

Разом з цим, ПП «ПРОЕКТ» до технічного паспорта внесено відповідні зміни щодо площі та складових приміщень житлового будинку.

Водночас позивачем фактично оскаржуються неправомірні дії працівників ПП «ПРОЕКТ» щодо виготовлення спірного технічного паспорта, видачі інформаційної довідки, проте не використовуючи при цьому належні способи захисту прав та інтересів у відповідності до вимог статті 16 Цивільного кодексу України.

Тому в цій частині вимог позову слід відмовити.

Питання судових витрат в цьому позові не порушувалось, підстав для їх розподілу не вбачається.

Справа № 504/2765/24 за позовом ОСОБА_1 проти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом вселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у житловий будинок АДРЕСА_1 .

Заявник стверджує, що він є власником однієї шостої частки житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та третини земельної ділянки за цією ж адресою.

Співвласниками даного будинку та земельної ділянки є відповідачі, які проживають у цьому будинку.

Позивач зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Проте, як стверджує позивач, відповідачі чинять йому перешкоди у користування своєю власністю у вказаному житловому будинку та земельної ділянки.

В судовому засіданні ОСОБА_1 доводи позову підтримав, просив його задовольнити

Відповідач та її представник в судове засідання не з`явились, повідомлені про дату, час та місце його проведення.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши позивача, суд дійшов до наступного висновку:

За життя ОСОБА_6 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 272576, виданого 15.03.2005 року Крижанівською сільською радою Комінтернівського району Одеської області.

За життя ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 на житловий будинок, виданого 11.06.1987 року виконавчим комітетом Комінтернівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області на підставі рішення № 122/2 від 21.05.1987 року та на підставі рішення Крижанівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області № 155-ХХІІІ від 13.04.2000 року, та зареєстрованооо у Комінтернівському РБТІ 03.08.1994 року в реєстровій Книзі № 4-112-112, належав житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після смерті ОСОБА_6 відкрилась спадщина.

Після смерті ОСОБА_6 залишилось спадкове майно, а саме, одна друга частина житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та земельна ділянка розміром 0,059 га. на якій цей будинок розміщений.

ОСОБА_2 – як дружина померлого ОСОБА_6 отримала в нотаріальному порядку свідоцтво про право власності на одну другу частку вказаного будинку, як спільну сумісну власність подружжя.

Вказане свідоцтво видане 09.11.2007 року ОСОБА_8 державним нотаріусом Комінтернівської районної державної нотаріальної контор Одеської області, зареєстроване у реєстрі за № 4677 (спадкова справа № 169-2007).

Окрім того, мати спадкодавця ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 – ОСОБА_7 отримала у спадщину одну шосту частку вказаного будинку.

На підставі договору дарування від 01.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну шосту частку вказаного житлового будинку.

На підставі договору дарування від 21.09.2020 року ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_1 отримав у дар одну третину вказаної вище земельної ділянки.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 23.11.2010 рлку вселено ОСОБА_7 до вказаного житлового будинку, зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не чинити перешкод у користуванні однією шостою частиною житлового будинку.

Судом також встановлено, що рішенням Одеського апеляційного суду від 17.10.2024 року у справі № 504/2022/18, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року скасовано.

В задоволенні позову ОСОБА_7 в особі правонаступника ОСОБА_9 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права власності на частку рухомого та нерухомого майна, встановлення порядку користування земельною ділянкою та житловим будинком з господарськими будівлями і спорудами відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що спадковим майном після смерті ОСОБА_6 була частка житлового будинку, яку успадкували в рівних частках спадкоємці за законом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 ..

Станом на час виникнення у 2018 році в суді чергового спору та його вирішення у 2019 році судом першої інстанції житловий будинок належав на праві приватної спільної часткової власності 2/3 частки ОСОБА_2 , 1/6 частка ОСОБА_7 , 1/6 частка ОСОБА_3 .

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно об`єкт нерухомого майна мав загальну площу 77,3 кв.м, житлову площу 39,8 кв.м.

Зміни у законодавстві, що відбулися з часу відкриття у 2006 році спадщини, оформлення спадщини у 2007 році отриманням у спадковій справі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на частку у майні подружжя на житловий будинок та свідоцтва про право власності на 1/6 частку у спадщини на житловий будинок, отриманням у спадковій справі ОСОБА_3 свідоцтва про право власності на 1/6 частку у спадщині на житловий будинок, ухваленням у 2010 році судового рішення про визнання в порядку спадкування за ОСОБА_7 права власності на 1/6 частку житлового будинку, призвели до того, що об`єкти, приміщення у об`єктах, що станом на 2006 рік (час відкриття спадщини) мали статус самочинного будівництва (реконструкції, перепланування) втратили такий статус і за наявності документів про набуття право власності та певної технічної документації на об`єкт нерухомого майна підлягали державній реєстрації, що прослідковується з даних Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.

Позивач ОСОБА_7 набула право власності на 1/6 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами в порядку спадкування за законом після смерті у 2006 році сина ОСОБА_6 , її право на 1/6 частку даного спадкового майна не є спірним.

Зміни в законодавстві мали наслідком те, що ті прибудови, будівлі та споруди, що на час відкриття спадщини мали статус самочинного будівництва, ввійшли в складову 1/6 частки нерухомого майна (об`єкту житлової нерухомості), що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, позовні вимоги в частині визнання права власності на 1/6 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, визнання права власності на 1/6 частку конструктивних елементів, обладнання, будівельних матеріалів, що були використані при самочинному будівництві, не мали підстав для задоволення в силу неправильно обраного способу захисту.

Як в подальшому стало відомо, ОСОБА_7 безперешкодно розпорядилась належною їй 1/6 часткою житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами (у розмірах, що охоплювали прибудови, будівлі, які станом на час відкриття спадщини мали статус самочинного будівництва), подарувавши таку у 2020 році сину ОСОБА_1 .

Встановлення порядку користування житловим будинком, господарськими будівлями та спорудами як спільною частковою власністю ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 передбачало дотримання вимог статті 358 ЦК України, за положеннями якої кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності; у разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

ОСОБА_7 у спільній частковій власності на житловий будинок належала 1/6 частка, тому встановлений судом в натурі порядок користування будинком не відповідав положенням статті 358 ЦК України, оскільки співвласник із часткою 1/6 фактично отримав у володіння та користування половину приміщень у будинку, що є суттєвим порушенням прав співвласника ОСОБА_2 з часткою 2/3 (4/6) та прав співвласника ОСОБА_3 з часткою 1/6.

Суд відмовив у проведенні повторної експертизи за клопотанням відповідачів, не звернув увагу на викладені ними зауваження щодо проведеної у справі експертизи, що мало наслідком неправильне вирішення вимог про встановлення порядку користування житловим будинком, господарськими будівлями та спорудами.

Встановлення ж порядку користування земельною ділянкою є залежним від встановлення порядку користування житловим будинком, господарськими будівлями та спорудами.

На стадії апеляційного перегляду справи встановити інший порядок користування житловим будинком, господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянкою, на якій такі розташовані, не можливо, так як на стадії апеляційного перегляду справи ОСОБА_7 здійснила відчуження належної їй частки у нерухомому майні ОСОБА_1 , крім того, загальна площа житлового будинку значно змінилася, а саме із загальної площі 77,3 кв.м на загальну площу 147,1 кв.м.

Наразі співвласниками спірного майна є ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , які як співвласники в силу положень статті 358 ЦК України, здійснюючи право спільної часткової власності за згодою між собою, вправі у позасудовий спосіб домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Стаття 364 ЦК України передбачає право на виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Стаття 365 ЦК України передбачає припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Стаття 367 ЦК України передбачає право на поділ майна, що є у спільній частковій власності.

Зміна на стадії апеляційного перегляду справи суб`єктного складу співвласників нерухомого майна, розпорядження позивачем спірним майном та подальша смерть позивача тощо має наслідком скасування рішення суду першої інстанції як такого, що ухвалено з порушенням прав та інтересів відповідачів, та ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Наразі спори, у разі наявності таких, підлягають вирішенню між чинними співвласниками нерухомого майна.

Повертаючись до цієї справи суд першої інстанції враховує наступне:

В матеріалах справи є дві заяви ОСОБА_1 до органу поліції про те, що відповідачі (інші співвласники нерухомого майна) чинять йому перешкоди у користуванні належною йому часткою нерухомого майна.

В матеріалах справи є дві відповіді органу поліції про те, що правовідносини містять характер цивільно- правовий, і тому підстав для реагування не має.

Отже факт чинення перешкод лише зі слів позивача.

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Однак, право власності за своєю правовою природою не є необмеженим.

На підставі частини другої статті 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною п`ятою зазначеної статті, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

З огляду на частину сьому зазначеної статті діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Законодавчі обмеження здійснення права власності, які пов`язані із особливостями правового регулювання інституту права спільної власності містяться у спеціальних нормах глави 26 першого розділу Книги третьої Цивільного кодексу України «Право спільної власності».

Зокрема, як убачається із частини третьої статті 358 ЦК України, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Така компенсація може мати разовий або періодичний характер залежно від домовленості сторін або обставин справи.

За таких обставин вселення за судовим рішенням учасника спільної власності на житлове приміщення до іншого при відсутності технічної можливості поділу, виділу або встановлення порядку користування житлом, незначний розмір жилої площі якого не забезпечує фактичної можливості проживати та використовувати для житла площу, яка відповідає розміру частки у власності, не узгоджується із частиною третьою статті 358 ЦК України.

Крім того, стаття 30 Конституції України гарантує кожному недоторканність житла чи іншого володіння.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, за наявності у національному праві відповідної норми частини третьої статті 358 ЦК України, вселення за судовим рішенням учасника спільної власності до іншого, який використовує приміщення для постійного проживання, за відсутності можливості надання учаснику спільної власності, який звернувся з такими вимогами, у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності порушує як право на недоторканість житла, гарантоване Конституцією України, так і право на повагу до свого житла, передбачене статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Однак частина третя статті 358 ЦК України передбачає у цьому випадку право власника вимагати компенсації.

Виходячи із застосування практики Європейського Суду з прав людини при здійсненні правосуддя, термін «житло» в тлумаченні Суду означає насамперед місце, де особа є «вдома».

Цей висновок здійснено в результаті аналізу семантичного значення цього терміну офіційними мовами Конвенції.

Так, в англійському тексті вживається «home», що значить дім, житло; батьківщина; at home - удома; у французькому - «domicile» -житло; місце проживання; а domicile - вдома.

Тобто наголос робиться на аспекті важливості об`єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкту, приміром, його відповідності певним вимогам.

Для порівняння, у статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Суд констатує, що у цій справі, за сукупності всіх наведених вище та встановлених судом фактичних обставин справи, встановлені такі обставин, що спір не може бути вирішений шляхом вселення особи на житлову площу, яка фактично не забезпечить позивачу (співвласнику) можливість проживання із дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм, тому такий спосіб захисту права власності не є належним.

Суд констатує, що в даній конкретній справі, єдиним можливим і допустимим в такому випадку способом захисту є право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (частина третя статті 358 ЦК України).

Тому у задоволенні цього позову слід відмовити.

Судові витрати відносяться на рахунок ОСОБА_1 .

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2,4,7,9,10,76-81,141,258,259,263, 264, 265,268,273, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 проти ОСОБА_2 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, - залишити без задоволення.

Судові витрати віднести на рахунок ОСОБА_1 .

Позов ОСОБА_2 проти ОСОБА_1 , про стягнення коштів на утримання спірного нерухомого майна, - залишити без задоволення.

Судові витрати віднести на рахунок ОСОБА_2 .

Позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проти ОСОБА_1 , за участі третіх осіб – ОСОБА_4 – державний реєстратор відділу надання адміністративних послуг виконавчого комітету Южненської міської ради Одеського району Одеської області, ОСОБА_12 , - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу, Приватне підприємство «ПРОЕКТ» код ЄДРПОУ 3428862, Гриб Максим Петрович- державний реєстратор відділу надання адміністративних послуг Красносільської сільської ради Одеського району Одеської області, - задовольнити частково.

Визнати неправомірним та скасувати рішення державного реєстратора Лиманської районної державної адміністрації Одеської області індексний номер 53001158 від 07.07.2020 року про державну реєстрацію надбудови (манс. Літ «А4») в житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 .

В решті вимог цього позову- відмовити повністю.

Питання судових витрат у цьому позові не порушувалось, підстав для їх розподілу судом не вбачається.

Позов ОСОБА_1 проти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом вселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у житловий будинок АДРЕСА_1 , - залишити без задоволення.

Судові витрати віднести на рахунок ОСОБА_1 .

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду протягом 30 днів з часу його проголошення до суду апеляційної інстанції.

Суддя В. К. Барвенко