Рішення від 08 липня 2026 р. у справі №340/1401/26 — Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2026 року м. Кропивницький Справа № 340/1401/26

Кіровоградський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сагуна А.В. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (далі – позивач) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 30.01.2023 по 27.02.2026;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 30.01.2023 по 27.02.2026 у сумі 878 264 (вісімсот сімдесят вісім тисяч двісті шістдесят чотири) грн 61 коп.

В обґрунтування вимог зазначено, що позивач проходив військову службу за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_1 , а з 02.02.2023 був переведений для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 . Під час проходження служби отримав поранення, у зв`язку з чим у період з 04.10.2022 по 30.01.2023 перебував на стаціонарному лікуванні та у відпустках за станом здоров`я. При цьому за вказаний період йому не була нарахована та виплачена додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, у розмірі 100 000 грн на місяць. Позивач вказав, що станом на момент виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 належні суми грошового забезпечення військовою частиною НОМЕР_1 виплачені не були. Незважаючи на неодноразові усні і письмові звернення, військова частина НОМЕР_1 нарахування та виплату не здійснила. Лише 26.02.2026 ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі наказу від 20.02.2026 № 51 нараховано та виплачено додаткову винагороду у сумі 207 741,93 грн. У зв`язку з цим позивач вважає, що має право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку до дня фактичної виплати належних сум.

Ухвалою суду від 03.04.2026 замінено військову частину НОМЕР_1 на правонаступника - ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі – відповідач) (а.с.48).

Представник відповідача подав відзив, у якому заперечив проти позову. Вказав, що про факт невиплати позивачу додаткової винагороди ІНФОРМАЦІЯ_4 стало відомо лише 13.02.2026 після звернення позивача, у зв`язку з чим наказом начальника від 20.02.2026 №51 було визначено виплатити позивачу додаткову винагороду за спірний період. Також відповідач зазначив, що відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 30.01.2023 №29 позивача виключено зі списків особового складу частини у зв`язку з подальшим проходженням служби у військовій частині НОМЕР_2 . Вказав, що Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, не поширюється на правовідносини, однією зі сторін яких є військовослужбовець, тому правові підстави для виплати середнього заробітку відсутні. Крім того, вказав, що до 13.02.2026 у відповідача були відсутні будь-які відомості про недоотримання позивачем додаткової винагороди під час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 , а виплата такої винагороди здійснюється виключно на підставі належних підтверджуючих документів і наказів. За наведених обставин відповідач вважає, що його вина у затримці виплати відсутня. Також зазначив, що позивач звернувся із відповідними вимогами майже через три роки після виникнення спірних правовідносин, у зв`язку з чим пропустив спеціальний строк звернення до суду, встановлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.52-55).

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Позивач в період з 10.06.2022 по 30.01.2023 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Під час проходження служби отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини, у зв`язку з чим перебував на стаціонарному лікуванні і у відпустках за станом здоров`я, що не є спірним у справі.

При цьому додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, за період його перебування на стаціонарному лікуванні та у відпустках за станом здоров`я військовою частиною НОМЕР_1 позивачу виплачена не була.

02.02.2023 позивач був переведений для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_2 . Далі, відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 №94 від 06.04.2023 позивача звільнено з військової служби, а з 07.04.2023 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с.28).

У лютому 2026 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо виплати додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168.

На підставі наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 20.02.2026 №51 йому 26.02.2026 нараховано та виплачено додаткову винагороду у сумі 207 741,93 грн (а.с.30-32, 58).

Вважаючи, що належний розрахунок при звільненні проведено несвоєчасно, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 43 Конституції України визначає, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до частини дев`ятої статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" військовослужбовцями є особи, які проходять військову службу.

За змістом частини першої статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною третьою статті 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Порядок звільнення з військової служби визначено розділом XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі – Положення).

Відповідно до пункту 242 зазначеного Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання, а особи, звільнені з військової служби у розвідувальному органі Міністерства оборони України, - до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки чи відповідного підрозділу розвідувального органу Міністерства оборони України. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк з дня їх виключення зі списків особового складу прибути до відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки / відповідного підрозділу розвідувального органу Міністерства оборони України для взяття на військовий облік.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Судом встановлено, що позивач у період з 10.06.2022 по 30.01.2023 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 30.01.2023 №29 його виключено зі списків особового складу частини у зв`язку з подальшим проходженням військової служби у військовій частині НОМЕР_2 . Водночас з військової служби позивача звільнено лише наказом командира військової частини НОМЕР_2 №94 від 06.04.2023, а з 07.04.2023 виключено зі списків особового складу цієї військової частини та всіх видів забезпечення (а.с.28).

Також судом встановлено, що додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, у сумі 207 741,93 грн позивачу виплачено 26.02.2026 на підставі наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 20.02.2026 №51 (а.с.58).

Звертаючись до суду, позивач вважає, що несвоєчасна виплата зазначених коштів є підставою для застосування положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) та стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Надаючи оцінку зазначеним доводам, суд виходить із такого.

Частиною першою статті 47 КЗпП України вказано, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Отже, наведені норми пов`язують обов`язок роботодавця провести повний розрахунок та відповідальність за невиплату належних працівникові сум саме з фактом його звільнення.

Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що спеціальним законодавством не врегульовано питання відповідальності за затримку проведення розрахунку при звільненні військовослужбовців, а тому до таких правовідносин підлягають застосуванню статті 116, 117 Кодексу законів про працю України. Разом із тим необхідною умовою застосування зазначених норм є наявність факту звільнення особи та невиплати всіх належних їй сум саме при звільненні.

Так, у постанові від 29 травня 2026 року у справі №280/758/24 Верховний Суд дійшов висновку, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини у зв`язку з подальшим проходженням військової служби в іншій військовій частині саме по собі не є підтвердженням завершення проходження військової служби, оскільки після такого виключення виплата грошового забезпечення здійснюється за новим місцем служби. За таких обставин відсутній юридичний факт звільнення, з яким статті 116, 117 Кодексу законів про працю України пов`язують виникнення обов`язку провести остаточний розрахунок та відповідальність за його несвоєчасне проведення.

Як встановлено судом, 30.01.2023 позивача не було звільнено з військової служби, а лише виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 у зв`язку з подальшим проходженням військової служби у військовій частині НОМЕР_2 . Відтак, проходження військової служби позивачем не припинилося, а продовжилося в іншій військовій частині.

Таким чином, доводи позивача про те, що невиплата додаткової винагороди під час виключення його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 є самостійною підставою для застосування статей 116, 117 КЗпП України, є необґрунтованими.

За таких обставин суд дійшов висновку, що спірні правовідносини виникли не у зв`язку зі звільненням позивача з військової служби, а у зв`язку з його переведенням до іншої військової частини, у зв`язку з чим відсутні передбачені статтею 117 КЗпП України підстави для покладення на відповідача у справі, як правонаступника військової частини НОМЕР_1 , відповідальності у вигляді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку.

З огляду на вищевикладене позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Зважаючи на наведений висновок, інші доводи сторін, зокрема щодо наявності вини відповідача, застосування положень Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, а також дотримання строку звернення до суду з позовом, не впливають на правильність вирішення цього спору та не потребують окремої правової оцінки.

Керуючись ст.ст.132, 139, 242-246, 255, 293, 295-297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду А.В. САГУН