Рішення від 09 липня 2026 р. у справі №320/16252/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 липня 2026 року Київ Справа №320/16252/25

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Сас Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою з якою звернувся ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

Рух справи.

Позивач звернувся до Київського окружного адміністративного суду з вимогами:

- Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку з 24.08.2024 року по 23.01.2025 року, відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України.

- Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку 24.08.2024 року по 23.01.2025 року, відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.04.2025 відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, встановлено строк для надання відзиву.

Ухвалою від 09.07.2026 поновлено пропущений строк звернення до суду з цим позовом, а у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду з цих підстав - відмовлено.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що станом на день звільнення відповідач не провів з ним розрахунків грошового забезпечення. Остаточний розрахунок з позивачем було здійснено лише 23.01.2025. Вважає, що має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Просить позов задовольнити.

Відповідач проти позову заперечує, вважає його таким, що не підлягає задоволенню та вказує, що позивачем пропущено встановлений законом строк звернення до адміністративного суду, у зв`язку з чим просив залишити позов без розгляду.

Крім того, відповідач вказував на відсутність правових підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки позивач проходив військову службу та не перебував із військовою частиною у трудових правовідносинах, а відтак положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України на спірні правовідносини не поширюються.

Також відповідач зазначав, що грошова компенсація за неотримане речове майно не є складовою заробітної плати (грошового забезпечення), а тому не може бути підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Крім цього, відповідач звертав увагу, що позивач не оскаржував наказ про виключення його зі списків особового складу військової частини, не звертався із рапортом щодо невиключення зі списків до проведення повного розрахунку, а виплата компенсації здійснюється у спеціальному порядку після вчинення визначених законодавством дій.

У зв`язку з наведеним відповідач просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Водночас звертає увагу на пропуск позивачем строку звернення з позовом та клопоче про залишення позовної заяви без розгляду.

Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 23.08.2024 № 242мтд контракт із позивачем було припинено (розірвано), а його звільнено з військової служби у запас на підставі підпункту «д» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку зі звільненням із полону, оскільки військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу). Датою звільнення визначено 23 серпня 2024 року.

23.01.2025 на банківський рахунок позивача Військовою частиною НОМЕР_1 було перераховано 18356,17 грн із призначенням платежу: «виплата грошової компенсації військовослужбовцю за неотримане речове майно за січень 2025 року».

З метою з`ясування підстав здійснення зазначеної виплати позивач через свого представника направив відповідачу адвокатський запит від 03.02.2025 № 52, у якому просив повідомити підстави нарахування та виплати коштів у сумі 18 356,17 грн, нарахувати і виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, надати довідку про середньомісячний та середньоденний розмір грошового забезпечення станом на день звільнення, а також детальний розрахунок виплаченої суми.

Листом від 21.02.2025 № 41/9-209-К-15АЗ відповідач повідомив, що затримка виплати грошової компенсації була зумовлена тим, що головним розпорядником бюджетних коштів Національної гвардії України є її Головне управління, а військова частина отримала можливість здійснити виплату лише після надходження відповідного фінансування. Крім того, у відповіді на адвокатський запит відповідач надав позивачу довідку про середньомісячний та середньоденний розмір його грошового забезпечення.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до частини першої статті 1-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей ґрунтується на Конституції України та складається із цього Закону й інших нормативно-правових актів.

Порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям визначаються Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та прийнятими на його виконання нормативно-правовими актами.

Разом із тим зазначеним Законом не врегульовано питання відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні військовослужбовця.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства. Водночас, якщо спеціальним законодавством не врегульовано відповідні правовідносини, застосуванню підлягають норми трудового законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у справі №813/356/16.

Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи чи організації, провадиться в день звільнення.

Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір роботодавець повинен виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Отже, обов`язок відповідача провести повний розрахунок із позивачем виник саме у день його виключення зі списків особового складу військової частини - 23.08.2024.

Судом встановлено, що компенсацію за неотримане речове майно у розмірі 18 356,17 грн відповідач виплатив лише 23.01.2025, тобто після звільнення позивача.

Доводи відповідача про те, що компенсація за неотримане речове майно не є складовою грошового забезпечення, а тому не підпадає під дію статей 116, 117 КЗпП України, суд відхиляє.

Компенсація за неотримане речове майно є належною військовослужбовцю виплатою, право на яку виникло у зв`язку із проходженням військової служби та яка відповідно до пункту 242 зазначеного Положення підлягала виплаті до моменту виключення позивача зі списків особового складу військової частини. Тому несвоєчасна виплата такої компенсації свідчить про непроведення повного розрахунку при звільненні.

Також суд відхиляє доводи відповідача про те, що затримка виплати була зумовлена відсутністю бюджетного фінансування.

Відсутність бюджетних асигнувань або несвоєчасне фінансування не звільняють суб`єкта владних повноважень від встановленого законом обов`язку провести повний розрахунок при звільненні та не виключають відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Крім того, суд відхиляє посилання відповідача на те, що позивач не оскаржував наказ про виключення зі списків особового складу та не звертався із відповідним рапортом.

Предметом даного спору є не правомірність звільнення позивача чи виключення його зі списків особового складу, а правомірність дій відповідача щодо несвоєчасного проведення остаточного розрахунку при звільненні, тому наведені обставини не впливають на вирішення спору по суті.

Суд встановив, що остаточний розрахунок із позивачем проведено лише 23.01.2025, тоді як відповідач був зобов`язаний здійснити його 23.08.2024.

Таким чином, затримка розрахунку при звільненні тривала з 24.08.2024 по 23.01.2025 та становить 153 календарні дні, що не перевищує шестимісячного строку, визначеного статтею 117 КЗпП України у редакції Закону України №2352-ІХ.

Cуд звертає увагу, що у постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Верховний Суд неодноразово роз`яснював, що, відступаючи від раніше сформованих висновків у постановах Верховного Суду, Суд відступає саме від правової позиції, а не від окремих судових рішень, тому не зобов`язаний перелічувати всі постанови, у яких такий висновок був викладений. Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, містився, зокрема, й у постановах касаційного суду, наведених скаржником на обґрунтування наявності передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України підстави касаційного оскарження.

За правилами частини третьої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду нагадала, що у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) було розтлумачено зміст статті 117 КЗпП України та сформульовано висновок про те, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного проведення з ним остаточного розрахунку роботодавцем. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є не штрафною чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме компенсаційний характер цієї виплати дозволяє застосовувати загальні принципи права, зокрема принципи розумності, справедливості та пропорційності, а також обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі зміни, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи такого заходу відповідальності з компенсаційної на каральну.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення розміру відшкодування лише з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість сформульовано змістовні критерії, які підлягають оцінці судом при визначенні справедливого розміру компенсації (пункт 91 постанови), а саме:розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику всіх належних сум; період затримки виплати та причини його тривалості;

імовірний розмір майнових втрат працівника; інші встановлені судом обставини справи, зокрема поведінка сторін та співмірність між розміром майнових втрат і заявленою до стягнення сумою.

Зазначені критерії покликані забезпечити справедливий баланс між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, щоб відповідальність не набувала надмірного характеру.

Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено у новій редакції, доповнивши її словами «…але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який може бути нарахована така компенсація. Метою відповідного законодавчого обмеження є забезпечення правової визначеності та недопущення випадків, коли розмір відповідальності роботодавця ставав би явно надмірним. При цьому законодавець урегулював лише критерій тривалості прострочення, встановивши його граничну межу.

Разом із тим установлення максимального шестимісячного строку не свідчить про відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру відшкодування.

Законодавче обмеження усуває ризик необмеженого у часі нарахування компенсації, однак не вирішує питання співмірності між сумою компенсації та розміром основної заборгованості, яка може виникнути навіть у межах шестимісячного строку. Законодавець визначив лише максимальну межу відповідальності, але не встановив безумовного правила про стягнення середнього заробітку у повному розмірі незалежно від конкретних обставин справи.

За позицією Великої Палати Верховного Суду поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можуть ототожнюватися.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд має оцінити всі обставини конкретної справи, зокрема розмір заборгованості, співвідношення між сумою боргу та сумою середнього заробітку, поведінку сторін, після чого визначити справедливий розмір компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, бути меншим, однак у будь-якому разі не може перевищувати встановленої законом максимальної межі.

Велика Палата Верховного Суду повторно наголосила, що Закон № 2352-IX не змінив компенсаційної природи відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, а тому ця норма підлягає тлумаченню у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок про те, що:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців».

Щодо визначення розміру належного до стягнення відшкодування, колегія суддів також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19, у якій, спираючись на критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, сформульовано формулу обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у разі зменшення його розміру.

У пунктах 58- 60 зазначеної постанови Верховний Суд дійшов висновку, що стаття 117 КЗпП України передбачає відповідальність саме за невиплату всіх належних працівникові сум. У випадку, коли при звільненні виплачено лише частину таких сум, відповідно зменшується і розмір відповідальності роботодавця. Такий розмір повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум, виходячи з того, що всі належні при звільненні виплати становлять 100 %, а такому самому співвідношенню відповідає і розмір середнього заробітку.

У цій справі відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 від 12.02.2025 середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 815,75 грн.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 153 календарні дні становить 124 809,75 грн (815,75 грн x 153 календарні дні).

Разом із тим суд враховує, що сума несвоєчасно виплачених позивачу коштів становила 18 356,17 грн, тоді як обчислений середній заробіток за весь період затримки становить 124 809,75 грн, що майже у сім разів перевищує суму простроченої виплати.

З огляду на наведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо необхідності дотримання принципу співмірності, суд визначає коефіцієнт співмірності шляхом співвідношення суми простроченої заборгованості до суми середнього заробітку:

18 356,17 грн ? 124 809,75 грн = 0,15.

Відтак сума середнього заробітку, яка підлягає стягненню з урахуванням принципу співмірності, становить:

124 809,75 грн x 0,15 = 18 721,46 грн.

Таким чином, беручи до уваги принципи розумності, справедливості та пропорційності, характер порушеного права, розмір простроченої заборгованості, співвідношення між сумою боргу та сумою середнього заробітку, а також правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зменшення розміру відшкодування, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 721,46 грн.

Із присудженої суми відповідач при її виплаті зобов`язаний утримати податок на доходи фізичних осіб та інші обов`язкові платежі відповідно до вимог законодавства, що відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.

Згідно зі статтею 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. А згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач не довів правомірність відмови щодо виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Враховуючи наведене позовні вимоги необхідно задовольнити.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 242-246, 255 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги - задовольнити.

2. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні по дань фактичного розрахунку: з 24.08.2024 по 23.01.2025.

3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 24.08.2024 по 23.01.2025 в розмірі 18 721 (вісімнадцять тисяч сімсот двадцять одну) гривню 46 коп.

4. Надіслати учасникам справи (їх представникам) копію судового рішення в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 251 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржена до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення та набирає законної сили в порядку встановленому статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).

Суддя Сас Є.В.