Рішення від 01 березня 2026 р. у справі №201/891/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/891/26

Провадження № 2/201/2179/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2026 року Соборний районний

суд міста Дніпра

у складі головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участю секретаря судового засідання Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу: за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів, -

ВСТАНОВИВ:

21 січня 2026 року до Соборного районного суду м. Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у якому просила визнати недійсним Договір про участь у вихованні та утриманні дітей від 01 грудня 2025 року, укладений між нею та ОСОБА_2 щодо двох малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позов мотивовано тим, що спірний Договір за своїм змістом визначає проживання дітей разом із батьком; порядок участі матері, яка проживає окремо, у вихованні та спілкуванні; обов`язок матері сплачувати кошти на утримання дітей у твердій сумі 10 000 грн щомісячно; інші довгострокові правила взаємодії батьків та дітей. Позивачка вважає, що такий Договір, на її думку, підпадає під правове регулювання частини четвертої статті 157 Сімейного кодексу України та має бути нотаріально посвідчений, однак укладений у простій письмовій формі. Крім того, позивачка посилається на обставини укладення Договору: стан емоційного та психологічного виснаження у зв`язку з доглядом за немовлям; стресовий стан та конфлікти; відсутність можливості повною мірою усвідомити правові наслідки; підписання за умов психологічного тиску. Як правові підстави позову вона зазначає статті 203, 215, 233 Цивільного кодексу України, а також принцип найкращих інтересів дитини й рівності прав батьків.

Ухвалою судді від 22 січня 2026 року позовну заяву було залишено без руху для усунення недоліків. У встановлений строк позивачкою подано заяву про усунення недоліків та долучено документ про сплату судового збору, тому ухвалою судді від 30 січня 2026 року відкрито провадження у справі та визначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання.

Відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги не визнав, 09 лютого 2026 року подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , у якому просив розірвати шлюб, укладений між сторонами, після розірвання шлюбу залишити дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - проживати разом із батьком; стягнути з матері аліменти на утримання двох дітей у твердій грошовій сумі 10 000 грн щомісячно з індексацією відповідно до закону, починаючи з 09.02.2026 року і до досягнення дітьми повноліття; допустити негайне виконання рішення суду в межах платежу за один місяць; у задоволенні первісного позову - відмовити. При цьому зазначив, що сімейні відносини фактично припинені, сторони не ведуть спільного господарства та проживають окремо; примирення є неможливим. Діти фактично проживають з батьком, який здійснює основний обсяг щоденного догляду та забезпечення: харчування, одяг, побут, лікування, безпеку, розвиток та режим дня. Мати проживає окремо та системної участі у щоденному догляді й утриманні дітей не бере. Послався на Акт про фактичне проживання та самостійне виховання дітей батьком від 03.02.2026 року, підписаний свідками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також на умови Договору від 01.12.2025 року як письмове підтвердження погодженого сторонами фактичного стану проживання дітей з батьком та необхідності визначеності правил взаємодії батьків в інтересах дітей.

Ухвалою судді від 17 лютого 2026 року зустріну позовну заяву прийнято до розгляду разом із первісним позовом.

Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання не з`явилися та подали заяви про розгляд справи за їх відсутності. При цьому ОСОБА_2 просив розглянути справу без його участі, первісний позов не визнав, зустрічні вимоги підтримав в повному обсязі. ОСОБА_1 просила розглянути справу без її участі, підтвердила, що діти фактично проживають з батьком, та зазначила, що звернення з позовом було обумовлено небажанням сплачувати аліменти.

Відповідно до ч. 2 ст. 247, ч. 4 ст. 223 ЦПК України суд розглянув справу за наявними в ній матеріалами без фіксації судового процесу технічними засобами.

Суд, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується первісна позовна заява та зустрічний позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи по суті, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у встановленому законом порядку, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб НОМЕР_1 від 29.09.2012 року, виданим Кіровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управлення юстиції у Дніпропетровські області, Актовий запис №577.

Від шлюбу сторони мають двох малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження дітей, наявними у матеріалах справи, та визнається сторонами.

Із матеріалів справи та заяв сторін убачається, що сімейні відносини між сторонами істотно погіршилися, сторони фактично припинили спільне проживання та ведення спільного господарства, проживають окремо, єдиного бюджету не мають, а подальше спільне сімейне життя фактично відсутнє. Обидві сторони визнають факт тривалого розладу сімейних відносин і відсутність реальних передумов для примирення.

Судом також встановлено, що 01 грудня 2025 року сторони підписали письмовий документ під назвою «Договір про участь у вихованні та утриманні дитини». Зі змісту Договору вбачається, що ним сторони узгодили та письмово зафіксували істотні питання, які стосуються дітей, зокрема: погодили, що діти постійно проживають разом із батьком; визначили місце проживання дітей за адресою батька; встановили порядок участі матері у вихованні та спілкуванні з дітьми; передбачили обов`язок матері сплачувати кошти на утримання дітей у твердій сумі 10 000 грн щомісячно; передбачили інші умови взаємодії сторін щодо дітей, включно з положеннями про врегулювання спорів.

Зі змісту заяв сторін та матеріалів справи судом встановлено, що на момент звернення до суду та на час розгляду справи діти фактично проживають разом із батьком та перебувають на його щоденному догляді й утриманні. Батько самостійно, без участі матері дітей, здійснює основний обсяг щоденних дій щодо забезпечення потреб дітей, а саме: організовує побут та режим дня, забезпечує харчування, одяг, засоби гігієни, здійснює постійний нагляд і забезпечує безпеку, забезпечує медичний супровід, організовує дозвілля та розвиток дітей.

Наведені обставини узгоджуються зі змістом Договору та підтверджуються письмовими матеріалами, долученими позивачем за зустрічним позовом, зокрема Актом про фактичне проживання та самостійне виховання дітей батьком від 03.02.2026 року, підписаним свідками ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , який суд оцінює як письмовий доказ у сукупності з іншими доказами та заявами сторін.

Судом також встановлено, що мати дітей проживає окремо за адресою: АДРЕСА_1 , що прямо зазначено нею у процесуальних документах, та не здійснює щоденного догляду за дітьми за місцем їх фактичного проживання з батьком. При цьому мати у своїй письмовій заяві підтвердила обставини проживання дітей з батьком, але висловила заперечення проти стягнення з неї аліментів.

Таким чином, досліджені судом матеріали справи у сукупності підтверджують, що діти фактично проживають разом із батьком; батько самостійно здійснює основний обсяг щоденного догляду, виховання та матеріального забезпечення дітей; мати проживає окремо та не здійснює щоденного догляду за дітьми за місцем їх проживання з батьком; між сторонами існує спір щодо правових наслідків Договору та щодо обов`язку матері брати участь у матеріальному утриманні дітей, що й стало підставою подання первісного і зустрічного позовів.

Надаючи оцінку позовним вимогам за первісним позовом ОСОБА_1 про визнання Договору від 01.12.2025 року недійсним, суд виходить з такого.

Позивачка обґрунтовує позов, зокрема, тим, що Договір не нотаріально посвідчений, хоча за своїм змістом підпадає під частину четверту статті 157 СК України, а також посилається на статті 203, 215, 233 ЦК України.

Водночас суд зазначає, що визнання правочину недійсним за статтею 215 ЦК України є способом захисту, який застосовується до правочинів, що існують як юридичний факт та спрямовані на породження цивільних прав та обов`язків. Якщо ж законом установлено імперативну спеціальну форму для певної домовленості, а така форма не дотримана, правова кваліфікація та спосіб захисту мають відповідати природі порушення.

За змістом частини четвертої статті 157 СК України договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

З огляду на предмет і зміст Договору від 01.12.2025 року, він за своєю природою стосується врегулювання здійснення батьківських прав та виконання обов`язків щодо дітей, включно з порядком проживання дітей та участі іншого з батьків, а також містить умови про матеріальну участь у забезпеченні дітей. Отже, для такого документа закон встановлює спеціальні вимоги щодо форми.

Суд бере до уваги, що матеріали справи не містять доказів нотаріального посвідчення Договору від 01.12.2025 року, та виходить з того, що заявлений у первісному позові спосіб захисту у формі вимоги про “визнання недійсним” є неналежним, оскільки фактично спрямований на отримання судового рішення щодо документа, який не набув установленої законом форми для надання йому договірної сили саме як спеціального сімейно-правового договору, а отже не може розглядатися як належний правочин, що породжує ті наслідки, на які посилається позивач у первісному позові.

Верховний Суд у правових позиціях щодо належного способу захисту неодноразово наголошував, що судовий захист повинен бути ефективним, а обраний спосіб має відповідати характеру порушеного права та способу його порушення; вимога про “визнання недійсним” не може підміняти собою інші, належні вимоги та не може використовуватися як універсальний засіб для уникнення юридичних наслідків виконання обов`язків, прямо передбачених законом. Крім того, суд враховує, що позивачка у своїй заяві фактично підтвердила: діти проживають із батьком, батько їх утримує і виховує, тоді як заперечення позивачки стосуються насамперед небажання сплачувати аліменти. За таких умов заявлений спосіб захисту не може бути оцінений як спрямований на захист прав та інтересів дітей, а фактично використовується як інструмент уникнення виконання обов`язку, встановленого статтею 180 СК України, що суперечить засадам добросовісності у сімейних правовідносинах.

Разом з тим суд зазначає, що навіть за висновку про неналежність обраного способу захисту, обставини, зафіксовані в Договорі (факт проживання дітей з батьком, порядок участі батьків), можуть бути оцінені судом як письмовий доказ у розумінні статей 76–81, 89 ЦПК України у сукупності з іншими доказами та заявами сторін, з урахуванням принципу найкращих інтересів дітей.

Суд також бере до уваги, що заявлений первісний позов у його фактичному змісті та спрямованості не переслідує мети належного захисту прав чи інтересів дітей, а є способом уникнення виконання матір`ю встановленого законом обов`язку брати участь у їх утриманні. Так, із поданої позивачкою заяви про розгляд справи за її відсутності вбачається, що вона визнає обставини фактичного проживання дітей з батьком, підтверджує, що батько здійснює їх щоденне виховання та утримання, однак заперечує проти стягнення з неї аліментів, фактично ставлячи під сумнів саму необхідність виконання аліментного обов`язку. За таких обставин звернення з вимогою про “визнання недійсним” документа, який (через недодержання обов`язкової форми) не створює тих договірних наслідків, на які посилається позивачка, є використанням судового захисту не для відновлення порушеного права, а як інструменту звільнення від передбаченого статтею 180 СК України обов`язку утримувати дітей, що суперечить принципам добросовісності та заборони зловживання правом у цивільних і сімейних правовідносинах та не відповідає пріоритету найкращих інтересів дітей.

У зв`язку з наведеним первісний позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Надаючи оцінку позовним вимогам зустрічного позову, суд виходить з того, що згідно зі ст. 24 Сімейного кодексу України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України).

Відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.

Дружина та чоловік за змістом ст.55 СК України зобов`язані спільно піклуватись про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов`язаний утверджувати в сім`ї повагу до матері. Дружина зобов`язана утверджувати в сім`ї повагу до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім`ї за свою поведінку в ній.

Відповідно до ч. 3 ст. 105 Сімейного Кодексу України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, беручи до уваги вимоги ст. 110 Сімейного Кодексу.

Згідно ст. 110 Сімейного кодексу України, позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя.

Відповідно до ч. 2 ст. 112 Сімейного кодексу України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Згідно ч. 2 ст. 114 Сімейного кодексу України, у разі розірвання шлюбу судом, шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Згідно ч. 3 ст. 115 Сімейного кодексу України, документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.

Відповідно до ч.2 п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, суди мають враховувати, що воно проводиться органами РАЦС лише у випадках, передбачених статтями 106, 107 СК України. При цьому питання про розірвання шлюбу вирішується незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Оскільки позивач за зустрічним позовом наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Із матеріалів справи та заяв сторін убачається, що сімейні відносини фактично припинені, сторони проживають окремо, спільного господарства не ведуть, наміру на примирення не виявляють, тому суд доходить до висновку, що шлюб підлягає розірванню.

Водночас, відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. За статтею 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток. За статтею 157 СК України питання виховання вирішуються батьками спільно. За статтями 160, 161 СК України у разі вирішення питання щодо проживання дітей суд виходить із інтересів дітей, ставлення батьків до виконання обов`язків, віку та інших істотних обставин.

Суд виходить із принципу найкращих інтересів дитини (стаття 3 Конвенції ООН про права дитини, стаття 7 СК України) та з того, що пріоритетним є забезпечення дітям стабільного, безпечного та передбачуваного середовища.

Судом встановлено та фактично визнано сторонами, що діти проживають з батьком, а батько самостійно здійснює їх щоденне виховання та утримання.

Ураховуючи вік дітей, сталий характер фактичного проживання з батьком та відсутність доведених обставин, які б свідчили про невідповідність такого проживання інтересам дітей, суд дійшов висновку, що залишення дітей проживати разом із батьком відповідає їх найкращим інтересам та фактичним обставинам справи.

Разом з цим, зі встановлених судом фактичних обставин справи вбачається, що реальний спір про зміну місця проживання дітей між батьками відсутній, оскільки мати підтвердила проживання дітей з батьком.

За таких умов суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15.01.2020 року у справі № 200/952/18, де зазначено, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.

Також суд враховує підхід, викладений у постанові Верховного Суду від 22.12.2021 року у справі № 339/143/20, відповідно до якого у разі відсутності заявленого сторонами окремого спору про визначення місця проживання дитини суд, у межах вимоги про розірвання шлюбу та з урахуванням принципів змагальності і диспозитивності, може констатувати фактичне місце проживання дитини, виходячи з установлених обставин та інтересів дитини.

Стосовно вимоги про стягнення аліментів, суд враховує, що відповідно до статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до повноліття. За частиною третьою статті 181 СК України аліменти присуджуються на користь того з батьків, з ким проживає дитина.

Відповідно до статті 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним і достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини; мінімальний гарантований розмір аліментів не може бути меншим ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Стаття 184 СК України передбачає можливість визначення аліментів у твердій грошовій сумі, а така сума підлягає індексації відповідно до закону.

За статтею 191 СК України аліменти присуджуються від дня пред`явлення позову, тобто в даному випадку - від 09.02.2026 року.

Суд критично оцінює доводи матері про те, що “батько повинен утримувати дітей сам, бо діти проживають з ним”, оскільки такий підхід суперечить принципу рівності прав та обов`язків батьків (стаття 141 СК України) і прямо ігнорує припис статті 180 СК України.

З огляду на необхідність забезпечення дітям стабільного фінансування та враховуючи фактичне проживання дітей з батьком, суд вважає обґрунтованим стягнення аліментів з матері у твердій грошовій сумі 10 000 грн щомісячно з індексацією відповідно до закону, починаючи з 09.02.2026 року і до досягнення дітьми повноліття, при цьому - не менше мінімального гарантованого законом розміру.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати розподіляються з урахуванням результатів розгляду справи.

На підставі пункту 1 частини першої статті 430 ЦПК України рішення суду в частині стягнення аліментів підлягає негайному виконанню у межах платежу за один місяць.

Керуючись статтями 3, 18, 27 Конвенції про права дитини; статтями 7, 141, 150, 157, 160, 161, 180–184, 191, 110–112 Сімейного кодексу України; статтями 203, 215, 233 Цивільного кодексу України; статтями 141, 193, 223, 247, 259, 263–265, 430 Цивільного процесуального кодексу України, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину (Договору про участь у вихованні та утриманні дітей від 01.12.2025 року) - відмовити в повному обсязі.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та стягнення аліментів - задовольнити.

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 29.09.2012 року Кіровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управлення юстиції у Дніпропетровські області, Актовий запис №577 - розірвати.

Залишити неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - проживати разом із батьком ОСОБА_2 , який самостійно їх виховує та утримує без участі матері.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) аліменти на утримання двох малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у твердій грошовій сумі 10 000 (десять тисяч) гривень щомісячно, з індексацією відповідно до закону, починаючи з 09 лютого 2026 року і до досягнення дітьми повноліття, але не менше мінімального гарантованого законом розміру.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) 1331,20 грн. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи - зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Федоріщев С.С.