Постанова від 09 липня 2026 р. у справі №445/947/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 445/947/25 Головуючий у 1 інстанції: Кіпчарський О. М.

Провадження № 22-ц/811/3515/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Шандри М.М.

суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.

секретар: Черевка В.В.

за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 09 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення з квартири,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в якому просила виселити відповідачів із квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В обгрунтування позову покликалася на те, що вона на підставі договору дарування від 11.02.2025 є одноосібним власником зазначеної квартири. У даній квартирі зареєстрований чоловік позивачки – ОСОБА_6 . Відповідачі не зареєстровані у квартирі, однак продовжують проживати у такій без законних підстав, оскільки не є співвласниками чи орендарями даного майна. Також позивачка вказує, що відповідачі не є ні членами її сім`ї, ні родичами, тому вона не бажає надавати їм права користування спірною квартирою. При цьому відповідачі відмовляються добровільно звільнити квартиру, що створює для неї незручності у володінні та користуванні житлом. На підставі наведеного позивачка просила задовольнити її позов.

Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 09.09.2025 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що у справі наявні обставини, які мають істотне значення для правильного її вирішення, зокрема вирок Старосамбірського районного суду Львівської області від 04.03.2015 у кримінальному провадженні № 455/749/14-к, яким ОСОБА_3 призначено покарання із застосуванням ст. 70 КК України та звільнено від його відбування на підставі Закону України «Про амністію в 2014 році». Зазначені обставини, які мають значення для оцінки поведінки відповідача та обґрунтованості заявлених вимог, не були предметом дослідження суду першої інстанції, оскільки позивач не подала відповідних доказів на стадії розгляду справи, що однак не позбавляє суд апеляційної інстанції обов`язку перевірити їх у сукупності з іншими матеріалами справи. Крім того, судом першої інстанції не враховано, що кожна особа відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України має право на захист своїх цивільних прав та інтересів, у тому числі шляхом звернення до суду та обрання передбачених законом способів захисту, а також реалізації права власності, зміст якого визначено ст.ст. 316, 317, 319 ЦК України. З огляду на викладене, апелянт вважає, що рішення суду ухвалено з неповним з`ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв`язку з чим підлягає скасуванню (або зміні) в установленому законом порядку.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Від відповідача ОСОБА_4 надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.

У судовому засіданні апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу з підстав, зазначених у ній. Інші учасники справи у судове засідання апеляційної інстанції не з`явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, тому неявка учасників, відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляду справи, який проводиться за їхньої відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає.

Згідно з договором дарування від 11.02.2025, посвідченого приватним нотаріусом Львівського нотаріального округу Львівської області Яремком Р.Є., ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_1 квартиру, загальною площею 62,2 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановлено, що позивачка ОСОБА_1 та ОСОБА_6 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

У квартирі за адресою: АДРЕСА_1 проживають, але не зареєстровані, відповідачі у справі: ОСОБА_3 , яка є колишньою дружиною ОСОБА_6 , та діти останнього – ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Звертаючись до суду із цим позовом, позивачка покликалася на те, що вона є власником відповідної квартири, відповідачі не були та не є членами її сім`ї, а їхнє проживання у спірній квартирі створює для неї перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Колегія суддів погоджується із висновком районного суду про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 з огляду на таке.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються у суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно із статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється, зокрема, у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Аналізуючи зміст статей 383, 391, 405 ЦК України у порівнянні зі змістом статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Під час вирішення вказаної категорії спорів необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити у дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть («East West Alliance Limited проти України», заява № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме – існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла («Глоба проти України», заява № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05.07.2012).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується («Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02.12.2010).

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03), ЄСПЛ у рішенні від 02.12.2010 установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників щодо застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

За усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23.09.1982 у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.

Відповідно до рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 у справі «Садов`як проти України» Суд зазначив, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 569/4373/16 (провадження № 14-298цс19) вказано, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

За змістом статей 12, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі договору дарування від 11.05.2025 ОСОБА_1 є власником квартири, загальною площею 62,2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Попереднім власником цього майна з 2013 року був ОСОБА_6 – колишній чоловік відповідачки ОСОБА_3 та батько відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Як встановлено судом, відповідачка ОСОБА_3 з 2000 року (з часу одруження із ОСОБА_6 ) проживала у спірній квартирі, а відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 – з часу їхнього народження.

Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 04.02.2014 у справі № 445/1788/13-ц за ОСОБА_3 і її неповнолітніми дітьми ОСОБА_4 , 2001 р.н., і ОСОБА_5 , 2005 р.н., визнано право на користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_2 та зобов`язано ОСОБА_6 і ОСОБА_7 не чинити ОСОБА_3 перешкод в користуванні жилим приміщеням у цій квартирі.

Наведене свідчить про набуття відповідачами у встановленому законом порядку права користування вказаною квартирою.

Ухвалою Золочівського районного суду Львівської області від 05.12.2014 у справі № 445/1415/13-ц визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , яка діяла у власних інтересах та інтересах неповнолітніх синів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відповідно до умов якої визначено порядок користування житловими кімнатами квартири АДРЕСА_2 .

Відповідачі були зареєстровані та проживали у вказаній квартирі станом на день набуття позивачкою цієї квартири у власність, однак 14.08.2025 за заявою позивачки, як нового власника квартири, їх було знято з реєстрації.

Однак, як встановлено судом та не спростовано позивачкою, для відповідачів зазначена квартира – єдине житло, з яким вони мають правовий зв`язок більше, ніж двадцять років.

Набувши у власність відповідну квартиру, позивачка не могла не знати про проживання в ній відповідачів – членів сім`ї колишнього власника цього житла, які набули у законний спосіб охоронюване законом право на мирне користування майном; при цьому позивачка не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідачів та не з`ясувала, чи відмовляються вони від свого права користування спірним житлом.

Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам, взявши до уваги відсутність у відповідачів права власності на інше житло, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для ОСОБА_9 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 із квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи апеляційної скарги про наявність між позивачкою та відповідачкою ОСОБА_3 конфлікту на ґрунті особистих неприязних відносин, не впливають на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та не спростовують того факту, що сам факт переходу права власності на квартиру не є підставою для виселення членів сім`ї попереднього власника квартири, які мають право користування спірним житлом. До того ж, жодних доказів, які б підтверджували, що відповідачі створюють позивачці перешкоди у володінні та користуванні даним майном матеріали справи не містять.

Крім цього, як вбачається з матеріалів справи, позивачка зареєстрована та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 , а тому судом не встановлено «нагальної суспільної необхідності» для втручання у право відповідачів на житло шляхом їх виселення із спірної квартири без надання іншого житла.

Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення – без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 09 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено: 10.07.2026

Головуючий

Судді