Постанова від 28 червня 2026 р. у справі №554/12789/24 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 554/12789/24 Номер провадження 22-ц/814/573/26Головуючий у 1-й інстанції Тімошенко Н. В. Доповідач ап. інст. Обідіна О. І.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2026 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Полтавського апеляційного суду в складі:

Головуючого судді : Обідіної О.І.,

Суддів : Бутенко С.Б., Карпушина Г.Л.,

За участю секретаря Дороженка Р.Г.,

розглянула в судовому засіданні в м. Полтаві апеляційну скаргу Полтавського фахового кооперативного коледжу на рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 24 липня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Полтавського фахового кооперативного коледжу про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення,

В С Т А Н О В И Л А :

В лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом до Полтавського фахового кооперативного коледжу (надалі-коледж), в якому просила поновити строк звернення до суду, стягнути з відповідача матеріальну допомогу на оздоровлення в сумі 16412 грн., компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 26823,95 грн. та судові витрати - 10000 грн.

Вимоги обґрунтовані тим, що вона перебувала в трудових відносинах з Полтавським професійно-технічним училищем (після зміни назви учбового закладу - Полтавський фаховий кооперативний коледж) в період з 05.12.1980 по 30.07.2015, працюючи на посаді викладача-методиста.

30.07.2015 вона звільнилась за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України.

Між тим, протягом роботи на посаді викладача - методиста та надання їй щорічної відпустки за 2008/2009, 2009/2010, 2010/2011, 2011/2012, 2012/2013, 2013/2014, 2014/2015 навчальні роки, нарахування та виплата матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу відповідачем не проводилась, що порушує вимоги ст. 57 ЗУ «Про освіту» та доводиться розрахунково-платіжними відомостями працівника ОСОБА_1 за період січень 2009 - липень 2015 року, де вказані нарахування відсутні.

Загальна сума заборгованості внаслідок несвоєчасної виплати допомоги на оздоровлення за зазначений нею період, становить 16412 грн.

Враховуючи невиплату коштів на оздоровлення, нею, в порядку ст. 625 ЦК України, обраховано інфляційні втрати, сума яких становить 26823,95 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Полтави від 24 липня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до Полтавського фахового кооперативного коледжу, про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення задоволено.

Стягнуто з Полтавського фахового кооперативного коледжу на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення в сумі 16412,00 грн. та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати у сумі 26823,95 грн., з вирахуванням з цієї суми передбачених законодавством податків та зборів з доходів з фізичних осіб.

Стягнуто з Полтавського фахового кооперативного коледжу на користь державного бюджету судовий збір у розмірі 1211,20 грн.

Стягнуто з Полтавського фахового кооперативного коледжу на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 10000 грн.

Ухвалюючи рішення місцевий суд дійшов висновку про доведеність позовних вимог, оскільки розрахунково-платіжні відомості не підтверджують факт виплат матеріальної допомоги на оздоровлення, в зв`язку з чим стягнув останню разом з інфляційними втратами, що передбачено ст. 625 ЦК України. Окрім того суд визнав причини пропуску звернення до суду поважними.

В апеляційній скарзі представник відповідача, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з`ясування всіх фактичних обставин по справі, порушення судом норм матеріального та процесуального права, невірну оцінку зібраних по справі доказів, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Звертає увагу про відсутність відомостей звернення позивача до роботодавця з вимогою сплати коштів на оздоровлення, відомостей щодо розрахунків в спірний період, доказів звернення позивача до контролюючих органів стосовно невиплати коштів в повному обсязі.

Вказує, що при звільненні позивача, яке мало місце майже десять років тому, роботодавцем було здійснено виплату працівнику всіх належних коштів і жодних заперечень зі сторони останнього висловлено не було, до суду за захистом своїх трудових прав вона не зверталась та відповідно не заявляла будь-яких вимог про стягнення недоплачених при звільненні коштів.

Вважають позовні вимоги безпідставними та надуманими, заявленими з пропуском строку, визначеного ст. 233 КЗпП України, в редакції, яка діяла як на час звільнення, так і на час подання позову до суду і на момент ухвалення рішення у справі. Будь-яких поважних причин пропуску строку звернення до суду позивачем не вказано та не доведено.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до висновку про її задоволення з огляду на наступне.

Згідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п.п.3, 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, з 05 грудня 1980 року по 30 липня 2015 року, ОСОБА_1 працювала в Полтавському кооперативному училищі (на даний час учбовий заклад має назву Полтавський фаховий кооперативний коледж) на посаді викладача-методиста.

З наданої позивачем копії трудової книжки вбачається, що ОСОБА_1 була звільнена 30.07.2015, за власним бажанням, згідно ст. 38 КЗпП України (наказ №63-к від 29.07.2015).

Таким чином, трудові відносини між сторонами буди припинені в липні 2015 року.

Звертаючись в листопаді 2024 року з вимогами про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, позивач посилалась на норми ст. 57 ЗУ «Про освіту» та вказувала, що під час трудових відносин не отримувала вказану допомогу, про що свідчать витребувані адвокатом у роботодавця розрахунково-платіжні відомості.

Задовольняючи позовні вимоги суд дійшов висновку про їх обґрунтованість, що доводиться наданими доказами. Також в порядку ч. 3 ст. 267 ЦК України суд поновив строк позовної давності, оскільки про порушення свого права – невиплату на оздоровлення вона дізналася у вересні 2024 року після отримання необхідних документів від коледжу.

Вказаного висновку суд першої інстанції дійшов при неповному з`ясуванні всіх фактичних обставин по справі та з порушенням норм матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які місять інформацію щодо предмета доказування.

Так, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 57 ЗУ «Про освіту» (1991 року) держава забезпечує педагогічним та науково-педагогічним працівникам виплату педагогічним і науково-педагогічним працівникам допомоги на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати) при наданні щорічної відпустки.

З колективних договорів відповідача за 2010-2012, 2013-2015 роки п. 2.15 визначено здійснювати виплату допомоги на оздоровлення педагогам-працівникам в розмірі 100% місячного посадового окладу при наданні щорічної відпустки, згідно ст. 57 ЗУ «Про освіту».

Виплата допомоги на оздоровлення входить в структуру заробітної плати працівника.

Позивач як звільнений працівник стверджувала, що впродовж своєї роботи як педагог не отримувала матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні їй щорічної відпустки.

Так, ОСОБА_1 працювала в учбовому закладі сім років і відповідно за цей час реалізовувала своє право на отримання щорічної відпустки, отримуючи при цьому відповідні виплати.

Між тим, матеріали справи не містять жодних даних про те, що за час своєї роботи остання внаслідок недоплати у вигляді вказаної допомоги на оздоровлення зверталась до адміністрації навчального закладу чи до суду з вимогами про її стягнення як складової оплати праці, в тому числі і в порядку ст. 116 КЗпП України після свого звільнення.

Таким чином, впродовж дев`яти років ОСОБА_1 до суду за захистом своїх трудових прав не зверталась і будь-яких вимог до роботодавця не пред`являла.

За усталеною позицією Верховного Суду, право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, і має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного здійснення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не повинні перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.

Вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні проміжки часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків.

Отже, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 липня 2024 року в справі №990/156/23 зазначила, що стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

Так, за період, який минув з моменту звільнення працівника редакція ст. 233 КЗпП України неодноразово змінювалась.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

На час звернення до суду частина перша і друга статті 233 КЗпП України мала наступну редакцію :

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

В подальшому, рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 у справі №1-7/2024 (337/24) було визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. Частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, та втратила свою чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення в сумі 16412 грн. за період з січня 2009 року по липень 2015 року.

За усталеною позицією Верховного Суду з питання застосування вказаної правової норми, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.

В своєму позові ОСОБА_1 вказує, що відомості стосовно невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення в період з 2009 по 2015 роки стали їй відомі 12 вересні 2024 року після отримання її адвокатом відповіді на запит, а до суду вона звернулася 18 листопада 2024 року.

Послуговуючись позицією Судової палати, викладеною в постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, Верховний Суд сформував у подібних справах загальний підхід, за якого для правильного вирішення питання дотримання позивачем строку звернення з позовом, суд має перевірити наявність/відсутність у відповідача документального підтвердження ознайомлення позивача з розміром та складовими нарахованого та виплаченого у спірному періоді грошового забезпечення до моменту отримання відповіді на запит, тобто до 12 вересня 2024 року.

Колегія суддів звертає увагу, що під час роботи в коледжі в період з 2008 по 2015 рік, перебуваючи кожного року в щорічній відпустці та отримуючи належні виплати при цьому, позивач не ініціювала питання щодо неналежності розрахунків, ненарахування та, відповідно, невиплати допомоги на оздоровлення. Зі зверненнями до контролюючих органів зі скаргами на порушення трудового законодавства не зверталася.

Звільнившись за власним бажанням в 2015 році, ОСОБА_1 подала позов про порушення її трудових прав лише в 2024 році, тобто через 9 років після звільнення.

Позивачем не доведено жодних причин і обставин, які б унеможливлювали вчинення дій для отримання інформації щодо невиплати їй матеріальної допомоги на оздоровлення і надалі, у будь-який момент часу на власний розсуд звернутися до роботодавця із запитом про отримання такої інформації, та, починаючи від дня надання її, набути право упродовж ще трьох місяців звернутися до суду в порядку, передбаченому частиною другою статті 233 КЗпП України.

Частиною другою статті 233 КЗпП України визначено строк у три місяці, протягом якого звільнена особа має право вжити заходів щодо отримання необхідної інформації, пов`язаної з оплатою праці, та за необхідності звернутися до суду.

На думку колегії суддів позивач не обґрунтував існування обставин об`єктивного характеру, які б доводили існування поважних причин зволікання з учиненням юридично значимих дій, зокрема, отримання інформації щодо невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення, потрібної для звернення до суду із позовом.

При цьому запроваджений свого часу ст. 233 КЗпП України, в редакції на час звернення з позовом до суду, інститут позовної давності мав на меті передусім забезпечення сталості правовідносин, правової визначеності та остаточності, запобігання зловживанню правом шляхом застосування юрисдикційних механізмів примусового характеру.

В даному випадку звільнена працівниця, усвідомлюючи факт ненарахування їй щорічної допомоги на оздоровлення як протягом часу своєї роботи у відповідача, так і дев`ять років по тому, не вживала жодних заходів, спрямованих на захист своїх трудових прав, та не ініціювала жодного правового механізму для отримання таких коштів, однак при зверненні до суду в 2024 році заявила вимогу про стягнення з роботодавця втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, з одночасним застосуванням положень ст. 625 ЦК України, що не може вважатись обґрунтованою вимогою за вказаних обставин.

При цьому колишнім працівником не наведено аргументів, які б переконливо вказували на те, що ОСОБА_1 як під час перебування в трудових відносинах, так і після звільнення протягом такого тривалого часу дійсно не могла звернутися до суду. З урахуванням такого надмірно тривалого строку зазначені обставини мають бути дійсно вагомими і доведеними, проте під час судового розгляду їх існування не підтвердилося.

За вказаних обставин колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого суду з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.п. 3, 4, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Полтавського фахового кооперативного коледжу задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 24 липня 2025 року скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до Полтавського фахового кооперативного коледжу про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 10 липня 2026 року.

Судді : Обідіна О.І. Бутенко С.Б. Карпушин Г.Л.