Рішення від 09 липня 2026 р. у справі №536/361/26 — Кременчуцький районний суд Полтавської області

Справа № 536/361/26

Провадження № 2/536/798/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2026 року м. Кременчук

Кременчуцький районний суд Полтавської області в складі :

Головуючого судді - Колотієвського О.О.,

за участю секретаря судового засідання Коваль В.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кременчуці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 - про виселення

ВСТАНОВИВ:

1. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЙ СТОРІН

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа – ОСОБА_3 - про виселення без надання іншого житлового приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником 254/1000 часток житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 22 квітня 2019 року. Позивач зазначає, що відповідач неправомірно проживає у частині належних йому приміщень, чим створює перешкоди в користуванні та розпорядженні його власністю. Позивач просить виселити відповідача разом з особами, з якими він проживає спільно, без надання іншого житлового приміщення.

Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що він є батьком співвласника будинку ОСОБА_3 , вселився до будинку за згодою доньки ще до його офіційного введення в експлуатацію у 2009 році та безперервно проживає у ньому понад 17 років. Відповідач зазначає, що позивач знав про його проживання у будинку на момент отримання частки в дар та протягом шести років не висловлював жодних претензій. Крім того, відповідач наголошує, що є інвалідом ІІ групи, не має іншого житла, а виселення становитиме непропорційне втручання у його право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

2. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом встановлено, що 29 липня 2009 року Недогарківською сільською радою Кременчуцького району Полтавської області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія НОМЕР_1 , відповідно до якого ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище – ОСОБА_4 ) була власником житлового будинку з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки площею 0,16 га з кадастровим номером 5322482801:01:005:0020.

Відповідач ОСОБА_2 є рідним батьком ОСОБА_3 . Він фактично розпочав проживати у спірному будинку ще до його офіційного введення в експлуатацію та оформлення права власності на доньку, а після оформлення права власності продовжив проживати безперервно понад 17 років.

17 квітня 2010 року ОСОБА_3 зареєструвала шлюб з ОСОБА_1 (свідоцтво про шлюб НОМЕР_2 ).

22 квітня 2019 року ОСОБА_3 уклала з позивачем договір дарування, відповідно до якого подарувала позивачу 254/1000 часток вказаного житлового будинку та 1/4 частки земельної ділянки. Цього ж дня вона подарувала частки будинку та земельної ділянки також двом неповнолітнім донькам – ОСОБА_5 (258/1000 часток будинку та 1/4 частки землі) та ОСОБА_6 (257/1000 часток будинку та 1/4 частки землі). Після укладення договорів дарування за ОСОБА_3 залишилось право власності на 231/1000 часток будинку та 1/4 частки земельної ділянки. Таким чином, позивач є власником 254/1000 часток, тоді як ОСОБА_3 разом із двома доньками у сукупності володіють 746/1000 частками будинку.

Ухвалою Кременчуцького районного суду Полтавської області від 27 січня 2021 року у справі № 536/1373/20, яка набрала законної сили 11 лютого 2021 року, затверджено мирову угоду між сторонами про поділ житлового будинку в натурі за варіантом розподілу згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи № 14-19 від 18 березня 2019 року. Вказаною мировою угодою на позивача покладено конкретні будівельні зобов`язання, зокрема: встановлення перегородок для облаштування окремих приміщень та встановлення вхідного дверного блоку в приміщенні "1-10". Як встановлено судом, позивач жодного з цих зобов`язань не виконав.

31 січня 2025 року рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області шлюб між позивачем та ОСОБА_3 розірвано (справа № 537/4788/24). Після розірвання шлюбу позивач розпочав активні судові дії щодо спірного будинку.

Відповідач ОСОБА_2 є інвалідом ІІ групи по загальному захворюванню безстроково, що підтверджується пенсійним посвідченням серія НОМЕР_3 . Відповідно до медичного висновку № 4/230, виданого Кременчуцькою міською лікарнею інтенсивного догляду, він не може самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребує соціального догляду.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 471750442 від 07 квітня 2026 року, відповідач не має у власності жодного нерухомого майна. Спірний будинок у с. Недогарки є для нього єдиним житлом.

23 лютого 2026 року Суд у сімейних справах м. Рединг, Велика Британія, виніс щодо позивача Non-Molestation Order (судовий заборонний припис, справа № RG26F00178), яким заборонив ОСОБА_1 застосовувати насильство, залякувати, переслідувати або будь-яким чином контактувати з ОСОБА_3 та трьома дітьми. 27 березня 2026 року вказаний припис підтверджено як остаточний до 23 лютого 2027 року.

3. МОТИВИ, З ЯКИХ СУД ВИХОДИТЬ ПРИ ПОСТАНОВЛЕННІ РІШЕННЯ, ТА ПОСИЛАННЯ НА НОРМИ ПРАВА.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.

3.1. Щодо законності проживання відповідача у спірному будинку

Відповідно до частини першої статті 405 Цивільного кодексу України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Як роз`яснено в узагальненні судової практики розгляду справ щодо права членів сім`ї власника житла на користування цим житлом, передбачене статтею 405 ЦК України право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом є особистим сервітутом, що виникає в силу закону.

Відповідно до частини другої статті 64 та частини першої статті 156 Житлового кодексу України, до членів сім`ї власника житлового будинку належать батьки власника, якщо вони проживають разом з ним.

ОСОБА_2 є рідним батьком ОСОБА_3 , яка є співвласником 231/1000 часток спірного будинку, а також дідом ОСОБА_5 (власника 258/1000 часток) та ОСОБА_6 (власника 257/1000 часток). Відповідач вселився до спірного будинку за згодою своєї доньки – єдиного на той момент власника будинку – та безперервно проживає у ньому з 2009 року, тобто понад 17 років.

Вказане вселення відбулося за прямою згодою власника майна, а тому не може вважатися самоправним у розумінні частини третьої статті 116 Житлового кодексу України, яка передбачає виселення без надання іншого житлового приміщення лише для осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення.

Крім того, позивач, отримавши 22 квітня 2019 року частку будинку в дар від ОСОБА_3 , безумовно знав про постійне проживання в будинку її батька – відповідача. Протягом майже шести років (з 2019 по 2025 рік) позивач не висловлював жодних претензій щодо проживання відповідача, що свідчить про його мовчазну згоду на таке проживання. Лише після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) позивач розпочав судові дії.

3.2. Щодо збереження права користування житлом при зміні власника

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що сам факт переходу права власності на житло до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї попереднього власника цього нерухомого майна.

Як зазначено в Огляді практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справах щодо виселення та вселення, припинення сімейних відносин із власником будинку/квартири не позбавляє колишнього члена сім`ї права користування жилим приміщенням. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна лише за наявності обставин, які мають істотне значення.

Велика Палата Верховного Суду також підтвердила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності.

У справі № 686/26093/19-ц (постанова КЦС ВС від 10 березня 2021 року) Верховний Суд зазначив, що особа, яка приймає житло у власність (зокрема, в дар), знаючи про проживання там іншої особи, не може згодом вимагати її виселення за відсутності інших підстав. «Приймаючи у дар житловий будинок, новий власник знала про проживання в ньому відповідача, у якого відсутнє інше житло. Тому]права позивачки... не порушені».

У даній справі позивач не лише знав про проживання відповідача у спірному будинку, а й особисто отримав частку будинку у дарунок від дружини, знаючи, що її батько постійно проживає у цьому будинку. За таких обставин право відповідача на користування житлом зберігається незалежно від зміни власника.

3.3. Щодо недоведеності факту порушення прав позивача

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Однак застосування цієї норми можливе лише за умови доведення факту вчинення перешкод.

Позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу того, що:

- відповідач фізично займає саме ті приміщення, які виділені позивачу за мировою угодою 2021 року (1-9, 1-11, 1-13, 1-14 та відповідні підвальні приміщення);

- відповідач будь-яким чином перешкоджає позивачу в доступі до його частки;

- позивач реально намагався скористатися своїм майном і зіткнувся з перешкодами саме з боку відповідача.

Навпаки, матеріали справи свідчать про те, що позивач самостійно не виконав мирову угоду 2021 року в частині будівельних робіт з ізоляції приміщень (встановлення перегородок, облаштування окремого входу), які є необхідною передумовою для окремого користування частинами будинку. Відповідальність за неможливість фізично розмежованого користування лежить на позивачеві.

4. ЩОДО ПРОПОРЦІЙНОСТІ ВИСЕЛЕННЯ ТА ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла. Втручання державних органів у здійснення цього права можливе лише у випадках, коли таке втручання передбачене законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що виселення є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Зокрема, у рішенні у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

У рішенні у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», тобто відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У рішенні у справі «Садов`як проти України» ЄСПЛ зазначив, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не ухвалене «згідно із законом», а будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.

У справі «Косіч проти Хорватії» ЄСПЛ зазначив, що навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Верховний Суд у своїй практиці також застосовує зазначені стандарти ЄСПЛ. У постанові КЦС ВС від 02 квітня 2025 року у справі № 607/19247/21зазначено, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло передбачене законом, переслідує легітимну мету та є пропорційним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц закріплено правову позицію, згідно з якою «сам факт переходу права власності на житло до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі й колишніх, які є особами похилого віку... сприймають його як єдине житло, не мають іншого житла, придатного для проживання. Виселення становитиме надмірний тягар для них та за вказаних обставин є непропорційним».

У даній справі суд враховує такі обставини:

- відповідач є особою похилого віку (69 років);

- відповідач є інвалідом ІІ групи по загальному захворюванню безстроково, не може самостійно пересуватися та самообслуговуватися, потребує соціального догляду;

- спірний будинок є єдиним житлом відповідача, іншого житла він не має;

- відповідач безперервно проживає у спірному будинку понад 17 років.

За таких обставин виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення становитиме непропорційне втручання у його право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, та покладе на нього надмірний тягар.

Крім цього, відповідно до пункту 4 частини третьої статті 175 ЦПК України, позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб захисту прав, який позивач просить суд визначити у рішенні. При цьому вимога повинна бути сформульована чітко, конкретно та таким чином, щоб суд мав можливість її розглянути по суті та ухвалити рішення, яке підлягає виконанню.

Позовна вимога виселити відповідача «разом з особами, з якими він проживає спільно» не містить ідентифікуючих ознак цих осіб (прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, місце проживання), не зазначає кількості таких осіб та не наводить доказів того, що такі особи взагалі існують та проживають у будинку.

Відповідно до статті 66 Закону України «Про виконавче провадження», примусовому виселенню підлягають виключно особи, зазначені у виконавчому документі. Вимога про виселення невизначеного кола осіб є апріорі невиконуваною, що суперечить статті 2 ЦПК України (завдання цивільного судочинства – ефективний захист порушених прав).

5. ЩОДО ПРЕЮДИЦІЙНОГО ЗНАЧЕННЯ РІШЕННЯ У СПРАВІ № 536/1009/25

Позивач посилається на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 лютого 2026 року у справі № 536/1009/25 як на преюдиційний факт відповідно до частини п`ятої статті 82 ЦПК України.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 273 ЦПК України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення тридцятиденного строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Як встановлено судом, 24 березня 2026 року на вказане рішення подано апеляційну скаргу ОСОБА_3 . Це рішення скасовано, що не оспорюється сторонами.

6. ВИСНОВКИ СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

За результатами повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи суд дійшов таких висновків.

По-перше, проживання відповідача ОСОБА_2 у спірному будинку є законним, оскільки він є членом сім`ї власника (батьком ОСОБА_3 ), вселився за згодою власника, безперервно проживає понад 17 років, а позивач знав про це проживання на момент набуття права власності та не заперечував протягом шести років.

По-друге, позивач не довів належними та допустимими доказами факту порушення його прав з боку відповідача, зокрема факту зайняття відповідачем конкретних приміщень, що належать позивачу, чи створення перешкод у користуванні майном.

По-третє, виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення є непропорційним втручанням у його право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з огляду на його похилий вік (69 років), інвалідність ІІ групи, відсутність іншого житла та тривалість проживання у спірному будинку (понад 17 років).

По-четверте, дії позивача містять ознаки зловживання правом, оскільки позов подано виключно після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 , позивач веде два паралельні судові провадження щодо того самого будинку, застосовував фізичну силу до відповідача-інваліда, а відносно нього винесено судовий заборонний припис судом Великої Британії у зв`язку з переслідуванням колишньої дружини та дітей.

По-п`яте, позовні вимоги в частині виселення «осіб, з якими відповідач проживає спільно» є неконкретизованими, не відповідають вимогам статті 175 ЦПК України та є такими, що не підлягають виконанню.

По-шосте, посилання позивача на преюдиційне значення рішення у справі № 536/1009/25 є безпідставним, оскільки це рішення скасовано судом апеляційної інстанції.

7. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, судові витрати залишаються за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 12, 13, 76, 81, 82, 89, 141, 247, 258, 259, 263–265, 268, 273, 274, 279, 354, 355 ЦПК України, статтями 13, 317, 319, 321, 383, 386, 391, 405, 406 Цивільного кодексу України, статтями 64, 109, 116, 150, 156 Житлового кодексу України, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 - про виселення – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СуддяО. О. Колотієвський