Постанова від 06 липня 2026 р. у справі №486/1488/24 — Миколаївський апеляційний суд

07.07.26

22-ц/812/1171/26

Єдиний унікальний номер судової справи 486/1488/24

Номер провадження 22-ц/812/1171/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

07 липня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Ямкової О.О.

з секретарем судового засідання – Колосовою О.М.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Сорочаном Володимиром Олександровичем, рішення, яке ухвалене Південноукраїнським міським судом Миколаївської області 12 березня 2026 року під головуванням судді Далматової Г.А., в приміщені цього ж суду о 16 год. 11 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

УСТАНОВИЛА:

10 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позов обґрунтовуваний тим, що з 14 серпня 2004 року позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано на підставі рішення Южноукраїнського (натепер – Південноукраїнського) міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року у справі №2-480/2007.

За час перебування у шлюбі, 03 листопада 2006 року сторонами було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 03 листопада 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Рихальською О.В. та зареєстрованого в реєстрі за №4100.

До розірвання шлюбу сторони разом здійснили в квартирі ремонт, встановили душову кабіну, сантехніку, унітаз, міжкімнатні двері, поклали на підлогу лінолеум та придбали всю необхідну побутову техніку та меблі. Враховуючи, що право власності на квартиру оформлено на відповідача, останній після розірвання шлюбу перешкоджав їй у користуванні квартирою.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд визнати квартиру АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Разом із позовною заявою ОСОБА_1 подала клопотання про поновлення строку для звернення до суду, в якому зазначала, що на розгляді Южноукраїнського (натепер – Південноукраїнського) міського суду Миколаївської області перебувала справа №486/1504/17 за позовом ОСОБА_2 до неї про визнання права особистої власності на квартиру АДРЕСА_2 , що була придбана під час перебування у шлюбі.

В заяві зазначено, що 10 квітня 2018 року судом ухвалено рішення по справі №486/1504/17, яким було відмовлено у задоволені позову ОСОБА_2 . Це рішення було в наступному залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій. Оскільки в рішеннях судів встановлено, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін, вона вважала, що право власності на квартиру за нею вже визнано та необхідно лише встановити частки. Крім того, зазначала, що вона хворіє та наслідком хвороби є когнітивні порушення та стійкий судомний синдром. У зв`язку з чим вона постійно плутається в датах, роках, тому не звернулася до суду вчасно.

У листопаді 2024 року представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Борисенко О.В., подала до суду заяву про застосування позовної давності, в якій вказувала на те, що з моменту розірвання шлюбу між сторонами, а саме, з 19 червня 2007 року, позивач знала і усвідомлювала, що внаслідок перешкоджання відповідачем, не має права вільного володіння і користування спірною квартирою, про що сама зазначала у позовній заяві. Однак, остання не вживала заходів щодо відновлення цих прав протягом більше ніж 17 років. Строк позовної давності закінчився 19 червня 2010 року.

Також представник відповідача вказувала, що посилання позивача на неможливість своєчасного подання цього позову через наявність захворювання є суперечливими та необґрунтованими, оскільки позивач неодноразово брала участь у інших судових процесах, зокрема у справах №2-609/2007, №486/1504/17, що свідчить про те, що позивач чітко розуміє дати, час і порядок процесуальних дій в питаннях, що становлять для неї зацікавленість. У зв`язку з чим просила застосувати позовну давність у даній справі та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі (том 1 а.с.46-50).

06 грудня 2024 року позивач ОСОБА_1 подала заяву, в якій вважала, що строк позовної давності розпочинається після набранням законної сили рішенням Южноукраїнського (натепер – Південноукраїнського) міського суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року по справі №486/1504/17, тобто з 21 червня 2018 року. Зазначала про наявність у неї захворювання, внаслідок чого вона постійно проходить амбулаторне та стаціонарне лікування. За нагадуванням повнолітнього сина вона звернулась за допомогою до адвоката, який допоміг підготувати відповідні процесуальні документи для звернення до суду. Також ОСОБА_1 зауважила, що з 02 квітня 2020 року у зв`язку із введенням на всій території України карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, строки позовної давності були продовжені на строк дії такого карантину. З 08 листопада 2022 року строк позовної давності був зупинений на строк дії воєнного стану в Україні. Отже строк позовної давності на момент подачі цього позову до суду не сплив (том 1 а.с.61-63).

10 грудня 2024 року представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Борисенко О.В., подала до суду письмові заперечення на заяву про відмову у задоволенні заяви про застосування позовної давності, в яких зазначила про те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2022 року у справі №990/115/22 виснувала, що запровадження на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам собою факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Отже, лише посилання учасників справи на введений в Україні воєнний стан, безумовно, не свідчить про поважність причин пропуску процесуального строку. Фактично, обґрунтовуючи поважність причин пропуску відповідного процесуального строку, посилаючись на обставини воєнного стану, учасник справи має довести належними та допустимими доказами саме наслідки, спричинені таким станом, що об`єктивно унеможливили реалізацію учасником своїх процесуальних прав у строк, встановлений законом. Такі висновки, на її переконання, є цілком логічними, оскільки дають змогу розмежувати осіб, які зазнали негативного впливу та внаслідок цього не змогли вчасно реалізувати свої процесуальні права, та осіб, які зловживають процесуальними правами на підставі введеного в Україні воєнного стану. На думку представника відповідача, починаючи з 19 червня 2007 року позивач ОСОБА_1 знала і усвідомлювала, що вона не має можливості (права) вільного володіння і користування спірною квартирою. Строк позовної давності сплив 19 червня 2010 року. Позивач помилково вважає, що перебіг строку позовної давності починається з 21 червня 2018 року. У зв`язку з чим просила застосувати позовну давність у даній справі (том 1 а.с.66-70).

29 січня 2025 року від представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Сорочана В.О., надійшла заява, згідно з якою останній вважає заяву представника відповідача про застосування позовної давності необґрунтованою та безпідставною. Зазначено, що в своїй заяві представник відповідача вказує як на підставу початку перебігу строку позовної давності – порушення з боку відповідача права позивача на користування спільним сумісним майном подружжя, проте така підстава могла б бути заявлена лише до негаторного позову, але в даному випадку предмет позову інший. Крім того, у цій справі строк позовної давності ще не почав відраховуватися, оскільки спільне сумісне майно не вибуло з володіння відповідача. Відповідач доказів переоформлення квартири на іншу особу не надав (том 1 а.с.85).

17 лютого 2025 року представник відповідача ОСОБА_2 – адвокат Борисенко О.В., надала додаткові письмові пояснення у справі, в яких зазначила, що 03 листопада 2006 року між ДП «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та ОСОБА_2 був укладений договір безвідсоткової цільової позики за №78/06, відповідно до умов якого ДП «НАЕК «Енергоатом» (позикодавець) надало ОСОБА_2 безвідсоткову цільову позику на загальну суму 205 450 грн., в тому числі для придбання квартири АДРЕСА_2 (без виконаних оздоблювальних робіт) – 180 500 грн. та для виконання оздоблювальних робіт в обумовленій квартирі – 24 950 грн., строком на 20 років 3 місяці (243 місяців), термін погашення позики з 03 лютого 2007 року до 03 лютого 2027 року. 10 листопада 2006 року в забезпечення виконання позивачем зобов`язань за договором безвідсоткової цільової позики за №78/06 від 03 листопада 2006 року ОСОБА_2 була передана ДП «НАЕК «Енергоатом» в іпотеку дана квартира. Однак, за час шлюбу сторін було погашено за період з лютого по червень 2007 року частину позики, а саме 4 262 грн. 40 коп., що підтверджується довідкою про погашення безвідсоткової цільової позики від 01 грудня 2017 року. В подальшому, відповідач після розірвання шлюбу з позивачем самостійно повертав позику. А отже, наявні підстави для відступу від рівності часток сторін при поділі майна подружжя. Враховуючи, що відповідачем погашено заборгованість на суму 203 318 грн. 80 коп., а позивачем на суму 2 131 грн. 20 коп. та якби позивач не пропустила позовну давність її частка становила б 1/96 частки квартири (том 1 а.с.94-95).

Рішенням Южноукраїнського (натепер – Південноукраїнського) міського суду Миколаївської області від 25 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 28 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 було задоволено.

Визнано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 спільною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Постановою Верховного Суду від 10 вересня 2025 року рішення Южноукраїнського (натепер – Південноукраїнського) міського суду Миколаївської області від 25 лютого 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 28 квітня 2025 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 12 березня 2026 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові міський суд встановив, що позивач ОСОБА_1 , звернувшись до суду з цим позовом 10 вересня 2024 року, пропустила встановлений законодавством строк позовної давності щодо вимог про поділ спільного майна подружжя, оскільки сама ж у позовній заяві вказала на порушення її прав відповідачем щодо користування спірною квартирою, саме після розірвання шлюбу, який розірвано рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року. З часу подання позовної заяви до суду, позивач не скористалась своїм правом згідно з вимогами ч.3 ст.49 ЦПК України на зміну підстав позову шляхом подання письмової заяви, а тому суд вважав, що саме ця дата є початком перебігу строку позовної давності, тобто днем, коли позивач дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.

При цьому, суд погодився з доводами представника відповідача – адвоката Борисенко О.В., про те, що позивач пропустила строк позовної давності задовго до початку карантину (12 березня 2020 року) та введення воєнного стану в Україні (22 лютого 2022 року), тому обчислення позовної давності з урахуванням законодавчих змін щодо її подовження на строк дії карантину та зупинення на час дії воєнного стану не може бути враховано.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через свого представника – адвоката Сорочана В.О., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду та ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення позову.

Вказувала, що в своїх висновках суд першої інстанції зазначив, що строк позовної давності почався після розірвання шлюбу на підставі рішення Южноукраїнського (натепер- Південноукраїнського) міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року. З таким висновком суду позивач категорично не погоджується.

Вказано, що фактичне оспорювання права позивача на спірну квартиру виникло лише у грудні 2017 року, коли відповідач звернувся до суду з позовом про визнання квартири його особистою приватною власністю (справа №486/1504/17). Саме з цього моменту виник реальний спір щодо правового режиму спірного майна. Остаточно спір був вирішений лише постановою Верховного Суду від 21 травня 2020 року, якою підтверджено, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя. Таким чином, саме з цього моменту у позивача виникло право на ефективний судовий захист шляхом визначення часток у спільному майні.

Суд не врахував, що порушення права позивача має триваючий характер. Окрім того позивач зазначила, що відповідач після припинення спільного проживання влаштовував сварки і вона вирішила проживати з дитиною окремо, щоб син не був свідком постійних сварок. У позивача є окреме житло і необхідності проживати в спірній квартирі з відповідачем не було, лише влітку 2024 року, після того як син подорослішав і виїхав в інше місто в зв`язку з навчанням, позивач виявила, що відповідач фактично позбавив її доступу до житла шляхом заміни замків і з цього часу вона не може потрапити до квартири.

Звернуто увагу, що суд першої інстанції не навів і не досліджував жодних доказів про те що відповідач чинить перешкоди позивачу і з якого часу. Також те, що предметом позову є поділ майна (визнання права власності на частку), а не усунення перешкод у користуванні. Порушення права користування не є тотожним порушенню права власності на майно, що є предметом даного спору. Після ухвалення рішення у справі №486/1504/17 позивач обґрунтовано вважала, що її право на спільну власність вже підтверджене судом.

18 травня 2026 року до Миколаївського апеляційного суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 – адвоката Борисенко Л.А., на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Сорочаном В.О., на рішення суду від 12 березня 2026 року, шляхом формування документа у системі «Електронний суд» 15 травня 2026 року. У відзиві на апеляційну скаргу наголошено на тому, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними.

У судове засідання сторони не з`явилися, про місце, дату й час розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України вважала за можливе розглядати справу за їх відсутності.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України.

Так, відповідно до положень ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам не відповідає.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч.1 ст.321 ЦК України).

Відповідно до положень ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми ст.60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно зі ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч.1 ст.70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з ч.ч.2,3 ст.372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до ч.1 ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

У ст.ст.60,70 СК України, ст.368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Згідно з ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року №554/8023/15-ц, від 23 січня 2024 року №523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі №712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.

З матеріалів даної справи вбачається, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 серпня 2004 року, який було розірвано на підставі рішення Южноукраїнського (натепер – Південноукраїнського) міського суду Миколаївської області від 19 червня 2007 року.

Під час перебування у шлюбі, а саме 03 листопада 2006 року, між Державним підприємством «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі – ДП «НАЕК «Енергоатом») та ОСОБА_2 був укладений договір безвідсоткової цільової позики за №78/06 від 03 листопада 2006 року, відповідно до якого ДП «НАЕК «Енергоатом» (позикодавець) надало відповідачу, який працював інженером програмістом ЦТАВ ВП «Южно-Українська АЕС» ДП «НАЕК «Енергоатом» (позичальнику), безвідсоткову цільову позику на загальну суму 205 450 грн., в тому числі для придбання спірної квартири (без виконаних оздоблювальних робіт) - 180 500 грн. та для виконання оздоблювальних робіт в квартирі - 24 950 грн., строком на 20 років 3 місяці (243 місяців), термін погашення позики – з 03 лютого 2007 року до 03 лютого 2027 року.

Окрім того, 03 листопада 2006 року між ДП «НАЕК «Енергоатом» та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Миколаївської області Рихальською О.В.

Відповідно до п.1, п.3.1, п.3.2 договору купівлі-продажу квартири від 03 листопада 2006 року позивач придбав квартиру АДРЕСА_2 за 180 500 грн., взаєморозрахунки сторін, за їх взаємною згодою, були здійсненні шляхом новації боргу покупця перед продавцем у позикове зобов`язання, за договором безвідсоткової позики №78/06 від 03 листопада 2006 року, укладеного сторонами за цим договором.

Право власності на вказану квартиру виникло у покупця з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу в Державному реєстрі правочинів нотаріусом (п.7 договору купівлі-продажу квартири від 03 листопада 2006 року). Відповідно до копії витягу з Державного реєстру правочинів даний договір купівлі-продажу був зареєстрований приватним нотаріусом Южноукраїнського міського нотаріального округу Миколаївської області Рихальською О.В. в Державному реєстрі правочинів 03 листопада 2006 року.

Відповідно до копії Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації м. Южноукраїнськ», відповідачу на праві приватної власності належить спірна квартира. Дата прийняття рішення про реєстрацію права 09 листопада 2006 року.

Відповідно до довідки ДП «НАЕК «Енергоатом» від 04 грудня 2017 року про погашення безвідсоткової цільової позики від 01 грудня 2017 року заборгованість ОСОБА_2 перед ВП ЮУАЕС ДП «НАЕК «Енергоатом» за договором безвідсоткової цільової позики від 01 листопада 2006 року №78/06 станом на 01 грудня 2017 року відсутня.

Рішенням Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 червня 2018 року та постановою Верховного Суду від 21 травня 2020 року, у задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що була придбана під час перебування у шлюбі, відмовлено (справа №486/1504/17).

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що спірна квартира набута у період перебування сторін у шлюбі, а тому є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, відповідно, позовні вимоги щодо поділу майна подружжя є обґрунтованими.

При цьому, відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, що відповідно до вимог ст.ст.12,81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.

Щодо позовної давності, то колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує кожному право на справедливий суд, що включає, крім іншого, право на розгляд справи.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року №17-рп/2011 у справі №1-9/2011 за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу («STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM», №22083/93, №22095/93, § 51; від 22 жовтня 1996 року; «ZOLOTAS v. GREECE» (No.2), №6610/09, §43, від 29 січня 2013 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу («GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA», № 36157/08, § 22, 23, від 22 липня 2014 року).

Згідно із ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (ч.1 ст.257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (ст.253 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у ч.1 ст.261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до положень ст.72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі № 6-258цс15).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (ст.ст.106,107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (ст.ст.109,110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч.2 ст.72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічних за змістом правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі №584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі №203/304/17 (провадження №61-5400св19), від 13 лютого 2020 у справі №320/3072/18 (провадження №61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі №570/4234/16-ц (провадження №61-15213св19), від 24 лютого 2021 року у справі №303/6365/17 (провадження №61-13857св19), від 11 жовтня 2023 року у справі №359/6727/21 (провадження №61-13181св23), від 29 квітня 2024 року у справі №522/3192/21 (провадження №61-8094св23), від 02 серпня 2024 року у справі №289/2115/21 (провадження №61-15879св23).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в частині другій статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16 та постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі №761/13101/21 (провадження №61-16652св24).

Зі змісту позовної заяви та доданих до неї письмових пояснень (заперечень), слідує, що позивач пов`язувала порушення її прав із невизнанням відповідачем спірного нерухомого майна об`єктом права спільної власності подружжя, про що він повідомив їй шляхом звернення до суду із позовом про визнання спірної квартири об`єктом особистої власності.

Отже, на думку колегії суддів, позивач про порушення своїх прав дізналась з дня пред`явлення ОСОБА_2 позову до неї про визнання права особистої приватної власності на спірну квартиру (грудень 2017 року). При цьому, зазначення позивачем в позовній заяві про наявність перешкод їй, як співвласнику квартири, у користуванні таким майном, не свідчить про те, що саме з цього часу позивач дізналась про порушення своїх прав, як співвласника у майні.

Будь-яких доказів, які б підтверджували, що позивач про порушення свого права могла довідатись раніше, суду не надано, а відповідачем у цій справі не доведено, що спір між подружжям виник раніше.

Разом з тим, законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено ст.ст.263 та 264 ЦК України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30 березня 2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон №540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257,258,362,559,681,728,786,1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом №540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі №910/18489/20 (провадження №12-46гс22).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Тобто, виходячи з вищенаведених положень матеріального закону, пропущеною може бути позовна давність лише за вимогами, що виникли до 02 квітня 2017 року.

Строк позовної давності за вимогами, що виникли з 03 квітня 2017 року та на які поширюється загальна позовна давність у три роки, вважаються продовженим на підставі пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також до закінчення воєнного стану.

Законом України від 15 березня 2022 року №2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо строків позовної давності, зокрема, Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено п.19, який з - поміж іншого передбачає, що на період дії воєнного і надзвичайного стану продовжуються загальні і спеціальні строки позовної давності, встановлені ст.ст.257-259 ЦК України.

Відповідно до п.19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (в редакції Закону №3450-IX від 08 листопада 2023 року) у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102 IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Правовий режим воєнного стану, запроваджений з 24 лютого 2022 року, неодноразово продовжувався відповідними указами Президента України.

Отже, в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року – на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року – на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.

Тобто, виходячи з вищенаведених положень матеріального закону та обставин справи, позивачем не пропущену позовну давність.

Враховуючи наведе, колегія суддів відхиляє доводи відповідача щодо пропуску позовної давності.

Оскільки суд першої інстанції був іншої думки та відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних до ОСОБА_2 про поділ майна через сплив позовної давності, то вищевказаний висновок слід привести в дію рішенням апеляційної інстанції, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Сорочаном В.О., задовольнити.

Враховуючи положення ст.376 ЦПК України, рішення Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 12 березня 2026 року слід скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задовольнити. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 .

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Сорочаном Володимиром Олександровичем, – задовольнити.

Рішення Південноукраїнського міського суду Миколаївської області від 12 березня 2026 року – скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя – задовольнити.

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 .

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

О.О. Ямкова

Повний текст судового рішення

складено 10 липня 2026 року