Постанова від 09 липня 2026 р. у справі №125/28/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 125/28/26

Провадження № 22-ц/801/1616/2026

Категорія: 70

Головуючий у суді 1-ї інстанції Хитрук В. М.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2026 рокуСправа № 125/28/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Матківської М. В., Міхасішина І. В.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – ОСОБА_2 ,

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Барського районного суду Вінницької області від 23 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хитрука В. М. в залі суду в місті Бар Вінницької області,

в цивільній справі № 125/28/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на утримання неповнолітньої дитини,

встановив:

Короткий зміст вимог

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення додаткових витрат на утримання неповнолітньої дитини.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач ОСОБА_2 є батьком неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який на час звернення до суду є студентом Львівського національного університету імені Івана Франка.

Позивач ОСОБА_1 зазначала, що нею було сплачено вартість навчання сина у закладі вищої освіти в сумі 66 756,00 грн. Оскільки відповідач участі у відшкодуванні зазначених витрат не брав, позивач вважала, що понесені нею витрати на навчання дитини підлягають розподілу між батьками порівну.

Посилаючись на наведені обставини, позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь половину понесених витрат на навчання дитини у розмірі 33 378,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 23 квітня 2026 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 додаткові витрати на утримання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 33378,00 гривень.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до частини другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини, статей 1, 2 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 180 СК України батьки несуть однаковий обов`язок щодо забезпечення належних умов для життя, розвитку, виховання та матеріального утримання дитини.

Відповідно до статті 185 СК України обоє батьків зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами, а розмір такої участі визначається судом з урахуванням матеріального та сімейного становища сторін, інших обставин, що мають істотне значення, та найкращих інтересів дитини.

Суд першої інстанції виходив із того, що витрати на оплату навчання дитини є додатковими витратами, а їх наявність і розмір мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

Оцінивши подані сторонами докази відповідно до статті 81 ЦПК України, суд дійшов висновку, що позивачкою документально підтверджено понесення витрат на оплату навчання дитини, тоді як відповідач не надав доказів, які б спростовували заявлені вимоги чи свідчили про відсутність підстав для його участі у таких витратах.

Враховуючи принцип рівності прав та обов`язків батьків щодо дитини, а також необхідність забезпечення її найкращих інтересів, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

У травні 2026 року відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та неповне з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову повністю.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 21 травня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий – суддя Войтко Ю. Б., судді: Матківська М. В., Міхасішин І. В.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 26 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали цивільної справи з місцевого суду.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 08 червня 2026 року справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статті 185 СК України та дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача додаткових витрат на дитину.

Апелянт зазначає, що відповідно до частини першої статті 185 СК України додаткові витрати на дитину підлягають стягненню лише за наявності особливих обставин, зокрема розвитку здібностей дитини, її хвороби, каліцтва чи інших виняткових обставин. На підтвердження цієї позиції посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 522/2732/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 761/26694/15-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 607/12133/16-ц та від 17 квітня 2019 року у справі № 644/3610/16, згідно з якими додаткові витрати повинні бути зумовлені особливими обставинами та виходити за межі звичайного утримання дитини.

На думку скаржника, суд першої інстанції не встановив жодної особливої обставини, не навів мотивів, у чому саме полягає винятковий характер витрат на навчання, не дослідив необхідність саме контрактної форми навчання, не з`ясував, чи існувала можливість навчання за державним замовленням, та безпідставно ототожнив право дитини на освіту з обов`язком іншого з батьків компенсувати половину вартості контрактного навчання.

Крім того, апелянт вважає, що суд не врахував факт належного виконання ним обов`язку щодо утримання дитини шляхом сплати аліментів. Посилаючись на постанову Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 761/31129/16-ц, зазначає, що додаткові витрати можуть бути стягнуті лише за умови доведення того, що вони не покриваються сплаченими аліментами. На його думку, позивачкою не доведено недостатності отриманих аліментів, неможливості використання цих коштів для оплати навчання, а також виняткового характеру спірних витрат.

Також скаржник зазначає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки його матеріальному та сімейному становищу. Вказує, що проходить військову службу під час воєнного стану, має проблеми зі здоров`ям, проходить лікування та реабілітацію, утримує дружину, допомагає матері похилого віку та несе значне фінансове навантаження. Незважаючи на це, суд поклав на нього додатковий фінансовий обов`язок без оцінки його платоспроможності та співмірності такого навантаження, чим, на думку апелянта, порушив принципи справедливості, розумності та пропорційності.

Крім цього, апелянт наголошує, що не ухилявся від виконання батьківських обов`язків, протягом тривалого часу належно утримував дитину та продовжує надавати їй матеріальну допомогу після досягнення повноліття.

Окремо зазначає про порушення судом принципу рівності прав та обов`язків батьків. Вказує, що на момент вступу сина до закладу вищої освіти останній був неповнолітнім, однак рішення про навчання за контрактною формою, укладення відповідного договору та прийняття фінансових зобов`язань було прийнято позивачкою одноособово, без його повідомлення, участі та згоди. При цьому суд не дослідив, чи були альтернативні варіанти навчання, чи були понесені витрати необхідними саме в такому розмірі, а фактично поклав на відповідача обов`язок компенсувати наслідки одноособово прийнятого позивачкою рішення.

На завершення апелянт зазначає, що суд першої інстанції не навів мотивів відхилення його заперечень, не спростував доводів відзиву, не надав оцінки наведеній ним практиці Верховного Суду, не дослідив реальні потреби дитини та необхідність саме контрактної форми навчання, у зв`язку з чим ухвалене рішення, на його думку, містить лише формальне цитування норм законодавства без належного аналізу обставин справи та зібраних доказів.

Доводи особи, яка подала відзив апеляційну скаргу

Позивач направила на адресу суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вказав, що доводи, на які посилається апелянт, є безпідставними, а оскаржуване рішення суду є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_3 , що підтверджується повторним свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .

Згідно з довідкою Львівського національного університету імені Івана Франка № 1559 від 03 листопада 2025 року ОСОБА_3 є студентом 1 курсу денної форми навчання юридичного факультету, навчається на платній основі, зарахований на навчання наказом № С-508/к від 11 серпня 2025 року, а запланований строк завершення навчання – червень 2029 року.

Позивачкою здійснено оплату навчання дитини на загальну суму 66 756,00 грн, що підтверджується квитанцією до платіжної інструкції на переказ готівки № 0.0.4490173351.1 від 09 серпня 2025 року на суму 33 378,00 грн та платіжною інструкцією № 0.0.4700334235.1 від 07 січня 2026 року на суму 33 378,00 грн.

Позиція суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно з положеннями частини першої статті 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково, з огляду на таке.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає в частині мотивів задоволення позовних вимог.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Правовідносини, які виникли між сторонами, пов`язані з виконанням батьками обов`язку щодо утримання дитини та участі у додаткових витратах на неї, а тому регулюються положеннями Сімейного кодексу України.

Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За змістом частин першої – третьої статті 181 Сімейного кодексу України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні у грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі.

Водночас обов`язок батьків щодо матеріального забезпечення дитини не обмежується лише сплатою аліментів.

Положеннями статей 180, 181, 185, 193, 198 та 199 Сімейного кодексу України передбачено різні способи виконання батьками обов`язку щодо утримання дітей залежно від характеру відповідних правовідносин.

Так, статтею 185 Сімейного кодексу України врегульовано участь батьків у додаткових витратах на дитину.

Відповідно до частини першої статті 185 Сімейного кодексу України той із батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той із батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була пред`явлена, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Згідно із частиною другою статті 185 Сімейного кодексу України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавець розмежовує звичайні витрати на утримання дитини, які покриваються аліментами або добровільним утриманням, та додаткові витрати, виникнення яких обумовлено особливими обставинами.

При цьому перелік особливих обставин, наведений у статті 185 Сімейного кодексу України, не є вичерпним, про що свідчить використання законодавцем словосполучення «тощо». Отже, питання про наявність або відсутність особливих обставин вирішується судом у кожному конкретному випадку залежно від характеру понесених витрат, причин їх виникнення, необхідності здійснення таких витрат, а також їх зв`язку із забезпеченням належного фізичного, духовного, інтелектуального та соціального розвитку дитини.

Разом із тим сам по собі факт понесення одним із батьків певних витрат ще не є достатньою підставою для їх стягнення з іншого з батьків у порядку статті 185 Сімейного кодексу України.

Особа, яка звертається з відповідним позовом, повинна довести наявність особливих обставин, фактичне понесення додаткових витрат, їх необхідність, розмір, а також причинний зв`язок між такими витратами та особливими обставинами, що зумовили їх виникнення.

При вирішенні такого спору суд зобов`язаний установити не лише факт понесення відповідних витрат, а й перевірити, чи відповідають вони критеріям додаткових витрат у розумінні статті 185 Сімейного кодексу України, а також визначити розмір участі кожного з батьків з урахуванням їх матеріального та сімейного становища, інших обставин, що мають істотне значення, та забезпечення найкращих інтересів дитини.

Саме такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1489цс17, відповідно до якої додатковими є фактично понесені або передбачувані витрати, викликані особливими обставинами, а їх наявність і розмір підлягають доведенню особою, яка заявила відповідні вимоги.

Як установлено судом та підтверджується матеріалами справи, відповідач ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що сторонами не оспорюється.

Згідно з довідкою Львівського національного університету імені Івана Франка № 1559 від 03 листопада 2025 року ОСОБА_3 є студентом першого курсу денної форми навчання юридичного факультету, навчається за кошти фізичної особи, зарахований наказом від 11 серпня 2025 року № С-508/к.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачкою сплачено за навчання сина 66 756,00 грн, що підтверджується квитанцією до платіжної інструкції на переказ готівки № 0.0.4490173351.1 від 09 серпня 2025 року на суму 33 378,00 грн та платіжною інструкцією № 0.0.4700334235.1 від 07 січня 2026 року на суму 33 378,00 грн.

Доказів того, що зазначені витрати фактично не були понесені або що їх розмір є іншим, відповідачем не надано.

Отже, факт понесення позивачкою витрат та їх розмір є доведеними належними і допустимими доказами відповідно до статей 76, 77, 78, 79, 80 та 81 Цивільного процесуального кодексу України.

Разом із тим, вирішуючи цей спір, суд апеляційної інстанції виходить із того, що сам по собі факт оплати навчання ще не є достатньою підставою для задоволення позову.

Завданням суду є встановлення того, чи є понесені позивачкою витрати саме додатковими витратами у розумінні статті 185 Сімейного кодексу України, чи викликані вони особливими обставинами, а також чи існують підстави для покладення на відповідача обов`язку брати участь у їх відшкодуванні.

Колегія суддів звертає увагу, що на момент виникнення спірних правовідносин та здійснення оплати за навчання син сторін не досяг повноліття.

Так, перший платіж за навчання було здійснено 09 серпня 2025 року, а другий — 07 січня 2026 року, тобто у період, коли дитина ще не досягла вісімнадцятирічного віку.

Отже, на момент виникнення спірних витрат на сторони поширювався обов`язок щодо утримання саме неповнолітньої дитини, передбачений статтею 180 Сімейного кодексу України, а тому спірні правовідносини правильно кваліфіковано судом першої інстанції як такі, що регулюються статтею 185 Сімейного кодексу України.

Доводи апеляційної скарги про те, що витрати на оплату навчання не можуть бути віднесені до додаткових витрат на дитину у розумінні статті 185 Сімейного кодексу України, колегія суддів відхиляє.

Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2019 року у справі № 545/819/18, вирішуючи спір про стягнення додаткових витрат на дитину, дійшов висновку, що витрати на оплату навчання дитини у навчальному закладі, як і витрати, пов`язані з розвитком її здібностей, можуть бути віднесені до додаткових витрат у розумінні статті 185 Сімейного кодексу України та підлягають розподілу між батьками з урахуванням обставин конкретної справи.

При цьому Верховний Суд не погодився з доводами касаційної скарги про те, що самостійне прийняття одним із батьків рішення щодо навчання дитини або укладення договору про надання освітніх послуг без попереднього погодження з іншим із батьків саме по собі виключає обов`язок останнього брати участь у відшкодуванні таких витрат.

Наведений правовий висновок є релевантним до спірних правовідносин, оскільки предметом спору у цій справі також є стягнення частини витрат, понесених на оплату навчання неповнолітньої дитини.

Частина перша статті 185 Сімейного кодексу України не містить вичерпного переліку особливих обставин, а наведений законодавцем перелік розвиток здібностей дитини, її хвороба, каліцтво тощо є лише орієнтовним.

Використання законодавцем словосполучення «тощо» свідчить про те, що суд у кожній конкретній справі повинен оцінити, чи пов`язані понесені витрати із забезпеченням розвитку дитини та чи виходять вони за межі її звичайного матеріального забезпечення.

Колегія суддів виходить із того, що здобуття неповнолітньою дитиною вищої освіти є складовою реалізації її конституційного права на освіту та безпосередньо пов`язане із розвитком її інтелектуальних здібностей, професійних навичок та підготовкою до самостійного життя.

Саме тому витрати, пов`язані із оплатою навчання неповнолітньої дитини у закладі вищої освіти, за певних обставин можуть бути віднесені до додаткових витрат, викликаних розвитком здібностей дитини у розумінні статті 185 Сімейного кодексу України.

Такий висновок відповідає змісту статті 185 Сімейного кодексу України, яка прямо відносить розвиток здібностей дитини до числа особливих обставин, що можуть бути підставою для покладення на батьків обов`язку брати участь у додаткових витратах.

При цьому суд не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції автоматично прирівняв будь-які витрати на навчання до додаткових витрат.

Навпаки, у кожній конкретній справі суд повинен встановити фактичну необхідність здійснення таких витрат, їх зв`язок із розвитком здібностей дитини, їх реальність, документальне підтвердження, а також врахувати матеріальне становище кожного з батьків.

Саме з урахуванням наведених критеріїв колегія суддів оцінює доводи апеляційної скарги та надані сторонами докази.

Разом із тим колегія суддів не може погодитися з доводами апеляційної скарги про те, що у спірних правовідносинах відсутні передбачені статтею 185 Сімейного кодексу України особливі обставини.

Вирішуючи цей спір, апеляційний суд виходить із того, що поняття «розвиток здібностей дитини», яке міститься у частині першій статті 185 Сімейного кодексу України, не може тлумачитися звужено.

Розвиток здібностей дитини охоплює не лише заняття музикою, спортом, образотворчим мистецтвом чи іншими видами позашкільної діяльності, а й здобуття освіти, якщо відповідні витрати безпосередньо пов`язані із забезпеченням інтелектуального розвитку дитини, формуванням її професійних навичок та реалізацією конституційного права на освіту.

Відповідно до статті 53 Конституції України кожен має право на освіту.

Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною другою статті 27 Конвенції про права дитини передбачено, що батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини, а на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Отже, забезпечення можливості здобуття дитиною освіти є складовою виконання батьками своїх обов`язків щодо її виховання та розвитку.

Установлено, що на момент вступу до закладу вищої освіти та здійснення спірних платежів син сторін був неповнолітнім.

Навчання здійснювалося за денною формою на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, а витрати на оплату такого навчання фактично понесені позивачкою, що підтверджується належними письмовими доказами та відповідачем не спростовано.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що понесені позивачкою витрати безпосередньо пов`язані із забезпеченням розвитку здібностей неповнолітньої дитини, а тому відповідають ознакам додаткових витрат, передбачених статтею 185 Сімейного кодексу України.

Посилання ОСОБА_2 на постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 522/2732/16-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 761/26694/15-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 607/12133/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 644/3610/16-ц та від 27 березня 2019 року у справі № 761/31129/16-ц не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, для застосування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, визначальним є подібність спірних правовідносин. Колегія суддів враховує, що наведені апелянтом постанови ухвалені за інших фактичних обставин, а окремі з них стосуються правовідносин, врегульованих іншими нормами Сімейного кодексу України, зокрема статтями 199–201 СК України, які регулюють обов`язок батьків щодо утримання повнолітніх дітей, які продовжують навчання.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не встановив, чи могла дитина навчатися за державним замовленням, також не є підставою для скасування рішення.

Матеріали справи не містять доказів того, що на момент вступу дитини існувала реальна можливість її навчання за кошти державного бюджету, що дитина мала право на таке навчання або що позивачка безпідставно відмовилася від відповідної можливості.

Водночас саме відповідач, посилаючись на зазначені обставини як на підставу своїх заперечень, відповідно до частини першої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України був зобов`язаний довести ті обставини, на які він посилався.

Однак жодних належних і допустимих доказів на підтвердження можливості навчання дитини за державним замовленням або необґрунтованості укладення договору про навчання на платній основі відповідачем суду не подано.

Саме лише припущення про можливість існування інших варіантів навчання не може бути покладене в основу судового рішення, оскільки відповідно до частини шостої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, суд не наділений повноваженнями оцінювати доцільність вибору батьками конкретного закладу освіти чи форми здобуття освіти за відсутності доказів того, що таке рішення було прийнято всупереч інтересам дитини або спричинило явно необґрунтовані витрати.

За встановлених у справі обставин таких доказів матеріали справи не містять.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував факт належного виконання ним обов`язку щодо утримання дитини шляхом сплати аліментів, також не спростовують правильності висновку суду про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідач зазначає, що у період з 2020 по 2025 роки ним сплачено аліменти на утримання сина у загальному розмірі 267 438,83 грн, що, на його думку, є достатнім для покриття витрат на навчання дитини, а тому підстави для застосування статті 185 Сімейного кодексу України відсутні.

Такі доводи колегія суддів вважає помилковими з огляду на таке.

Як уже зазначалося, положеннями статей 180, 181 та 185 Сімейного кодексу України передбачено різні способи виконання батьками обов`язку щодо утримання дитини.

За змістом статті 180 Сімейного кодексу України обов`язок батьків утримувати дитину є загальним і триває до досягнення нею повноліття.

Способи виконання цього обов`язку визначені статтею 181 Сімейного кодексу України, відповідно до якої кошти на утримання дитини можуть надаватися добровільно або стягуватися за рішенням суду у вигляді аліментів.

Водночас стаття 185 Сімейного кодексу України встановлює самостійний обов`язок батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, якщо такі витрати викликані особливими обставинами.

Отже, участь у додаткових витратах не є складовою аліментних платежів та не замінюється їх сплатою.

Правова природа аліментів та додаткових витрат є різною.

Аліменти призначені для забезпечення повсякденних потреб дитини, пов`язаних із її харчуванням, одягом, проживанням, лікуванням, навчальним процесом у межах звичайних витрат, іншими потребами, необхідними для її належного утримання.

Натомість додаткові витрати виникають лише за наявності передбачених статтею 185 Сімейного кодексу України особливих обставин і підлягають окремому доказуванню.

Саме тому законодавець передбачив самостійний спосіб судового захисту права одного з батьків на відшкодування додаткових витрат незалежно від того, чи стягуються аліменти та в якому розмірі вони сплачуються.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що аліменти та додаткові витрати на дитину мають різну правову природу, різні підстави виникнення та різний предмет доказування, а тому сам по собі факт сплати аліментів не виключає можливості покладення на одного з батьків обов`язку брати участь у додаткових витратах, якщо такі витрати викликані особливими обставинами.

У цій справі позивачкою доведено факт понесення витрат на оплату навчання неповнолітнього сина, їх розмір та зв`язок із розвитком його здібностей.

Водночас відповідач не надав належних і допустимих доказів того, що зазначені витрати вже були фактично компенсовані за рахунок аліментів або що сплачені аліменти мали цільове призначення саме для оплати навчання у закладі вищої освіти.

Саме по собі посилання відповідача на загальний розмір сплачених ним аліментів не свідчить про відсутність підстав для застосування статті 185 Сімейного кодексу України, оскільки законом не передбачено, що сплата аліментів звільняє одного з батьків від обов`язку брати участь у додаткових витратах, викликаних особливими обставинами.

Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що при визначенні розміру аліментів судом вже було враховано саме майбутні витрати на оплату навчання дитини у закладі вищої освіти.

За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що сплата аліментів виключає можливість стягнення додаткових витрат на дитину, є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки матеріальному та сімейному становищу відповідача, також не є підставою для скасування рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 185 Сімейного кодексу України розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину визначається судом з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

До таких обставин належать, зокрема, матеріальне становище кожного з батьків, їх сімейний стан, стан здоров`я, наявність інших осіб на утриманні, розмір доходів та інші обставини, які можуть впливати на можливість виконання ними обов`язку щодо участі у додаткових витратах на дитину.

Із матеріалів справи вбачається, що, заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що проходить військову службу у Державній прикордонній службі України, має травми та хронічні захворювання, проходить лікування і реабілітацію, перебуває у зареєстрованому шлюбі, його дружина потребує лікування, а також він надає матеріальну допомогу матері похилого віку.

На підтвердження зазначених обставин відповідачем подано довідку військово-лікарської комісії, виписку із медичної карти стаціонарного хворого, копію свідоцтва про шлюб, медичні документи щодо стану здоров`я дружини, а також документи щодо матері.

Колегія суддів бере до уваги зазначені докази та погоджується, що наведені відповідачем обставини свідчать про наявність у нього додаткових сімейних та особистих витрат.

Разом із тим зазначені докази самі по собі не можуть свідчити про неможливість виконання відповідачем обов`язку, встановленого статтею 185 Сімейного кодексу України.

Згідно зі статтями 12 та 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Отже, саме відповідач мав довести, що його матеріальне становище є таким, яке об`єктивно унеможливлює участь у понесених позивачкою додаткових витратах на дитину.

Проте подані відповідачем докази такого висновку не підтверджують.

Як убачається із довідки про доходи, що міститься у матеріалах справи, відповідач є військовослужбовцем та отримує стабільне грошове забезпечення.

Розмір отримуваного ним доходу свідчить про наявність у нього реальної фінансової можливості брати участь у додаткових витратах на дитину поряд із виконанням інших покладених на нього законом обов`язків.

Надані медичні документи підтверджують проходження відповідачем лікування та реабілітації, однак не містять відомостей про втрату ним працездатності, звільнення з військової служби, істотне зменшення доходу чи інші обставини, які б позбавляли його можливості брати участь у додаткових витратах на дитину.

Так само документи щодо стану здоров`я дружини відповідача підтверджують лише факт її лікування, однак не свідчать про виникнення у відповідача такого обсягу фінансових зобов`язань, який би унеможливлював виконання ним передбаченого законом обов`язку щодо участі у витратах на навчання сина.

Посилання відповідача на необхідність матеріальної підтримки матері похилого віку також не можуть бути підставою для звільнення його від участі у додаткових витратах на дитину.

Матеріали справи не містять доказів того, що матір відповідача перебуває саме на його утриманні у розумінні закону, не отримує пенсію або інших доходів чи що відповідач несе виключний обов`язок щодо її матеріального забезпечення.

Крім того, законодавством не передбачено пріоритетності виконання обов`язку щодо матеріальної підтримки інших членів сім`ї над обов`язком батьків забезпечувати належне утримання та розвиток власної дитини.

Суд також враховує, що спірні витрати мають разовий характер та пов`язані із забезпеченням здобуття дитиною освіти, яка є одним із найважливіших елементів її інтелектуального та професійного розвитку.

Водночас відповідач не подав суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що сплата на його користь половини фактично понесених позивачкою витрат істотно погіршить його матеріальне становище, поставить його або членів його сім`ї у скрутне матеріальне становище чи унеможливить виконання ним інших покладених законом обов`язків.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що надані відповідачем докази були предметом оцінки суду апеляційної інстанції, однак не спростовують висновку про наявність у нього можливості брати участь у додаткових витратах на навчання сина.

Отже, посилання апелянта на його матеріальне та сімейне становище не є достатньою підставою для звільнення його від обов`язку, встановленого статтею 185 Сімейного кодексу України, та не спростовують законності висновку суду про необхідність участі відповідача у відшкодуванні понесених позивачкою додаткових витрат.

Не заслуговують на увагу й доводи апеляційної скарги про те, що позивачка одноособово прийняла рішення щодо навчання неповнолітнього сина на контрактній формі, уклала договір про надання освітніх послуг без погодження з відповідачем, а тому останній не повинен брати участі у відшкодуванні понесених витрат.

Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

За змістом частин першої, другої статті 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Відповідно до частини першої статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішуються батьками спільно.

Разом із тим наведені положення закону не можуть тлумачитися таким чином, що відсутність попередньої згоди одного з батьків на здійснення певних витрат автоматично звільняє його від обов`язку брати участь у додаткових витратах, якщо судом встановлено, що такі витрати були об`єктивно необхідними, здійснені в інтересах дитини та відповідають вимогам статті 185 Сімейного кодексу України.

Колегія суддів виходить із того, що предметом розгляду у цій справі не є вирішення спору між батьками щодо способу здійснення батьківських прав або визначення порядку участі кожного з них у прийнятті рішень стосовно виховання чи навчання дитини.

Предметом цього спору є виключно питання про наявність або відсутність передбаченого статтею 185 Сімейного кодексу України обов`язку відповідача брати участь у додаткових витратах, фактично понесених на забезпечення розвитку неповнолітньої дитини.

Сам по собі факт того, що договір про навчання був укладений позивачкою, не свідчить про незаконність понесених витрат та не є підставою для звільнення відповідача від виконання покладеного на нього законом обов`язку.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не дослідив можливість навчання дитини за державним замовленням або існування інших варіантів здобуття освіти, також не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції.

Відповідно до частин першої та шостої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідач, посилаючись на можливість навчання дитини за державним замовленням, не подав жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що дитина мала реальну можливість бути зарахованою саме на бюджетну форму навчання, що для цього були виконані всі встановлені законом умови або що укладення договору про навчання на платній основі було необґрунтованим.

Матеріали справи також не містять доказів того, що вартість навчання не відповідає вартості аналогічних освітніх послуг або що позивачкою безпідставно обрано більш витратний спосіб забезпечення здобуття освіти дитиною.

При цьому сам лише факт існування в Україні бюджетної та контрактної форм здобуття вищої освіти не свідчить про обов`язок батьків забезпечити навчання дитини виключно за державним замовленням.

Належними доказами у справі підтверджено, що дитина була зарахована до одного з провідних закладів вищої освіти України, а понесені позивачкою витрати безпосередньо пов`язані із забезпеченням реалізації права дитини на освіту та її подальшого професійного розвитку.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги про відсутність згоди відповідача на укладення договору про навчання та про можливість обрання інших варіантів здобуття освіти не спростовують встановлених судом обставин справи та не є підставою для відмови у задоволенні позову.

Водночас колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги в тій частині, що суд першої інстанції не навів належного мотивування щодо відхилення зазначених заперечень відповідача та не надав оцінки всім поданим ним доказам, які стосувалися його матеріального становища, сімейного стану та інших обставин, що мають істотне значення для визначення розміру участі у додаткових витратах на дитину.

Однак зазначені недоліки мотивувальної частини рішення не призвели до неправильного вирішення спору по суті, оскільки під час апеляційного перегляду справи наведені відповідачем доводи та подані ним докази перевірені судом апеляційної інстанції, їм надано належну правову оцінку, а підстав для висновку про відсутність у відповідача обов`язку брати участь у відшкодуванні понесених позивачкою додаткових витрат на навчання сина не встановлено.

Оцінивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що окремі з них є частково обґрунтованими лише в частині посилань на неповноту мотивувальної частини рішення суду першої інстанції.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача додаткових витрат на дитину, не навів належних мотивів відхилення всіх заперечень відповідача, не надав оцінки окремим поданим ним доказам щодо матеріального та сімейного становища, не навів мотивів незастосування правових висновків Верховного Суду, на які посилався відповідач, а також не розкрив, з яких підстав дійшов висновку про наявність у спірних правовідносинах особливих обставин у розумінні статті 185 Сімейного кодексу України.

Разом із тим наведені недоліки стосуються виключно мотивування судового рішення та не свідчать про неправильне встановлення фактичних обставин справи чи помилкове застосування норм матеріального права.

Під час апеляційного перегляду справи колегією суддів перевірено кожен із доводів апеляційної скарги, досліджено всі наявні у справі докази, у тому числі ті, на які посилався відповідач як на підставу своїх заперечень, а також надано оцінку наведеним ним правовим аргументам.

За результатами такої перевірки колегія суддів дійшла висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин, не підтверджують неправильного застосування статті 185 Сімейного кодексу України та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість ухваленого рішення по суті спору.

Отже, незважаючи на недостатню повноту мотивування рішення суду першої інстанції, його висновок про наявність підстав для стягнення з відповідача додаткових витрат на дитину є правильним, відповідає встановленим обставинам справи та вимогам матеріального закону.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 та статті 376 ЦПК України апеляційний суд має право змінити судове рішення, якщо неправильними є лише його мотиви або мотивувальна частина, залишивши без змін висновки суду щодо вирішення спору по суті.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку про необхідність зміни рішення суду першої інстанції шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог, однак не навів належного мотивування щодо оцінки всіх доводів і заперечень відповідача та застосування норм матеріального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Щодо судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З огляду на те, що апеляційний суд змінює рішення суду першої інстанції лише в частині викладення мотивів, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Барського районного суду Вінницької області від 23 квітня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Суддя-доповідач Ю. Б. Войтко

Судді: М. В. Матківська

І. В. Міхасішин