Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №204/10753/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5478/26 Справа № 204/10753/25 Суддя у 1-й інстанції - Чудопалова С.В. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого – судді Макарова М.О.

суддів – Городничої В.С., Петешенкова М.Ю.

при секретарі – Пікос А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 21 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Волноваської міської військово-цивільної адміністрації про визнання права власності, -

В С Т А Н О В И Л А :

У жовтні 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом Волноваської міської військово-цивільної адміністрації про визнання права власності.

Позов обґрунтовано тим, що позивач набув право власності на підставі договору міни від 03.03.1994 на квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до договору міни від 03.03.1994 сам договір підлягає реєстрації у Волноваському бюро технічної інвентаризації протягом п`яти днів з моменту його нотаріального посвідчення. На договорі міни від 03.03.1994 здійснено відповідний реєстраційний напис начальником бюро технічної інвентаризації про те, що зазначена в договорі міни квартира АДРЕСА_2 за вказаною адресою зареєстрована на праві приватної власності за позивачем, про що 03.03.1994 здійснено запис № 269 в реєстрову книгу П-1/5. Відповідно до договору міни від 03.03.1994 та технічного паспорту квартира АДРЕСА_1 має загальну площу 63,43 кв.м., житлову площу 42,0 кв.м. та складається з трьох житлових кімнат, коридору, туалету, ванної кімнати, кухні, квартира також обладнана балконом.

07.08.2025 позивач звернувся до Державного реєстратора прав на нерухоме майно із заявою про реєстрацію прав власності на квартиру. Але 23.09.2025 отримав рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 80967170, яке мотивоване тим, що з отриманої відповіді №01-12/565 від 12.08.2025 Відділу «Центр надання адміністративних послуг» Волноваської міської військово-цивільної адміністрації на запит державного реєстратора №2902-вих-117047 від 12.08.2025 неможливо встановити реєстрацію права власності на квартиру за адресою зазначеною в заяві. На дату звернення із цим позовом до суду право власності на квартиру АДРЕСА_1 , в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно або в Реєстрі прав власності на нерухоме майно у встановленому законом порядку не зареєстровано, будь-які відомості про право власності позивача на квартиру відсутні. Провести реєстрацію свого права власності на житло позивач не має можливості через відсутність відомостей про зареєстроване право до 01.01.2013 та знаходження архівів БТІ на окупованій території. За таких обставин позивач позбавлений можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому нерухомим майном, що відповідно зумовлює необхідність визнання права власності на майно в судовому порядку.

Рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 21 січня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Волноваської міської військово-цивільної адміністрації про визнання права власності відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав та інтересів. Враховуючи те, що право власності позивача на вказану квартиру виникло ще 03.03.1994 на підставі договору міни та є дійсним, належним способом захисту прав та інтересів позивача є оскарження рішення державного реєстратора про відмову в проведенні реєстраційних дій.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник позивача — ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що основною підставою для відмови у реєстрації права власності є неможливість отримати довідку від попереднього органу реєстрації (який діяв до 01.01.2013, зокрема на паперових носіях до 01.02.2003). А саме — від зберігача інвентарних справ на об`єкти нерухомості в смт Донське Волноваського р-ну Донецької обл. З огляду на прямі приписи п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» належним способом захисту прав позивачів у даному випадку є саме визнання права власності на нерухоме майно, а не оскарження відмови державного реєстратора.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі та залишити рішення суду першої інстанції без змін. У відзиві представник відповідача зазначив, що залучення його як відповідача у даній справі є безпідставним та суперечить нормам процесуального законодавства, оскільки своїми діями чи бездіяльністю, безпосередньо чи опосередковано не порушував права позивача на належне йому нерухоме майно.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 на підставі договору міни від 03.03.1994 року набув право власності квартиру АДРЕСА_1 .

На договорі міни від 03.03.1994 здійснено відповідний реєстраційний напис начальником бюро технічної інвентаризації про те, що вказана в договорі міни квартира АДРЕСА_2 зареєстрована на праві приватної власності за позивачем, про що 03.03.1994 здійснено запис №269 в реєстрову книгу П-1/5.

Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-1Х, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України», в Україні введено військовий стан.

Як вставлено судом першої інстанції, оригінал правовстановлюючого документу на вказану квартиру, а саме: договір міни від 03.03.1994 знаходиться у позивача і не втрачений ним.

У відповідності до вимог чинного на момент придбання позивачем у власність квартири, реєстрацію його права власності на вказану квартиру було проведено Волноваським бюро технічної інвентаризації, про що здійснений реєстраційний запис № 269 від 03.03.1994 в реєстровій книзі П-1/5.

Відтак право власності позивача на квартиру за вищевказаною адресою є зареєстрованим 03.03.1994 та дійсним, визнається Державою Україна на рівні Закону, і виникло ще 03.03.1994 на підставі договору міни від 03.03.1994, який було нотаріально посвідчено та здійснено реєстраційний напис Бюро технічної інвентаризації.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що право власності позивача на квартиру є зареєстрованим 03.03.1994 та дійсним, а тому виникло ще 03.03.1994 року. Відтак суд вважає, що державним реєстратором прийнято рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій за заявою позивача без урахування усталеної та незмінної практики Верховного Суду з розгляду і вирішення вказаної категорії справ. Також не враховано того факту, що реєстраційні (облікові) дії державного реєстратора за своєю правовою природою є похідними від розпорядчих (вольових) дій власника вказаного об`єкту нерухомого майна і не створюють факту набуття, зміни або припинення речових прав заявника на вказаний об`єкт нерухомого майна.

З встановленими обставинами та висновками суду першої інстанції колегія суддів повністю погоджується з огляду на наступне.

Відповідно до положень ч. 3 та ч. 4 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (з подальшими змінами та доповненнями) (далі - Закон) - речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом.

Зазначена правова позиція викладена в постановах КГС ВС: від 05.09.2019 у справі № 921/320/18; від 22.05.2019 у справі № 918/410/18; від 20.05.2020 у справі № 911/1603/19.

Відповідно до п. п. 1.4 1.5 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09 червня 1998 року, яка визначала порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно в Україні і була спрямована на забезпечення визнання та захисту цих прав, станом на червень 2000 року, діяла на всій території України і була обов`язковою для виконання громадянами, міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності, державну реєстрацію об`єктів нерухомого майна здійснювали державні підприємства бюро технічної інвентаризації місцевих органів державної виконавчої влади на підставі відповідних правовстановлюючих документів.

Необхідно зазначити, що відповідно до положень ч. 2 ст. 3 Закону внесення відомостей до Держаного реєстру речових прав (ДРРП) щодо реєстрації речових прав на вказану квартиру не пов`язане з виникненням права власності на неї у позивача, тому що відповідно до Закону, який був прийнятий 01.07.2004, але набув чинності з моменту впровадження ДРРП, а саме з 01.01.2013 лише речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 10.06.2020 по справі № 906/585/19 (пункт 61) наголосив, що суть державної реєстрації прав офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.

Також Верховний Суд у п. 63 вказаної постанови зазначив, що ототожнювати факт набуття права власності з фактом його державної реєстрації, а тим більше тлумачити факт державної реєстрації як підставу виникнення такого права є логічною та юридичною помилкою, намаганням підмінити поняття причини та наслідку. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03.06.2020 по справі № 363/4852/17 вказав, що відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття, зміни чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 по справі № 680/214/16-ц наголосила на тому, що вже звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Тому, суд вважає, що державним реєстратором прийнято рішення про відмову у проведенні реєстраційних дій за заявою позивача без урахування зазначеної усталеної та незмінної практики Верховного Суду з розгляду і вирішення вказаної категорії справ не враховано того факту, що реєстраційні (облікові) дії державного реєстратора за своєю правовою природою є похідними від розпорядчих (вольових) дій власника вказаного об`єкту нерухомого майна і не створюють факту набуття, зміни або припинення речових прав заявника на вказаний об`єкт нерухомого майна.

Отже, судом першої інстанції зроблено правильний висновок, з яким погоджується суд апеляційної інстанції, що право власності на об`єкт нерухомості може бути визнано загальним місцевим судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ, але його втрачено і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. У таких справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документа про право власності та про те, що на підставі цього документа об`єкт належав заявнику на праві власності.

Пунктом 3 частини 3 статті 10 Закону № 1952-IV передбачено, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав, похідних від права власності, здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.

Відтак, виходячи з аналізу значеної правової норми, під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, інформація запитується реєстратором лише у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Статтею 23 Закону №1952-IV визначено, що розгляд заяви про державну реєстрацію прав може бути зупинено державним реєстратором виключно у таких випадках: 1) подання документів для державної реєстрації прав не в повному обсязі, передбаченому законодавством; 2) неподання заявником чи неотримання державним реєстратором у порядку, визначеному цим Законом, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем в електронній формі чи документів із паперових носіїв інформації, що містять відомості про зареєстровані речові права до 1 січня 2013 року.

При цьому така підстава для відмови в державній реєстрації, як неотримання вказаної інформації - довідки БТІ про проведену раніше КП КБТІ реєстрацію, за умови надання державному реєстратору оригіналу правовстановлюючого документу на квартиру з відміткою (штампом) про проведену державну реєстрацію згідно законодавства, яке діяло на час такої реєстрації, відсутня у переліку підстав для відмови в державній реєстрації прав, встановленому ч. 1 ст. 24 Закону.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону відмова в державній реєстрації прав з підстав, не передбачених частиною першою цієї статті, заборонена. Відповідну правову позицію викладено в постанові КГС ВС від 07.11.2019 у справі № 916/2825/18.

Перелік підстав, за яких державний реєстратор може прийняти рішення про відмову в державній реєстрації прав, є вичерпним. Відповідну правову позицію викладено в постановах КГС ВС: від 15.08.2018 у справі № 922/2998/16; від 15.03.2018 у справі № 910/4997/17.

Визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України спрямоване на усунення невизначеності у відносинах власності, якщо право особи оспорюється або не визнається третіми особами. Проте, як правильно встановлено судом першої інстанції, право власності ОСОБА_1 виникло правомірно ще у 1994 році, є чинним, дійсним та ніким, включаючи відповідача, не оспорюється і не заперечується.

Відповідач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про невизнання позивача його законним власником вказаного нерухомого майна.

Так, відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, а є лише офіційним визнанням і підтвердженням державою факту набуття особою цього права.

Відмовляючи у проведенні реєстраційних дій рішенням № 80967170 від 23.09.2025, державний реєстратор реалізував свої владні повноваження. Якщо громадянин вважає, що така відмова (навіть зумовлена об`єктивною відсутністю паперових архівів БТІ через тимчасову окупацію території) порушує його права на належне оформлення документів, належним та ефективним способом захисту його прав є оскарження дій державного реєстратора та відповідно перевірка правомірності дій цього суб`єкта владних повноважень судом.

Згідно з усталеною практикою Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що захист порушених прав має відбуватися у спосіб, який безпосередньо усуває джерело перешкод. Оскільки джерелом правового обмеження для позивача наразі є не позиція відповідача, а саме рішення державного реєстратора про відмову в проведенні реєстраційних дій, то єдиним належним, ефективним та процесуально виправданим способом захисту прав та інтересів позивача є оскарження цієї відмови державного реєстратора шляхом пред`явлення вимоги про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити реєстраційні дії.

Сама по собі неможливість отримати паперову довідку з окупованої території не може бути підставою для ухвалення судом рішення про визнання права, яке і так належить особі за законом, що свідчить про обрання позивачем неналежного способу захисту.

Колегія суддів зазначає, що скаржник не навів достатніх мотивів і не надав належних доказів невизнання чи оскарження його права власності. Звертаючись із позовом, він не вказав, як саме відповідач порушив ці права, що й було правомірно встановлено судом першої інстанції.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав обрання неналежного способу захисту, а доводи апеляційної скарги підлягають відхиленню як такі, що ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм права.

Інші доводи апелянта не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і надав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України судові витрати у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 — залишити без задоволення.

Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 21 січня 2026 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошено 30 червня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 10 липня 2026 року.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді В.С. Городнича

М.Ю. Петешенкова