Постанова від 08 липня 2026 р. у справі №295/16069/23 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/16069/23 Головуючий у 1-й інст. Єригіна І.М.

Категорія 29 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т.М.,

суддів Коломієць О.С., Шевчук А.М.,

за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/16069/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 12 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Єригіної І.М. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом в якому просив стягнути із ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 01.05.2023 станом на 21.11.2023 в сумі 370 000,00 грн та судові витрати. В обґрунтування заявлених позовних вимог вказував, що 01.05.2023 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якої, відповідач взяв у борг у позивача грошові кошти у розмірі 37 0000,00 грн та зобов`язався повернути таку ж суму коштів у строк до 07.08.2023 року. У розписці відповідач вказав, що розписку склав власноручно та усвідомлений про відповідальність у разі порушення її умов. Однак, в порушення договірних умов, ОСОБА_2 не виконав свого зобов`язання по поверненню суми позики, в зв`язку з чим, з метою відновлення своїх порушених прав позивач змушений звертатися до суду з позовом.

02 лютого 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, в якій просив визнати недійсним договір позики від 01.05.2023 укладений у формі розписки між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Позов мотивовано тим, що розписку було складено ОСОБА_2 для отримання роботи, за іншої умови, роботу він би не отримав. Жодного доказу на підтвердження факту передачі грошових коштів ОСОБА_2 надано не було. Вищевказане пояснює фіктивність правочину, оскільки волею останнього було створити механізм фінансового впливу на ОСОБА_2 , оскільки останній здійснював дії, пов`язані з обробкою грошових коштів, які йому не належали. За таких обставин, жодної фактичної передачі коштів за договором позики ОСОБА_2 не було і не могло бути, а відтак відсутні підстави для задоволення первісного позову. Також вказана модель роботи мала системний характер та велику кількість судових спорів про стягнення заборгованості за договором позики, по яким ОСОБА_1 виступав як позивач.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 12 січня 2026 року позов представника позивача адвоката Голуб Н.О., що діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, задоволено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у формі розписки від 01.05.2023 року у розмірі 370 000,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3700,00 грн.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_2 – ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог відмовити, зустрічний позов задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд в оскаржуваному рішенні не дослідив ключові аргументи, на які посилалась сторона відповідача / позивача за зустрічним позовом, зокрема щодо джерела походження коштів ку ОСОБА_1 , фінансову спроможність надання декількох позик малознайомим особам, за умов абсолютної недостатності доходів ОСОБА_1 ; обставини передачі так званої позики; відсутність свідків, будь-яких інших доказів передачі коштів або наявності договірного процесу щодо позики коштів; відсутність логіки в наданні такої значної суми коштів без будь-якого забезпечення малознайомій людині, суперечності у показах позивача, системність аналогічних позовів по всій Україні за участю компанії-«роботодавця» ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . За умов даного судового процесу, за умов наявності зустрічного позову, неправильною є думка, що «боргова розписка» - єдиний та беззаперечний доказ усього, на що посилається сторона позивача. Дійсно, у більшості категорій справ, згідно усталеної судової практики, наявність розписки, як боргового документу є достатньою для стягнення боргу, але обставини даної справи давали змогу суду першої інстанції оцінити правовідносини ширше. В іншому випадку, виходячи з логіки суду першої інстанції, стягнення боргів за борговими розписками, без будь-якої перевірки суті правовідносин, можна було б проводити у порядку наказного, безспірного провадження, адже «що тут ще з`ясовувати, є ж боргова розписка». В цьому контексті слід оцінювати і те, що заявлений та належно не оцінений зустрічний позов про визнання правочину фіктивним. Фіктивний правочин — це угода, вчинена без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цією угодою. Вона укладається лише «про людське око» для приховування справжніх намірів, наприклад, закріплення інших боргових зобов`язань. Визнання правочину фіктивним у таких обставин по суті і є єдиним запобіжником, передбаченим законодавцем задля стягнення фіктивних боргів. Подання позову про визнання правочину фіктивним саме по собі зобов`язує суд оцінювати обставини справи більш широко, не обмежуючись наявністю лише одного письмового документу – боргової розписки. В суді першої інстанції сторона відповідача за первісним позовом наводила доводи для розкриття цієї теми, які не оцінені судом, зокрема у тому, що якби розглядалась справа, де предметом було стягнення 1000 000 000 грн згідно боргової розписки позичальника, то чи достатньо було лише однієї розписки у простій письмовій формі на підтвердження передання позикодавцем позичальнику такої суми грошових коштів. Якщо в такому випадку виникли б питання «а де взагалі позичальник взяв такі кошти і чому вирішив їх позичити своєму малознайомому колезі», то чому такі питання не виникають у даній справі при сумі в 370 000 грн. Адже 370 000 грн для ОСОБА_1 по суті була такою самою суттєвою сумою для позики, враховуючи відсутність у нього доходів для цього та враховуючи той факт, що згідно долучених судових рішень, він позичав аналогічні суми ще трьом малознайомим боржникам, що в загальному становило більше 1,5 мільйону гривень за короткий період часу. У матеріалах справи наявні докази щодо аналогічної «позики». Важливою обставиною є те, що представником позивача був адвокат Голуб Н.О., яка є представником ТОВ «УТДК» - компанії-«роботодавця», для оформлення в якій ОСОБА_2 було наказано скласти оспорювану боргову розписку (детальний зв`язок було описано в суді першої інстанції, докази про що наявні у справі). Судом першої інстанції, при розгляді справи не враховано позицію Верховного Суду у справі № 487/2509/20, де суд визнав фіктивним розписку-договір позики, при цьому наголосив на необхідності оцінки доходу (можливості) позикодавця позичати відповідні суми коштів. Матеріали справи підтверджують, що позивач неодноразово виступає «позикодавцем» за аналогічними розписками щодо різних осіб. Така повторюваність свідчить про сталість моделі поведінки, виключає випадковість, підтверджує усвідомленість дій. А саме системність зловживання правом. Зі сторони позивача / відповідача за зустрічним позовом у даній справі суд першої інстанції мав із доказів лише письмову розписку. Зі сторони відповідача / позивача за зустрічним позовом було надано десятки доказів, які системно демонстрували суду наявність так званої «схеми фіктивних боргових розписок». Більше того, ОСОБА_2 надав свої покази, як свідок, під присягу та кримінальну відповідальність, що також створює додаткові докази на підтвердження його позиції. Версія ОСОБА_2 полягала у тому, що написання боргової розписки була вимогою при «працевлаштуванні» на компанію «Українська торгово-дистрибуційна компанія», де працював ОСОБА_1 на посаді у секторі безпеки. Йому обіцяли, що така розписка просто «страховка» і не буде використана. Сторони не заперечували, що ОСОБА_2 працював у цій компанії, мав доступ до матеріальних цінностей. Сторона відповідача за первісним позовом надала численні докази, які розкривають очевидну пов`язаність осіб у цих обставинах, навіть витяги судових рішень де інші працівники згаданої компанії також посилались на вимогу «роботодавця» про складання таких фіктивних розписок, а також про переуступку так званих «боргів» на користь компанії «роботодавця». ОСОБА_1 , в свою чергу, відмовився на пропозицію представника відповідача підтвердити свою позицію, як свідок. В свою чергу, суд першої інстанції чомусь взагалі в оскаржуваному рішенні зазначив, що ОСОБА_1 допитувався, як свідок, що вчергове свідчить про поверхневий підхід, при постановленні оскаржуваного рішення. Таким чином, версія ОСОБА_2 щодо написання боргової розписки як «страховки» та умови працевлаштування на роботу є більш вірогідною, ніж версія позивача про позику значної суми коштів малознайомій людині без будь - якого інтересу та забезпечення. ОСОБА_1 при розгляді справи жодним чином не пояснив системну позицію сторони відповідача щодо наданої судової практики, аналогічних справ. Ця обставина, яка зокрема, була підставою зустрічного позову, взагалі залишена без будь-якої оцінки і стороною позивача і судом першої інстанції. Слід брати до уваги, що відповідач за зустрічним позовом має надати хоч якусь альтернативну версію подій, на які посилався ОСОБА_2 та хоч якось пояснити настільки суттєву кількість співпадінь, а не залишатись в позиції «є розписка, інше неважливо». Окрім того, у відповідності до ч. 1 ст. 93 ЦПК України, ОСОБА_2 поставив ОСОБА_1 питання про обставини, що мають значення для справи. Частина 2 статті 93 ЦПК України зобов`язує учасника справи, якому поставлено питання надати вичерпну відповідь окремо на кожне питання по суті. ОСОБА_1 не виконав встановленого процесуального обов`язку в принципі, що також було проігноровано судом першої інстанції. Суд першої інстанції фактично не здійснив розгляду зустрічного позову по суті, обмежившись конструкцією: якщо існує розписка, то існує позика, а отже підстав для недійсності немає. Такий підхід підміняє предмет доказування у зустрічному позові та нівелює саму функцію механізму оспорювання правочину. Зустрічний позов ОСОБА_2 не був запереченням факту існування документа як такого. Навпаки, наша позиція завжди була послідовною: розписка існує, вона написана власноруч, але вона з`явилась у конкретному життєвому та економічному контексті, який не має нічого спільного з реальною передачею коштів у борг. Ми пояснювали суду не «чому розписки нема», а чому вона виникла та для чого її створювали сторони. У рішенні суд фактично зводить весь зустрічний позов до морально оцінювального аргументу: « ОСОБА_2 , будучи повнолітньою дієздатною особою, мав чітко усвідомлювати правові наслідки … а тому доводи … щодо написання такої розписки на прохання роботодавця не заслуговують на увагу суду.» Цей висновок є юридично недостатнім, оскільки, не відповідає суті спору. Суд фактично покарав сторону захисту за те, що вона підписала договір, позбавивши її будь-якого захисту. Предметом зустрічного позову було встановлення відсутності реального волевиявлення на позику та відсутності фактичної передачі коштів, тобто питання реальності правочину та його економічного змісту. Те, що особа повнолітня і «мала усвідомлювати», не спростовує ані факту відсутності передачі коштів, ані можливості фіктивного правочину як правового явища. Інститут фіктивності існує саме як захисний механізм від ситуацій, коли форма прикриває іншу мету. Фіктивність за логікою цивільного права і є реакцією правопорядку на ситуації, коли документ створюється «для вигляду» або для досягнення сторонньої мети: контролю, тиску, створення видимості боргу тощо. Якщо суд відмовляється аналізувати мотиви, контекст, поведінку сторін та економічний сенс, посилаючись на те, що «документ підписаний», він фактично позбавляє цей інститут практичного змісту. В частині ж «відсутності доказів зустрічного позову» на чому аргументував рішення суд першої інстанції, то фіктивність за своєю природою майже ніколи не має «прямих» доказів, а тому вимагати їх – створювати надмірний тягар доказування. Суд першої інстанції фактично очікував від відповідача прямого доказу фіктивності, але не виконав свого обов`язку оцінити непрямі докази у сукупності. Логіка фіктивного правочину полягає у тому, що він оформлюється зовні правильно. Саме тому прямий доказ «намірів сторін» зустрічається рідко, якщо взагалі зустрічається. Такі обставини, як правило, встановлюються сукупністю непрямих ознак: поведінка сторін, нелогічність економічної моделі, відсутність будь яких об`єктивних слідів реальної передачі коштів, суперечності в поясненнях, системність типових «позик» іншим особам. Таким чином, зустрічний позов відхилено без аналізу наведених обставин і без обґрунтованих мотивів такого відхилення. На підтвердження «каральної позиції» є також те, що суд в оскаржуваному рішення окремо зазначив, що «зустрічний позов подано після первісного позову». Однак це не може бути аргументом проти зустрічних вимог, оскільки зустрічний позов є передбаченим процесуальним способом захисту саме у відповідь на заявлені позовні вимоги. Логіка «не оскаржував раніше» не витримує критики, адже, по-перше, у ОСОБА_2 не було в розпорядженні написаної ним розписки, йому обіцяли, що така не буде використана і її буде знищено і саме по собі її оскарження без наявності позову про стягнення боргу могло отримати відмову за відсутності порушених прав ОСОБА_2 .

Розглянувши справу в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона -позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор п підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передання грошей або речей не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у змісті постанов від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 26 червня 2024 року у справі № 758/5328/22 (провадження № 61-3560св24).

У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21 (провадження № 61-625св22, зроблено висновок, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором (частина перша статті 1051 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частини перша, третя статті 202 ЦК України).

За змістом частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити, зокрема, наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 01 травня 2023 року ОСОБА_2 склав розписку, якою засвідчив отримання від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 370000,00 грн в борг в строк до 07 серпня 2023 року. В розписці ОСОБА_2 зазначив, що розписка ним написана власноручно.

Факт отримання відповідачем позики від ОСОБА_1 підтверджується змістом розписки.

Доказів повернення позики відповідачем не було надано і на такі обставини ОСОБА_2 не посилався.

Твердження ОСОБА_2 , що кошти ним фактично отримані не були, а дійсною підставою для укладення договору було його працевлаштування позивачем в ТОВ «Українська торгова дистрибуційна компанія», відповідачем не були доведені під час розгляду справи судом першої інстанції, що було його процесуальним обов`язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України. Крім того, в апеляційній інстанції ОСОБА_2 пояснив, що він не перебував у трудових відносинах з ТОВ «Українська торгова дистрибуційна компанія».

Матеріалами справи підтверджено, що між ТОВ «Українська торгова дистрибуційна компанія» та ОСОБА_2 01.06.2023 був укладений лише договір про надання послуг №259 Т, строком до 31 грудня 2023 року.

Відтак, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договору позики, факт отримання грошових коштів відповідачем підтверджується борговим документом - договором позики грошей від 01 травня 2023 року, умови якого ОСОБА_2 не виконав, тому правильно задовольнив позовні вимоги про стягнення заборгованості, а також відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання договору позики недійсним, оскільки позичальник не довів підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України для визнання недійсним оспорюваного договору позики, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивач протягом певного часу позичав аналогічні суми ще трьом боржникам, не свідчать про фіктивність договору позики укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , 01 травня 2023 року та на правильність судового рішення не впливають.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Судові витрати залишити за сторонами, оскільки судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишено без змін, тому питання перерозподілу судових витрат не вирішується апеляційним судом.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 12 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 10 липня 2026 року.

Головуючий Т.М. Павицька

Судді О.С. Коломієць

А.М. Шевчук