Постанова від 08 липня 2026 р. у справі №211/11834/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6877/26 Справа № 211/11834/25 Суддя у 1-й інстанції - Гонтар А.Л. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 211/11834/25

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.

суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 березня 2026 року,яке ухвалено суддею Гонтар А. Л. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 24 березня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

В жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі - продажу житлового будинку дійсним та визнання права власності на 1/6 частину житлового будинку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 вересня 2024 року позивачка та відповідач у м. Черкаси уклали письмовий договір про купівлю-продаж 1/6 частки житлового будинку, за умовами якого, ОСОБА_2 продає належну йому на праві спільної часткової власності, а вона купує 1/6 частку житлового будинку з відповідними господарськими та побутовими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість 1/6 частки житлового будинку оцінена за спільною згодою у 200 000 грн. Сторони домовились про те, що передача грошей покупцем і отримання їх продавцем здійснюватиметься після підписання ними договору купівлі-продажу, що буде підтверджено письмовою розпискою.

Підписання договору сторонами підтверджуватиме відсутність у продавця будь-яких претензій майнового характеру до покупця, які б стосувалися питань оплати об`єкту купівлі-продажу.

Сторони домовились про те, що нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу буде здійснене не пізніше ніж 01 червня 2025 року. У разі, якщо продавець ухилятиметься від нотаріального посвідчення дійсного договору купівлі-продажу у визначений у договорі строк, або продавцеві будуть перешкоджати будь-які інші обставини та події, покупець матиме право на звернення до суду з позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на 1/6 частку житлового будинку.

Також, сторони домовилися про те, що 1/6 частки зазначеного житлового будинку вважається переданою покупцеві після передачі копії документів.

На підтвердження укладення та дійсності договору, позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 підписали письмову розписку про отримання відповідачем від позивача грошових коштів у розмірі 200 000 грн, в рахунок оплати за договором купівлі-продажу 1/6 частки житлового будинку від 12 вересня 2024 року.

З моменту укладання договору та до визначеного між сторонами у п.7 Договору строку, для звернення до нотаріуса з метою проведення нотаріального посвідчення укладеного між сторонами договору купівлі-продажу, а саме, не пізніше ніж 01 червня 2025 року, відповідач ОСОБА_2 ухиляється, на прохання позивача не реагує та не підтримує з нею зв`язку.

Як відомо позивачці, з жовтня 2024 року відповідач вибув на постійне проживання за кордон, останнє відоме місце проживання відповідача ОСОБА_2 було у Канаді.

Де наразі перебуває відповідач їй не відомо, мобільні телефони, які були їй відомі, не активні.

На підставі наведеного вище позивачка просила суд визнати дійсним, договір від 12 вересня 2024 року, який укладено між позивачем та відповідачем про купівлію-продаж 1/6 частини житлового будинку з відповідними господарськими та побутовими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .Також, просила визнати за нею право власності на 1/6 частку житлового будинку з відповідними господарськими та побутовими будівлями і спорудами.

Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 березня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі

Апеляційна скарга мотивована тим, відповідач ОСОБА_2 , підтвердив власноручно суду, що ним дійсно було підписано договір про купівлю-продажу 1/6 частки житлового будинку від 12 вересня 2024 року між позивачкою ОСОБА_1 , підписано розписку про отримання від позивачки ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 200 000 грн, та передано їй свідоцтво про право власності на житло, видане Бюро приватизації житла м. Дружківки від 02 вересня1993 року за № 1276 та зареєстрованого у Дружківському Бюро технічної інвентаризації за № 1479 від 03 вересня 1993 року. Прибути до нотаріуса для нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу не пізніше ніж 01 червня 2025 року відповідач ОСОБА_3 не зміг та наразі також не може, з особистих причин. Відповідач ОСОБА_2 письмово заявив суду те, що ним у повному обсязі визнані позовні вимоги позивача ОСОБА_1 до нього та відповідач ОСОБА_2 просить суд задовольнити їх у повному обсязі.

Судом першої інстанції були допущені істотні порушенная норм процесуального права, адже суд ігнорував те, що відповідач ОСОБА_2 визнав позовні вимоги позивача, та у матеріалах цивільної справи №211/11834/25 наявна письмова заява відповідача, якою він повністю визнав позов, підтвердив укладення договору з позивачем ОСОБА_1 , підтвердив отримання коштів у розмірі 200 000 грн від позивача, підтвердив передачу правовстановлюючих документів позивачці ОСОБА_1 , зазначив, що не зміг здійснити нотаріальне посвідчення договору у встановлені договором строки, з причини перебування за кордоном.

Суд помилково зазначив про відсутність факту ухилення відповідача ОСОБА_2 , хоча письмовими матеріалами справи фактично встановлено, що строк нотаріального посвідчення договору між сторонами до 01 червня 2025 року, та до кінцевого строку відповідач не з`явився до нотаріуса, а у своїй заяві про визнання позову відповідач підтвердив письмово, що він визнає позовні вимоги позивача та той факт, що він дійсно відмовляється прибути до нотаріуса для проведення нотаріального посвідчення договору, через своє перебування за межами території України, приїздити наміру не має.

Крім того суд першої інстанції не звернув увагу на те, що до матеріалів справи позивачем було подано копію Свідоцтва про право власності на житло, виданого Бюро приватизації житла м. Дружківки від 02 вересня 1993 року за № 1276 та зареєстрованого у Дружківському Бюро технічної інвентаризації за № 1479 від 03 вересня 1993 року. Загальна площа Житлового будинку складає 88.0 кв.м., в тому числі, житловою площею 59.70 кв.м. та складається із чотирьох кімнат. При цьому, суд першої інстанції, у разі наявності сумніву, не витребував від позивача ОСОБА_1 оригінал Свідоцтва про право власності на житло, виданого Бюро приватизації житла м. Дружківки від 02 вересня 1993 року за № 1276, та не визнав вказаний доказ недопустимим, та надав оцінку.

Зауважує, що право власності відповідача ОСОБА_2 на 1/6 частину житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджується Свідоцтвом про право власності на житло, виданого Бюро приватизації житла м. Дружківки від 02 вересня 1993 року за № 1276.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про невідповідність між правовстановлюючим документом (свідоцтвом про право власності на квартиру) та предметом позовних вимог (1/6 частина житлового будинку), а також безпідставно зазначив про відсутність належних доказів права власності у зв`язку з неподанням оригіналів документів.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.

Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.

Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.

Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності від 02 вересня 1993 року квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 . Загальна площа квартири становить 88 кв.м.

В свідоцтві про право власності від 02 вересня 1993 року господарські та побутові будівлі не зазначено.

На підтвердження заявлених вимог суду надано розписку від 12 вересня 2024 року, згідно з якою ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 гроші в сумі 200 000 грн за 1/6 частку житлового будинку з відповідними господарськими та побутовими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.10).

Також факт купівлі-продажу будинку між сторонами в судовому засіданні підтверджено письмовим договіром купівлі-продажу 1/6 частки житлового будинку від 12 вересня 2024 року, який не зареєстровано у нотаріуса (зворот а.с.10-11).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивачки, суд першої інстанції виходив з того, що суду не було надано жодного оригіналу документу, який підтверджує право власності на частку будинку відповідача. Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , власником 1/6 частини якої зазначено ОСОБА_2 , в ньому не значаться ніякі господарськи та побутові споруди, які зазначені у письмовому договорі від 12 вересня 2024 року між сторонами та на які просить визнати право власності позивач. Крім того, свідоцтво на право власності видано на квартиру, але позивач просить визнати право власності на 1/6 частину житлового будинку. Крім того суд виходив з того, що позивач не надала доказів, які б підтверджували ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення спірного договору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до п. 3,4 ч.1 ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу та інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Відповідно до ч.1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Власник нерухомого майна має право встановити (скасувати) вимогу нотаріального посвідчення договору (внесення змін до договору), предметом якого є таке майно чи його частина, крім випадків, якщо відповідно до закону такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Встановлення (скасування) вимоги є одностороннім правочином, що підлягає нотаріальному посвідченню. Така вимога є обтяженням речових прав на нерухоме майно та підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до ч.3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Відповідно до ч.2 зазначеної статті якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

В той же час, відповідно до роз`яснень, даних в пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при розгляді таких справ суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

Згідно зі ст. 638 ЦК України, істотною умовою будь-якого договору є предмет договору.

Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Укладений між сторонами договір містить всі суттєві умови: предмет договору, ціна продажу, умови оплати, перехід права власності, відповідальність сторін, тощо.

Отже, при вирішенні справи про визнання дійсним договору купівлі-продажу для суду має першочергове значення з`ясування питання, чи була наявна між сторонами домовленість щодо всіх істотних умов договору. При цьому допустимими доказами такої домовленості можуть бути лише письмові докази, якими відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК є документи, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Тобто для визнання договору дійсним у судовому порядку є недостатнім надання позивачем пояснень з приводу домовленості щодо всіх істотних умов договору, а відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України такі обставини мають бути підтверджені письмовими доказами. До того ж необхідним є встановлення обставин дотримання сторонами вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачених чч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, оскільки їх недотримання визначено ст. 215 цього Кодексу в якості підстав недійсності правочину.

Як вбачається із матеріалів справи, 12 вересня 2024 року позивач та відповідач у м. Черкаси уклали письмовий договір про купівлю-продаж 1/6 частки житлового будинку, за умовами якого, ОСОБА_2 продає належну йому на праві спільної часткової власності, а ОСОБА_1 купує 1/6 частку житлового будинку з відповідними господарськими та побутовими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість 1/6 частки житлового будинку оцінена за спільною згодою у 200 000 грн. Сторони домовились про те, що передача грошей покупцем і отримання їх продавцем здійснюватиметься після підписання ними договору купівлі-продажу, що буде підтверджено письмовою розпискою.

Підписання договору сторонами підтверджуватиме відсутність у продавця будь-яких претензій майнового характеру до покупця, які б стосувалися питань оплати об`єкту купівлі-продажу.

Сторони домовились про те, що нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу буде здійснене не пізніше ніж 01 червня 2025 року. У разі, якщо продавець ухилитиметься від нотаріального посвідчення дійсного договору купівлі-продажу у визначений у договорі строк, або продавцеві будуть перешкоджати будь-які інші обставини та події, покупець матиме право на звернення до суду з позовною заявою про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на 1/6 частку житлового будинку.

Також, сторони домовилися про те, що 1/6 частки зазначеного житлового будинку вважається переданою покупцеві після передачі копії документів.

Разом з тим, надана суду позивачкою розписка від 12 вересня 2024 року не містить будь-яких умов купівлі-продажу 1/6 частини будинку, а сам текст містить лише «…отримав гроші за 1/6 частину будинку» при цьому не зазначено, що саме значить «за 1/6 частину будинку» та в тексті нічого не вказано про інші будівлі і споруди - на які позивач просить визнати право власності.

Крім того, судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , власником 1/6 частини якої зазначено ОСОБА_2 , в ньому не значаться будь які господарські та побутові споруди, які зазначені у письмовому договорі від 12 вересня 2024 року між сторонами та на які просить визнати право власності позивачка.

Також судом першої інстанції вірно встановлено, що свідоцтво на право власності видано на квартиру, але позивач просить визнати право власності на 1/6 частину житлового будинку та позивач не надала суду доказів, які б підтверджували ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення спірного договору.

На підставі наведеного вище колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивачки.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову.

Таким чином, судове рішення суду першої інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

У справі, що розглядається, судом першої інстанції надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у апелянта іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судом першої інстанції рішення та фактично зводиться до спонукання суду апеляційної інстанції до прийняття іншого рішення - на користь апелянта.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду першої інстанції.

Наведені апелянтом в апеляційній скарзі доводи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 09 липня 2026 року.

Головуючий:

Судді: