Постанова від 08 липня 2026 р. у справі №149/4030/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 149/4030/25

Провадження № 22-ц/801/1512/2026

Категорія: 41

Головуючий у суді 1-ї інстанції Павлюк О. О.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2026 рокуСправа № 149/4030/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Войтка Ю. Б.,

суддів Матківської М. В., Міхасішина І. В.,

учасники справи:

позивач – Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»,

відповідач – ОСОБА_1 ,

розглянув в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на заочне рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 квітня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Павлюк О. О. за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін в м. Хмільник Вінницької області,

у цивільній справі № 149/4030/25 за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

встановив:

Короткий зміст вимог

У грудні 2025 року Акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі – АТ КБ «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позов мотивовано тим, що 08 травня 2019 року ОСОБА_1 ознайомилася з умовами кредитування та підписала Паспорт кредиту. Надалі, 03 квітня 2023 року, вона власноруч підписала Заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, відповідно до якої між сторонами було укладено кредитний договір на таких умовах: відновлювана кредитна лінія з кредитним лімітом до 200 000,00 грн. (п. 9.2 договору), тип кредитної картки – «Універсальна», строк кредитування – 12 місяців із пролонгацією (п. 9.2 договору), процентна ставка – 42 % річних (п. 9.3 договору). На підставі укладеного договору відповідач отримала платіжний інструмент – кредитну картку.

Позивач зазначає, що у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за кредитним договором станом на 25 листопада 2025 року утворилася заборгованість у розмірі 35 838,30 грн, яка складається з 28 757,04 грн заборгованості за тілом кредиту та 7 081,26 грн заборгованості за простроченими процентами. Вказану заборгованість банк просить стягнути з відповідача у судовому порядку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 квітня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "Приватбанк" заборгованість за договором б/н від 03.04.2023 у розмірі 28757 грн. 04 коп.

У задоволенні решти вимог – відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду мотивовано тим, що між сторонами укладено кредитний договір у формі договору приєднання, за умовами якого банк надав відповідачу кредитний ліміт, а остання зобов`язалася своєчасно повернути отримані кредитні кошти та сплачувати проценти.

Суд установив, що відповідач користувалася кредитними коштами, частково погашала заборгованість та сплачувала проценти, однак у подальшому належним чином свої зобов`язання не виконувала, унаслідок чого утворилася заборгованість за тілом кредиту. Такі обставини підтверджуються матеріалами справи, зокрема випискою за картковим рахунком.

Відповідно до положень статей 526, 629, 1048, 1049, 1054, 1055 ЦК України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору, а позичальник зобов`язаний повернути кредит та сплатити проценти у порядку, визначеному договором.

Суд також виходив із того, що умовами договору сторони передбачили зміну строку виконання кредитного зобов`язання у разі прострочення його виконання понад 180 днів та можливість нарахування після цього процентів як відповідальності за прострочення відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Разом із тим суд зазначив, що відповідно до пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України на період дії воєнного стану позичальник звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України. Оскільки заявлені до стягнення проценти нараховані саме як відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання, підстав для їх стягнення суд не вбачав.

З огляду на встановлені обставини та вимоги закону суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача лише заборгованість за тілом кредиту та відмовивши у стягненні процентів.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач 28.11.2025 через систему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у стягненні заборгованості за процентами та ухвалити в цій частині нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги.

Відповідач не скористалася правом подати відзив на апеляційну скаргу.

Рух справи в суді апеляційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 11 травня 2026 року для розгляду цієї справи визначено склад колегії суддів: головуючий суддя – Войтко Ю. Б., судді: Міхасішин І. В., Матківська М. В.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 травня 2026 року, відкрито апеляційне провадження у справі, надано позивачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 28 травня 2026 року справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про відмову у стягненні процентів.

Апелянт зазначає, що між сторонами укладено кредитний договір, який відповідає вимогам статей 626, 628, 633, 634, 638, 1054, 1055, 1056-1 ЦК України, а відповідач, отримавши кредитні кошти, зобов`язалася повернути їх та сплачувати проценти відповідно до умов договору і вимог статей 526, 1048, 1049, 1054 ЦК України.

На думку скаржника, суд безпідставно застосував до спірних правовідносин пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, дійшовши висновку, що заявлені до стягнення проценти є відповідальністю, передбаченою статтею 625 ЦК України.

Апелянт наголошує, що позовні вимоги стосувалися стягнення 7 081,26 грн заборгованості саме за процентами за користування кредитом, нарахованими відповідно до статті 1048 ЦК України та умов кредитного договору, а не процентів, передбачених статтею 625 ЦК України.

На підтвердження цих доводів апелянт посилається на розрахунок заборгованості, відповідно до якого сума 7 081,26 грн відображена у графі «Заборгованість за простроченими відсотками». Водночас графи розрахунку «Нараховано відсотків на прострочений кредит згідно зі ст. 625 ЦК України», «Сальдо за нарахованими відсотками на прострочений кредит згідно зі ст. 625 ЦК України», «Загальне сальдо за нарахованими відсотками на прострочений кредит згідно зі ст. 625 ЦК України» та інші аналогічні графи не містять жодних нарахувань.

У зв`язку з цим апелянт вважає, що суд першої інстанції неповно дослідив надані докази, неправильно оцінив розрахунок заборгованості та безпідставно дійшов висновку, що банк заявив до стягнення проценти, нараховані відповідно до статті 625 ЦК України, у зв`язку з чим помилково відмовив у задоволенні позову в цій частині.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судом установлено, що 03 квітня 2023 року ОСОБА_1 підписала Заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг.

Відповідно до змісту зазначеної заяви відповідач приєдналася до Умов та правил надання банківських послуг Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», які разом утворюють змішаний договір та включають договір банківського рахунка, договір споживчого кредиту, договір про обслуговування платіжного інструменту, а також Генеральний кредитний договір у частині надання споживчих кредитів «Кредитна картка», «Оплата частинами» та «Миттєва розстрочка» (далі – Договір).

Умовами Договору сторони визначили вид кредиту, його основні параметри, порядок користування кредитними коштами та виконання позичальником своїх зобов`язань.

Так, згідно з пунктом 9.2 Договору відповідачу встановлено відновлювану кредитну лінію з кредитним лімітом до 200 000,00 грн. Типом платіжного інструменту визначено кредитну картку «Універсальна». Строк кредитування встановлено тривалістю 12 місяців із пролонгацією.

Відповідно до пункту 9.3 Договору сторони погодили процентну ставку за користування кредитом у розмірі 42,0 відсотка річних.

Пунктом 9.4 Договору передбачено, що позичальник зобов`язаний здійснювати сплату мінімального обов`язкового платежу на поточний рахунок, до якого відкрито кредитну картку, не пізніше останнього календарного дня місяця, наступного за місяцем, у якому були здійснені витрати за рахунок кредитного ліміту. Цим же пунктом визначено, що розмір мінімального обов`язкового платежу становить 5 відсотків від суми заборгованості, але не менше 100 грн щомісячно, а починаючи з другого місяця прострочення — 10 відсотків від суми заборгованості, але не менше 100 грн щомісячно.

Крім того, пунктом 9.5 та пунктом 2.1.1.2.12 Договору визначено розмір процентів від суми неповернутого у строк кредиту, який становить 60,0 відсотка річних.

Заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг ОСОБА_1 підписала на планшеті із використанням цифрового власноручного підпису.

На підставі укладеного Договору відповідачу було видано кредитну картку № 4149609016462568 типу «Універсальна» зі строком дії до лютого 2027 року, що підтверджується наявними у матеріалах справи документами.

Позиція суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно положень частини першої статті 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи вищенаведені норми, дана справа розглядається судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості за процентами у сумі 7 081,26 грн. У частині задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржується, а тому, з урахуванням вимог частини першої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України, перегляд справи здійснюється апеляційним судом виключно в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям судове рішення в повній мірі не відповідає.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права

Між сторонами виник спір з приводу повернення грошових коштів, отриманих в кредит, та відповідальності за неналежне виконання зобов`язань позичальником.

Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договорами).

За змістом частин першої та другої статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у тому числі електронних, якими обмінялися сторони, а правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а також умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Зазначені норми матеріального права закріплюють один із фундаментальних принципів цивільного законодавства — принцип обов`язковості договору (pacta sunt servanda), відповідно до якого належним чином укладений договір породжує для його сторін взаємні права та обов`язки, що підлягають добросовісному виконанню.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що принцип обов`язковості договору є однією з основ цивільного законодавства, а укладений договір має виконуватися сторонами відповідно до погоджених умов, якщо інше прямо не встановлено законом або самим договором. Відступ від цього принципу можливий лише у випадках, визначених законом, і не може ґрунтуватися виключно на переоцінці судом доцільності чи справедливості окремих умов договору.

Відповідно до статті 633 Цивільного кодексу України публічним є договір, у якому одна сторона підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. Умови такого договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім осіб, яким законом надано відповідні пільги.

Згідно зі статтею 634 Цивільного кодексу України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Особливість договору приєднання полягає в тому, що волевиявлення сторін досягається не шляхом індивідуального погодження кожної умови договору, а шляхом приєднання споживача до вже визначених кредитодавцем умов. При цьому саме факт приєднання до договору та подальше користування його результатами свідчить про прийняття особою умов такого договору, якщо інше не доведено належними та допустимими доказами.

Як установлено судом та підтверджується матеріалами справи, 03 квітня 2023 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір шляхом власноручного підписання відповідачем на планшеті заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг із використанням цифрового власноручного підпису. Умовами укладеного договору сторони погодили всі істотні умови кредитування, зокрема вид кредиту, строк його надання, розмір кредитного ліміту, порядок користування кредитними коштами, порядок погашення заборгованості, розмір процентної ставки за користування кредитом, а також розмір процентів, які підлягають сплаті у разі неповернення кредиту у визначений договором строк.

Так, відповідно до пункту 9.3 Договору сторони погодили процентну ставку за користування кредитом у розмірі 42,0 відсотка річних.

Крім того, пунктом 9.5 Договору та пунктом 2.1.1.2.12 Умов та правил надання банківських послуг визначено, що у разі неповернення кредиту у строки, передбачені договором, проценти від суми неповернутого кредиту становлять 60,0 відсотка річних. Отже, зазначені проценти безпосередньо визначені умовами укладеного сторонами договору та є складовою його змісту.

Водночас, матеріалами справи підтверджується, що після укладення договору банк відкрив відповідачу картковий рахунок, видав платіжну картку, встановив кредитний ліміт та надав можливість користуватися кредитними коштами.

Також установлено, що відповідач фактично скористалася наданим кредитом, здійснювала операції із використанням кредитної картки, що свідчить про реальне виконання сторонами укладеного договору та прийняття відповідачем його умов.

При цьому відповідач не заперечувала ні факту укладення договору, ні способу його підписання, ні погодження істотних умов договору, у тому числі умов щодо розміру процентної ставки, порядку користування кредитом та виконання кредитних зобов`язань. Доказів недійсності договору, його окремих умов або доказів укладення договору на інших умовах матеріали справи не містять.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що між сторонами виникли договірні кредитні правовідносини, зміст яких визначається умовами укладеного договору та відповідними нормами Цивільного кодексу України, а тому взаємні права й обов`язки сторін підлягають оцінці насамперед з урахуванням погоджених сторонами умов кредитного договору.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, зокрема передати майно, сплатити гроші або утриматися від вчинення певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За змістом статей 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно із статтею 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню саме у цей строк.

Частиною першою статті 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Отже, наведені норми визначають загальні засади виконання цивільних зобов`язань, відповідно до яких сторони зобов`язані належним чином виконувати взяті на себе договірні обов`язки, а невиконання або неналежне виконання таких обов`язків тягне застосування наслідків, визначених договором або законом.

Особливості кредитних правовідносин визначені главою 71 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною другою статті 1054 Цивільного кодексу України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 цього Кодексу, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Таким чином, обов`язок позичальника щодо сплати процентів прямо передбачений законом і є складовою основного договірного зобов`язання за кредитним договором.

Відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Наведена норма матеріального права регулює саме плату за користування наданими грошовими коштами. Такі проценти є елементом основного зобов`язання за кредитним договором, входять до його істотних умов та становлять плату кредитодавцю за правомірне користування позичальником отриманими грошовими коштами.

Натомість стаття 625 Цивільного кодексу України регулює інші правовідносини.

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За своїм правовим змістом проценти, передбачені статтею 1048 Цивільного кодексу України, та проценти, визначені статтею 625 Цивільного кодексу України, мають різну правову природу.

Проценти, встановлені статтею 1048 Цивільного кодексу України, є платою за користування кредитом, тобто елементом належного виконання кредитного договору, тоді як проценти, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Саме на необхідності чіткого розмежування цих правових категорій неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зроблено висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту відповідно до частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України. Після цього права кредитора забезпечуються положеннями частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.

Аналогічний підхід викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, у якій наголошено, що заходи відповідальності, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, не є тотожними договірним процентам за користування кредитом.

У подальшому цей правовий висновок неодноразово підтверджувався Верховним Судом, який виходив із того, що проценти за користування кредитом і проценти, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, є різними за своєю правовою природою, підставами виникнення та порядком застосування.

Отже, для правильного вирішення цього спору визначальним є встановлення не самого факту нарахування процентів після виникнення прострочення, а правової підстави їх нарахування.

Якщо заявлена до стягнення сума є процентами за користування кредитом, нарахованими відповідно до умов кредитного договору та статті 1048 Цивільного кодексу України, до таких правовідносин не підлягають застосуванню положення пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, які стосуються відповідальності, передбаченої статтею 625 цього Кодексу.

Досліджуючи доводи апеляційної скарги в межах, визначених статтею 367 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів насамперед перевіряє правильність висновку суду першої інстанції про те, що заявлена до стягнення сума 7 081,26 грн є процентами, нарахованими відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, а тому під час дії воєнного стану не підлягає стягненню з урахуванням пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Такий висновок суду першої інстанції колегія суддів вважає передчасним, оскільки він не відповідає встановленим обставинам справи, змісту поданих позивачем доказів та умовам укладеного між сторонами кредитного договору.

Як убачається з позовної заяви, АТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з відповідача, зокрема, заборгованість за процентами за користування кредитом у розмірі 7 081,26 грн, посилаючись на положення частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України, а також на умови укладеного між сторонами кредитного договору.

Отже, підставою заявленої позовної вимоги визначено саме невиконання відповідачем договірного обов`язку щодо сплати процентів за користування кредитними коштами, а не застосування до відповідача цивільно-правової відповідальності, передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України.

На підтвердження розміру заявленої до стягнення заборгованості позивачем подано розрахунок заборгованості, який був предметом дослідження суду першої інстанції та міститься в матеріалах справи.

Із зазначеного розрахунку вбачається, що сума 7 081,26 грн відображена у графі «Загальне сальдо за відсотками (заборгованість накопичувальним підсумком)», яка відображає суму нарахованих та несплачених процентів за користування кредитними коштами.

Водночас колегією суддів перевірено й інші складові поданого позивачем розрахунку, зокрема графи «Нараховано відсотків на прострочений кредит згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України», «Сальдо за нарахованими відсотками на прострочений кредит згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України» та «Загальне сальдо за нарахованими відсотками на прострочений кредит згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України».

Як убачається зі змісту зазначеного розрахунку, наведені графи не містять жодних сум нарахувань, а їх значення протягом усього періоду розрахунку залишаються нульовими.

Отже, сам розрахунок заборгованості, поданий позивачем, не підтверджує висновку суду першої інстанції про те, що Банк здійснював нарахування процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Навпаки, зміст цього доказу свідчить про відсутність будь-яких нарахувань за статтею 625 Цивільного кодексу України, тоді як заявлена до стягнення сума обліковується виключно як заборгованість за процентами за користування кредитом відповідно до умов укладеного між сторонами договору.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2020 у справі № 911/19/19 зазначив, що суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд, з урахуванням конкретних обставин справи, самостійно визначає суми нарахувань, які підлягають стягненню, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру стягуваних сум нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

Отже з наданого до позовної заяви розрахунку заборгованості вбачається, що він відповідає вимогам Закону, є чітким, зрозумілим, узгоджується з умовами кредитного договору.

Постанова ВС від 08.07.2020 (справа № 464/4985/15-ц) акцентує на тому, що розрахунок банку є належним доказом за відсутності спростування.

Відповідачем не було спростовано наданий позивачем розрахунок заборгованості та не надано власного розрахунку на спростування доводів і розрахунку позивача або об`єктивних доказів про погашення заборгованості та її відсутності.

Верховний Суд у постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 478/300/19 зазначив, що під схваленням правочину слід розуміти будь-які дії, спрямовані на його виконання, у тому числі приймання майна для використання та реалізацію інших прав і обов`язків, визначених договором.

В свою чергу, Верховний Суд у постанові від 30 листопада 2022 року у справі №334/3056/15 зазначив, що у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Із вказаного слідує, що доведення факту повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором, є обов`язком ОСОБА_1 , як позичальника, а не позивача.

Відповідно до статті 89 Цивільного процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, безпосередньому та об`єктивному дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили, а оцінка кожного доказу повинна здійснюватися як окремо, так і в сукупності з іншими доказами, наявними у справі.

Однак наведених вимог процесуального закону суд першої інстанції повною мірою не дотримався.

Покладаючи в основу рішення висновок про нарахування Банком процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції фактично не врахував зміст самого розрахунку заборгованості, який спростовує такий висновок, не навів мотивів, з яких відхилив відомості, безпосередньо відображені у зазначеному документі, та не зазначив, на підставі яких доказів дійшов протилежного висновку.

У даному випадку висновок суду першої інстанції про нарахування позивачем процентів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України не підтверджується жодним із досліджених у справі доказів, натомість безпосередньо спростовується розрахунком заборгованості, на який посилався сам позивач як на доказ заявлених позовних вимог.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про поширення на спірні правовідносини положень пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України є передчасним та не ґрунтується на належному встановленні правової природи спірної заборгованості. Оскільки заявлені позивачем до стягнення 7 081,26 грн є договірними процентами, нарахованими відповідно до умов кредитного договору та статей 1048, 1054 і 1056-1 Цивільного кодексу України, а не процентами, передбаченими статтею 625 Цивільного кодексу України, правові підстави для застосування пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України у даному випадку відсутні.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції неправильно встановив правову природу заявленої до стягнення суми 7 081,26 грн, що призвело до помилкового застосування статті 625 Цивільного кодексу України та пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України до правовідносин, які фактично виникли з виконання кредитного договору.

Відтак, доводи апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції щодо нарахування позивачем процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є обґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять доказів нарахування Банком процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, а тому висновок суду першої інстанції у цій частині не відповідає встановленим обставинам справи та наявним доказам.

Суд фактично не здійснив належної оцінки розрахунку заборгованості як основного доказу, наданого позивачем на підтвердження розміру заявлених вимог, не проаналізував його складові, не встановив правову природу кожного виду нарахувань та не навів мотивів, з яких дійшов висновку, що заявлені до стягнення проценти є процентами, передбаченими статтею 625 Цивільного кодексу України.

Такий висновок не випливає зі змісту поданих доказів, не узгоджується з умовами кредитного договору та суперечить предмету заявлених позовних вимог.

Крім того, колегія суддів враховує, що відповідач не подала до суду першої інстанції відзиву на позов, не заперечувала проти позовних вимог, не оспорювала факту укладення кредитного договору, не ставила під сумнів погоджені сторонами істотні умови договору, не заперечувала правильності розрахунку заборгованості та не надала жодного доказу, який би спростовував розрахунок Банку або підтверджував інший розмір заборгованості.

Відповідно до частин першої, третьої статті 12 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із частиною першою статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у випадках, передбачених цим Кодексом.

Зазначені принципи цивільного судочинства означають, що суд не вправі виходити за межі предмета спору, самостійно формувати заперечення сторони, яка їх не заявляла, або покладати в основу рішення обставини, які не підтверджені доказами, наявними у матеріалах справи.

Фактично суд першої інстанції, не маючи належних доказів на підтвердження нарахування Банком процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, самостійно дійшов такого висновку всупереч змісту позовної заяви, умовам кредитного договору та розрахунку заборгованості, чим допустив неправильне застосування норм матеріального права та неповне з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи є обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та спростовують висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення договірних процентів у розмірі 7 081,26 грн.

Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції в оскарженій частині не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, встановленим статтею 263 Цивільного процесуального кодексу України, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, що відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 376 Цивільного процесуального кодексу України є підставою для його скасування з ухваленням у цій частині нового судового рішення про задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» щодо стягнення з відповідача заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 7 081,26 грн.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи, спростовують висновки суду першої інстанції в оскарженій частині та свідчать про наявність передбачених статтею 376 Цивільного процесуального кодексу України підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитом.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні з відповідача заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 7 081,26 грн підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про задоволення позову.

В іншій частині рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржується, а тому відповідно до частини першої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України не є предметом апеляційного перегляду та залишається без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до частин першої та тринадцятої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового рішення в оскарженій частині, з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій у загальному розмірі 6 056,00 грн, з яких 2 422,40 грн – за подання позовної заяви та 3 633,60 грн – за подання апеляційної скарги.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу позивача Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» задовольнити.

Заочне рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 02 квітня 2026 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 7 081 грн 26 коп. та в частині судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" заборгованість за процентами у розмірі 7 081 (сім тисяч вісімдесят одна) гривня 26 копійок.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" судові витрати по сплаті судового збору в сумі 6056,00 грн., з яких: 2422,40 грн. у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, та 3633,60 грн. у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків зазначених в пункті 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Головуючий Ю. Б. Войтко

Судді: М. В. Матківська

І. В. Міхасішин