Постанова від 05 липня 2026 р. у справі №760/9716/23 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2026 року м. Київ

Справа № 760/9716/23

Провадження: № 22-ц/824/12659/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В.А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Банчука Богдана Миколайовича в інтересах Акціонерного товариства «Аграрний фонд»

на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2023 року, увалене під головуванням судді Кушнір С. І.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Аграрний Фонд» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,

в с т а н о в и в:

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва, залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, було встановлено неправомірність невиплати йому вихідної допомоги при звільненні та стягнуто з АТ «Аграрний фонд» відповідні грошові кошти. При цьому, фактичний розрахунок з ним відповідач здійснив лише 13 лютого 2023 року після набрання судовим рішенням законної сили та відкриття виконавчого провадження. Посилаючись на положення статей 116, 117 КЗпП України, вважає, що у зв`язку з несвоєчасним проведенням розрахунку при звільненні він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки проведення такого розрахунку, але не більше ніж за шість місяців, передбачених чинною редакцією статті 117 КЗпП України. З урахуванням поданої заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просив стягнути з АТ «Аграрний фонд» середній заробіток за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні у розмірі 2 704 356 грн, а також судові витрати.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 10 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з АТ «Аграрний Фонд» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 2 620 500 грн, з утриманням із цієї суми податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

В іншій частині позову відмовлено.

Стягнуто з АТ «Аграрний Фонд» в дохід держави судовий збір у розмірі 13420 грн.

Не погодившись із таким судовим рішенням, Банчук Б. М. в інтересах АТ «Аграрний фонд» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення просив скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено про те, що між сторонами існував реальний та тривалий спір щодо підстав звільнення позивача, його правового статусу та розміру належної йому вихідної допомоги, який був остаточно вирішений лише після набрання законної сили відповідним судовим рішенням, а тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України.

Зазначає, що після набрання судовим рішенням законної сили АТ «Аграрний фонд» у повному обсязі та добровільно виконало покладені на нього судом обов`язки, у зв`язку з чим підстави для стягнення додаткової відповідальності у вигляді середнього заробітку за час затримки розрахунку відсутні.

Крім того, вважає помилковим висновок суду першої інстанції про дотримання позивачем строків звернення до суду, оскільки, на думку відповідача, позивач пропустив установлений законом строк для пред`явлення відповідних вимог.

Також представник АТ «Аграрний фонд» зазначає, що позивач мав можливість заявити вимоги про стягнення середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України під час розгляду попередньої справи щодо стягнення вихідної допомоги, однак не скористався таким правом.

Крім цього, посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема щодо розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, незважаючи на значну ціну позову та заявлені відповідачем клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Також, в апеляційній скарзі зазначено про безпідставну відмову суду першої інстанції у задоволенні клопотань відповідача про витребування доказів та залучення до участі у справі третьої особи, що, на переконання апелянта, призвело до неповного з`ясування обставин справи.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2024 року апеляційну скаргу АТ «Аграрний фонд» залишено без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 10 листопада 2023 року залишено без змін.

Не погодившись із таким судовим рішенням, Банчук Б. М. в інтересах АТ «Аграрний фонд» подав касаційну скаргу до Верховного Суду.

Постановою Верховного Суду у складі колегії Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2026 року касаційну скаргу Акціонерного товариства «Аграрний Фонд» задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2024 року скасовано. Справу № 760/9716/23 направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Усович О. І. в інтересах ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу АТ «Аграрний фонд» залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

На обґрунтування своїх заперечень представник позивача зазначав, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України.

Зазначав, що право позивача на отримання вихідної допомоги при звільненні було остаточно підтверджене судовим рішенням у справі № 752/5589/20, яке набрало законної сили, а тому саме з моменту фактичного проведення відповідачем остаточного розрахунку виникли підстави для звернення до суду із вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку при звільненні.

Представник позивача також вказував, що наявність спору між сторонами щодо розміру належних при звільненні виплат не виключає застосування положень частини другої статті 117 КЗпП України, оскільки такий спір було вирішено на користь працівника, а відповідач не виконав свого обов`язку щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку.

Крім того, у відзиві зазначено, що доводи апеляційної скарги про необхідність заявлення вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у межах справи № 752/5589/20 ґрунтуються на неправильному розумінні положень трудового законодавства, оскільки право на відповідне відшкодування виникає лише після фактичного проведення остаточного розрахунку з працівником.

Також представник позивача заперечував доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зазначаючи, що такі доводи не впливають на правильність вирішення спору по суті та не спростовують обґрунтованості висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

В судовому засіданні адвокат Пронін О. А. в інтересах ПрАТ «Аграрний фонд» підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити.

Адвокат Усович О. І. в інтересах ОСОБА_1 заперечував проти доводів апеляційної скарги та вважав їх необґрунтованими.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ПАТ «Аграрний фонд» та на підставі наказу № 97-к від 28 квітня 2015 року був призначений на посаду Голови правління товариства.

Наказом ПАТ «Аграрний фонд» від 21 листопада 2019 року № 515-к ОСОБА_1 було звільнено з посади Голови правління з 21 листопада 2019 року на підставі пункту 2 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Не погодившись із підставами та порядком свого звільнення, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Аграрний фонд», який розглядався у справі № 752/5589/20, про зміну формулювання підстав звільнення, визначення дати звільнення, стягнення вихідної допомоги та інших належних виплат.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18 серпня 2022 року у справі № 752/5589/20, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23 січня 2023 року та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2023 року, змінено наказ ПАТ «Аграрний фонд» від 21 листопада 2019 року № 515-к про звільнення ОСОБА_1 , встановивши датою його звільнення 12 березня 2020 року, а підставою звільнення, пункт 5 частини першої статті 41 КЗпП України («припинення повноважень посадової особи»). Цим же рішенням з АТ «Аграрний фонд» на користь ОСОБА_1 було стягнуто вихідну допомогу при звільненні у розмірі 2 704 356 грн, а також судовий збір у сумі 42 667 грн 34 коп.

Крім того, додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 05 вересня 2022 року з АТ «Аграрний фонд» на користь ОСОБА_1 було стягнуто витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000 грн.

Як установлено судом, зазначене судове рішення набрало законної сили 23 січня 2023 року після ухвалення постанови Північного апеляційного господарського суду, а його фактичне виконання АТ «Аграрний фонд» здійснило лише 13 лютого 2023 року, перерахувавши на користь ОСОБА_1 належні йому кошти у розмірі 2 235 503 грн 79 коп. та внісши відповідні зміни до записів трудової книжки позивача.

Вважаючи, що відповідачем порушено встановлений статтею 116 КЗпП України обов`язок щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку при звільненні, а належні йому виплати були здійснені лише після тривалого судового спору та примусового виконання судового рішення, 20 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернувся до АТ «Аграрний фонд» із вимогою про виплату передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування за затримку розрахунку при звільненні. Оскільки зазначена вимога відповідачем задоволена не була, у травні 2023 року позивач звернувся до суду із даним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що вихідна допомога, яка підлягала виплаті ОСОБА_1 у зв`язку з припиненням трудових відносин, є належною працівникові виплатою у розумінні статей 116, 117 КЗпП України, а тому її несвоєчасна виплата тягне за собою відповідальність роботодавця, передбачену статтею 117 КЗпП України.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що обов`язок АТ «Аграрний фонд» щодо виплати позивачу вихідної допомоги встановлений судовими рішеннями у справі № 752/5589/20, які набрали законної сили, а фактичне проведення остаточного розрахунку із позивачем відбулося лише 13 лютого 2023 року, що свідчить про порушення відповідачем вимог статті 116 КЗпП України.

При цьому, суд першої інстанції відхилив доводи відповідача про те, що вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні мала бути заявлена позивачем ще під час розгляду справи № 752/5589/20, зазначивши, що право на звернення до суду із самостійною вимогою про стягнення відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, виникає лише після фактичного проведення роботодавцем остаточного розрахунку з працівником.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування наслідків пропуску строку звернення до суду, оскільки позивач звернувся з даним позовом після проведення остаточного розрахунку та в межах строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України.

Визначаючи розмір відповідальності роботодавця, суд першої інстанції застосував положення статті 117 КЗпП України у редакції Закону України № 2352-ІХ та, врахувавши встановлене законом обмеження, визначив період нарахування середнього заробітку тривалістю шість місяців, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з АТ «Аграрний фонд» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні у розмірі 2 620 500 грн.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Щодо меж нового апеляційного перегляду та обов`язковості висновків Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовано судове рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Зазначене положення процесуального закону спрямоване на забезпечення єдності судової практики, принципу правової визначеності та обов`язковості висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм матеріального і процесуального права.

Як убачається з матеріалів справи, постановою Верховного Суду від 29 квітня 2026 року постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2024 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, Верховний Суд звернув увагу на те, що апеляційним судом не було надано належної оцінки доводам апеляційної скарги АТ «Аграрний фонд» щодо дотримання судом першої інстанції правил визначення порядку розгляду справи, зокрема щодо можливості розгляду даного спору за правилами спрощеного позовного провадження.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 12 травня 2023 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (т. 1, а. с. 61).

Відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 274 ЦПК України (у редакції, чинній на момент відкриття провадження у справі) не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження справи, в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Як убачається з позовної заяви, ціна позову у даній справі становила 10 482 000 грн, що істотно перевищувало встановлений процесуальним законом граничний розмір, у зв`язку з чим справа підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Отже, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково розглянув дану справу за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обовёязковою підставою для скасування судового рішення лише у випадку, якщо суд розглянув в порядку спрощеного провадження справу, що пыдлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Враховуючи викладене, а також виконуючи вказівки Верховного Суду, колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, перевіривши доводи сторін та надавши їм оцінку по суті заявлених вимог.

Перевіряючи висновки суду та доводи апеляційної скарги щодо правильності застосування судом першої інстанції положень статей 116, 117 КЗпП України, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право, зокрема, на належні, безпечні та здорові умови праці, а також на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Частиною першою статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться у день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення ним вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір належних працівникові сум роботодавець зобов`язаний у визначений законом строк виплатити неоспорювану ним суму.

Отже, закон покладає на роботодавця обов`язок провести із працівником повний та своєчасний розрахунок при припиненні трудових відносин, а невиконання такого обов`язку тягне застосування спеціальної відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Статтею 117 КЗпП України (у редакції, чинній на час припинення трудових відносин між сторонами) було передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розмір належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір такого відшкодування визначається судом, який вирішує спір по суті.

Отже, умовами застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є невиплата належних працівникові сум при звільненні, наявність вини роботодавця у такій невиплаті, а також факт проведення остаточного розрахунку, з яким закон пов`язує припинення періоду відповідальності роботодавця.

Стягнення середнього заробітку за час затримки проведення розрахунку при звільненні є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист права працівника на своєчасне отримання всіх належних йому виплат та компенсацію майнових втрат, яких він зазнає внаслідок порушення цього права. Такий правовий висновок викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначено, що під належними звільненому працівникові сумами слід розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення відповідно до умов трудового договору та державних гарантій, встановлених трудовим законодавством, зокрема заробітну плату, компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу та інші виплати.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19) дійшла висновку, що ухвалення судового рішення про стягнення належних працівникові виплат не припиняє обов`язку роботодавця провести остаточний розрахунок, а тому відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України, може застосовуватися за весь період прострочення, у тому числі після ухвалення відповідного судового рішення.

Отже, у разі встановлення факту несвоєчасного проведення роботодавцем остаточного розрахунку при звільненні працівник набуває право на отримання відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, а період такої відповідальності визначається до дня фактичного проведення роботодавцем остаточного розрахунку.

Водночас Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено у новій редакції, відповідно до якої період відповідальності роботодавця за затримку проведення розрахунку при звільненні обмежено шістьма місяцями.

З аналізу наведених норм матеріального права та правових висновків Верховного Суду убачається, що вихідна допомога, передбачена статтею 44 КЗпП України, є належною працівникові виплатою у розумінні статей 116, 117 КЗпП України, а її несвоєчасна виплата тягне застосування до роботодавця спеціального виду відповідальності, встановленого статтею 117 КЗпП України.

При цьому, сам факт існування спору між працівником та роботодавцем щодо підстав звільнення або розміру належних працівникові виплат не виключає можливості застосування відповідальності, передбаченої частиною другою статті 117 КЗпП України, у разі якщо такий спір вирішено на користь працівника повністю або частково.

Також, ухвалення судового рішення про стягнення належних працівникові сум саме по собі не припиняє обов`язку роботодавця провести остаточний розрахунок із працівником та не виключає можливості застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, до дня фактичного проведення такого розрахунку.

Отже, для вирішення даного спору юридично значущими обставинами є: встановлення факту наявності у відповідача обов`язку здійснити виплату позивачу належних при звільненні сум, дата фактичного проведення остаточного розрахунку, а також визначення редакції статті 117 КЗпП України, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Враховуючи наведене, спірні правовідносини щодо несвоєчасного проведення остаточного розрахунку із позивачем у зв`язку із припиненням трудових відносин підлягають оцінці саме з урахуванням положень статей 116, 117 КЗпП України. При цьому вирішальним для правильного вирішення спору є не момент набрання законної сили судовим рішенням, яким встановлено право позивача на отримання вихідної допомоги, а момент виникнення у роботодавця обов`язку здійснити відповідну виплату та момент фактичного виконання такого обов`язку.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що позивач не пред`являв вимогу про проведення розрахунку відповідно до статті 116 КЗпП України.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами під час розгляду справи № 752/5589/20, між сторонами існував спір щодо наявності у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні, а також щодо розміру такої виплати. Відповідач заперечував сам факт наявності у нього обов`язку здійснити відповідну виплату, у зв`язку з чим остаточний розмір належної позивачеві суми був визначений лише після вирішення спору судом.

Саме для таких випадків законодавець передбачив спеціальне правове регулювання у частині другій статті 117 КЗпП України, відповідно до якої у разі наявності спору про розмір належних звільненому працівникові сум роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток за час затримки у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

За таких обставин,відсутність окремої заяви працівника про проведення розрахунку не може бути підставою для звільнення роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, оскільки роботодавець був обізнаний про наявність спору щодо належних працівникові виплат, брав участь у його розгляді та фактично заперечував існування відповідного обов`язку.

Більше того, вимога про проведення розрахунку відповідно до статті 116 КЗпП України має значення передусім у випадках, коли між працівником та роботодавцем відсутній спір щодо належних до виплати сум. Водночас,у разі наявності спору про право на отримання відповідних виплат застосуванню підлягають положення частини другої статті 117 КЗпП України, які прямо передбачають наслідки несвоєчасного виконання роботодавцем обов`язку після вирішення спору на користь працівника.

Отже, сама по собі відсутність окремої письмової вимоги про проведення розрахунку не усуває обов`язку роботодавця компенсувати працівнику затримку виплати належних йому сум, якщо встановлено, що такі суми підлягали виплаті при звільненні, але фактично були виплачені лише після завершення судового спору.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що між сторонами існував спір щодо розміру вихідної допомоги, а тому положення статті 117 КЗпП України не підлягають застосуванню, то такі доводи апеляційної скарги колегія суддів також відхиляє як необґрунтовані.

Як уже зазначалося, положення статті 117 КЗпП України передбачають два різні правові механізми залежно від наявності або відсутності спору між працівником та роботодавцем щодо належних до виплати сум.

Так, у разі відсутності спору про розмір належних працівникові сум роботодавець несе відповідальність за невиплату таких сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Водночас у разі наявності спору законодавець прямо передбачив можливість застосування такої відповідальності за умови вирішення спору на користь працівника.

Отже, сама лише наявність спору щодо права працівника на отримання певної виплати або щодо її розміру не є підставою для звільнення роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, оскільки саме така ситуація врегульована частиною другою цієї статті.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) зазначила, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти всі виплати, право на отримання яких працівник мав станом на дату звільнення відповідно до умов трудового договору та законодавства, зокрема заробітну плату, компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу та інші виплати.

Подібний правовий висновок викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, у якій зазначено, що наявність спору між сторонами щодо належних працівникові виплат не усуває можливості застосування положень статті 117 КЗпП України у разі вирішення такого спору на користь працівника.

У даній справі спір між сторонами щодо виплати вихідної допомоги був вирішений на користь ОСОБА_1 , що підтверджується судовими рішеннями у справі № 752/5589/20, якими встановлено обов`язок АТ «Аграрний фонд» здійснити відповідну виплату.

Отже, факт існування спору щодо розміру або підстав виплати вихідної допомоги не виключає застосування положень статті 117 КЗпП України, а навпаки, є однією з передбачених законом передумов для вирішення питання про відповідальність роботодавця у випадку, якщо такий спір вирішено на користь працівника.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що позивач повинен був заявити вимоги про стягнення середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України ще під час розгляду справи № 752/5589/20.

Колегія суддів відмічає, що право працівника на отримання відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, є самостійним способом захисту трудових прав, який виникає у зв`язку з порушенням роботодавцем обов`язку щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, у разі непроведення з працівником повного розрахунку при звільненні останній набуває право на стягнення сум, передбачених статтею 117 КЗпП України.

При цьому розмір відповідальності роботодавця залежить від тривалості затримки проведення розрахунку та визначається з урахуванням фактичної дати виконання роботодавцем свого обов`язку щодо виплати належних працівникові сум.

У справі № 752/5589/20 на момент звернення позивача до суду та під час її розгляду між сторонами існував спір не лише щодо розміру вихідної допомоги, а й щодо самого права позивача на її отримання. Остаточно обов`язок АТ «Аграрний фонд» здійснити відповідну виплату був встановлений лише після ухвалення судового рішення, яке набрало законної сили.

Більше того, на момент розгляду справи № 752/5589/20 період затримки проведення розрахунку не був завершений, оскільки остаточний розрахунок із позивачем фактично проведено лише 13 лютого 2023 року. Відтак, навіть за умови заявлення позивачем вимог про застосування статті 117 КЗпП України під час розгляду попередньої справи, остаточний розмір такого відшкодування не міг бути визначений, оскільки він залежав від подальшої поведінки роботодавця та моменту фактичного виконання рішення суду.

Тому твердження відповідача про те, що позивач мав заявити вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку ще у справі № 752/5589/20, фактично означало б покладення на працівника обов`язку заявити вимогу про компенсацію, розмір якої на той момент об`єктивно не міг бути остаточно визначений.

Такий підхід суперечив би самій правовій природі відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, оскільки її розмір прямо залежить від тривалості порушення роботодавцем обов`язку щодо проведення остаточного розрахунку та визначається до дня фактичного виконання цього обов`язку.

Отже, звернення ОСОБА_1 із самостійним позовом після фактичного проведення остаточного розрахунку не свідчить про неналежний спосіб захисту права чи пропуск можливості заявити відповідні вимоги раніше, а є реалізацією ним права на отримання компенсації за період фактичного порушення його трудових прав.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що обов`язок відповідача зі сплати вихідної допомоги виник лише після ухвалення судового рішення

Колегія суддів відхиляє зазначені доводи апеляційної скарги як такі, що ґрунтуються на неправильному розумінні правової природи судового рішення та положень трудового законодавства.

Судове рішення не створює нових прав та обов`язків сторін, а лише підтверджує наявність правовідносин, які виникли до його ухвалення, та надає їм остаточної правової визначеності у разі виникнення спору між сторонами.

Як уже зазначалося, відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 та від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, ухвалення судового рішення про стягнення належних працівникові сум не припиняє обов`язку роботодавця провести остаточний розрахунок із працівником та не виключає застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

При цьому судове рішення у справі № 752/5589/20 не створило у ОСОБА_1 нового права на отримання вихідної допомоги, а лише підтвердило існування такого права, яке виникло у нього у зв`язку з припиненням трудових відносин та наявністю передбачених законом і контрактом підстав для виплати відповідної компенсації.

Саме факт невизнання роботодавцем такого права та наявність спору між сторонами стали підставою для звернення позивача до суду, однак не змінюють момент виникнення у роботодавця обов`язку здійснити належну працівникові виплату.

Інше тлумачення фактично призвело б до висновку, що до моменту ухвалення судового рішення роботодавець не несе відповідальності за невиплату сум, які в подальшому були визнані судом належними працівникові, що суперечить змісту частини другої статті 117 КЗпП України, яка прямо передбачає відповідальність роботодавця у випадку вирішення спору щодо належних виплат на користь працівника.

Отже, право позивача на отримання вихідної допомоги виникло не з моменту набрання законної сили судовим рішенням, а з моменту виникнення передбачених законом підстав для її виплати. Судове рішення лише підтвердило наявність цього права та визначило обов`язок відповідача здійснити виплату конкретної суми, яка фактично була проведена лише 13 лютого 2023 року.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що після виконання рішення суду положення статті 117 КЗпП України не можуть застосовуватися

Колегія суддів не може погодитися із зазначеними доводами апеляційної скарги, оскільки вони ґрунтуються на неправильному розумінні правової природи відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Як уже зазначалося, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникає у зв`язку з порушенням встановленого законом обов`язку провести з працівником своєчасний та повний розрахунок, а не у зв`язку з моментом ухвалення чи виконання судового рішення.

У постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ухвалення судового рішення про стягнення належних працівникові сум не припиняє обов`язку роботодавця провести остаточний розрахунок із працівником, а відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівникові майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного виконання роботодавцем такого обов`язку, у тому числі й за період після ухвалення судового рішення.

Отже, добровільне виконання відповідачем рішення суду після набрання ним законної сили свідчить лише про припинення періоду затримки проведення остаточного розрахунку, однак не звільняє роботодавця від відповідальності за порушення обов`язку щодо своєчасної виплати належних працівникові сум за попередній період.

Інше тлумачення фактично означало б, що роботодавець, який своєчасно не виконав обов`язок щодо проведення розрахунку при звільненні, звільняється від передбаченої законом відповідальності лише у зв`язку з тим, що такий обов`язок був виконаний після тривалого судового спору, що суперечить самій меті статті 117 КЗпП України.

Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду

Доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду колегія суддів відхиляє як необґрунтовані.

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду) працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Як роз`яснив Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, перебіг строку звернення до суду за вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні пов`язується не з днем звільнення працівника, а з моментом, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про фактичне проведення з ним остаточного розрахунку.

Подібний правовий висновок викладено також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, у якій зазначено, що саме після проведення остаточного розрахунку працівник має можливість визначити фактичний період затримки та розмір належного йому відшкодування за статтею 117 КЗпП України.

У цій справі остаточний розрахунок із ОСОБА_1 було проведено лише після виконання рішення у справі № 752/5589/20, а саме 13 лютого 2023 року, коли відповідач здійснив виплату вихідної допомоги, стягнутої судовим рішенням.

До моменту фактичної виплати зазначених сум позивач не мав можливості остаточно визначити ані період затримки розрахунку, ані розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню відповідно до статті 117 КЗпП України, оскільки такий розмір безпосередньо залежить від тривалості прострочення роботодавця та визначається до дня проведення остаточного розрахунку.

Отже, перебіг строку звернення до суду за вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні розпочався саме з моменту фактичного проведення відповідачем остаточного розрахунку, а не з моменту звільнення позивача чи ухвалення судового рішення у справі № 752/5589/20.

За таких обставин звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом після проведення остаточного розрахунку відбулося у межах встановленого законом строку, а доводи апеляційної скарги про його пропуск є безпідставними.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених представником відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що наведені відповідачем доводи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України.

Зокрема, доводи апеляційної скарги про відсутність у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку у зв`язку з наявністю спору щодо вихідної допомоги, невиконанням ним вимоги про проведення розрахунку, необхідністю заявлення відповідних вимог у межах справи № 752/5589/20, а також виникненням обов`язку відповідача лише після ухвалення судового рішення, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду та спростовуються наведеними вище мотивами.

Разом із тим, під час апеляційного перегляду встановлено, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, оскільки розглянув дану справу за правилами спрощеного позовного провадження, хоча з огляду на предмет спору та положення пункту 5 частини четвертої статті 274 ЦПК України така категорія справ не могла бути розглянута у спрощеному порядку.

Вказане порушення є істотним, оскільки призвело до розгляду справи з недотриманням передбаченої законом процедури судового розгляду та обмежило процесуальні можливості учасників справи щодо реалізації прав, гарантованих ЦПК України.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що хоча висновки суду першої інстанції щодо вирішення спору по суті є правильними, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню у зв`язку з допущеним порушенням норм процесуального права з ухваленням нового судового рішення за результатами розгляду справи в порядку, передбаченому законом.

Щодо розподілу судових витрат колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати розподіляються між сторонами залежно від результатів вирішення спору.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи судом першої інстанції, підлягають покладенню на відповідача.

Так, з АТ «Аграрний фонд» на користь держави підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 13 420 грн.

Разом з тим, враховуючи, що наслідком апеляційного перегляду є скасування рішення суду першої інстанції не у зв`язку з неправильністю вирішення спору по суті, а з підстав порушення норм процесуального права щодо порядку розгляду справи, підстави для перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з поданням апеляційної скарги, відсутні.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Банчука Богдана Миколайовича в інтересах Акціонерного товариства «Аграрний фонд» задовольнити частково.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 10 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнути з Акціонерного товариства «Аграрний Фонд» (код ЄДРПОУ 38926880, місцезнаходження: 03151, м. Київ, вул. Очаківська/ пров. Очаківський, буд. 5/6) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 2 620 500 (два мільйони шістсот двадцять тисяч п`ятсот) грн, з утриманням із цієї суми податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Аграрний Фонд» (код ЄДРПОУ 38926880, місцезнаходження: 03151, м. Київ, вул. Очаківська/ пров. Очаківський, буд. 5/6) в дохід держави судовий збір у розмірі 13 420 (тринадцять тисяч чотириста двадцять) грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 08 липня 2026 року.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура