Постанова від 05 липня 2026 р. у справі №755/16569/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2026 року м. Київ

Справа №755/16569/25

Провадження: № 22-ц/824/11131/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Селецької Олени Віталіївни в інтересах ОСОБА_1

на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року, ухваленепід головуванням судді Катющенко В. П.

у справі за позовом Акціонерного товариства «УКРСИББАНК» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и в:

У серпні 2025 року АТ «УКРСИББАНК» звернулося до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 21 лютого 2008 року між банком та відповідачем було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11302838000, відповідно до умов якого останньому надано кредитні кошти у розмірі 130 000 доларів США. Зазначено, що взяті на себе зобов`язання за кредитним договором банк виконав у повному обсязі, надавши позичальнику обумовлені договором грошові кошти, тоді як відповідач належним чином свої обов`язки щодо своєчасного та повного повернення кредиту і сплати процентів не виконував, у зв`язку із чим допустив утворення простроченої заборгованості. У зв`язку з тривалим невиконанням відповідачем умов кредитного договору банк скористався передбаченим договором та законом правом на дострокове повернення кредиту і 09 жовтня 2013 року направив на адресу позичальника письмову вимогу про усунення допущених порушень та дострокове погашення всієї заборгованості. У зазначеній вимозі банк повідомив, що станом на 10 вересня 2013 року заборгованість за договором становить 104 720,92 доларів США, з яких 102 281,91 доларів США заборгованість за кредитом та 2 439,01 доларів США заборгованість за процентами. Посилаючись на те, що відповідач вимоги банку не виконав, заборгованість добровільно не погасив, а зобов`язання за кредитним договором залишилися невиконаними, АТ «УКРСИББАНК» просило суд стягнути з відповідача заборгованість, розмір якої визначено станом на дату звернення до суду, а також вирішити питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року позов ТОВ «УКРСИББАНК» задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «УКРСИББАНК» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11302838000 від 21.02.2008 у розмірі 213045,52 доларів США, яка складається із заборгованості за тілом кредиту в сумі 85 297,23 доларів США, заборгованості по процентам за користування кредитом в сумі 54 599,41 доларів США, заборгованості по процентам за користування кредитом, що не сплачено своєчасно в сумі 73 148,88 доларів США.

В решті позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «УКРСИББАНК» судовий збір в сумі 105970,89 грн.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Селецька О. В. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та неправильно визначив початок перебігу позовної давності. Вказує, що ще у 2013 році банк реалізував своє право на дострокове повернення кредиту шляхом направлення вимоги від 09 жовтня 2013 року № 30-11/4350/1, яку відповідач отримав 01 листопада 2013 року. На думку представниці, саме пред`явлення такої вимоги змінило строк виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, а тому перебіг позовної давності розпочався після спливу встановленого у вимозі строку для виконання зобов`язання та закінчився ще у 2016 році. Посилаючись на обставини, встановлені під час розгляду справи № 755/26689/13-ц, заявник зазначає, що вони мають преюдиційне значення та свідчать про відсутність підстав для повторного стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором. Крім того, наголошує на недобросовісності поведінки банку, який, визнаючи усунення допущених порушень та відсутність підстав для дострокового стягнення кредиту, водночас продовжує наполягати на стягненні заборгованості, що, на його переконання, суперечить принципам правової визначеності та остаточності судового рішення.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 22 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ «УКРСИББАНК» Дудар Н. С. заперечувала проти доводів апеляційної скарги та зазначила про те, що відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів, внаслідок чого станом на 30 липня 2025 року утворилася заборгованість у розмірі 279 930,08 доларів США. Позивач наголошує, що кредитний договір передбачав поетапне виконання зобов`язань шляхом внесення щомісячних платежів, а тому позовна давність обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу, а не з моменту направлення вимоги про дострокове повернення кредиту. Банк підтримує висновки суду першої інстанції про те, що з урахуванням продовження та зупинення перебігу позовної давності на період дії карантину та воєнного стану до стягнення підлягає частина заборгованості, яка виникла в межах строку позовної давності. З огляду на викладене просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року без змін.

В судовому засіданні адвокат Селецька О. В. в інтересах ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила задовольнити.

Представник АТ «УКРСИББАНК» Дудар Н. С. заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необґрунтованими.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 21 лютого 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «УКРСИББАНК», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11302838000, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 130 000 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,9 % річних, а позичальник зобов`язався належним чином використовувати отримані кошти, своєчасно сплачувати проценти та повернути кредит у строки й порядку, визначені договором (т. 1, а. с. 8 - 11).

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 21 лютого 2008 року між банком та ТОВ «Аксес Трейд Ко.» було укладено договір поруки № 181725, за умовами якого поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за належне виконання позичальником усіх обов`язків за кредитним договором (т. 1, а. с. 100). Крім того, того ж дня між банком та відповідачем було укладено договір іпотеки № 77795, предметом якого стала належна відповідачу на праві власності квартира АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 103).

В подальшому, сторони неодноразово вносили зміни до умов кредитування. Так, додатковою угодою № 1 від 27 лютого 2009 року було змінено графік погашення кредиту. Надалі додатковими угодами від 07 жовтня та 21 жовтня 2009 року сторони також погодили зміни до порядку виконання кредитних зобов`язань. Додатковою угодою № 3 від 08 червня 2010 року сторони змінили графік погашення кредиту та продовжили кінцевий строк повернення кредитних коштів до 21 лютого 2020 року (т. 1, а. с. 12-16).

24 червня 2011 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 4, відповідно до якої змінено схему погашення кредиту шляхом встановлення ануїтетного щомісячного платежу у розмірі 1 501 долара США зі строком сплати до 24 числа кожного місяця. Також сторони погодили новий кінцевий строк виконання зобов`язань за кредитним договором - не пізніше 06 червня 2025 року, якщо інший строк не буде застосований відповідно до умов договору (т. 1, а. с. 17 - 19).

Судом встановлено, що банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі та надав відповідачу обумовлені договором кредитні кошти. Разом з тим, відповідач належного та своєчасного виконання взятих на себе договірних зобов`язань не забезпечив, унаслідок чого допустив прострочення виконання грошового зобов`язання та виникнення заборгованості за кредитним договором.

Матеріали справи також свідчать про те, що 09 жовтня 2013 року банк направив відповідачу письмову вимогу № 30-11/4350/1 про усунення порушень умов кредитного договору та дострокове повернення кредиту (т. 1, а. с. 117). Вказана вимога була предметом дослідження під час розгляду цивільної справи № 755/26689/13-ц за позовом банку до цього ж відповідача про стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором (т. 1, а. с. 82 - 98). За результатами розгляду зазначеної справи судами були встановлені обставини щодо змісту та правових наслідків направлення банком вказаної вимоги, а також надано оцінку дотриманню банком передбаченого договором порядку реалізації права на дострокове повернення кредиту.

Звертаючись до суду у серпні 2025 року з даним позовом, АТ «УКРСИББАНК» посилалося на те, що відповідач не виконав свої зобов`язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів у строк до 06 червня 2025 року, визначений останньою редакцією кредитного договору. У зв`язку із цим, банк просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором, яка, за його розрахунком, станом на 30 липня 2025 року становила 279 930,08 доларів США, з яких 101 321,14 доларів США заборгованість за кредитом та 178 608,94 доларів США заборгованість за процентами за користування кредитом.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався, зокрема, на сплив позовної давності, зазначаючи, що направлення банком вимоги про дострокове повернення кредиту у 2013 році змінило строк виконання основного зобов`язання, а тому право на звернення до суду виникло у банку значно раніше, ніж подано даний позов.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли договірні кредитні правовідносини, які ґрунтуються на укладеному 21 лютого 2008 року договорі про надання споживчого кредиту № 11302838000 та додаткових угодах до нього, а тому відповідно до положень статей 525, 526, 629, 1048, 1049, 1054 ЦК України є обов`язковими для виконання сторонами.

Суд установив, що банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав належним чином та в повному обсязі, надавши відповідачу кредитні кошти на погоджених сторонами умовах, тоді як відповідач не забезпечив своєчасного та повного повернення кредиту та сплати процентів за його користування, внаслідок чого допустив виникнення простроченої заборгованості.

Оцінюючи подані сторонами докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що надані позивачем розрахунки заборгованості узгоджуються з умовами кредитного договору та додаткових угод до нього, містять відомості про структуру боргу, порядок його формування та періоди нарахування відповідних платежів, а тому є належними, допустимими та достатніми доказами на підтвердження заявлених вимог. При цьому, суд зауважив, що відповідачем не подано альтернативного розрахунку заборгованості чи інших належних доказів, які б спростовували наведений банком розмір боргу.

Відхиляючи доводи відповідача щодо зміни строку виконання основного зобов`язання у зв`язку з направленням банком вимоги від 09 жовтня 2013 року про дострокове повернення кредиту, суд виходив із того, що відповідні обставини вже були предметом судового розгляду у справі № 755/26689/13-ц між тими самими сторонами. Суд зазначив, що під час розгляду вказаної справи було встановлено відсутність підстав для дострокового стягнення всієї суми кредиту, оскільки відповідачем були усунуті допущені порушення, а банк не набув права вимагати дострокового повернення кредиту в повному обсязі. З огляду на це суд визнав встановлені у зазначеній справі обставини преюдиційними та такими, що не підлягають повторному доказуванню.

Визначаючи розмір заборгованості, суд першої інстанції виходив із того, що станом на 30 липня 2025 року загальна сума заборгованості за кредитним договором становила 279 930,08 доларів США, з яких 101 321,14 доларів США заборгованість за кредитом та 178 608,94 доларів США заборгованість за процентами за користування кредитом.

Разом з тим, вирішуючи заяву відповідача про застосування позовної давності, суд дійшов висновку, що кредитним договором передбачено самостійні щомісячні зобов`язання щодо внесення платежів, а тому перебіг позовної давності обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу з моменту порушення строку його сплати. При цьому суд урахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, а також законодавчі положення щодо продовження та зупинення перебігу позовної давності на період дії карантину, встановленого у зв`язку з поширенням COVID-19, та воєнного стану.

За результатами проведеного розрахунку суд дійшов висновку, що частина заявленої банком заборгованості виникла поза межами строку позовної давності, а тому не підлягає судовому захисту. Водночас заборгованість, сформована у межах строку позовної давності, є доведеною належними та допустимими доказами, у зв`язку із чим суд частково задовольнив позов та стягнув з відповідача на користь позивача 213 045,52 доларів США, з яких 85 297,23 доларів США заборгованість за тілом кредиту, 54 599,41 доларів США заборгованість за процентами за користування кредитом та 73 148,88 доларів США проценти, не сплачені своєчасно, а в решті позовних вимог відмовив.

Перевіряючи висновки суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясування обставин справи, підтверджених належними та допустимими доказами, яким суд надав оцінку відповідно до вимог процесуального закону.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов`язується надати позичальникові грошові кошти у розмірі та на умовах, визначених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити проценти.

Частинами другою та третьою статті 1054 ЦК України передбачено, що у договорах за участю фізичної особи-споживача підлягають врахуванню вимоги законодавства про захист прав споживачів, а особливості регулювання правовідносин за договором споживчого кредиту визначаються законом.

На момент виникнення спірних правовідносин поняття споживача та споживчого кредиту визначалися статтею 1 Закону України «Про захист прав споживачів», а після набрання чинності 10 червня 2017 року Законом України «Про споживче кредитування» правове регулювання відповідних відносин здійснюється саме цим Законом, тоді як Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується лише у частині, що не суперечить спеціальному законодавству.

Верховний Суд України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16 звернув увагу на те, що при вирішенні спорів, які виникають із кредитних правовідносин, суди насамперед повинні встановити правову природу кредитного договору, зокрема, з`ясувати, чи був кредит наданий для задоволення особистих потреб фізичної особи, оскільки саме від цього залежить застосування спеціального законодавства щодо захисту прав споживачів.

Особливості реалізації кредитодавцем права на дострокове повернення споживчого кредиту на час виникнення спірних правовідносин були врегульовані частиною десятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої кредитодавець набував право вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту лише за наявності визначених законом підстав та після дотримання встановленої законом процедури повідомлення позичальника.

З аналізу наведених норм права убачається, що направлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення кредиту є не формальною процесуальною дією, а способом зміни строку виконання основного зобов`язання, який допускається виключно за умови дотримання передбачених законом гарантій захисту прав споживача.

Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року, ухваленій у цій справі, зазначивши, що частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній до 10 червня 2017 року) встановлювала обов`язковий досудовий порядок реалізації права кредитодавця на дострокове повернення споживчого кредиту. Звернення кредитодавця до суду не замінює дотримання цього порядку, а його недотримання виключає виникнення у позичальника обов`язку достроково повернути кредит та, відповідно, позбавляє суд правових підстав для задоволення вимоги про дострокове стягнення заборгованості.

Водночас Велика Палата Верховного Суду наголосила, що належна оцінка правових наслідків пред`явлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення кредиту має вирішальне значення також для визначення моменту зміни строку виконання основного зобов`язання, початку перебігу позовної давності та обсягу прав і обов`язків сторін кредитного договору.

Отже, для правильного вирішення даного спору суд повинен насамперед встановити: чи є спірний кредитний договір договором споживчого кредиту; чи дотримався банк установленого законом порядку реалізації права на дострокове повернення кредиту; які правові наслідки мала направлена позичальнику вимога про дострокове повернення кредиту; чи відбулася зміна строку виконання основного зобов`язання та з якого моменту; чи впливають встановлені обставини на правильність висновків суду першої інстанції щодо заявлених позовних вимог та доводів апеляційних скарг.

Як убачається з матеріалів справи, спір між сторонами виник із договору про надання споживчого кредиту № 11302838000 від 21 лютого 2008 року, укладеного між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «УКРСИББАНК», та ОСОБА_1 .

За умовами вказаного договору банк надав відповідачу кредитні кошти у розмірі 130 000 доларів США для задоволення його особистих споживчих потреб, що прямо випливає зі змісту договору. Доказів того, що кредит було надано для здійснення відповідачем підприємницької чи професійної діяльності, матеріали справи не містять.

Отже, спірні правовідносини є правовідносинами споживчого кредитування, а тому до них підлягають застосуванню не лише загальні положення ЦК України про кредитний договір та виконання зобов`язань, а й спеціальні приписи законодавства про захист прав споживачів, чинні на момент виникнення та розвитку спірних правовідносин.

Остаточною редакцією кредитного договору, викладеною у додатковій угоді № 4 від 24 червня 2011 року, сторони погодили ануїтетний порядок погашення кредиту, визначивши розмір щомісячного платежу у сумі 1 501 долар США, дату його внесення 24 число кожного календарного місяця, а кінцевий строк повернення кредиту не пізніше 06 червня 2025 року.

У серпні 2025 року АТ «УКРСИББАНК» звернулося до суду з цим позовом, заявивши до стягнення заборгованість у загальному розмірі 279 930,08 доларів США, з яких 101 321,14 доларів США заборгованість за кредитом, а 178 608,94 доларів США заборгованість за процентами за користування кредитом.

Ключовим доводом апеляційної скарги є посилання відповідача на те, що ще у жовтні 2013 року банк реалізував право, передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України, направивши позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту, а тому строк виконання основного зобов`язання змінився саме у 2013 році, що, на думку відповідача, спричинило початок перебігу позовної давності щодо всієї суми кредитної заборгованості.

Колегія суддів вважає за необхідне надати оцінку цьому доводу з урахуванням не лише загального висновку Верховного Суду про правові наслідки пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту, а й конкретних обставин, установлених у справі № 755/26689/13-ц між цими ж сторонами щодо цього самого кредитного договору.

Дійсно, у практиці Верховного Суду сформовано підхід, відповідно до якого належне пред`явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту може змінювати строк виконання основного зобов`язання, а отже, впливати на початок перебігу позовної давності.

Разом із тим, такий висновок не може застосовуватися механічно та ізольовано від обставин конкретної справи, зокрема, від того, чи була вимога кредитора чинною, чи дотримано порядок її пред`явлення, чи усунув позичальник порушення у встановлений законом строк та чи виникло у кредитора право на дострокове стягнення всієї суми кредиту.

Як убачається з матеріалів справи, 09 жовтня 2013 року АТ «УКРСИББАНК» направило ОСОБА_1 вимогу про усунення порушень умов кредитного договору та дострокове погашення заборгованості. Зазначена вимога вже була предметом судового дослідження у справі № 755/26689/13-ц.

Постановою Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 755/26689/13-ц встановлено, що після отримання відповідної вимоги відповідач усунув допущене порушення шляхом сплати простроченої заборгованості у передбачений законом та договором строк. У зв`язку з цим, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для дострокового стягнення з відповідача всієї суми кредиту.

Саме ця обставина є визначальною для вирішення даного спору.

Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час направлення банком вимоги, передбачала, що якщо споживач протягом установленого законом строку усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Отже, у цій справі йдеться не про обставину, коли банк належно реалізував право на дострокове повернення кредиту і така вимога залишилася чинною, а про іншу правову ситуацію, а саме, вимога була направлена, однак позичальник усунув порушення, унаслідок чого така вимога втратила чинність у силу прямої вказівки закону.

За таких обставин, колегія суддів не може погодитися з доводами апеляційної скарги про те, що сама по собі вимога від 09 жовтня 2013 року остаточно та безумовно змінила строк виконання основного зобов`язання за кредитним договором.

Інше тлумачення призвело б до внутрішньо суперечливого результату, за якого вимога, що втратила чинність і не породила у кредитора права на дострокове стягнення всієї суми кредиту, водночас продовжувала б породжувати незворотні правові наслідки у вигляді остаточної зміни строку виконання основного зобов`язання та початку перебігу позовної давності щодо всієї суми кредиту.

Такий підхід суперечив би як змісту частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», так і правовій природі досудової вимоги у споживчому кредитуванні, яка спрямована не лише на захист інтересів кредитора, а й на надання споживачу реальної можливості усунути порушення та зберегти дію кредитного договору на погоджених сторонами умовах.

Отже, правильним є висновок суду про те, що направлення банком вимоги від 09 жовтня 2013 року саме по собі не може розглядатися як така обставина, яка остаточно змінила строк виконання всього основного зобов`язання, оскільки за встановлених у справі № 755/26689/13-ц обставин така вимога втратила чинність унаслідок усунення позичальником порушення.

Відтак, кінцевий строк виконання основного зобов`язання, визначений додатковою угодою № 4 від 24 червня 2011 року, 06 червня 2025 року не був достроково змінений внаслідок вимоги 2013 року таким чином, щоб позовна давність щодо всієї суми кредитної заборгованості почала перебіг ще у 2013 році.

Разом із тим колегія суддів звертає увагу на те, що суд першої інстанції, доходячи правильного висновку про відсутність підстав вважати вимогу банку від 09 жовтня 2013 року такою, що змінила строк виконання основного зобов`язання, пов`язав такий висновок переважно із самим фактом відмови банку у задоволенні позову у справі № 755/26689/13-ц.

Водночас, визначальне значення має не сам факт ухвалення рішення про відмову у позові, а встановлена судами обставина, що позичальник у визначений законом строк усунув допущене порушення, у зв`язку з чим вимога банку втратила чинність відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а право кредитора на дострокове повернення всієї суми кредиту не виникло.

Отже, хоча висновок суду першої інстанції про відсутність підстав вважати строк виконання основного зобов`язання достроково зміненим є правильним, його мотивувальна частина підлягає уточненню з наведених вище підстав.

Окремої оцінки потребують висновки суду та доводи апеляційної скарги щодо застосування судом першої інстанції положень законодавства про позовну давність.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною, є підставою для відмови у позові.

При цьому, виходячи зі змісту статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Тому, перш ніж застосувати наслідки спливу позовної давності, суд має з`ясувати, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Якщо таке право не порушене, у позові слід відмовити з підстав його необґрунтованості. І лише у разі встановлення факту порушення права позивача, однак за наявності заяви сторони про сплив позовної давності, суд вирішує питання про наявність підстав для відмови у позові саме у зв`язку зі спливом позовної давності.

За загальним правилом, визначеним частиною першою статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила.

Початок перебігу позовної давності пов`язується з моментом виникнення у заінтересованої особи права на позов, тобто можливості реалізувати своє право на судовий захист у примусовому порядку.

Частиною п`ятою статті 261 ЦК України передбачено, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 сформульовано правовий висновок про те, що якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок боржника повернути кредит частинами та передбачають самостійні строки виконання таких зобов`язань, то незалежно від визначення у договорі кінцевого строку кредитування право кредитора вважається порушеним з моменту невиконання або неналежного виконання позичальником обов`язку щодо внесення чергового платежу. У такому разі перебіг позовної давності щодо кожного щомісячного платежу починається окремо - з моменту прострочення його сплати.

Отже, якщо умовами кредитного договору передбачено повернення кредиту шляхом внесення періодичних платежів, позовна давність не обчислюється єдино щодо всієї суми кредитної заборгованості з кінцевої дати повернення кредиту, а визначається окремо щодо кожного простроченого платежу.

Пунктом 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби COVID-19, строки, визначені, зокрема, статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин, який постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року.

Крім того, пунктом 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України було передбачено, що у період дії воєнного стану в Україні перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан.

Встановивши наведене правове регулювання, колегія суддів виходить з того, що у цій справі кредитний договір у редакції додаткової угоди № 4 від 24 червня 2011 року передбачав виконання відповідачем зобов`язання шляхом внесення щомісячних ануїтетних платежів до 24 числа кожного календарного місяця.

Отже, строк виконання зобов`язання був визначений не лише кінцевою датою повернення кредиту06 червня 2025 року, а й самостійними строками внесення кожного щомісячного платежу.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно виходив із того, що перебіг позовної давності щодо вимог банку про стягнення заборгованості за кожним окремим щомісячним платежем починається з наступного дня після настання строку його внесення та обчислюється окремо щодо кожного такого платежу.

Такий підхід узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, і виключає можливість визначення єдиного початку перебігу позовної давності щодо всієї кредитної заборгованості лише з дати закінчення строку кредитування.

Водночас колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що позовна давність щодо всієї суми кредитної заборгованості почала перебіг ще у жовтні 2013 року у зв`язку з направленням банком вимоги про дострокове повернення кредиту.

Як уже зазначалосяколегією суддів вище, вимога банку від 09 жовтня 2013 року не спричинила остаточної зміни строку виконання всього основного зобов`язання, оскільки позичальник усунув допущене порушення у встановлений законом строк, у зв`язку з чим така вимога втратила чинність відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а право банку на дострокове стягнення всієї суми кредиту не виникло.Тому, відсутні підстави вважати, що саме з 2013 року розпочався перебіг позовної давності щодо всієї суми кредитної заборгованості.

З цим позовом АТ «УКРСИББАНК» звернулося до суду 14 серпня 2025 року.

Банк заявив вимоги про стягнення заборгованості за кредитом за період з 24 червня 2011 року по 30 липня 2025 року, заборгованості за процентами за користування кредитом за період з 25 липня 2011 року по 31 грудня 2024 року, а також заборгованості за процентами за користування кредитом, що не були сплачені своєчасно, за період з 25 серпня 2011 року по 24 липня 2025 року.

Враховуючи дату звернення банку до суду, самостійний характер кожного щомісячного платежу, а також продовження строків позовної давності на час дії карантину, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заборгованість підлягає стягненню в межах строку позовної давності починаючи з березня 2017 року.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає умовам кредитного договору, змісту статей 256, 257, 261, 266, 267 ЦК України, положенням пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, а також правовому висновку Великої Палати Верховного Суду щодо окремого обчислення позовної давності за кожним щомісячним платежем.

З урахуванням зазначеного, а також наданих банком довідок-розрахунків заборгованості, суд першої інстанції встановив наявність у відповідача заборгованості за договором про надання споживчого кредиту № 11302838000 від 21 лютого 2008 року у загальному розмірі 213 045,52 доларів США, яка складається із:85 297,23 доларів США заборгованості за основною сумою кредиту; 54 599,41 доларів США заборгованості за процентами за користування кредитом; 73 148,88 доларів США заборгованості за процентами за користування кредитом, що не були сплачені своєчасно.

Колегія суддів, перевіривши наведені висновки суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, не встановила підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права щодо позовної давності або неправильне визначення періоду, за який заборгованість підлягає стягненню.

Апеляційна скарга не містить належних доводів і доказів, які б спростовували правильність застосованого судом першої інстанції підходу до обчислення позовної давності окремо щодо кожного щомісячного платежу, а також не спростовує визначений судом розмір заборгованості, що підлягає стягненню з відповідача в межах строку позовної давності.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову АТ «УКРСИББАНК» та стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором у розмірі 213 045,52 доларів США, з яких 85 297,23 доларів США - заборгованість за кредитом, 54 599,41 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 73 148,88 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом, що не були сплачені своєчасно.

Отже, рішення суду першої інстанції у цій частині є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування строків позовної давності не дають підстав для його скасування або зміни.

Доводи апеляційної скарги про те, що перебіг позовної давності щодо всієї суми кредитної заборгованості розпочався після спливу строку, визначеного у вимозі банку від 09 жовтня 2013 року № 30-11/4350/1, колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи ґрунтуються на помилковому ототожненні самого факту направлення кредитором вимоги з остаточною та безумовною зміною строку виконання всього кредитного зобов`язання.

Як уже зазначалося вище, правове значення у цій справі має не лише факт направлення банком відповідної вимоги та її отримання позичальником 01 листопада 2013 року, а насамперед подальші юридичні наслідки такої вимоги. Судами у справі № 755/26689/13-ц було встановлено, що після отримання вимоги позичальник усунув допущене порушення у встановлений законом строк, у зв`язку з чим вимога банку втратила чинність відповідно до частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, така вимога не породила у банку права на дострокове стягнення всієї суми кредиту та не спричинила остаточної зміни строку виконання основного зобов`язання. За таких обставин відсутні підстави вважати, що перебіг позовної давності щодо всієї суми кредитної заборгованості розпочався у 2013 році та закінчився у 2016 році, як про це помилково зазначає апелянт.

Посилання відповідача на частину другу статті 1050 ЦК України також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки реалізація кредитором права на дострокове повернення кредиту у споживчих правовідносинах має здійснюватися з урахуванням спеціальних гарантій, передбачених законодавством про захист прав споживачів. У разі усунення споживачем порушення у встановлений строк вимога кредитодавця втрачає чинність, а тому не може вважатися такою, що змінила строк виконання всього зобов`язання.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що обставини, встановлені у справі № 755/26689/13-ц, свідчать про відсутність підстав для повторного стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором.

Навпаки, саме встановлені у зазначеній справі обставини підтверджують, що банк не набув права на дострокове стягнення всієї суми кредиту у 2013 році, оскільки позичальник усунув допущене порушення, а вимога банку втратила чинність. Тобто, попереднє судове рішення не встановлювало відсутності у банку права вимагати виконання кредитного договору в майбутньому відповідно до його умов, а лише констатувало відсутність підстав для дострокового стягнення всієї суми кредиту на підставі вимоги від 09 жовтня 2013 року.

Сам по собі факт відмови у достроковому стягненні кредитної заборгованості у попередній справі не припинив кредитного зобов`язання, не звільнив позичальника від обов`язку надалі виконувати умови кредитного договору та не позбавив кредитора права звернутися до суду за захистом порушеного права у разі подальшого невиконання відповідачем зобов`язань за договором.

Тому, посилання відповідача на принципи правової визначеності та остаточності судового рішення є необґрунтованими, оскільки у цій справі банк звернувся не з тотожною вимогою про дострокове стягнення кредиту на підставі вимоги 2013 року, а з вимогою про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором у подальші періоди, з урахуванням кінцевого строку повернення кредиту та строків позовної давності.

Не можна погодитися і з твердженнями апелянта про недобросовісність поведінки банку. Звернення кредитора до суду з вимогою про стягнення заборгованості за чинним кредитним договором, зобов`язання за яким не виконані належним чином, саме по собі не свідчить про недобросовісність чи зловживання правом. Натомість матеріали справи підтверджують наявність невиконаного грошового зобов`язання, а суд першої інстанції, застосувавши наслідки спливу позовної давності, стягнув лише ту частину заборгованості, яка підлягає стягненню в межах установленого законом строку.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до помилкового тлумачення правових наслідків вимоги банку від 09 жовтня 2013 року та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції про часткове задоволення позову.

Отже, підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції з мотивів, наведених в апеляційній скарзі, колегія суддів не вбачає.

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову АТ «УКРСИББАНК», однак окремі висновки, викладені у мотивувальній частині рішення щодо правових наслідків вимоги банку від 09 жовтня 2013 року, не повною мірою відповідають правовому регулюванню спірних правовідносин.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин рішення суду першої інстанції відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу адвоката Селецької Олени Віталіївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог Акціонерного товариства «УКРСИББАНК» про стягнення заборгованості за кредитним договором змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 05 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура