Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №372/3854/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2026 року м. Київ

Справа № 372/3854/25

Провадження: № 22-ц/824/10761/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Стельниковича Сергія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1

на рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Тиханського О. Б.,

у справі за позовом Обухівської міської ради Київської області до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою,

в с т а н о в и в:

У липні 2025 року Обухівська міська рада Київської області звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що відповідачка є власницею нежитлового приміщення, розташованого на земельній ділянці комунальної форми власності, яка перебуває у власності територіальної громади міста Обухова. Зазначено, що після припинення дії договору оренди земельної ділянки від 21 лютого 2006 року № 6 право користування земельною ділянкою у встановленому законом порядку не оформлено, договір оренди не укладено, а плата за користування земельною ділянкою до місцевого бюджету не вносилася. Відповідачка, будучи власницею розташованого на земельній ділянці нерухомого майна та фактичним користувачем земельної ділянки, протягом спірного періоду використовувала її без належних правовстановлюючих документів, унаслідок чого без достатньої правової підстави зберегла у себе грошові кошти, які повинна була сплачувати за користування землею. На думку позивача, таке користування земельною ділянкою без оформленого права оренди призвело до недоотримання територіальною громадою доходів у вигляді орендної плати, а тому наявні підстави для застосування положень статті 1212 ЦК України та стягнення з відповідачки безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, розрахованої за період фактичного користування земельною ділянкою.

У зв`язку із наведеним Обухівська міська рада Київської області просила суд стягнути з відповідачки безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою, а також понесені судові витрати.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року задоволено позов Обухівської міської ради Київської області.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь Обухівської міської ради Київської області 200 092,81 грн безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою, 15 649,36 грн суми відсотків за користування чужими грошовими коштами, 59 095,81 грн інфляційних нарахувань, а всього 274 837,98 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Обухівської міської ради Київської області судові витрати за сплату судового збору за подачу позову у розмірі 3 297,90 грн.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Стельникович С. А. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просив скасувати рішення та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив про те, що суд не надав належної оцінки наявному у матеріалах справи договору оренди земельної ділянки № 6 від 21 лютого 2006 року, а також безпідставно не врахував обставини, пов`язані з оформленням права користування земельною ділянкою після смерті первісного орендаря. Вказував, що ним вживалися заходи для належного оформлення земельно-правових відносин, однак листом Обухівської міської ради від 13 жовтня 2021 року відповідачці було відмовлено в укладенні договору оренди у зв`язку з необхідністю визначення іншого співвласника об`єкта нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці.

На думку представника, за таких обставин, відсутність оформленого права користування земельною ділянкою не може розцінюватися як наслідок його недобросовісної поведінки чи ухилення від оформлення відповідних правовідносин, оскільки саме орган місцевого самоврядування визнав неможливим укладення договору оренди до вирішення питання щодо кола співвласників нерухомого майна.

Крім того, зазначав, що суд першої інстанції не врахував наявність іншого співвласника спірного нерухомого майна та не перевірив питання належного суб`єктного складу учасників справи. На його переконання, покладення обов`язку зі сплати всієї суми безпідставно збережених коштів виключно на нього не відповідає фактичним обставинам справи та не узгоджується з правовою природою спірних правовідносин.

Також вказував на недоведеність фактичного користування ним усією земельною ділянкою у заявлений позивачем період, неналежність та недостатність доказів на підтвердження розміру заявлених до стягнення коштів, а також на те, що суд першої інстанції залишив поза увагою докази, подані стороною відповідача, та не надав їм належної правової оцінки.

Крім того, під час апеляційного провадження представником відповідача подано клопотання про долучення до матеріалів справи нових доказів, а саме: копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 лютого 2026 року, копії протоколу судового засідання у справі № 372/5843/25, копії ухвали Обухівського районного суду Київської області від 20 березня 2026 року у справі № 372/5843/25 про закриття провадження у справі, а також копій витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26 лютого 2026 року та від 06 березня 2026 року.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 11 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу та поданих під час апеляційного розгляду письмових поясненнях представник Обухівської міської ради Київської області Василюк В.М. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Зазначав, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному розумінні норм земельного та цивільного законодавства, а також не спростовують встановлених судом обставин щодо фактичного користування відповідачкою земельною ділянкою без належного оформлення правовстановлюючих документів.

Вказував, що договір оренди земельної ділянки від 21 лютого 2006 року, укладений між Обухівською міською радою та ОСОБА_2 , був укладений строком на п`ять років та припинив свою дію 16 березня 2011 року у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено. При цьому будь-яких доказів звернення орендаря із заявою про поновлення договору або вчинення інших дій, спрямованих на продовження його дії, матеріали справи не містять. Відтак, на переконання позивача, посилання апелянта на чинність зазначеного договору оренди є безпідставними. Крім того, представник позивача звертав увагу, що рішенням Обухівської міської ради від 16 грудня 2021 року земельну ділянку було передано в оренду саме відповідачці, що також свідчить про припинення дії попереднього договору оренди.

Також зазначав, що відповідачка, будучи власницею нежитлового приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованого на спірній земельній ділянці, у період з 17 грудня 2021 року по 30 червня 2025 року фактично користувалася земельною ділянкою комунальної власності без належним чином оформленого речового права та без сплати коштів за таке користування. На думку позивача, саме з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна у відповідачки виник обов`язок оформити право користування земельною ділянкою відповідно до вимог земельного законодавства та сплачувати платежі за її використання.

Представник позивача наголошував, що відповідно до положень статей 120, 125, 206 Земельного Кодексу України та статті 1212 ЦК України особа, яка фактично користується земельною ділянкою без оформлення прав на неї та без внесення плати за користування, є фактичним землекористувачем і зобов`язана повернути власнику земельної ділянки безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати, яку вона повинна була сплачувати за звичайних умов цивільного обороту. У зв`язку із цим вважав правильним застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України та сталоъ практики Верховного Суду щодо стягнення безпідставно збережених коштів за фактичне користування земельними ділянками комунальної власності.

Окремо зазначав, що доводи апеляційної скарги щодо наявності іншого співвласника спірного нерухомого майна не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки у спірний період право власності на нежитлове приміщення було зареєстроване саме за ОСОБА_1 , а державна реєстрація права власності за ОСОБА_3 на 1/2 частку вказаного майна була проведена лише 06 березня 2026 року. З огляду на це позивач вважав обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що саме відповідачка є належним відповідачем у даній справі та особою, з якої підлягають стягненню безпідставно збережені кошти.

Крім того, у поданих поясненнях представник позивача підтримав висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення з відповідачки не лише безпідставно збережених коштів, а й інфляційних втрат та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України, посилаючись на те, що відповідачка тривалий час безпідставно користувалася земельною ділянкою та не виконувала обов`язку щодо внесення плати за її використання.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник, адвокат Стельникович С. А., підтримали апеляційну скаргу та просили задовольнити.

Представник Обухівської міської ради Київської області Василюк В.М. заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, а рішення без змін.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 25 квітня 2003 року між Обухівським районним споживчим товариством та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 112).

21 лютого 2006 року між Обухівською міською радою Київської області та ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,0500 га, кадастровий номер 3223110100:01:028:0023, яка розташована за вказаною адресою під існуючим об`єктом нерухомого майна. Договір було укладено строком на п`ять років та зареєстровано 16 березня 2006 року за № 0019 (т. 1, а. с. 100 - 104).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер (т. 1, а. с. 114).

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 05 лютого 2015 року у справі № 372/450/13 нежитлове приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » загальною площею 456,8 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 106 - 110).

12 листопада 2018 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на зазначене нежитлове приміщення (т. 1, а. с 9).

16 грудня 2021 року Обухівською міською радою Київської області прийнято рішення № 477/171-18-VІІІ про передачу ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки площею 0,0500 га з кадастровим номером 3223110100:01:028:0023 (т. 1, а. с. 73 - 74).

Разом з тим, як установив суд першої інстанції, речове право оренди на зазначену земельну ділянку відповідачкою у встановленому законом порядку зареєстровано не було, договір оренди земельної ділянки не укладено, а плата за користування земельною ділянкою за період з 17 грудня 2021 року по 30 червня 2025 року до бюджету територіальної громади не надходила.

Згідно з наданими позивачем розрахунками розмір безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою за вказаний період становить 200 092 грн 81 коп, інфляційні втрати 59 095 грн 81 коп., а три проценти річних 15 649 грн 36 коп.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка, будучи власницею розташованого на спірній земельній ділянці об`єкта нерухомого майна, фактично користувалася земельною ділянкою комунальної власності без належним чином оформленого права користування нею та без внесення плати за таке користування.

Суд виходив з того, що після припинення дії договору оренди земельної ділянки від 21 лютого 2006 року право користування земельною ділянкою відповідачкою у встановленому законом порядку оформлено не було, договір оренди не укладено, а державна реєстрація речового права на земельну ділянку відсутня.

Встановивши, що у спірний період відповідачка фактично використовувала земельну ділянку комунальної власності для обслуговування належного їй нерухомого майна та не сплачувала кошти за таке користування, суд дійшов висновку про виникнення між сторонами кондикційних правовідносин, врегульованих положеннями статті 1212 ЦК України.

При цьому суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка за рахунок територіальної громади без достатньої правової підстави зберегла у себе кошти, які повинна була сплачувати як плату за користування земельною ділянкою, а тому наявні правові підстави для їх стягнення на користь позивача.

Також суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачки інфляційних втрат та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання.

За таких обставин суд першої інстанції визнав позовні вимоги обґрунтованими та задовольнив їх у повному обсязі.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Щодо прийняття нових доказів.

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 356 ЦПК України, апеляційна скарга може містити нові докази за умови обґрунтування неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від особи, яка їх подає.

Згідно з частиною другою статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не обмежений у праві прийняти нові докази у разі встановлення, що їх неподання до суду першої інстанції було зумовлено об`єктивними причинами, а такі докази мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Під час апеляційного розгляду представником відповідача заявлено клопотання про долучення до матеріалів справи нових доказів, а саме: копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 лютого 2026 року, копії протоколу судового засідання у справі № 372/5843/25, копії ухвали Обухівського районного суду Київської області від 20 березня 2026 року у справі № 372/5843/25 про закриття провадження у справі, а також копій витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26 лютого 2026 року та від 06 березня 2026 року.

Разом з тим, колегія суддів не вбачає підстав для прийняття зазначених доказів, оскільки відповідачка та її представник брали участь у розгляді справи судом першої інстанції, були належним чином обізнані про предмет та підстави позову, користувалися всіма процесуальними правами, передбаченими цивільним процесуальним законодавством, та не були позбавлені можливості заявити відповідні клопотання про витребування або подання доказів під час розгляду справи судом першої інстанції.

При цьому, представником відповідача не наведено належних та допустимих доказів існування об`єктивних обставин, які б унеможливлювали подання зазначених доказів до суду першої інстанції, а також не доведено наявності виняткових випадків, передбачених статтею 367 ЦПК України.

За таких обставин,колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав для прийняття зазначених доказів та врахування їх під час апеляційного перегляду справи.

Предметом спору у даній справі є стягнення з ОСОБА_1 безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою комунальної власності на підставі статті 1212 ЦК України.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до положень статті 80 ЗК України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

За змістом статей 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.

Відповідно до частини першої-другої статті 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка.

Плата за землю справляється відповідно до закону.

Обов`язки землекористувачів визначені змістом статті 96 ЗК України.

Згідно з пунктом в) частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Частиною першою статті 93 ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння

і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України «Про оренду землі» визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. При цьому орендна плата справляється у грошовій формі.

У пункті 289.1 статті 289 ПК України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу:

не може бути меншою за розмір земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки; для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено, - у розмірі не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області; не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки (пункт 288.5 статті 288 ПК України).

Відтак, законодавцем встановлено граничний розмір річної орендної плати земельної ділянки у спірний період (березень-грудень 2019 року) у розмірі 12%.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до частини першої-другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17).

За змістом частини першої статті 1213 ЦК України саме набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.

Кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Отже, кондикційний позов має відносний характер. Суб`єктами зобов`язань, що виникають у результаті набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, виступають: боржник - особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого); кредитор (потерпілий) - особа, за чий рахунок інша особа (боржник) набула майно або зберегла його у себе.

Сутність зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/1531/18).

Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року у справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).

Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадок, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

Наведене у своїй сукупності свідчить, що кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Аналіз вищезазначеного дає підстави для висновку, що, у випадку використання земельної ділянки комунальної власності без оформлення договору оренди, власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію розміру неотриманої орендної плати за користування земельною ділянкою в порядку, визначеному статтею 1212 ЦК України.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Для кондикційних зобов`язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 ЦК України).

Вищезазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постановах: від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 201/2956/19 (провадження № 61-2105св20), від 05 липня 2022 року у справі № 641/8483/19 (провадження № 61-2720св21), від 29 березня 2023 року у справі № 643/8385/21 (провадження № 61-11290св22).

У спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України. Тобто в такому разі суд виходить з того, що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав заплатити за користування нею, отже, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі № 925/230/17).

У спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України. Тобто в такому разі суд виходить з того, що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав сплатити за користування нею, а тому зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі № 925/230/17).

Встановивши, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223110100:01:028:0023 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Обухова, право оренди на неї після припинення дії договору оренди від 21 лютого 2006 року у встановленому законом порядку оформлено не було, а ОСОБА_1 , будучи власницею розташованого на цій земельній ділянці нерухомого майна, фактично користувалася нею без належної правової підстави та без внесення плати за користування, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність між сторонами саме кондикційних правовідносин та обґрунтовано застосував до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за відсутності між сторонами договірних правовідносин щодо користування земельною ділянкою та за наявності факту її використання відповідачкою без оформленого речового права, Обухівська міська рада як власник земельної ділянки має право на стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі плати, яку відповідачка повинна була сплачувати за користування земельною ділянкою.

Разом з тим, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо неналежного визначення суб`єктного складу учасників спірних правовідносин, колегія суддів виходить із такого.

Як убачається з матеріалів справи, рішенням Апеляційного суду Київської області від 05 лютого 2015 року у справі № 372/450/13 нежитлове приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » загальною площею 456,8 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 106 - 110).

Після ухвалення зазначеного рішення, а саме 02 лютого 2017 року, ОСОБА_1 як співвласник та ОСОБА_3 як спадкоємець ОСОБА_2 звернулися до державного реєстратора з метою державної реєстрації права спільної сумісної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна. Однак рішенням державного реєстратора від 08 лютого 2017 року № 33753772 у проведенні державної реєстрації було відмовлено (т. 1, а. с. 127).

В подальшому, 12 листопада 2018 року державним реєстратором було проведено державну реєстрацію права власності на спірне нежитлове приміщення виключно за ОСОБА_1 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 05 лютого 2015 року, незважаючи на те, що зазначеним судовим рішенням встановлено режим спільної сумісної власності подружжя. У зв`язку із цим у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про власників спірного нерухомого майна були відображені не в повному обсязі (т. 1, а. с. 129).

При цьому, матеріалами справи підтверджується, що саме зазначені обставини стали підставою для відмови відповідачці в оформленні права користування земельною ділянкою.

Так, листом Виконавчого комітету Обухівської міської ради від 13 жовтня 2021 року № 3292 ОСОБА_1 було повідомлено про неможливість передачі в оренду земельної ділянки площею 0,0500 га, кадастровий номер 3223110100:01:028:0023, без визначення іншого співвласника нежитлового приміщення, розташованого на цій земельній ділянці (т. 1, а. с. 128).

Крім того, після смерті ОСОБА_2 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємці та співвласники неодноразово зверталися до державних реєстраторів з метою належного оформлення прав на спірне нерухоме майно, однак їм неодноразово відмовлялося у вчиненні відповідних реєстраційних дій.

З матеріалів справи убачається, що відповідно до актуальних відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину зареєстровано право власності на 1/2 частку спірного нежитлового приміщення, тоді як ОСОБА_1 належить інша 1/2 частка цього майна як майно, набуте у шлюбі та визнане спільною сумісною власністю рішенням Апеляційного суду Київської області від 05 лютого 2015 року.

Колегія суддів враховує, що під час апеляційного перегляду виникли обґрунтовані сумніви щодо того, чи саме дії позивача не стали однією з причин виникнення спірних правовідносин, оскільки Обухівська міська рада, визнаючи наявність іншого співвласника нерухомого майна, фактично відмовила відповідачці в укладенні договору оренди земельної ділянки.

Водночас, колегія суддів також бере до уваги пояснення представника позивача, надані під час апеляційного розгляду, відповідно до яких активні дії щодо усунення недоліків державної реєстрації та оформлення прав іншого співвласника були розпочаті відповідачкою лише після звернення позивача до суду з даним позовом, що обґрунтовано ставить під сумнів добросовісність поведінки відповідачки щодо належного оформлення земельно-правових відносин.

Відповідно до частин першої та другої статті 120 ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно з частиною шостою статті 120 ЗК України укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Отже, після укладення договору купівлі-продажу нежитлової будівлі і державної реєстрації нотаріусом прав власності на неї у відповідача, як покупця, могло б виникнути право користування земельною ділянкою, на якій розташована вказана нежитлова будівля. Незважаючи на те, що нежитлова будівля не може бути відокремлена від земельної ділянки, на якій вона розташована, вказаними положеннями закону було врегульовано правовий режим нерухомого майна і правовий режим земельних ділянок, на яких воно розташовано, а отже, користувач земельної ділянки зобов`язаний сплачувати за користування нею певну плату, що відповідає положенням статті 206 ЗК України, та оформити право користування земельною ділянкою.

Вищевикладене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 644/3932/18-ц (провадження № 61-6606св20) та від 02 липня 2024 року у справі № 644/8837/19 (провадження № 61-12714св23).

Як зауважено Великою Палатою Верховного Суду у змісті постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомо ще за часів Давнього Риму (superficies solo cedit - будівництво приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він передбачений як потребами обороту, так і загалом самої природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктах нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Вищезазначене дає підстави для висновку, що власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто, крім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, інакше вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Отже, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій знаходиться цей об`єкт, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на її території будівлі або споруди, особа, яка придбала такий об`єкт, стає фактичним користувачем цієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна, а відносини з фактичним користуванням земельною ділянкою без оформлення права на цю ділянку (без укладення) договору оренди тощо та недотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом умовними.

Подібні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наводив правовий висновок, відповідно до якого у разі користування сформованою земельною ділянкою комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору власник такої земельної ділянки може захистити своє право на компенсацію йому недоотриманої орендної плати у порядку статті 1212 ЦК України (постанови Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 905/1680/20, від 09 лютого 2022 року в справі № 910/8770/19).

Водночас у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 646/4738/19 наведено правовий висновок щодо застосування положень статті 1212 ЦК України, згідно з яким необхідність встановлення сформованості земельної ділянки як об`єкта оренди, визначення її меж, кадастрового номера, внесення інформації до Державного земельного кадастру не є обов`язковим та взагалі залежить від конкретних обставин справи.

Наведені положення законодавства та правові висновки Верховного Суду дають підстави для висновку, що власник об`єкта нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці комунальної власності, до моменту оформлення права користування такою земельною ділянкою є її фактичним користувачем та зобов`язаний відшкодувати власнику земельної ділянки безпідставно збережені кошти у розмірі плати, яку він повинен був сплачувати за користування нею.

Разом з тим, зі встановлених у справі обставин убачається, що нежитлове приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » загальною площею 456,8 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , у спірний період не перебувало у виключній власності ОСОБА_1 , а належало на праві спільної власності двом особам.

Так, рішенням Апеляційного суду Київської області від 05 лютого 2015 року встановлено, що вказаний об`єкт нерухомого майна є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а після смерті останнього право власності на відповідну частку нерухомого майна перейшло до спадкоємця, ОСОБА_3 , що підтверджується наявними у справі доказами та актуальними відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Колегія суддів також враховує, що саме наявність іншого співвласника нерухомого майна стала підставою для відмови Обухівської міської ради у передачі відповідачці земельної ділянки в оренду, про що прямо зазначено у листі від 13 жовтня 2021 року № 3292.

Водночас зазначені обставини не звільняють відповідачку від обов`язку сплачувати плату за фактичне користування земельною ділянкою, оскільки, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній об`єкта нерухомості (superficies solo cedit), використання належного їй нерухомого майна є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій воно розташоване.

Разом із тим, суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про наявність підстав для застосування положень статті 1212 ЦК України та задоволення позову, не врахував, що спірне нерухоме майно перебувало у спільній власності кількох осіб, а відтак не визначив обсяг відповідальності кожного із співвласників за користування земельною ділянкою.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню лише в межах частки відповідальності ОСОБА_1 як співвласника нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, а тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення розміру безпідставно збережених коштів, що підлягають стягненню з відповідачки.

Як уже було зазначено колегією суддів, відповідно до пункту «в» частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Відповідно до підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю є обов`язковим платежем у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Згідно з підпунктами 14.1.72 та 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельний податок є обов`язковим платежем, що справляється із власників земельних ділянок та постійних землекористувачів, а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності, обов`язковим платежем, який орендар вносить орендодавцю за користування земельною ділянкою.

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є регульованою ціною, а її розмір визначається відповідно до законодавства (підпункти 14.1.125, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14, пункт 288.5 статті 288 ПК України).

Відповідно до пункту 289.1 статті 289 ПК України для визначення розміру земельного податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 905/1680/20 зазначила, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Аналіз наведених норм права та встановлених у справі обставин дає підстави для висновку, що суд першої інстанції правильно визначив правову природу спірних правовідносин та обґрунтовано застосував до них положення статті 1212 ЦК України.

Разом з тим, суд першої інстанції не врахував, що спірний об`єкт нерухомого майна у спірний період перебував у спільній власності двох осіб, а тому не перевірив питання щодо обсягу користування земельною ділянкою кожним із співвласників та помилково поклав обов`язок зі сплати всієї суми безпідставно збережених коштів виключно на ОСОБА_1 .

Як убачається з матеріалів справи, розмір безпідставно збережених коштів був визначений позивачем виходячи з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, площі земельної ділянки та встановленої рішеннями органу місцевого самоврядування ставки орендної плати.

Водночас, враховуючи встановлені під час апеляційного перегляду обставини щодо наявності іншого співвласника нерухомого майна, колегія суддів доходить висновку, що стягнення безпідставно збережених коштів має здійснюватися пропорційно частці відповідачки у праві власності на нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці.

За таких обставин, оскільки ОСОБА_1 належить 1/2 частка у праві власності на спірне нерухоме майно, з неї на користь Обухівської міської ради Київської області підлягають стягненню безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою у розмірі 100 046 грн 40 коп.

Отже, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині розміру коштів, що підлягають стягненню з відповідачки.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що позов підлягає задоволенню лише в межах частки відповідальності ОСОБА_1 як одного із співвласників нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці.

Разом з тим, колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та процентів за користування грошовими коштами.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Аналіз наведених положень закону свідчить, що підставою для застосування наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України, є наявність існуючого та простроченого грошового зобов`язання, строк виконання якого настав, а боржник не виконав його у встановлений законом або договором строк.

У даній справі спірні правовідносини виникли з підстав безпідставного збереження відповідачкою коштів за користування земельною ділянкою комунальної власності без належного оформлення правовстановлюючих документів, тобто регулюються положеннями глави 83 ЦК України.

Як встановлено колегією суддів, право позивача на стягнення коштів виникло саме внаслідок встановлення судом факту безпідставного збереження відповідачкою грошових коштів та визначення їх розміру. До ухвалення судового рішення між сторонами існував спір щодо самого факту виникнення зобов`язання, його правової природи, розміру та суб`єктного складу учасників спірних правовідносин.

Отже, до моменту встановлення судом факту безпідставного збереження коштів та визначення їх розміру у відповідачки не існувало простроченого грошового зобов`язання у розумінні статті 625 ЦК України, а тому відсутні правові підстави для нарахування інфляційних втрат та процентів за користування грошовими коштами.

За таких обставин,колегія суддів доходить висновку, що заявлені позивачем вимоги про стягнення інфляційних втрат та процентів за користування коштами є передчасними та не підлягають задоволенню.

Відтак, рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та процентів за користування коштами підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Надаючи оцінку іншим доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить із такого.

Посилання представника відповідачкина те, що відсутність оформленого права користування земельною ділянкою не може бути поставлена йому у провину, оскільки Обухівською міською радою було відмовлено в укладенні договору оренди через необхідність визначення іншого співвласника нерухомого майна, колегія суддів бере до уваги, однак не вважає такими, що виключають обов`язок відповідачки сплачувати кошти за фактичне користування земельною ділянкою.

Як було встановлено під час апеляційного перегляду справи, відповідачка дійсно зверталася до органу місцевого самоврядування з питання оформлення права користування земельною ділянкою та отримала відмову у зв`язку з невизначеністю правового статусу іншого співвласника нерухомого майна. Водночас, наведені обставини не спростовують факту користування земельною ділянкою та не звільняють власника нерухомого майна від обов`язку компенсувати власнику земельної ділянки кошти, які останній недоотримав унаслідок такого користування.

При цьому, колегія суддів також враховує, що, як було встановлено під час апеляційного розгляду та підтверджено поясненнями представника позивача, активні дії щодо усунення недоліків державної реєстрації прав та оформлення прав іншого співвласника нерухомого майна були розпочаті відповідачкою лише після звернення позивача до суду з даним позовом, що не свідчить про належне та своєчасне вжиття нею всіх залежних від неї заходів для оформлення земельно-правових відносин.

Доводи апеляційної скарги щодо недоведеності фактичного користування відповідачкою земельною ділянкою також не заслуговують на увагу, оскільки матеріалами справи підтверджено, що спірна земельна ділянка є сформованою, має кадастровий номер та використовується для обслуговування належного відповідачці та іншому співвласнику об`єкта нерухомого майна. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, сам факт володіння та користування таким об`єктом нерухомості свідчить про фактичне користування земельною ділянкою, на якій він розташований.

Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо недоведеності розміру безпідставно збережених коштів, оскільки розрахунок позивача здійснено на підставі нормативної грошової оцінки земельної ділянки та ставок орендної плати, визначених відповідними рішеннями органу місцевого самоврядування, а належних та допустимих доказів неправильності такого розрахунку відповідачкою не надано.

Посилання представника відповідачана те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки поданим відповідачкою доказам, саме по собі не свідчить про неправильність вирішення спору, оскільки незгода сторони з оцінкою доказів не є підставою для скасування судового рішення за умови, що судом встановлено всі юридично значимі обставини справи та надано їм належну правову оцінку.

Отже, доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для застосування положень статті 1212 ЦК України та звільнення відповідачки від обов`язку сплати коштів за фактичне користування земельною ділянкою є необґрунтованими, однак колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги лише в частині неправильного визначення судом першої інстанції суб`єктного складу учасників спірних правовідносин та, як наслідок, обсягу відповідальності відповідачки.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч.1 ст.376 ЦПК України є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно визначив правову природу спірних правовідносин та обґрунтовано застосував до них положення статті 1212 ЦК України, однак не врахував обставини щодо наявності іншого співвласника спірного нерухомого майна, що призвело до неправильного визначення обсягу відповідальності відповідачки за фактичне користування земельною ділянкою.

Крім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачки інфляційних втрат та процентів за користування коштами, оскільки у спірних правовідносинах обов`язок з повернення безпідставно збережених коштів виникає після встановлення судом факту їх безпідставного збереження та визначення розміру такого зобов`язання, а тому заявлені позивачем вимоги в цій частині є передчасними.

Отже, апеляційна скарга адвоката Стельниковича Сергія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення процентів за користування коштами та інфляційних нарахувань підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Як встановлено колегією суддів, за результатами апеляційного перегляду позовні вимоги підлягають задоволенню частково у розмірі 100 046 грн 40 коп., що становить 36 % від загального розміру заявлених позовних вимог (274 837 грн 98 коп.).

Враховуючи наведене, з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню судовий збір, сплачений при зверненні до суду першої інстанції, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, у сумі 1 187 грн 28 коп. (3 298 грн ? 36 %).

Водночас, оскільки апеляційну скаргу задоволено частково, з позивача на користь відповідачки підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги пропорційно до розміру відхилених позовних вимог, а саме у сумі 3 166 грн 08 коп. (4 947 грн ? 64 %).

Відповідно до частин першої та десятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При частковому задоволенні позову суд може покласти на сторону, на яку припадає більша сума судових витрат, обов`язок сплатити різницю іншій стороні, звільнивши сторони від обов`язку здійснювати взаємні платежі в іншій частині.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне здійснити взаємозалік судових витрат, унаслідок чого з Обухівської міської ради Київської області на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 978 грн 80 коп. (3 166 грн 08 коп. - 1 187 грн 28 коп.).

За таких обставин рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року в частині розподілу судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення, яким слід стягнути з Обухівської міської ради Київської області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 978 грн 80 коп.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Стельниковича Сергія Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою змінити, викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У зв`язку з чим, абзац другий резолютивної частини рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року викласти в такій редакції.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Обухівської міської ради Київської області (вул. Київська 10, м. Обухів, Київська область, 08700 ЄДРПОУ 35161650) 100 046 (сто тисяч сорок шість) грн 40 коп безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог щодо стягнення відсотків за користування коштами та інфляційних нарахувань скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 березня 2026 року в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Стягнути з Обухівської міської ради Київської області (вул. Київська 10, м. Обухів, Київська область, 08700 ЄДРПОУ 35161650) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати по сплаті судового збору у розмірі 1978 (одна тисяча дев`ятсот сімдесят вісім) грн 08 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 08 липня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура