Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №208/4648/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5119/26 Справа № 208/4648/25 Суддя у 1-й інстанції - Гречана В. Г. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 69

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Петешенкової М.Ю.,

суддів – Городничої В.С., Макарова М.О.,

при секретарі - Карпенко М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на заочне рішення Заводського районного суду міста Кам`янського від 18 лютого 2026 року у складі судді Гречаної В.Г.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування Смілянської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом посилаючись на те, що з 25 жовтня 2003 року перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який на підставі рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 27 грудня 2013 року був розірваний. Від шлюбу мають неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивач зазначає, що з жовтня 2019 року донька проживає разом з ним та перебуває на його утриманні, оскільки відповідач створила нову сім`ю, народила дитину, та припинила займатися вихованням їх доньки, але сплачувала аліменти на її утримання, оскільки після17 січня 2022 року вона знаходилась у відпустці по догляду за дитиною, аліменти з неї не утримувались, жодної допомоги на утримання доньки з того часу не надходило.

Оскільки він на протязі декількох років самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину віком до 18 років, без будь-якої допомоги та участі матері та має право на відстрочку від призову до досягнення дитиною 18 років, так як дитина не може залишитись без догляду та виховання до 18 років, позивач вимушений звернутися до суду та просити встановити факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Заочним рішенням Заводського районного суду міста Кам`янського від 18 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано відсутністю правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими докази й матеріали справи не містять, що відповідач позбавлена батьківських прав відносно дитини, а також відсутні інші докази, що остання не здатна їх виконувати в силу об`єктивних обставин, фактично сторони у цій справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) позивача, що свідчить про відсутність спору між сторонами у даній справі, а тому заявлені вимоги позову є необґрунтовані.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішенням про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції невірно встановлено обставини справи, що мають значення для справи, що призвело до необґрунтованого висновку суду про відмову у задоволенні позову. Вказує, що підставою позову є встановлення факту перебування неповнолітньої доньки на його утриманні для оформлення в установленому порядку, відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, що передбачено пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки дитина перебуває на його повному утриманні, на підтвердження чого надані належні та допустимі докази у справі. Крім того, вказує, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин практику Верховного Суду, яка є обов`язковою під час розгляду справи.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.

Судом встановлено, що з 25 жовтня 2003 року сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який на підставі рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 27 грудня 2013 року був розірваний. Від шлюбу мають неповнолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 грудня 2019 року з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання дітей ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у розмірі 1/3 частини від усіх видів її заробітку щомісячно.

Відповідно до довідки про підтвердження місця роботи ОСОБА_6 , виданої КП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Покровської міської ради Донецької області від 28 березня 2025 року № 01, остання працювала на посаді сестри медичної загальної практики-сімейної медицини амбулаторії № 2 Покровської міської ради Донецької області з 01 січня 2012 року по 09 серпня 2024 року. Знаходилась у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 17 січня 2022 року до дати звільнення. За період відпустки по догляду за дитиною заробітна плата не нараховувалась, аліменти не стягувались. При звільненні була нарахована грошова компенсація за невикористані дні відпустки та утриманні аліменти в розмірі 3772,14 грн.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Покровської міської ради Донецької області від 2020 року №44 про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 та неповнолітньої ОСОБА_5 , вирішено визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та неповнолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з батьком ОСОБА_1 .

Згідно довідки від 22 серпня 2024 року №7104-5003412811 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ; фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідно до довідки від 24 березня 2025 року №7104-5003639219 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ; фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 .

Згідно характеристики ОСОБА_3 , учениці 9-Б классу Смілянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 10 Смілянської міської ради Черкаської області від 27 березня 2025 року, дитина навчається у даній школі з 15 січня 2025 року. Батько дівчини ОСОБА_1 відповідально ставиться до виховання доньки.

Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов від 13 серпня 2025 року, комісією у складі начальника служби у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради, головного спеціаліста служби у справах дітей проведено обстеження умов проживання за адресою: АДРЕСА_2 , для дитини мається окреме спальне місце, письмовий стіл, ноутбук, одяг по сезону, продукти харчування. Згідно наданих заяв сусідів, ОСОБА_1 одноосібно виховує доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно із частиною першої статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема перебування фізичної особи на утриманні.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до частин першої-третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Лише у тому випадку, коли той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Тоді суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, що встановлено у статті 159 СК України.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Метою звернення до суду з позовом про встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки у даній справі, є уникнення позивачем призову на військову службу.

Так, відповідно до абз. 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову навійськову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України.

Згідно з абзацем 1 частини п`ятої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

В умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.

Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.

У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків (постанова Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23).

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, з яким погоджується колегія суддів, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами й матеріали справи не містять, що відповідач позбавлена батьківських прав відносно дитини, а також відсутні інші докази, що остання не здатна їх виконувати в силу об`єктивних обставин, фактично сторони у цій справі намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) позивача, що свідчить про відсутність спору між сторонами у даній справі, а тому заявлені вимоги позову є необґрунтовані.

Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Аргументи апеляційної скарги про те, що підставою позову є встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на його утриманні для оформлення в установленому порядку, відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, що передбачено пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки дитина перебуває на його повному утриманні, на підтвердження чого надані належні та допустимі докази у справі, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки позов у даній справі поданий не в інтересах дитини, а в інтересах скаржника, який намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин практику Верховного Суду, яка є обов`язковою під час розгляду справи, є безпідставними, оскільки висновки суду першої інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду та застосовані під час розгляду даної справи.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Заводського районного суду міста Кам`янського від 18 лютого 2026 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 30 червня 2026 року

Повний текст судового рішення складено 09 липня 2026 року.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

М.О. Макаров