Рішення від 08 липня 2026 р. у справі №240/402/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2026 року м. Житомир справа № 240/402/26

категорія 106030200

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовною заявою, в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та щодо невиплати компенсації втрати частини доходу за час затримки виплати індексації;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 348 днів затримки повного розрахунку при звільненні за період з 03.02.2022 по 19.01.2023 включно, обчислений шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати розрахунку при звільненні;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення 491734,17 грн за весь час затримки виплати - за період з 29.01.2020 по день фактичної виплати 24.12.2025.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 09.01.2026 вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання (у письмовому провадженні).

У відзиві на позовну заяву, поданому до суду 02.02.2026, відповідач зазначив, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 31.03.2025 у справі № 240/33915/23 право позивача на отримання середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 06.02.2022 по 27.11.2023 вже було захищене судом. Крім того, заявлена позивачем дата початку розрахунку 03.02.2022 передує даті виключення зі списків частини, що робить нарахування безпідставним. Відповідач наголошує на застосуванні принципу співмірності при визначенні розміру компенсації, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23. Щодо компенсації втрати частини доходу відповідач зазначає, що позивач замість заяви подав адвокатський запит, який не є належним способом реалізації матеріального права. Також відповідач стверджує, що оскільки військова частина НОМЕР_1 не приймала рішення про відмову, право позивача на захист у судовому порядку є передчасним.

Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , яка перебуває на фінансовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_1 .

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 05.02.2022 № 30, ОСОБА_1 звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу з 05.02.2022.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 у справі № 240/29046/22 позов ОСОБА_1 задоволено, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок і доплату грошового забезпечення з 29.01.2020.

На виконання вказаного рішення суду відповідач 24.12.2025 виплатив позивачу грошове забезпечення у розмірі 491734,17 грн, що підтверджується банківською випискою.

Компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заборгованості, передбачена Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати", не нараховувалася та не виплачувалася.

Вважаючи бездіяльність щодо невиплати середнього заробітку та компенсації втрати частини доходу протиправною, позивач звернувся до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).

Згідно зі статтею 1-2, частиною 1 статті 9 Закону від 20.12.1991 № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (пункти 2-3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ).

Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008). Цим положенням визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та врегулювання питань, пов`язаних з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

У відповідності до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Однак Законом від 20.12.1991 № 2011-XII, як і Положенням № 1153/2008, правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 та багатьох інших.

Так, статтею 116 КЗпП України (в редакції станом на дату виключення позивача зі списків особового складу військової частини) на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Разом із тим судом установлено, що ще раніше, за іншим позовом того самого позивача до того самого відповідача, а саме у справі № 240/33915/23, Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 31.03.2025, яке набрало законної сили 17.09.2025, вирішив спір щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, пов`язаної з невиплатою іншої складової належних позивачу сум - заборгованості з індексації грошового забезпечення в розмірі 82370,83 грн, стягнутої на підставі рішення цього ж суду від 19.07.2023 у справі № 240/121/23 та фактично виплаченої позивачеві 28.11.2023.

Зазначеним рішенням у справі № 240/33915/23 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити позивачеві середній заробіток за період з 06.02.2022 по 18.07.2022 в сумі 55367,49 грн (з урахуванням застосованого судом принципу співмірності) та за період з 19.07.2022 по 27.11.2023 включно, у межах установленого статтею 117 Кодексу законів про працю України шестимісячного строку, в сумі 263716,16 грн, - тобто фактично за весь період з 06.02.2022 (наступного дня після виключення позивача зі списків особового складу) по 27.11.2023 (день, що передував дню фактичної виплати позивачеві заборгованості з індексації).

Порівнюючи період, за який позивач у цій справі просить стягнути середній заробіток, - з 03.02.2022 по 19.01.2023 включно (348 днів, за розрахунком позивача), - з періодом, право на отримання середнього заробітку за який уже встановлено та захищено рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 31.03.2025 у справі № 240/33915/23 (з 06.02.2022 по 27.11.2023), суд доходить висновку, що заявлений у цій справі період повністю поглинається (охоплюється) періодом, який уже був предметом судового розгляду та вирішення в межах іншої, раніше розглянутої судом справи за участю тих самих сторін. Кожен календарний день із заявлених позивачем 03.02.2022 по 19.01.2023, за винятком трьох днів з 3 по 05.02.2022, що передують самому звільненню позивача, про що йтиметься нижче, уже був врахований судом при визначенні розміру середнього заробітку, присудженого позивачеві остаточним рішенням у справі № 240/33915/23.

За таких обставин суд звертає особливу увагу на те, що позивач ще в грудні 2023 року, звертаючись до суду з позовом у справі № 240/33915/23, самостійно, на власний розсуд, у порядку реалізації наданого йому статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України права на судовий захист, визначив предмет та підстави цього позову, обмеживши їх виключно фактом невиплати йому в день звільнення заборгованості з індексації грошового забезпечення та відповідно пов`язавши період нарахування середнього заробітку з датою фактичної виплати саме цієї заборгованості - 28.11.2023.

При цьому позивач станом на дату звернення із зазначеним позовом, а тим більше станом на дату ухвалення в цій справі рішення суду першої інстанції (31.03.2025) та станом на дату набрання цим рішенням законної сили (17.09.2025), достеменно знав і не міг не знати про існування рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 у справі № 240/29046/22, яким на користь саме позивача було встановлено право на отримання грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 05.02.2022.

Позивач, будучи обізнаним про існування невиконаного на момент звернення до суду в грудні 2023 року, а також протягом усього часу розгляду справи № 240/33915/23 аж до вересня 2025 року, судового рішення про стягнення додаткової, ще не сплаченої йому суми грошового забезпечення, не вжив жодних заходів для з`ясування того, чи здійснено з ним повний та остаточний розрахунок за всіма без винятку належними йому на день звільнення сумами, чи залишаються ще невиплаченими будь-які інші суми, зокрема встановлені рішенням у справі № 240/29046/22.

Позивач не повідомив суд, який розглядав справу № 240/33915/23, про існування цієї, іншої, непогашеної заборгованості, не заявляв клопотань про врахування цієї обставини при визначенні періоду затримки повного розрахунку, а отже, не надав суду можливості врахувати при визначенні розміру та періоду стягнення середнього заробітку в тій справі дійсний, повний обсяг заборгованості відповідача перед ним станом на момент розгляду цієї справи.

Таким чином, звертаючись до суду з позовом у справі № 240/33915/23 та обмежуючи предмет цього позову лише невиплаченою індексацією, позивач самостійно, на власний розсуд, визначив обсяг судового захисту, якого він бажає отримати щодо порушеного відповідачем обов`язку провести з ним повний розрахунок при звільненні, і тим самим самостійно розпорядився належним йому суб`єктивним правом на стягнення середнього заробітку за час затримки такого розрахунку, не пов`язавши поняття "дня фактичного розрахунку" у розумінні статті 117 Кодексу законів про працю України з дійсним днем погашення абсолютно всієї заборгованості відповідача перед ним, а лише з днем погашення однієї з її складових. Наслідки такого свідомого, самостійного визначення обсягу позовних вимог відповідно до частини першої статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України покладаються саме на позивача, який реалізував своє право на власний розсуд і не може перекладати на відповідача чи на суд негативні для себе наслідки того, що обраний ним спосіб і обсяг захисту виявився неповним з огляду на обставини, які самому позивачу були відомі заздалегідь.

Суд наголошує, що передбачений статтею 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця не породжує стільки самостійних, відокремлених прав вимоги, скільки існує окремих складових частин заборгованості перед звільненим працівником, а є єдиним обов`язком, похідним від єдиного триваючого правопорушення - невиплати в день звільнення абсолютно всіх належних працівникові сум, - яке припиняється лише в день, коли з працівником проведено остаточний і повний розрахунок за всіма без винятку належними йому сумами.

За таких умов позивач, реалізувавши своє право на судовий захист щодо стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні в межах справи № 240/33915/23 та отримавши в цій справі остаточне судове рішення, яким визначено конкретний, обчислений судом розмір такого відшкодування за період з 06.02.2022 по 27.11.2023, вичерпав можливість повторного звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за цей самий (чи такий, що повністю в ньому міститься) період, обґрунтовуючи таку вимогу посиланням на іншу, окрему складову невиплаченої йому заборгованості, оскільки й перша, і друга вимоги за своєю правовою природою є реалізацією того самого суб`єктивного права, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, щодо того самого об`єкта захисту - належного позивачу відшкодування за час затримки повного розрахунку при звільненні за той самий календарний період.

Задоволення позовних вимог у межах цієї справи в частині, що стосується періоду з 06.02.2022 по 19.01.2023 включно, тобто в межах уже вирішеного судом періоду затримки, означало б повторне стягнення з відповідача на користь позивача компенсації за один і той самий період прострочення виконання одного й того самого обов`язку, що прямо суперечить компенсаційній, а не каральній природі відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, на що неодноразово звертали увагу Велика Палата Верховного Суду в постановах від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 та від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23.

Подвійне стягнення відшкодування за той самий період прострочення виконання того самого обов`язку є неприпустимим незалежно від того, скільки саме окремих складових частин заборгованості роботодавця перед звільненим працівником залишалося невиплаченим протягом відповідного періоду, оскільки розмір належного працівникові відшкодування, обчислений на підставі Порядку № 100 виходячи із середньоденного заробітку, жодним чином не залежить від кількості таких складових, а обчислюється єдиним чином за весь відповідний період.

За таких обставин суд не вбачає підстав для визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в межах заявленого в цій справі періоду, а також підстав для зобов`язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 348 днів за період з 03.02.2022 по 19.01.2023 включно, оскільки право позивача на отримання такого відшкодування за відповідний, охоплений заявленим періодом, проміжок часу вже реалізоване позивачем та захищене остаточним судовим рішенням в іншій справі за його ж позовом, а отже, позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159).

Згідно зі статтями 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата або грошове забезпечення (абзац другий частини другої статті 2 Закону № 2050-III).

Отже, дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі грошового забезпечення).

Згідно з п. 3 Порядку № 159 компенсації, зокрема, підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян.

Аналіз наведених нормативних актів дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі грошового забезпечення).

При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем грошового забезпечення, що носило триваючий характер.

Виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів.

За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений цей платіж і коли, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням.

Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер.

Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 18.11.2014 у справі № 21-518а14, від 11.07.2017 у справі № 21-2003а16, Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 у справі № 522/5664/17, від 21.06.2018 у справі № 523/1124/17, від 03.07.2018 у справі № 521/940/17, від 05.10.2018 у справі № 127/829/17, від 12.02.2019 у справі № 814/1428/18, від 08.08.2019 у справі № 638/19990/16-а.

Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 Закону № 2050-ІІІ, окремих положень Порядку № 159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.

Так, ч. 1 статті 2 Закону № 2050-ІІІ визначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

З урахуванням обставин цієї справи в їх сукупності суд дійшов висновку, що відповідач, не здійснивши нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення відповідно до рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 у справі № 240/29046/22, допустив протиправну бездіяльність.

Порушені права підлягають захисту шляхом визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів за час затримки виплати грошового забезпечення за рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 у справі № 240/29046/22, зобов`язання провести нарахування та виплату такої компенсації за період з 29.01.2020 по день фактичної виплати 24.12.2025.

Суд також вказує на те, що розрахунок компенсації належить до компетенції відповідного органу, такого як роботодавець, Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування чи інші установи залежно від джерела доходу.

Суд не є органом, уповноваженим здійснювати такі розрахунки, оскільки це виходить за межі його юрисдикції, яка обмежується розглядом спорів щодо виконання чи невиконання обов`язків суб`єктом владних повноважень.

Тобто суд не бере на себе функцію первинного розрахунку, а лише перевіряє законність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо виконання ним покладених на нього обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (частина перша статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України).

Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

У зв`язку з відсутністю документально підтверджених судових витрат питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись статтями 9, 77, 90, 242-246, 250, 255, 257-262, 295 КАС України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення за рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 у справі № 240/29046/22.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення за рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 28.02.2023 у справі № 240/29046/22 за період з 29.01.2020 по день фактичної виплати 24.12.2025.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.М. Леміщак

Повний текст складено: 09 липня 2026 р.

09.07.26