Вирок від 08 липня 2026 р. у справі №730/966/26 — Борзнянський районний суд Чернігівської області

БОРЗНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

16400, м. Борзна, Чернігівської обл., вул. Незалежності, буд. 4 тел.: 0 (4653)3-50-01

Справа №730/966/26

Провадження № 1-кп/730/63/2026

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" липня 2026 р. м.Борзна

Борзнянський районний суд Чернігівської області у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

з участю секретаря ОСОБА_2 ,

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Борзнянського районного суду Чернігівської області в м. Борзні кримінальне провадження, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за № 12026275520000021 від 08.06.2026, з обвинувальним актом від 22.06.2026 року, за обвинуваченням

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в с. Носелівка Борзнянського району Чернігівської області, з середньою освітою, розлученого, маючого на утриманні дитину 2012 року народження, не працюючого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 390-1 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Як установлено ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Судом встановлено, що постановою Борзнянського районного суду Чернігівської області від 07.01.2026 у справі № 730/9/26, що набрала законної сили 20.01.2026 ОСОБА_4 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 173-2 КУпАП, та, окрім накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на 5 діб, у відповідності до положень ст. 39-1 КУпАП його направлено для проходження програми для кривдників строком на 3 (три) місяці, у порядку передбаченої Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

29.01.2026 ОСОБА_4 отримав повідомлення від Борзнянської міської ради Чернігівської області, у якому зазначено про необхідність прибуття для проходження програми для кривдників 11.02.2026 року та одночасно роз`яснено наслідки неявки для проходження програми для кривдників, зокрема можливість притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 390-1 КК України.

Крім того, із вказаною постановою Борзнянського районного суду ОСОБА_4 додатково ознайомлено під підпис 06.03.2026, повідомлено про необхідність прибуття для проходження програми для кривдників та одночасно роз`яснено наслідки неявки для проходження програми для кривдників, зокрема можливість притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 390-1 КК України.

Однак, ОСОБА_4 , діючи умисно, за відсутності причин, які б перешкоджали виконанню ним встановленого постановою суду обов`язку проходження програми для кривдників, у період з 29.01.2026 по 22.06.2026 для проходження програми для кривдників до Борзнянської міської ради Чернігівської області не з`явився.

З огляду на викладене, ОСОБА_4 , будучи обізнаним про застосований до нього постановою суду обов`язок проходження програми для кривдників, маючи реальну можливість виконати встановлений обов`язок та пройти програму для кривдників, за відсутності поважних причин, умисно ухилився від проходження програми для кривдників, свідомо не виконавши обов`язок, застосований постановою Борзнянського районного суду Чернігівської області від 07.01.2026 у справі № 730/9/26.

Вказаних висновків суд дійшов з урахуванням пояснень обвинуваченого, який, будучи допитаним в судовому засіданні, свою вину у вчиненні кримінального правопорушення визнав повністю, надав показання, підтвердив обставини його вчинення, викладені в установочній частині вироку, зокрема, в частині часу, місця та способу.

Так, обвинувачений указав, що дійсно його було притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства щодо сина, який є малолітнім. Вказаною постановою його направлено для проходження програми для кривдників строком на 3 місяці. З постановою він був неодноразово обізнаний, оскільки йому її вручали. Однак, виконувати програму він не хотів, оскільки не убачав у цьому потреби. Коли його попереджали про відповідальність за ухилення від виконання програми, він гадав, що це жарти, та думав, якщо він не буде ходити, то все минеться, а про нього забудуть. Жодних поважних причин не проходити програм він не мав. Розуміє, що фактично свідомо ухилився від виконання програми. Коли працівники поліції його письмово попередили про можливість порушення кримінальної справи, він також це проігнорував, оскільки у нього були інші, важливіші, для нього справи.

Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення просив суд визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин вчинення цього кримінального правопорушення, оскільки повністю погоджується з встановленими обставинами.

Показання обвинуваченого в судовому засіданні послідовні і логічні, а тому не викликають сумнівів суду у правильності розуміння ним змісту обставин, добровільності та істинності його позиції.

Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК України, суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

У цьому випадку, повне визнання вини, не заперечення обвинуваченим фактичних обставин кримінального провадження та кваліфікації своїх дій, правильне розуміння та усвідомлення змісту обставин діяння, в якому він обвинувачується, правових наслідків розгляду за спрощеною процедурою, а також відсутність сумнівів у добровільності позиції щодо усвідомлення останнім цих обставин є передумовами для здійснення розгляду провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.

Відповідно, суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують його особу, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінального провадження та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 390-1 КК України, за обставин, встановлених судом.

З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, суд кваліфікує дії ОСОБА_4 за ст. 390-1 КК України, оскільки він умисно ухилився від проходження програми для кривдників особою, щодо якої такі заходи застосовані судом.

Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому, суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Обставин, що обтяжують та пом`якшують покарання обвинуваченому, судом не встановлено.

Так, у цій справі суд не визнає обставину, що пом`якшує покарання, яка зазначена в обвинувальному акті, як «щире каяття», оскільки її не було встановлено під час судового розгляду.

Щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23.12.2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).

Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне, визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанови ККС ВС від 22.03.2018 року у справі № 759/7784/15-к; від 09.10.2018 року у справі № 756/4830/17-к, у справі № 182/1539/19 від 23.12.2021).

Щире каяття - це не формальна вказівка, а відповідне ставлення до скоєного (ВС ККС, справа № 523/4890/19 від 04.10.2022 р.)

Повне визнання вини ще не свідчить про щире каяття, адже каяття включає в себе щирий жаль щодо вчиненого злочину та осуд своєї поведінки (ВС/ККС у справі № 520/16394/16-к від 27.04.2021).

Розкаяння передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд, бажання залагодити провину, що підтверджується конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації.

На думку суду, каяття обвинуваченого носить механічний, вимушений характер та зазначається, на думку суду, лише для можливості мінімізувати покарання. А тому, на думку суду, така обставина носить лише формальний характер.

Саме по собі визнання вини, обумовлене очевидністю доказів та неможливістю заперечення встановлених обставин, без критичної оцінки власної поведінки не свідчить про щире каяття.

Тим більше, у судових дебатах обвинувачений не засудив своєї поведінки, не зазначив, що він критично осмислив свою поведінку, зробив висновки, а лише зазначив, що йому нічого сказати. Також, обвинувачений відмовився й від останнього слова. Загалом позиція обвинуваченого звелася до того, що «як вийшло, так вийшло», «не хотів ходити, думав, все минеться та про мене забудуть».

Такі пояснення свідчать не про непорозуміння чи необережність, а про свідомий вибір ігнорувати рішення суду.

Також, суд враховує, що обвинувачений на обліку у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває; має постійне місце проживання, спосіб життя, стан здоров`я обвинуваченого, згідно наданої суду характеристики характеризується нейтрально, відношення обвинуваченого до вчиненого; ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а саме: його класифікацію за ст. 12 КК України, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій, та вважає за необхідне призначити покарання, в межах санкції, передбаченої ст. 390-1 КК України.

У даній справі суд також ураховує, що навіть після повторного роз`яснення необхідності проходження відповідної програми та попередження про порушення кримінального провадження, обвинувачений все одно ігнорував рішення суду.

Так, у березні 2026 року обвинуваченому повторно під відеозапис було вручено копію постанови суду, на що останній написав розписку, що він зобов`язується з`явитися до Борзнянської міської ради Ніжинського району Чернігівської області протягом трьох робочих днів з моменту вручення постанови суду працівниками поліції. Одночасно обвинуваченому було роз`яснено, що в разі неявки або ухилення від проходження програми для кривдників згідно постанови суду наступає кримінальна відповідальність за ст. 390-1 КК України (а.п.40).

Суд звертає увагу, що кримінальне правопорушення, передбачене ст. 390-1 КК України, посягає не лише на встановлений порядок виконання спеціальних заходів щодо кривдників, а й безпосередньо на авторитет судового рішення як обов`язкового до виконання акта правосуддя. Поведінка обвинуваченого свідчить не про одноразове недотримання встановленого обов`язку, а про свідоме та демонстративне ігнорування рішення суду, незважаючи на неодноразові попередження про кримінальну відповідальність.

Суд враховує, що до моменту притягнення особи до кримінальної відповідальності держава фактично застосувала до неї всі можливі менш суворі засоби впливу: постановлено рішення про проходження програми для кривдників, особу неодноразово повідомлено про необхідність її проходження, повторно вручено постанову суду, додатково роз`яснено правові наслідки її невиконання, надано додатковий строк для добровільного виконання обов`язку. Проте жоден із зазначених заходів не змінив поведінку обвинуваченого.

Ураховує суд й те, що обвинувачений так й не приступив до виконання програми, добровільно не звернувся для її виконання.

Так, ч. 9 ст. 28 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» встановлює: притягнення кривдника до відповідальності за непроходження програми для кривдників не звільняє його від обов`язку пройти таку програму.

Отже, обов`язок пройти програму не припиняється, адже кримінальна відповідальність за ст. 390-1 КК — це санкція за вчинене ухилення, а обов`язок пройти програму — окремий спеціальний захід, який не припиняється лише через засудження за ст. 390-1 КК.

Вказане також свідчить про те, що обвинувачений вперто, свідомо не бажає ставати на шлях виправлення.

Також, у цій справі суд окремо уважає за необхідне звернути увагу на те, що обвинувачений має на утриманні неповнолітню дитину.

Обмірковуючи вид покарання, суд виходив з того, що наявність дитини, яка проживає за однією адресою з обвинуваченим, може суттєво вплинути на долю обвинуваченого, однак, як пояснив сам обвинувачений, після того, як щодо сина вчинив домашнє насильство, його від нього одразу забрала до себе жити його тітка, де дитина зараз й проживає. Сам обвинувачений з дитиною не спілкується, що з нею, йому не відомо. Мати дитини перебуває у місцях позбавлення волі.

Обмірковуючи природу виникнення цієї справи, суд ураховує, що саме безвідповідальна, протиправна поведінка обвинуваченого й породила цю справу, оскільки обвинувачений вчинив домашнє насильство (фізичне, психологічне) щодо своєї дитини. Як убачається з постанови суду від 07.01.2026 року, згідно акта проведення оцінки рівня безпеки дитини, рівень безпеки дитини визначено як дуже високий (дитина має зовнішні ознаки недогляду/занедбаності, наявні синці, при огляді дитини встановлено місце травми – голова, обличчя, реакція дитини у виді страху, тривоги).

У справі немає жодних даних, що обвинувачений намагався хоч якось виправити ситуацію, а поведінка в судовому засіданні свідчить лише про те, що обвинуваченому байдужа доля дитини.

Таким чином, сама по собі наявність дитини у конкретних обставинах справи не є визначальною підставою для призначення більш м`якого покарання.

За таких обставин суд вважає, що покарання має бути достатнім для досягнення мети, визначеної ст. 50 КК України, зокрема для відновлення соціальної справедливості, виправлення обвинуваченого та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

У рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […] має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч.1 ст.368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що виправлення має на меті шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність. Досягнення такого результату визнається юридичним виправленням, що є важливим результатом застосування покарання та суттєвим показником його ефективності.

Визначаючи міру покарання обвинуваченому, суд виходить з принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, оцінюючи усі обставини справи та особу обвинувачуваного, та вважає за необхідне призначити обвинуваченому покарання у виді обмеження волі, оскільки саме таке покарання буде достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів.

Одночасно суд уважає за неможливе призначити більш м`який вид покарання.

Так, санкція статті 390-1 КК передбачає два види покарання: пробаційний нагляд на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк.

При цьому, ст. 59-1 КК визначає, що покарання у виді пробаційного нагляду полягає в обмеженні прав і свобод засудженого, визначених законом і встановлених вироком суду, із застосуванням наглядових та соціально-виховних заходів без ізоляції від суспільства. Також, суд покладає на засудженого до пробаційного нагляду певні обов`язки, зокрема, періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації.

Фактично покарання у виді пробаційного нагляду також ґрунтується на добровільному виконанні засудженим покладених на нього судом обов`язків, періодичній явці до органу пробації, виконанні законних вимог працівників пробації та проходженні відповідних заходів соціально-виховного впливу. Однак матеріали кримінального провадження переконливо свідчать, що саме такий механізм взаємодії з державними органами обвинувачений свідомо ігнорував протягом тривалого часу.

Суд бере до уваги, що ухилення не мало випадкового чи короткочасного характеру. Протиправна поведінка тривала майже п`ять місяців, незважаючи на неодноразові офіційні повідомлення, роз`яснення та попередження. Це свідчить про сформовану стійку установку обвинуваченого на невиконання покладених судом обов`язків.

А тому, призначення, фактично, аналогічного покарання, на думку суду, є не логічним та не переконливим.

За змістом кримінального закону вид покарання має бути необхідним і достатнім для досягнення його мети. Якщо особа вже продемонструвала повну неефективність менш суворих заходів державного впливу, призначення покарання, яке фактично передбачає аналогічний механізм виконання обов`язків, не відповідатиме принципу індивідуалізації покарання та не забезпечить реалізацію його превентивної функції.

За таких обставин призначення покарання у виді пробаційного нагляду не відповідатиме меті покарання, визначеній ст. 50 КК України, оскільки не забезпечить належного виправного впливу на обвинуваченого та не сприятиме запобіганню вчиненню ним нових кримінальних правопорушень.

Обираючи між двома альтернативними видами покарання, передбаченими санкцією ст. 390-1 КК України, суд виходить не із суворості покарання як самоцілі, а з його здатності забезпечити досягнення мети покарання у конкретних обставинах справи. За встановленої поведінки обвинуваченого застосування пробаційного нагляду не матиме належного виправного впливу, оскільки він уже тривалий час свідомо ухилявся від виконання аналогічних за своєю природою обов`язків, покладених рішенням суду.

З огляду на викладене, суд вважає за необхідне обрати інший, більш ефективний вид покарання в межах санкції статті, тобто – обмеження волі.

За наведених обставин саме покарання у виді обмеження волі є необхідним та пропорційним втручанням держави. Лише такий вид покарання здатний забезпечити реальне досягнення цілей, визначених ст. 50 КК України, сформувати у засудженого повагу до обов`язковості судових рішень та запобігти подальшому свідомому ігноруванню покладених на нього законом обов`язків. Призначення пробаційного нагляду за встановлених судом обставин фактично означало б повторне застосування до обвинуваченого механізму, неефективність якого вже підтверджена його попередньою поведінкою.

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню.

Саме з наведених вище підстав суд не може погодитися з думкою прокурора про необхідну міру покарання у виді пробаційного нагляду, який полягає в обмеженні прав і свобод засудженого, визначених законом і встановлених вироком суду, із застосуванням наглядових та соціально-виховних заходів без ізоляції від суспільства.

У даному конкретному випадку, такий вид покарання не буде достатнім для виправлення та перевиховання обвинуваченого.

Правових підстав для призначення обвинуваченому покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання, тобто на підставі ст. 69 КК України, чи застосування ст. 75 КК України, враховуючи перелічені вище конкретні обставини у їх сукупності та дані про особу винного, його ставлення до вчиненого, суд не знаходить.

Підстав для вирішення питань, пов`язаних із запобіжним заходом відносно обвинуваченого, немає з огляду на відсутність таких клопотань у учасників процесу та у світлі того, що відповідно до ст.ст. 22, 26 КПК України суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами, які є вільними у використанні своїх процесуальних прав.

Речові докази відсутні.

Процесуальні витрати відсутні.

Цивільний позов не заявлявся.

Арешт майна у кримінальному провадженні не накладався.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 368-371, 373-374, 376 КПК України, суд

УХВАЛИВ:

ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 390-1 КК України, та призначити йому покарання за ст. 390-1 КК України у виді обмеження волі строком на 1 рік.

Початок строку відбування покарання обчислювати з дня прибуття і постанови засудженого на облік у відповідному виправному центрі.

До вступу вироку в законну силу запобіжний захід обвинуваченому не обирати.

Вирок може бути оскаржений до Чернігівського апеляційного суду через Борзнянський районний суд Чернігівської області протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Вирок суду першої інстанції не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК України.

Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок не набрав законної сили.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку чи ухвали суду. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, та прокурору. Копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається учаснику судового провадження, який не був присутнім у судовому засіданні.

Сторони мають право ознайомитися із журналом судового засідання і подати на нього письмові зауваження.

Учасники судового провадження протягом строку апеляційного оскарження мають право заявити клопотання про ознайомлення з матеріалами кримінального провадження.

Суддя ОСОБА_1