Постанова від 07 липня 2026 р. у справі №300/2585/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 300/2585/25 пров. № А/857/37942/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гуляка В.В.

суддів: Ільчишин Н.В., Матковської З.М.

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області,

на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2025 року (суддя – Микитюк Р.В., час ухвалення - не зазначено, місце ухвалення - м. Івано-Франківськ, дата складання повного тексту рішення – не зазначено),

в адміністративній справі №300/2585/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області,

про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій,

встановив:

У квітні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, в якому просив: 1) визнати протиправним та скасувати рішення №926210183403 від 17.10.2024 щодо поновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком в частині визначення дати поновлення виплат з 04.10.2024; 2) зобов`язати поновити виплату пенсії з 01.12.2021 відповідно до положень статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та здійснити виплату відповідної пенсії.

Відповідач позовних вимог не визнав, вважаючи їх безпідставними, в суді першої інстанції подав відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2025 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області № 926210183403 від 17.10.2024 щодо поновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком в частині визначення дати поновлення виплат з 04.10.2024. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.12.2021 відповідно до положень статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та здійснити виплату відповідної пенсії. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 968 (дев`ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок та частину витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 1500 (одну тисячу п`ятсот ) гривень 00 копійок.

З цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що судом першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню з підстав, наведених в апеляційній скарзі.

В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що оскільки ОСОБА_1 підтвердила факт реєстрації/декларування 04.10.2024 витягом з реєстру Коломийської територіальної громади, то поновленню підлягає виплата пенсії з 04.10.2024 року відповідно до ст. 49 Закону №1058. Враховуючи викладене, рішення №926210183403 від 17.10.2024 щодо поновлення ОСОБА_1 виплати пенсії за віком в частині визначення дати поновлення виплат з 04 жовтня 2024 року прийнято згідно норм чинного законодавства. Крім того, беручи до уваги принцип співмірності, просить суд врахувати, що свобода адвоката у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу, не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

За результатами апеляційного розгляду просить апелянт скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2025 року та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу відповідача, у якому просить оскаржене рішення суду залишити без змін, залишивши без задоволення апеляційну скаргу за її безпідставністю та необґрунтованістю. Просить також стягнути витрати на правову допомогу під час розгляду справи судом апеляційної інстанції в розмірі 2000 грн..

Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

Судом встановлено такі фактичні обставини справи.

Позивач ОСОБА_1 відповідно до копії паспорта серії НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (а.с.15).

За період часу з 01 грудня 2021 року по 31 травня 2022 року нарахована позивачці пенсія надходила на відділення поштового зв`язку, але не виплачувалась у зв`язку із відсутністю пенсіонерки.

Рішенням за № 321 від 27.05.2022, яке винесене начальником управління з питань виплати пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області вирішено припинити виплату пенсії ОСОБА_1 у зв`язку із відсутністю пенсіонерки на відділенні поштового зв`язку пенсія поверталась як невиплачена у період з 01.12.2021 по 31.05.2022 (а.с.21).

Позивач, 04.10.2024 звернулася до пенсійного органу із заявою про перерахунок (поновлення виплати) пенсії (а.с.18).

Не отримавши виплати пенсії, представник позивача звернулася із адвокатським запитом від 23.01.2025 в якому просила надати інформацію щодо причин та підстав невиплати ОСОБА_1 нарахованих за період з 01.12.2021 по 04.10.2024 сум пенсій (а.с.22).

Відповідач у відповідь на даний запит повідомив, що Установою АТ КБ «Приватбанк» до Головного управління Пенсійного фонду в області 20.10.2021 надана інформація про те, що суми пенсії ОСОБА_1 не одержуються із поточного рахунку більш як один рік, а 28.10.2021 відповідач листом повідомив позивачку про необхідність особистого звернення до 25.11.2021 до сервісного центру органів Пенсійного фонду та надання нової заяви про продовження виплати пенсії через банківську установу та проінформовано, що в разі неподання заяви у вказаний термін виплата пенсії буде переведена через відділення поштового зв`язку за місцем проживання, яке зазначене у матеріалах пенсійної справи, однак позивач не вернулася особисто у вказаний термін. Тому виплата пенсії переведена на відділення поштового зв`язку за місцем проживання. У період з 01.12.2021 по 31.05.2022 пенсія поверталася як невиплачена, а тому виплата пенсії була припинена з червня 2022.

Пізніше, позивач знову звернулася із заявою до ГУ ПФУ в Івано-Франківській області в якій просила здійснити виплату нарахованої їй пенсії за період трьох років (а.с.27).

Відповідач, листом від 12.03.2025 за №2061-1385/Г-032/8-0900/25 повідомив позивача, що вона має право на поновлення виплати пенсії з 04.10.2024, оскільки, саме 04.10.2024 ОСОБА_1 підтвердила факт реєстрації/декларування 04.10.2024 витягом з реєстру Коломийської територіальної громади, то поновленню підлягає виплата пенсії з 04.10.2024 року відповідно до ст. 49 Закону №1058, а відповідно до п.2.22 Постанови Правління Пенсійного фонду України №22-1 для підтвердження інформації про місце проживання, особа може надавати відомості про місце проживання, що були внесені до документів визначених Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні».

Позивач, не погодившись з такими діями відповідача, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду погоджується із висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних приватних закладів для догляду непрацездатними.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 № 137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-ІV (далі - Закон №1058-ІV) та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із п.1 ч.1 ст.8 Закону №1058-IV, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

За загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Згідно з ч.1 ст.47 Закону №1058-IV, пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрованого місця проживання пенсіонера організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Підстави припинення та поновлення виплати пенсії визначені ст.49 Закону №1058-ІV в редакції на час виникнення спірних правовідносин, відповідно до ч.1 якої - виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 2-1) за заявою пенсіонера про припинення виплати пенсії у зв`язку з тимчасовим проживанням за кордоном; 3) у разі смерті пенсіонера; 3-1) у разі надання пенсіонеру статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин, відповідно до Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин»; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 4-1) у разі непроходження фізичної ідентифікації у випадках, передбачених законодавством; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч.1 ст.49 Закону №1058-ІV є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Отже, виходячи з вищезазначених норм права, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення або на підставі рішення суду і лише з підстав, визначених ст.49 Закону №1058-ІV. Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому ст.46 цього Закону.

Предметом спору у цій справі є припинення відповідачем пенсійних виплат позивачу у зв`язку із відсутністю пенсіонерки на відділенні поштового зв`язку пенсія поверталась як невиплачена у період з 01.12.2021 по 31.05.2022.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Як передбачено статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (Заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Крім того, Європейський суд з прав людини у пунктах 51, 54 рішення у справі «Пічкур проти України», що набрало статусу остаточного 02.02.2014, зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51). Наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (пункт 54).

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України. Крім того, невнесення Верховною Радою України відповідних змін до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у зв`язку з прийняттям Конституційним Судом України рішення від 07.10.2009 за №25-рп/2009 не може бути підставою для припинення виплати пенсії особі, яка проживає за кордоном.

Як передбачено частиною 1 статті 44 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Відповідно до пункту 2.8 Порядку №22-1, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку №22-1, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Як визначено пунктом 2.23 Порядку №22-1, документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.

Відповідно до частини 2 статті 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», суми пенсії, не одержані своєчасно з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

Згідно з ч.ч. 1, 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачується за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Як встановлено судом, при поданні документів для поновлення виплати пенсії відповідачу надавалися заява від 04.10.2024, підписана особисто ОСОБА_1 (а.с.18).

Відтак, навіть враховуючи доводи пенсійного органу про те, що нараховані суми пенсії, пенсіонер не отримав своєчасно з власної вини, то право позивача на поновлення пенсії з грудня 2021 року є абсолютним.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області у формі листа № 926210183403 від 17.10.2024 про відмову у поновленні виплати пенсії за віком є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно вимог ч.ч.1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням наведеного, відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів правомірність своїх дій. Натомість, позивачем доведено та підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Щодо доводів апелянта про неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу то такі є безпідставними, оскільки оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи, а також враховуючи предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суті виконаних послуг, суд правильно вважав, що сума, заявлена до відшкодування у розмірі 4000,00 грн є неспівмірною із складністю цієї справи та надмірною з фактичним обсягом наданих адвокатом послуг та затраченим ним часом на надання таких послуг.

Колегія суддів погоджується з висновком суду, беручи до уваги принцип співмірності, напрацьовану правову позицію щодо аналогічних відносин Верховного Суду, а також виходячи із критеріїв, визначених частинами 3, 5 статті 134, частиною 9 статті 139 КАС України, співмірними і обґрунтованими є витрати на правову допомогу у розмірі 1500,00 грн..

З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права з повним встановленням обставин справи, що не спростовано доводами апеляційної скарги, які колегією суддів відхиляються як необґрунтовані з урахуванням наведеного вище правового регулювання спірних правовідносин.

Вирішуючи заявлене у відзиві на апеляційну скаргу клопотання позивача про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 2000 грн, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що вказане клопотання слід задоволити частково, з врахуванням наступного.

Відповідно до ч.2 ст.134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно ч.3 ст.134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст.134 КАС України).

Отже, наведеними вище правовими нормами встановлено, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Крім цього, колегія суддів враховує, що відповідно до п.4 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Тобто, договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво, та інші види адвокатської діяльності.

Згідно п.9 ст.1 цього Закону, представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до ст.19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності є, зокрема: - надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; - складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; - представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до ст.17 Закону України №3477- IV від 23.02.2006р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п.30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п.55 з подальшими посиланнями).

Як видно з наданих позивачем суду доказів понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку із апеляційним розглядом цієї адміністративної справи, позивачем разом з відзивом на апеляційну скаргу надавались до суду докази понесених ним судових витрат на правничу допомогу адвоката в сумі 2000,00 грн (двох тисяч гривень), а саме - чек № FJZ-NGDuoFM від 14.10.2025, копію договору про надання правничої допомоги від 13.12.2024 між позивачем та адвокатом Паламарчук Оленою Анатоліївною.

На думку суду апеляційної інстанції, покладення на відповідача відшкодування витрат на правничу допомогу слід брати до уваги суму, на яку фактично такі роботи виконано, тобто суму, зазначену у акті виконаних робіт, що підписаний обома сторонами в межах надання правничих послуг щодо розгляду конкретної справи.

Надаючи оцінку наданим доказам щодо понесених позивачем витрат на надану правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 2000,00 грн, колегія суддів зауважує, що такий розмір не є у вказаному обсязі співмірним та обґрунтованим зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).

Так, суд апеляційної інстанції враховує, що дана справа не є справою складною і не потребує значних витрат зусиль та часу для формування правової позиції з огляду на досить обмежену законодавчу базу щодо правовідносин, які склалися, виходячи з конкретних обставин справи, розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, а тому у позивача не виникало складності підготувати та подати до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача на основне рішення. Доводи позивача у відзиві фактично повторюють зміст доводів позовної заяви.

Водночас, взявши до уваги принцип співмірності, виходячи із критеріїв, визначених частинами 3, 5 статті 134, частиною 9 статті 139 КАС України, колегія суддів вважає, що обсяг наданої стороні позивача професійної правничої допомоги у вказаній справі складає не більше 1000 грн, що є співмірним і обґрунтованим у вказаній справі.

З врахуванням встановленого та наведених правових норм колегія суддів вважає, що фактична вартість витрат адвоката складає підтверджений розмір у 1000 грн в суді апеляційної інстанції і такий розмір підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).

Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи та враховуючи, що дану адміністративну справу було розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області - залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2025 року в адміністративній справі №300/2585/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій - залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 1000 гривень 00 копійок.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя В. В. Гуляк

судді Н. В. Ільчишин

З. М. Матковська