Постанова від 07 липня 2026 р. у справі №240/19128/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/19128/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Липа В.А.

Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П.

08 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Полотнянка Ю.П.

суддів: Драчук Т. О. Смілянця Е. С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до начальника Житомирського військового інституту імені С.П.Корольова ОСОБА_2 , Житомирського військового інституту імені С.П.Корольова про визнання протиправними дій, скасування наказів,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, у якому просив, зокрема, визнати протиправними дії відповідачів щодо виключення його зі списків особового складу та переведення до іншої військової частини, скасувати відповідні накази, поновити його у списках особового складу Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова, а також зобов`язати відповідачів вчинити певні дії.

Одночасно з поданням позовної заяви позивач звернувся із заявою про забезпечення позову, в якій просив: зупинити дію наказу про виключення його зі списків особового складу Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова; заборонити Житомирському військовому інституту імені С.П. Корольова та начальнику Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова полковнику ОСОБА_2 : вчиняти дії щодо реалізації переведення ОСОБА_1 до іншої військової частини; виключати його із усіх видів забезпечення; здійснювати подальші кадрові дії щодо ОСОБА_1 ; передавати документи щодо переведення ОСОБА_1 до іншої військової частини; реалізовувати накази та кадрові рішення щодо виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу до набрання законної сили рішенням суду у справі; зобов`язати відповідачів утриматися від реалізації будь-яких кадрових рішень щодо ОСОБА_1 до вирішення спору по суті.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.

Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції виходив із того, що заявником не доведено наявності визначених частиною другою статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України підстав для застосування заходів забезпечення позову, а запропоновані ним заходи не відповідають критеріям співмірності із заявленими позовними вимогами, фактично спрямовані на попереднє вирішення спору по суті та, крім того, у частині вимоги про зупинення наказу командира суперечать прямій забороні, встановленій пунктом 10 частини третьої статті 151 КАС України.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та постановити нову ухвалу про часткове задоволення заяви про забезпечення позову.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення питання про забезпечення позову, не надав належної оцінки доказам, які, на його переконання, підтверджують реальність загрози подальшого порушення його прав, неправильно застосував положення пункту 10 частини третьої статті 151 КАС України, безпідставно поширивши передбачену цією нормою заборону на всі заявлені ним заходи забезпечення позову, не врахував існування ризику настання незворотних наслідків у разі подальшої реалізації спірних кадрових рішень, а також не перевірив наявність очевидних ознак протиправності оскаржуваних дій відповідачів.

Крім того, апелянт посилається на практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої право особи на ефективний засіб юридичного захисту має бути практичним та ефективним, а тому, на його думку, відмова у застосуванні заходів забезпечення позову фактично позбавляє його ефективного судового захисту.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив залишити її без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції — без змін, посилаючись на відсутність передбачених законом підстав для забезпечення позову, недоведеність заявником обставин, визначених частиною другою статті 150 КАС України, а також на те, що заявлені заходи забезпечення фактично спрямовані на зупинення реалізації кадрових рішень командира в умовах дії воєнного стану, що прямо заборонено пунктом 10 частини третьої статті 151 КАС України.

Під час апеляційного провадження апелянтом також подано додаткові письмові пояснення та відповідь на відзив відповідача, у яких він зазначає, що після постановлення оскаржуваної ухвали виникли нові обставини, які, на його переконання, підтверджують необхідність застосування заходів забезпечення позову. Зокрема, апелянт вказує на недопуск його 03 червня 2026 року на територію Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова, залишення на території інституту його особистих речей, виклик слідчо-оперативної групи для фіксації зазначених обставин, а також відкриття ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 09 червня 2026 року провадження у справі. На думку апелянта, наведені обставини підтверджують існування реального спору між сторонами, незавершеність процедури його переведення та свідчать про ризик подальшого прийняття щодо нього кадрових рішень до вирішення спору по суті.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, додаткових письмових пояснень, відповіді на відзив, а також правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права в межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 КАС України, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на таке.

За приписами частини 1 статті 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Відповідно до частини 2 статті 150 КАС України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Згідно із положеннями частини 1 статті 151 КАС України, позов може бути забезпечено:

1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта;

2) забороною відповідачу вчиняти певні дії;

4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

У відповідності до приписів частини 2 статті 151 КАС України суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.

З аналізу вказаної норми слідує, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Суд зауважує, що забезпечення позову - це надання заявнику (позивачу) тимчасової правової охорони його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся чи планує звернутися до суду, до вирішення спору судом та набрання рішенням суду законної сили. Заходи забезпечення позову є втручанням суду у спірні правовідносини, тому вони повинні застосовуватися судом з підстав та в порядку, прямо передбачених законом (відповідний правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 20.03.2019 в справі № 826/14951/18).

Відтак, у кожному випадку суд повинен надати оцінку характеру ймовірних наслідків оскаржуваного рішення (дій чи бездіяльності) відповідача і лише у виняткових випадках за клопотанням позивача чи з власної ініціативи постановити ухвалу про забезпечення позову.

При цьому, в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також вказати ознаки, які свідчать про очевидність протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень.

Згідно Рекомендації № R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13.09.1989, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акта; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акта.

Тобто, інститут забезпечення адміністративного позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.

При цьому заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Частиною першою статті 151 КАС України визначено, що позов може бути забезпечено, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта (п. 1); забороною відповідачу вчиняти певні дії (п. 2).

Водночас наведені законодавцем підстави для забезпечення позову є оціночними, а тому у кожному конкретному випадку суд повинен перевірити, чи підтверджуються вони належними та допустимими доказами, а також з`ясувати, чи існує безпосередній зв`язок між обраним заявником заходом забезпечення позову та предметом спору, чи є такий захід співмірним заявленим вимогам та чи не призведе його застосування до порушення балансу приватних і публічних інтересів.

Верховний Суд у своїй усталеній практиці неодноразово звертав увагу, що забезпечення позову є винятковим процесуальним засобом, застосування якого допускається лише за наявності належного та достатнього обґрунтування існування передбачених статтею 150 КАС України обставин. Саме лише припущення заявника про можливість порушення його прав у майбутньому або незгода із рішенням суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для застосування заходів забезпечення позову.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги у межах вимог статті 308 КАС України, колегія суддів виходить із того, що предметом апеляційного перегляду є законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, постановленої на підставі тих доказів і обставин, які існували на момент її прийняття. Відтак апеляційний суд не вирішує питання щодо правомірності спірних наказів чи інших дій відповідачів по суті спору, а перевіряє лише правильність висновку суду першої інстанції про відсутність визначених законом підстав для забезпечення позову.

Колегія суддів не приймає доводи апелянта про те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та не надав належної оцінки поданим ним доказам.

Як убачається зі змісту заяви про забезпечення позову, її обґрунтування фактично зводилося до незгоди позивача із законністю прийнятих щодо нього кадрових рішень, посилань на порушення процедури переведення, відсутність його згоди на таке переведення, а також припущень про можливість прийняття у майбутньому інших кадрових або дисциплінарних рішень.

Разом із тим наведені обставини є складовою предмета доказування під час вирішення спору по суті та підлягають дослідженню під час розгляду адміністративної справи. На стадії вирішення питання про забезпечення позову суд не здійснює оцінку законності оскаржуваних рішень у тому обсязі, який необхідний для вирішення спору по суті, та не встановлює обставини, що можуть бути підтверджені лише після всебічного дослідження доказів.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не дослідив накази №136 від 15.05.2026, №137 від 16.05.2026, №650 від 16.05.2026, письмові пояснення та інші документи, також не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали.

Саме по собі існування зазначених документів не свідчить про наявність передбачених частиною другою статті 150 КАС України підстав для забезпечення позову. Зазначені документи можуть підтверджувати або спростовувати доводи сторін щодо правомірності спірних кадрових рішень, однак не доводять існування реальної та безпосередньої загрози істотного ускладнення чи неможливості виконання майбутнього судового рішення або очевидної протиправності оскаржуваних дій у тому розумінні, яке закріплене процесуальним законом.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність заявником існування реальних ризиків, які б виправдовували застосування заходів забезпечення позову.

У поданій заяві позивач фактично зазначав лише про можливість подальшого прийняття кадрових рішень, передачі документів щодо переведення чи застосування інших управлінських заходів. Водночас такі твердження є припущенням та не підтверджені належними доказами, які б свідчили про реальність, безпосередність та невідворотність відповідних наслідків.

Саме лише припущення про можливе настання певних наслідків у майбутньому не може бути підставою для застосування такого виняткового процесуального заходу, як забезпечення позову, оскільки інше призвело б до застосування заходів забезпечення практично у кожній адміністративній справі, де особа не погоджується із рішенням суб`єкта владних повноважень.

Не заслуговують на увагу й доводи апелянта про те, що суд першої інстанції неправильно застосував положення пункту 10 частини третьої статті 151 КАС України, безпідставно поширивши встановлену цією нормою заборону на всі заявлені ним заходи забезпечення позову.

З аналізу змісту заяви про забезпечення позову вбачається, що незалежно від способу формулювання окремих вимог усі запропоновані заявником заходи були спрямовані на досягнення одного правового результату — унеможливлення реалізації прийнятих командуванням кадрових рішень щодо проходження позивачем військової служби до вирішення спору по суті.

Так, вимоги про заборону реалізації переведення, передачі документів щодо такого переведення, прийняття подальших кадрових рішень, реалізації наказів та інших організаційно-розпорядчих заходів фактично спрямовані на блокування виконання наказів командування та є похідними від вимоги про зупинення їх реалізації.

За таких обставин формальне розмежування заявником способів забезпечення позову не змінює їх правової природи та не може бути підставою для обходу встановленої законодавцем процесуальної заборони.

Більше того, пункт 10 частини третьої статті 151 КАС України був запроваджений саме з метою недопущення судового втручання у виконання наказів та розпоряджень військового командування в умовах воєнного стану. Тому застосування запропонованих позивачем заходів забезпечення позову, які фактично унеможливлювали б реалізацію кадрових рішень командування щодо проходження військової служби, суперечило б змісту та меті зазначеної норми процесуального закону.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не перевірив наявність очевидних ознак протиправності спірних дій відповідачів, колегія суддів також вважає необґрунтованими.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 150 КАС України забезпечення позову допускається у разі, якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та порушення прав, свобод або інтересів особи.

Разом із тим наведена процесуальна підстава передбачає існування саме очевидних, тобто таких, що не потребують поглибленого дослідження доказів та складної правової оцінки, ознак незаконності спірного рішення чи дії.

У цій справі доводи позивача щодо відсутності його згоди на переведення, недотримання порядку проходження військової служби, правомірності видання наказів, завершеності чи незавершеності процедури переведення, а також законності прийнятих кадрових рішень є предметом спору між сторонами та потребують дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи і надання їм належної правової оцінки під час розгляду адміністративної справи по суті.

Саме існування між сторонами спору щодо правомірності рішень суб`єкта владних повноважень не свідчить про наявність очевидних ознак їх протиправності. Інше тлумачення фактично означало б, що будь-яке оскарження адміністративного акта автоматично є підставою для забезпечення позову, що суперечить правовій природі цього процесуального інституту.

Посилання апелянта на наказ №137 від 16 травня 2026 року як на доказ незаконності попередніх кадрових рішень також не спростовує правильності висновків суду першої інстанції.

Зміст зазначеного наказу, як і його правові наслідки, підлягає оцінці судом під час вирішення спору по суті. Сам по собі факт видання відповідного наказу не свідчить про очевидну протиправність інших рішень відповідача та не звільняє заявника від обов`язку довести наявність передбачених частиною другою статті 150 КАС України підстав для забезпечення позову.

Не можуть бути підставою для скасування ухвали й доводи апелянта, наведені у додаткових письмових поясненнях, щодо обставин, які виникли після постановлення оскаржуваної ухвали.

Так, апелянт посилається на те, що 03 червня 2026 року його не було допущено на територію Житомирського військового інституту імені С.П. Корольова, у зв`язку із чим ним було викликано слідчо-оперативну групу, а також зазначає про залишення на території інституту особистих речей та відкриття ухвалою суду від 09 червня 2026 року провадження у цій справі.

Колегія суддів звертає увагу, що наведені обставини виникли вже після постановлення ухвали Житомирського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року, а тому об`єктивно не могли бути предметом дослідження та оцінки судом першої інстанції під час вирішення заяви про забезпечення позову.

Перевіряючи законність судового рішення, суд апеляційної інстанції оцінює правильність висновків суду першої інстанції з урахуванням тих фактичних обставин та доказів, які існували на момент його ухвалення. Події, що настали після постановлення оскаржуваної ухвали, самі по собі не можуть свідчити про незаконність судового рішення, прийнятого за інших фактичних обставин.

Більше того, наведені апелянтом обставини стосуються фактичного розвитку спірних правовідносин після звернення до суду та можуть бути предметом оцінки під час розгляду адміністративної справи по суті або, за наявності передбачених законом підстав, бути враховані заявником при зверненні із новою заявою про забезпечення позову. Водночас вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення саме тієї заяви про забезпечення позову, яка була предметом розгляду 21 травня 2026 року.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про те, що відкриття провадження у справі підтверджує необхідність застосування заходів забезпечення позову.

Відкриття провадження у справі свідчить виключно про відповідність позовної заяви вимогам процесуального закону та наявність підстав для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства. Сам по собі факт відкриття провадження не підтверджує існування жодної із підстав, визначених частиною другою статті 150 КАС України, та не є самостійною підставою для застосування заходів забезпечення позову.

Не спростовують правильності висновків суду першої інстанції й доводи апелянта про незавершеність процедури переведення, відсутність підтвердження здачі майна, оформлення документів чи прибуття до нового місця служби.

Наведені обставини стосуються предмета спору та правомірності реалізації кадрових рішень відповідача, а тому їх оцінка можлива лише після повного та всебічного дослідження доказів під час розгляду справи по суті. Вони не підтверджують існування безпосередньої загрози неможливості виконання майбутнього судового рішення та не свідчать про очевидну протиправність спірних рішень у розумінні статті 150 КАС України.

Посилання апелянта на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах Hornsby v. Greece та Soering v. the United Kingdom, також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права.

Дійсно, Європейський суд з прав людини послідовно наголошує, що право на ефективний засіб юридичного захисту має бути практичним та ефективним, а не теоретичним чи ілюзорним. Разом із тим зазначена практика не встановлює обов`язку національного суду застосовувати заходи забезпечення позову у кожному випадку звернення особи до суду незалежно від наявності передбачених законом процесуальних підстав.

Ефективність судового захисту забезпечується, зокрема, дотриманням національними судами критеріїв застосування заходів забезпечення позову, визначених процесуальним законом, а тому сама по собі відмова у задоволенні відповідної заяви за відсутності встановлених законом підстав не свідчить про порушення права особи на ефективний засіб юридичного захисту.

Саме такий підхід узгоджується як із положеннями статей 150–151 КАС України, так і з принципом пропорційності, який вимагає дотримання справедливого балансу між необхідністю забезпечення судового захисту прав особи та неприпустимістю невиправданого втручання суду у здійснення суб`єктом владних повноважень покладених на нього законом функцій, особливо в умовах правового режиму воєнного стану.

З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини, які мають значення для вирішення заяви про забезпечення позову, належним чином застосував норми процесуального права, повно перевірив наявність підстав, визначених статтею 150 КАС України, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для застосування запропонованих позивачем заходів забезпечення позову.

Отже, доводи апеляційної скарги, додаткових письмових пояснень та відповіді на відзив не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, зводяться переважно до незгоди позивача з оцінкою судом обставин справи, необхідності надання іншої правової оцінки спірним кадровим рішенням та фактично спрямовані на переоцінку тих обставин, які підлягають встановленню під час розгляду адміністративної справи по суті.

Водночас наведені апелянтом доводи не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права, не підтверджують наявності передбачених частиною другою статті 150 КАС України підстав для забезпечення позову та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваної ухвали.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, надав оцінку кожному із наведених апелянтом аргументів, а також доводам, викладеним у додаткових письмових поясненнях та відповіді на відзив, і не встановив обставин, які б свідчили про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права або неповне з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення питання про забезпечення позову.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки під час апеляційного перегляду не встановлено підстав, які б свідчили про незаконність чи необґрунтованість ухвали Житомирського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року, колегія суддів доходить висновку про необхідність залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваної ухвали — без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 21 травня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Полотнянко Ю.П.

Судді Драчук Т. О. Смілянець Е. С.