Постанова від 07 липня 2026 р. у справі №560/9881/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/9881/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Михайлов О.О.

Суддя-доповідач - Томчук А.В.

08 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Томчука А.В.

суддів: Драчук Т. О. Савицької Н.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду із позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначав, що оскільки відповідач не виплатив йому при звільненні належне грошове забезпечення, виникають наслідки для застосування до спірних правовідносин статті 117 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), яка регулює виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 16.03.2026 адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.01.2022 по 19.03.2025.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.06.2024 по 21.05.2025 у розмірі 31383 (тридцять одну тисячу триста вісімдесят три) грн 27 коп.

У задоволенні інших вимог - відмовлено.

Ухвалюючи судове рішення часткове про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що після виконання рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 24.10.2024 по справі № 560/10472/24 відповідач не звільняється від встановленої статтею 117 КЗпП України відповідальності у виді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період невиплати належних позивачу при звільненні сум. З огляду на що, суд визнав за позивачем право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі статтею 117 КЗпП України, при цьому розмір відшкодування визначено із застосуванням принципу пропорційності з урахуванням частки несвоєчасно виплачених коштів у загальному розмірі належних при звільненні виплат.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 16.03.2026 в частині задоволення позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не сприйняв належним чином доводи відповідача, не провів належного аналізу нормативно-правових актів, що регулюють спірні правовідносини, та неправильно застосував норми матеріального права. Апелянт стверджує, що норми Кодексу законів про працю України, зокрема статті 116, 117, не поширюються на правовідносини з проходження військової служби, оскільки такі правовідносини врегульовані спеціальним законодавством - Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29 грудня 2009 року № 1115/2009, та Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженою наказом МВС України № 558 від 25.06.2018. Також апелянт посилається на те, що позивач тричі звертався до суду з ідентичними вимогами щодо стягнення середнього заробітку за один і той самий період (з 05.06.2024 по 05.12.2024), що, на думку апелянта, свідчить про зловживання процесуальними правами та є підставою для відмови у позові. Крім того, апелянт вказує на необхідність застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування, посилаючись на постанови Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

З урахуванням приписів статті 311 КАС України, суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції та під час апеляційного провадження встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ).

Відповідно до наказу ІНФОРМАЦІЯ_1 від 30.05.2024 за № 587-ОС позивача звільнено з військової служби 04.06.2024.

На виконання рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 24.10.2024 по справі № 560/10472/24 відповідачем 21.05.2025 виплачено позивачу кошти в розмірі 162 553,04 грн.

Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо своєчасності розрахунку при звільненні позивач звернувся до суду із цим позовом.

Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги та виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить з наступного.

Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із приписами частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.2012.1991 № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У частині четвертій статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно із пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі Положення № 1153/2008), особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення визначає закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Разом з тим, цим Законом не передбачена відповідальність за порушення строків розрахунку при звільненні.

Щодо доводів апелянта про непоширення норм КЗпП України на правовідносини з проходження військової служби, колегія суддів зазначає таке.

Дійсно, відповідно до статті 2 Закону України № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни.

Водночас, як неодноразово зазначав Верховний Суд, відсутність у спеціальному законодавстві, що регулює проходження військової служби, норм, які б визначали відповідальність за несвоєчасний розрахунок при звільненні, не означає, що військовослужбовець позбавлений права на таку компенсацію. За відсутності спеціальної норми підлягають застосуванню загальні норми трудового законодавства, зокрема статті 116, 117 КЗпП України, які визначають порядок розрахунку при звільненні та відповідальність за його затримку.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту прав працівників» від 01 липня 2022 року № 2352-IX, далі - Закон № 2352-IX) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Частиною другою статті 117 КЗпП України визначено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Зазначена правова позиція щодо можливості застосування норм КЗпП України до правовідносин з проходження військової служби в частині відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні є усталеною в практиці Верховного Суду, зокрема підтверджена постановами Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 825/1732/17, від 26 січня 2022 року у справі № 240/12167/20, від 10 лютого 2022 року у справі № 580/2264/20, від 17 липня 2025 року у справі № 160/18656/22.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, доводи апелянта про непоширення норм КЗпП України на спірні правовідносини є безпідставними та спростовуються усталеною практикою Верховного Суду.

Щодо доводів апелянта про подвійне (потрійне) стягнення середнього заробітку за один і той самий період, колегія суддів зазначає таке.

Верховний Суд у постанові від 17 липня 2025 року у справі № 160/18656/22 зазначив, що кожне з порушень роботодавця (несвоєчасна виплата індексації грошового забезпечення та несвоєчасна виплата грошового забезпечення) є самостійним порушенням трудових прав працівника, які мають різний предмет, підставу та наслідки, що унеможливлює зменшення відповідальності за одним із цих порушень шляхом врахування відповідальності за інше. Кожне з цих порушень породжує окрему відповідальність відповідно до статті 117 КЗпП України, яка передбачає компенсацію у вигляді середнього заробітку за весь час затримки виплати належних сум, незалежно від періоду чи суб`єктного складу.

Отже, аргументи апеляційної скарги про наявність подвійного стягнення середнього заробітку за один і той самий період є помилковими, оскільки йдеться про реалізацію працівником права на повне відшкодування шкоди, спричиненої різними формами бездіяльності роботодавця.

Щодо застосування принципу співмірності та визначення розміру відшкодування середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі № 440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності.

Велика Палата Верховного Суду нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого.

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

Велика Палата Верховного Суду сформулювала змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку.

Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий правовий висновок: «Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.»

Щодо формули обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Зокрема, Верховний Суд зазначив, що лінгвістичне тлумачення тексту частини першої статті 117 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум. У разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано, зокрема, й у справі № 489/6074/23, і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 23 лютого 2026 року у справі № 320/46910/23 та від 24 березня 2026 року у справі № 580/9441/23.

Суд першої інстанції, визначаючи розмір відшкодування, правильно застосував зазначену формулу пропорційності. Так, суд встановив, що середньоденне грошове забезпечення позивача складає 754,48 грн; затримка розрахунку при звільненні за період з 05.06.2024 по 05.12.2024 (обмеження шістьма місяцями) становить 183 дні; розмір середнього заробітку за час затримки складає 138 069,84 грн (754,48 грн ? 183 дні). Частка несвоєчасно виплачених коштів у загальному розмірі належних при звільненні виплат становить 0,2273 (162 553,04 грн / 715 129,33 грн). Відтак розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні становить 31 383,27 грн (138 069,84 грн ? 0,2273).

Такий розрахунок відповідає критеріям, визначеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та підтвердженим у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23, та забезпечує справедливий баланс між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 31 383,27 грн, визначеному із застосуванням принципу пропорційності.

Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п.п. 29– 30 рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994). При цьому, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (див. пункт 30 рішення ЄСПЛ у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).

Відповідно до приписів пункту 1 частини 1 статей 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін.

Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до положень статті 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 березня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий Томчук А.В.

Судді Драчук Т. О. Савицька Н.В.