Постанова від 06 липня 2026 р. у справі №320/11661/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/11661/25 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Дудін С.О.,

Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Оксененка О.М.,

при секретарі Литвин С.В.

за участю:

представника позивача: Іващенка В.В.,

представника відповідача: Ємельянової І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Головного сервісного центру МВС на рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного сервісного центру МВС про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту – позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного сервісного центру МВС (далі по тексту – відповідач, ГСЦ МВС) в якому просив:

- скасувати наказ ГСЦ МВС №2/10/28-кп від 03.02.2025 щодо звільнення позивача з посади начальника регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС в м. Києві із припиненням державної служби;

- поновити ОСОБА_1 на роботі, з 04.02.2025;

- стягнути з ГСЦ МВС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 04.02.2025, по день постановлення судом рішення, із розрахунку по 1 582,29 грн. за робочий день, що на день звернення до суду становило 30 063, 51 грн.;

- допустити до негайного виконання судове рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах сум стягнення за один місяць;

- встановити судовий контроль за виконанням рішення суду та зобов`язати Головний сервісний центр МВС подати до суду звіт про виконання судового рішення в місячний термін з дня набрання рішенням суду законної сили.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2025 року значений позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ ГСЦ МВС від 03.02.2025 №2/10/28-кп «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), з 04.02.2025.

Стягнуто з ГСЦ МВС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 04.02.2025 по 04.08.2025, в розмірі 51 600,00 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), з 04.02.2025.

Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного сервісного центру МВС на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представників відповідача, які з`явилися у призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржуване рішення змінити, а в іншій частині залишити без змін, виходячи з наступного.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу ГСЦ МВС від 29.08.2022 №2/10/154-кп ОСОБА_1 переведено на посаду начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), з 31.08.2022, з посадовим окладом відповідно до штатного розпису у розмірі 9 000,00 грн, зі збереженням раніше присвоєного 6 рангу державного службовця.

Наказом МВС України від 29.08.2024 №592 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС», з метою забезпечення виконання службових завдань затверджено Перелік змін у штатах МВС.

Згідно переліку змін у штатах МВС у Головному сервісному центрі МВС (міжрегіональний територіальний орган з надання сервісних послуг МВС, м. Київ) введено посаду заступника начальника центру – начальника регіонального сервісного центру в м. Києві та скорочено посаду начальника центру – заступника начальника Головного сервісного центру в Регіональному сервісному центрі ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС).

24 вересня 2024 року ОСОБА_1 вручено попередження, в якому зазначено, що відповідно до наказу МВС України від 29.08.2024 №592 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» посада начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС) підлягає скороченню.

Одночасно позивачу запропоновано розглянути 120 наявних вакантних посад та у разі згоди на призначення за переведенням на одну із запропонованих посад подати відповідну заяву до управління персоналу ГСЦ МВС.

Також, позивача повідомлено, що у разі відмови його буде звільнено, відповідно до частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» та зазначено, що ненадання зазначеної вище заяви протягом встановленого строку вважатиметься відмовою від запропонованої посади.

25.09.2024 року ОСОБА_1 подано відповідачу заяву про переведення його на посаду заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), з 29.10.2024.

Листом ГСЦ МВС від 22.10.2024 №31/29946-31104-2024 позивача повідомлено, що станом на 22.10.2024, посада заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філії ГСЦ МВС) укомплектована, у зв`язку з чим керівництвом ГСЦ МВС позитивного рішення щодо переведення позивача прийнято не було.

Водночас, позивача проінформовано про можливість розглянути питання про переведення на інші вакантні посади відповідно до його професійної компетентності та досвіду роботи в системі сервісних центрів МВС, які були запропоновані йому раніше.

Наказом ГСЦ МВС від 03.02.2025 №2/10/28-кп ОСОБА_1 звільнено з посади начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), з 03.02.2025, у зв`язку зі зміною штатного розпису ГСЦ МВС, із припиненням державної служби на підставі пункті 1 частини першої, частини четвертої статті 87, статті 89 Закону України «Про державну службу», наказу МВС України від 29.08.2024 №592 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» (далі по тексту – оскаржуваний наказ).

Вважаючи протиправним оскаржуваний наказ, а своє звільнення незаконним, позивач звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи не містять доказів дослідження відповідачем питання наявності чи відсутності у позивача переважного права на залишення його на роботі, відповідно, відносно позивача у спірних правовідносинах не була дотримана процедура звільнення, визначена частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII, що має наслідком скасування спірного наказу про звільнення позивача.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції в цій частині, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, проте, вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині стягнення користь позвача середнього заробітку, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційної інстанції надає правову оцінку спірним правовідносинам та переглядає рішення суду першої інстанції тільки в частині задоволених позовних вимог, оскільки позивач не є апелянтом по справі.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Предметом спору у цій справі є встановлення правомірності прийнятого відповідачем наказу про звільнення позивача з посади, та як наслідок, поновлення законних прав позивача шляхом поновлення останнього на посаді начальника Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), починаючи з 04.02.2025, та стягнення на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, до моменту фактичного поновлення на службі.

Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Згідно з частинами першою та другою статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Стаття 64 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Згідно зі статтею 51 Кодексу законів про працю України (далі по тексту – КЗпП) держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закон України «Про державну службу» №889-VIII від 10.12.2015 (далі по тексту - Закон №889-VIII в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Відповідно до частин 2-3 статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

За правилами пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIIІ підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Частиною 3 статті 87 Закону №889-VIIІ визначено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.11.2022 у справі № 640/24023/21, від 23.02.2023 у справі № 140/9066/21, від 11.05.2023 у справі №380/9574/21, від 27.06.2023 у справі №120/3712/21-а, від 14.09.2023 у справі № 640/15737/22, від 12.09.2024 у справі №380/9055/22, державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

Тобто, суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Верховний Суд у постанові від 23.04.2025 №320/12821/23 зазначив, що в умовах дії воєнного стану ця процедура не змінилася, принаймні в тому, що звільнення з названої підстави передбачає пропонування посад (якщо є посади, які можна пропонувати під час дії попередження про наступне звільнення). Тут варто нагадати також про положення частини першої статті 41 Закону №889-VIII, за змістом якої державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті) без обов`язкового проведення конкурсу за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення.

Подібний висновок Верховний Суд уже викладав у постановах від 13.03.2025 у справі №320/13326/23, від 27.03.2025 у справі №440/12540/23, де попри нетотожний суб`єктний склад, водночас підставою звільнення в обох випадках є пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, що наказом МВС України від 29.08.2024 №592 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС», з метою забезпечення виконання службових завдань затверджено Перелік змін у штатах МВС, що додається. Згідно переліку змін у штатах МВС у Головному сервісному центрі МВС (міжрегіональний територіальний орган з надання сервісних послуг МВС, м. Київ) введено посаду заступника начальника центру – начальника регіонального сервісного центру в м. Києві та скорочено посаду начальника центру – заступника начальника Головного сервісного центру в Регіональному сервісному центрі ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС).

24.09.2024 року позивачу вручено попередження, в якому зазначено, що відповідно до наказу МВС України від 29.08.2024 №592 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» посада начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС) підлягає скороченню.

Одночасно позивачу запропоновано розглянути 120 наявних вакантних посад та у разі згоди на призначення за переведенням на одну із запропонованих посад подати відповідну заяву до управління персоналу ГСЦ МВС.

Також, позивачу повідомлено, що у разі відмови його буде звільнено відповідно до частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» та зазначено, що ненадання зазначеної вище заяви протягом встановленого строку вважатиметься відмовою від запропонованої посади.

Скориставшись наданим позивачу правом обрати із запропонованих посад державної служби посаду для переведення, 25.09.2024 позивачем подано відповідачу заяву про переведення його на рівнозначну посаду заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), з 29.10.2024.

Тобто, вище вказана заява подана ОСОБА_1 25.09.2024, на наступний день після отримання попередження про заплановане звільнення, із проханням про переведення на посаду, вказану у попередженні як вакантну.

Відповідно, законним є висновок суду першої інстанції, що позивач мав законні очікування щодо позитивного рішення про переведення його та означену посаду, що мало наслідком невчинення ним жодних інших дій, направлених на аналіз інших зазначених у попередженні як вакантних посад, станом на 24.09.2024.

Листом ГСЦ МВС від 22.10.2024 №31/29946-31104-2024 позивача повідомлено, що станом на 22.10.2024, посада заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філії ГСЦ МВС) укомплектована, у зв`язку з чим керівництвом ГСЦ МВС позитивного рішення щодо переведення позивача прийнято не було. Водночас позивача проінформовано про можливість розглянути питання про переведення на інші вакантні посади відповідно до його професійної компетентності та досвіду роботи в системі сервісних центрів МВС, які були запропоновані йому раніше.

Так, наказом ГСЦ МВС від 17.10.2024 №2/10/119-кп переведено ОСОБА_2 , начальника відділу євроінтеграції та класифікації транспортних засобів, на посаду заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС) з 21.10.2024. Підставою зазначена заява ОСОБА_2 від 17.10.2024.

Тобто, посада заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС) була вакантною протягом майже місяця з дня подання позивачем заяви про переведення (з 25.09.2024 по 17.10.2024), проте, відповідачем протиправно не вчинено дії направлені на розгляд означеної заяви позивача після її надходження, починаючи з 25.09.2024.

У свою чергу, відповідь ГСЦ МВС надана позивачу, датована 22.10.2024, про відсутність позитивного рішення щодо переведення позивача на означену посаду, лише після призначення на посаду заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС) іншої особи - ОСОБА_2 , на підставі заяви від 17.10.2024.

Тобто, заява ОСОБА_2 від 17.10.2024 була подана через 3 тижні після заяви ОСОБА_1 від 25.09.2024, і розглянута першою з прийняттям позитивного рішення про призначення означену посаду саме ОСОБА_2 . Вказані обставини не заперечуються апелянтом.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вказані дії ГСЦ МВС протирічить нормам чинного законодавства та принципу недискримінації, який гарантує рівне ставлення до всіх осіб незалежно від їхніх ознак та забороняє необґрунтоване обмеження прав і свобод.

Натомість, під час розгляду справи відповідач не надав нормативно обґрунтованих пояснень із зазначенням причин, не пояснив, чи були наявні юридично значимі перешкоди для розгляду заяви позивача від 25.09.2024 про переведення його на посаду заступника начальника регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), у період з 25.09.2024 (день подання позивачем заяви про переведення) до 17.10.2024 (день подання ОСОБА_2 заяви про переведення на цю ж посаду).

Окрім того, ГСЦ МВС, зазначаючи у листі від 22.10.2024 №31/29946-31104-2024 про можливість розглянути питання про переведення на інші вакантні посади відповідно до його професійної компетентності та досвіду роботи в системі сервісних центрів МВС, які були запропоновані позивачу раніше, враховуючи закінчення 30-денного строку з дня ознайомлення із попередженням 25.10.2024, не надав позивачу оновлений список вакантних посад та додатковий час на подання заяви про переведення останнього на вакантну можливо обрану ОСОБА_1 посаду.

У свою чергу, з наданих відповідачем пояснень вбачається, що у період з 01 по 27 жовтня 2024 року, ОСОБА_1 перебував у відпустці, з 28 жовтня 2024 року по 31 січня 2025 року – період тимчасової непрацездатності.

Тобто, позивач, подавши 25.09.2024 заяву про переведення його на посаду, зазначену у попередженні як вакантну, маючи законні очікування щодо позитивного рішення про переведення його на означену посаду, перебуваючи у відпустці (поза межами місця роботи), отримав лист від 22.10.2024 про неможливість його призначення на таку посаду.

Таким чином, відсутність ОСОБА_1 на робочому місці внаслідок перебування у відпустці та у подальшому – у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, а також відсутність актуального переліку вакантних посад, унеможливили своєчасний розгляд останнім та, відповідно, подання інших заяв про переведення на вакантні посади.

Зазначені обставини спростовують доводи апелянта про те, що неподання ОСОБА_1 інших заяв фактично є відмовою від запропонованих посад, оскільки позивач шляхом подання заяви від 25.09.2024 про переведення його на вакантну посаду, вчинив активні дії, які по суті є згодою на призначення за переведенням на одну із запропонованих посад. Жодних активних дій щодо відмови від запропонованих посад позивачем не вчинялось.

Отже, в межах розгляду даної справи, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції про те, що матеріали справи не містять доказів дослідження ГСЦ МВС питання наявності чи відсутності у ОСОБА_1 переважного права на залишення його на роботі, чим порушено законні права та інтереси останнього.

Відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не лише права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі №21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.

При тлумаченні й застосуванні частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII необхідно розуміти, що правомірне рішення це не будь-який бажаний для керівника державного органу варіант поведінки в рамках цього Закону, а лише той, який сприятиме належній реалізації підлеглими працівниками права на працю та доступу до державної служби і не допускатиме проявів дискримінації у здійсненні ними цих прав.

Відтак, свобода розсуду означає не свободу вибору керівника державного органу кого звільнити, а кого залишити (перевести) на державній службі, а означає лише оптимальне застосування закону для досягнення цілей, встановлених у ньому. Такого оптимального застосування закону не буде, якщо керівник державного органу не запропонує працівнику посаду державної служби за її наявності. Якщо вакантна посада є у наявності, то у керівника державного органу є лише один вид правомірної поведінки - запропонувати її працівнику.

Таким чином, частина 3 статті 87 Закону № 889-VIII встановлює саме обов`язок суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону пропонувати державному службовцю рівнозначну посаду або, як виняток, нижчу посаду державної служби.

Вказані повноваження суб`єкта владних повноважень не є дискреційними.

Правові висновки щодо наявності у суб`єкта призначення обов`язку пропонувати іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, врахувавши при цьому переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю, містяться, зокрема, в постановах Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 640/12871/20, від 30.11.2022 у справі №640/15797/21, від 10.11.2022 у справі № 640/24-23/21.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду щодо виконання власником обов`язку із працевлаштування працівника у зв`язку з реорганізаційними заходами, що міститься в постанові від 18.09.2018 у справі № 800/538/17, власник є таким, що виконав цей обов`язок, якщо запропонував працівникові роботу, яка існувала не тільки на день попередження про наступне вивільнення, але і на день звільнення.

Судова практика Верховного Суду щодо питань застосування частини третьої статті 87 Закону № 889-VІІІ у контексті обов`язку суб`єкта призначення/керівника державної служби пропонувати державному службовцеві, попередженого про звільнення, усі наявні вакантні посади є сталою та послідовною.

Так, в постанові Верховного Суду від 25.04.2025 року у справі № 320/48702/23 зазначено, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на роботодавця з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі упродовж всього цього періоду.

Верховний Суд у постанові від 30 січня 2025 року у справі № 340/1765/23 надав оцінку спірному питанню чи достатньо для суб`єкта призначення надання (за його вибором) пропозиції однієї посади державному службовцю, чи декількох рівнозначних або нижчих посад, з урахуванням положень абзацу 3 частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, в редакції Закону №1285-IX, у системному зв`язку з іншими положеннями цього Закону (зокрема статті 22) треба розуміти так, що в разі реорганізації державного органу, що є підставою для звільнення державного службовця у значенні пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, суб`єкт призначення/керівник державної служби повинен запропонувати державному службовцеві, попередженого про звільнення посади, усі вакантні посади (за умови, що такі є), на які можна було б його перевести.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що обов`язок з працевлаштування ОСОБА_1 , передбачений ст.87 Закону України «Про державну службу» № 889-VІІІ, відповідачем не був виконаний добросовісно, розсудливо, пропорційно і своєчасно, оскільки, починаючи з моменту попередження (24.09.2024) і до моменту звільнення позивача (03.02.2025), ГСЦ МВС не вживалися заходи щодо «збереження» вакантних посад, у тому числі рівнозначних, для працевлаштування позивача.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що у спірних правовідносинах, ГСЦ МВС не була дотримана процедура звільнення ОСОБА_1 , визначена частиною 3 статті 87 Закону №889-VIII, що має наслідком скасування оскаржуваного наказу про звільнення позивача.

Так, правовими положеннями ч.1 ст. 235 Кодексу законів про працю України регламентовано, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З огляду на висновок суду про протиправність звільнення позивача з посади начальника Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС), на підставі наказу ГСЦ МВС №2/10/28-кп від 03.02.2025, ОСОБА_1 підлягає поновленню на посаді, з якої його було звільнено, починаючи з 04.02.2025 (дня наступного за днем звільнення).

Частиною 2 ст.235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Відповідно до абзацу четвертого Порядку №100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

У даному випадку, судом першої інстанції зазначено, що враховуючи відсутність розрахункового періоду, з огляду на перебування позивача протягом розрахункового періоду у відпустці та його тимчасову непрацездатність, при обчисленні середньоденної заробітної плати слід враховувати посадовий (місячний) оклад позивача, відповідно до довідки про середньоденну заробітну плату №21 від 25.03.2025, середньоденна заробітна плата позивача складає 400,00 грн, виходячи з посадового окладу 9 000,00 грн.

Колегія суддів апеляційної інстанції, дослідивши обставини справи, зазначає, що питання про виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу прийнято судом першої інстанції з порушенням вимог чинного законодавства, а тому оскаржуване рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні.

Так, на виконання вимог ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.06.2026 року, представником відповідача надано довідку від 26.06.2026 №29 про середньоденну заробітну плату ОСОБА_1 , відповідно до якої середньоденна заробітна плата позивача склало 2049,30 грн., середньомісячна – 44 060,00 грн.

Розрахунок здійснено з урахуванням розміру заробітної плати ОСОБА_1 за останні два повних місяці роботи відпрацьованих перед звільненням, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», із зазначенням середньоденної заробітної плати, із зазначенням відомостей про тривалість робочого тижня (календарних та робочих днів).

Як встановлено судом апеляційної інстанції, кількість днів вимушеного прогулу з дня звільнення позивача та до дня ухвалення судом першої інстанції рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку - з 04.02.2025 (дня наступного за днем звільнення) по 04.08.2025 (ухвалення судом рішення) - складає 129 робочих днів.

З урахуванням середньоденної заробітної плати позивача 2049,30грн. та 129 днів вимушеного прогулу, середній заробіток за час вимушеного прогулу дорівнює 264 359,70 грн., який підлягає стягненню на користь позивача з відрахуванням відповідачем з цієї суми податків та обов`язкових платежів.

Отже, рішення суду першої інстанції підлягає зміні, у зв`язку з помилковими висновками суду першої інстанції в частині суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, яка підлягає стягненню на користь останнього, а тому апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.2 ст. 317 КАС України).

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов`язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).

Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні, відповідно апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного сервісного центру МВС – задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2025 року – змінити у резолютивній частині та викласти у такій редакції:

Абзац четвертий:

«Стягнути з Головного сервісного центру МВС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 04.02.2025 по 04.08.2025, в розмірі 264 359,70 грн. (двісті шістдесят чотири тисячі триста п`ятдесят дев`ять грн. 70 коп.).».

В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

О.М. Оксененко

Повний текст виготовлено 08.07.2026 року