Постанова від 07 липня 2026 р. у справі №522/7260/26-Е — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 522/7260/26-Е

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,

суддів Голуб В.А. та Осіпова Ю.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2026 року (суддя Косіцина В.В., м. Одеса, повний текст рішення складений 18.05.2026) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,-

В С Т А Н О В И В:

29.04.2026 до Приморського районного суду м. Одеси надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до УПП в Одеській області ДПП, в якому позивач просив суд скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі від 26.04.2026 серії ЕНА №7088975.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2026 року адміністративний позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповного з`ясування обставини, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов.

На думку апелянта, суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Так, у постанові від 13.02.2020 у справі №524/9716/16-а Суд зазначил, що у разі відсутності в оскаржуваній постанові у справі про адміністративне правопорушення посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис, такий відеозапис, згідно з вимогами ст.70 КАС України, не може вважатися належним та допустимим доказом вчинення адміністративного правопорушення. У постанові Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі №524/5536/17 зазначено, що відеозапис, поданий відповідачем на підтвердження факту порушення позивачем правил дорожнього руху, не може вважатися належним доказом у зв`язку з тим, що оскаржувана постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності не містить посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено цей відеозапис. Верховний Суд у постанові від 19.02.2020 у справі №204/8036/16-а наголосив, що адміністративне правопорушення – це вчинок, який має форму або дії, або бездіяльності. Проте щоб вчинок можна було кваліфікувати як адміністративне правопорушення, він повинен мати сукупність юридичних ознак, що визначають склад правопорушення. Наявність усіх ознак правопорушення є єдиною підставою для притягнення правопорушника до відповідальності. Якщо відсутня хоча б одна з ознак правопорушення, особа не може бути притягнута до відповідальності. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові у справі №337/3389/16-а від 30 травня 2018 року наголосив, що якщо у постанові про накладення стягнення за адмінправопорушення не вказано технічний засіб, яким здійснений фото- або відеозапис, то провадження підлягає закриттю на підставі ст.247 КУпАП у зв`язку з відсутністю події і складу адмінправопорушення.

Відповідач надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Справа розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.

Апеляційним судом справа розглянута в порядку письмового провадження з повідомленням учасників справи відповідно до частини п`ятої статті 286 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог поданої скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 26.04.2026 поліцейським 1 взводу 3 роти 2 батальйону УПП в Одеській області старшим лейтенантом поліції Ковтун С.О. прийнято постанову серії ЕНА №7088975, за якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 122 КУпАП.

Відповідно до змісту згаданої постанови, водій ОСОБА_1 визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення внаслідок невиконання під час керування транспортним засобом знаку 5.16, чим було порушено п. 8.4.ґ ПДР. – порушення вимог інформаційно-вказівних знаків.

Вважаючи вищезгадану постанову про накладення адміністративного стягнення протиправною, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом про її скасування.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що факт вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення є доведеним, а оскаржувана постанова, ухвалена відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені КУпАП, є обґрунтованою, тобто прийнятою з урахуванням усіх обставин, що мають значення для ухвалення рішення, зміст постанови відповідає вимогам ст.ст.283-284 КУпАП, а адміністративне стягнення накладено в межах санкції вказаної статті.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступного.

Так, згідно до положень частини другої статті 19 Конституції України, пункту 1 частини другої статті 2 та частини першої статті 7 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого має перевіряти чи діяли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи лише на підставі закону в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приписами статті 246 КУпАП встановлено, що порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах (посадовими особами), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, визначається цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно статті 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Відповідно до пункту 1 статті 247 КУпАП, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.

Стаття 251 КУпАП встановлює, що доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненням особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, іншими доказами, перелік яких не вичерпний.

За приписами частин першої та другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, права, обов`язки і відповідальність суб`єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об`єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання (далі - міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та об`єднань) регулює та визначає Закон України "Про дорожній рух".

Відповідно до статті 14 цього Закону учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів.

До учасників дорожнього руху належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.

Учасники дорожнього руху зобов`язані, у тому числі, знати і неухильно дотримуватись вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

Єдиний порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України "Про дорожній рух" встановлюють Правила дорожнього руху, що затверджені постановою КМУ від 10.10.2001 №1306 (із змінами та доповненнями).

У відповідності до пункту 1.3 ПДР України встановлено, що учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

Пунктом 1.9 ПДР України передбачено, що особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Пунктом 8.1 ПДР України встановлено, що регулювання дорожнього руху здійснюється за допомогою дорожніх знаків, дорожньої розмітки, дорожнього обладнання, світлофорів, а також регулювальниками.

Відповідно до пункту 8.4 ПДР України, дорожні знаки поділяються на групи: попереджувальні знаки; знаки пріоритету; заборонні знаки; наказові знаки; інформаційно-вказівні знаки; знаки сервісу; таблички до дорожніх знаків.

Як зазначено в підпункті "ґ" пункту 8.4 ПДР, інформаційно-вказівні знаки запроваджують або скасовують певний режим руху, а також інформують учасників дорожнього руху про розташування населених пунктів, різних об`єктів, територій, де діють спеціальні правила.

Частиною першою статті 122 КУпАП передбачена відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або 50 штрафних балів.

Згідно матеріалів справи про адміністративне правопорушення, 26.04.2026 за адресою: м. Одеса, Об`їзна дорога, 22/8, позивач, керуючи т/з марки LAND ROVER RANGE ROVER номерний знак НОМЕР_1 , не виконав вимогу дорожнього знаку 5.16 "Напрямки руху по смугах" та зі смуги для руху прямо, здійснив поворот праворуч, чим порушив вимоги п. 8.4.ґ ПДР України та здійснив адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 122 КУпАП.

Звернувшись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 , в обґрунтованість своїх вимог посилалася на порушення поліцейським приписів ст. 251 та ч. 3 ст. 283 КУпАП, у зв`язку із тим, що в оскаржуваній постанові не наведено жодного доказу скоєння даного правопорушення, в тому числі і не зазначено жодних відомостей про фіксування подій, шо свідчить про відсутність події та складу адміністративного правопорушення.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутність вказівки у графі 7 оскаржуваної постанови відомостей про назву засобу, яким здійснено фото- та відеофіксацію, є проявом надмірного формалізму та не є перешкодою для суб`єкта владних повноважень у поданні доказів, які підтверджують правомірність ухваленого ним рішення. На підтвердження вчиненого позивачем правопорушення, УПП в Одеській області ДПП долучило до відзиву відеозапис "VIDEO-2026-05-07-11-40-49.mp4", з якого вбачається здійснення позивачем повороту праворуч зі смуги для руху прямо, що становить порушення п. 8.4 ґ ПДР України (відрізок відео 0:7 – 0:10 секунд).

Крім того, факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення підтверджується записом розмови ОСОБА_1 із поліцейським на відео під назвою "ПВР 474485.mp4" (додаток до відзиву від 08.05.2026), з якого вбачається, що позивач не заперечує факт порушення правил дорожнього руху та ознайомився з відеозаписом. Ні під час складання протоколу про адміністративне правопорушення поліцейським, ні під час підписання протоколу позивачем не було висловлено незгоди, письмової чи усної, із фактом вчинення ним адміністративного правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Наведене спростовує доводи апеляційної скарги про ненадання відповідачем до суду жодного відеозапису чи іншого доказу на обґрунтованість спірної постанови.

Відхиляючи доводи апелянта стосовно недотримання процедури розгляду справи (відсутності в оскаржуваній постанові в справі про адміністративне правопорушення посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис), колегія суддів враховує наступне.

Постанова про притягнення до адміністративної відповідальності є рішенням суб`єкта владних повноважень, актом індивідуальної дії, який встановлює відповідні права та обов`язки для особи, щодо якої він винесений.

Таке рішення суб`єкта владних повноважень має бути обґрунтованим на момент його прийняття, оскільки воно має значимі наслідки для суб`єктів приватного права, що знаходяться в нерівному положенні по відношенні до суб`єкта владних повноважень.

В контексті наведеного слід зауважити, що дотримання передбаченої законом процедури та порядку винесення такого рішення має виключно важливу роль для встановлення об`єктивної істини органом, на який законом покладено повноваження, зокрема, щодо розгляду справ про адміністративне правопорушення. Порушення норм процесуального права суб`єктом владних повноважень при прийнятті та складанні постанови про притягнення до адміністративної відповідальності зводить нанівець саму суть та завдання, покладені в основу поняття адміністративної відповідальності, оскільки ускладнює, а подекуди й унеможливлює встановлення судом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, об`єктивної сторони вчинюваного порушення та вини особи в його вчиненні.

Аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 15.11.2018 у справі №524/5536/17, від 30.05.2018 у справі №337/3389/16, від 17.07.2019 у справі №295/3099/17.

Водночас, Верховний Суд у своїй судовій практиці послідовно повторював, що саме лише порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом. Виходячи із міркувань розумності та доцільності, Суд зауважив, що деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття. Дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків. Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

Суттєве (фундаментальне) порушення - це таке порушення суб`єктом владних повноважень норм права, допущення суттєвої, істотної помилки при прийнятті певного рішення, яке мало наслідком прийняття незаконного рішення. Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.

Тож, Верховний Суд, не применшуючи значення необхідності дотримання встановленої законодавством процедури ухвалення того чи іншого рішення, запровадив критерій виміру суттєвості порушень правової процедури ухвалення рішення та дійшов висновку, що порушення такої процедури може бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що воно вплинуло або могло вплинути на правильність рішення. На думку Суду, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

Аналогічні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 12.09.2024 у справі №440/10933/22.

Окрім цього, Верховний Суд у постанові від 11.04.2024 у справі №280/3996/20 зазначав, що ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: "протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків" і, на противагу йому, принцип "формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення".

Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 20.06.2019 у справі №510/2198/16-а, від 08.08.2019 у справі №810/1354/18, від 27.11.2019 у справі №419/1434/16-а, від 21.12.2023 у справі №440/2017/20.

Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод "оцінки справедливості процесу в цілому" не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу. Скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості (рішення від 24.03.1988 по справі "Олссон проти Швеції" (Olsson v. Sweden).

При цьому, колегія суддів приймає до уваги правовий підхід, закладений ЄСПЛ при вирішенні справи "Сутяжник проти РФ" (рішення від 25.04.2018) та застосований Верховним Судом у справах №№826/5575/17, 910/10616/17, відповідно до якого надмірне прагнення до чистоти, переваги форми над змістом є правовим пуризмом. Скасування правильного по суті рішення, за відсутності фундаментального порушення, є відступленням від принципу правової визначеності ("res judicata") та недопустимим.

З наявного в матеріалах справи відеозапису з нагрудної камери поліцейського судом апеляційної інстанції встановлено, що під час розгляду справи про адміністративне правопорушення вбачається, що позивач двічі визнав, що під час розгляду справи про адміністративне правопорушення він був ознайомлений із записом видеорегистратора на якому було зафіксовано вчинення ним адміністративного правопорушення.

За встановлених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у даному випадку, не зазначення у оскаржуваної постанові про притягнення до адміністративної відповідальності посилань на технічний засіб, є формальним порушенням, яке не може бути достатньою підставою для скасування такої постанови. Процедурні порушення, пов`язані із самим процесом оформлення результатів розгляду справи про адміністративне правопорушення не вплинули на повноту та об`єктивність дослідження матеріалів та правильність вирішення справи.

При цьому колегія суддів враховує, що право поліції використовувати інформацію відеозапису в якості речового доказу наявності або відсутності факту правопорушення прямо передбачено статтею 40 Закону України "Про Національну поліцію".

Частинами першою та другою статті 70 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, достатніми (ст.73-76 КАС України).

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч.2 ст.76 КАС України).

При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність (постанова Верховного Суду від 29.08.2018 у справі №910/23428/17).

У постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, касаційний суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Перевірив матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем у даній справі документально не було доведено обґрунтованості своїх позовних вимог, та відповідно, протиправності оскаржуваної постанови у справі про адміністративне правопорушення.

Водночас, матеріалами справи підтверджено наявність в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП, та в ході розгляду справи позивачем жодним чином не спростовані встановлені обставини щодо допущення вказаного порушення, тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правомірність спірної постанови.

Доводи апеляційної скарги не містять належних, переконливих доводів та аргументів, які б спростовували висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції ґрунтується на належній юридичній оцінці встановлених обставин справи із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Суд правильно та повно з`ясував усі обставини справи та надав їм юридичну оцінку.

Порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи чи є обов`язковою підставою для скасування судового рішення не встановлено.

З огляду на що підстави для скасування оскарженого рішення суду першої інстанції відсутні.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується статтею 322 КАС України, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України", суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Згідно з пунктом першим частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 272, 286, 292, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2026 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає відповідно до частини третьої статті 272 КАС України.

Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко

Суддя В.А.Голуб

Суддя Ю.В.Осіпов