Рішення від 08 червня 2025 р. у справі №757/27424/18-ц — Голосіївський районний суд міста Києва

Справа №757/27424/18-ц

Провадження №2/752/2542/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2025 року м. Київ

Голосіївський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Кокошка О.Б.,

за участю секретаря Кукіля Д.О.,

представника позивача Аветисяна Р.М. ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

представника третьої особи Сидоренка І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кучеренко Наталії Петрівни, Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гавловська Оксана Валеріївна, про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нерухомого майна з незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П. про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки.

Позов обґрунтований тим, що приватним нотаріусом посвідчений договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 18 березня 2015 року № 509, в якому зазначено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредекс Фінанс» (далі - ТОВ «Кредекс Фінанс») відступив ОСОБА_4 право вимоги за договором про надання відновлювальної відкличної кредитної лінії від 01 лютого 2008 року № 11-08 КЛ та права вимоги за договором іпотеки нерухомого майна, а саме, квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 , і була в забезпечені виконання основного зобов`язання відповідно до договору.

Проте нотаріус не мала жодних правових підстав для посвідчення договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором на користь фізичної особи, оскільки це суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, адже фізична особа не є фінансовою установою та не має права на здійснення операцій з надання фінансових послуг.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір про відступлення права вимоги № 509, укладений 18 березня 2015 року між ТОВ «Кредекс Фінанс» і ОСОБА_4 .

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 28 травня 2019 року у порядку загального позовного провадження відкрито провадження у цивільній справі та призначено підготовче судове засідання.

У серпні 2019 року приватний нотаріус Кучеренко Н. П. подала до суду відзив, в якому просила відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що оскільки кредитором може бути як юридична так і фізична особа, то вимоги позивача про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 18 березня 2015 року, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» і ОСОБА_4 , є необґрунтованими.

У вересні 2019 року ОСОБА_3 подав до суду відповідь на відзив, в якому зазначив, що відступлення право вимоги на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, адже фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, які мають право здійснення фінансових операцій, та внесенні до реєстру фінансових установ, тож нотаріус не мала законних підстав на вчинення нотаріальної дії, а саме посвідчувати договір про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами.

У листопаді 2019 року ОСОБА_3 подав до суду клопотання про витребування у приватного нотаріуса Київського міського округу Кучеренко Н. П. копію договору про відступлення права вимоги від 26 лютого 2015 року № 26/02/15, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_4 .

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року клопотання позивача задоволено. Витребувано у приватного нотаріуса Київського міського округу Кучеренко Н. П. належним чином засвідчену копію договору про відступлення права вимоги від 26 лютого 2015 року № 26/02/15, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_4 .

У грудні 2019 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П. направила до суду належним чином засвідчену копію договору про відступлення права вимоги від 26 лютого 2015 року № 26/02/15, укладеного між ТОВ «Кредекс Фінанс» та ОСОБА_4 .

У червні 2020 року ОСОБА_3 подав до суду клопотання про залучення до участі у цивільній справі в якості співвідповідачів ТОВ «Кредекс Фінанс», яке змінило назву на Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (далі - ТОВ «Вердикт Капітал»), та ОСОБА_4 .

У липні 2020 року ОСОБА_3 подав до суду заяву про зміну предмета позову, в якому просив визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 26 лютого 2015 року № 26/02/15, укладений між ТОВ «Кредекс Фінанс» і ОСОБА_4 . Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 18 березня 2015 року № 509. Скасувати рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України м. Києва Нілової А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 21726293 від 02 червня 2015 року 09:54:53, щодо реєстрації права власності на квартиру, загальною площею 88 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер 663809780000, за ОСОБА_4 .

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 02 липня 2020 року залучено до участі у цивільній справі в якості співвідповідачів Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредекс Фінанс», яке змінило назву на ТОВ «Вердикт Капітал», та ОСОБА_4 .

У лютому 2023 року ТОВ «Вердикт Капітал» подало до суду відзив на позовну заяву, в якому просило відмовити у задоволенні позову у зв`язку з необґрунтованістю та недоведеністю позовних вимог.

У квітні 2023 року ОСОБА_3 подав до суду клопотання про залучення до справи третьої особи - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гавловської О. В.

У квітні 2023 року ОСОБА_3 подав до суду заяву про залучення до справи як співвідповідача - ОСОБА_5 та зміну предмета позову.

Отже, ОСОБА_3 остаточно просив визнати недійсним договір про відступлення права вимоги № 509, укладений 18 березня 2015 року між ТОВ «Кредекс Фінанс» і ОСОБА_4 , відповідно до якого було відступлено право вимоги за договором іпотеки, який укладений між Акціонерним банком «Банк «Таврика» (далі - АБ «Банк «Таврика») та ОСОБА_3 , посвідчений 01 лютого 2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О. Г. за реєстровим № 313; скасувати рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України м. Києва Нілової А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 21726293 від 02 червня 2015 року 09:54:53, щодо реєстрації права власності на квартиру, загальною площею 88 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер 663809780000, за ОСОБА_4 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу (про продаж квартири з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 663809780000, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ), який укладений 16 березня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (серія та номер: 349, посвідчений приватним нотаріусом Гавловською О. В.); витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 та передати ОСОБА_3 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 663809780000).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 06 листопада 2023 року прийнято до розгляду заяву представника позивача - адвоката Дранчука Ігоря Ярославовича про зміну предмета спору у цивільній справі.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 06 листопада 2023 року залучено до участі у цивільній справі в якості співвідповідача ОСОБА_5 , залучено до участі у цивільній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гавловську О. В.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2024 року закрито підготовче провадження у цивільній справі та призначено цивільну справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

У липні 2024 року представник позивача - адвокат Аветисян Роберт Миколайович подав до суду заяву про передачу справи на розгляд іншому суду згідно із територіальної юрисдикції.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 04 липня 2024 року заяву представника позивача - адвоката Аветисяна Роберта Миколайовича про передачу за підсудністю цивільної справи за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П., ТОВ «Вердикт Капітал», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гавловської О. В., про визнання недійсними договорів, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та витребування майна з незаконного володіння - задоволено.

Цивільну справу №757/27424/18 за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П., ТОВ «Вердикт Капітал», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гавловська О. В., про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нерухомого майна з незаконного володіння передано на розгляд за підсудністю до Голосіївського районного суду міста Києва.

Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 30 вересня 2024 року прийнято до свого провадження цивільну справу № 757/27424/18 за позовною заявою ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н. П., ТОВ «Вердикт Капітал», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гавловська О. В., про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування нерухомого майна з незаконного володіння та призначено цивільну справу до розгляду по суті за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні.

У листопаді 2024 року представник позивача - адвокат Аветисян Р. М. подав до суду пояснення у справі.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Аветисян Р.М. підтримав заявлений позов у повному обсязі та просив його задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 заперечувала проти задоволення позову.

У судовому засіданні представник третьої особи Сидоренко І.О. заперечував проти задоволення позову.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 08 вересня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сень-Силкою І. В. за реєстровим № 3080, на праві приватної власності належала квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 88 кв. м.

01 лютого 2008 року між АБ «Банк «Таврика» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Полібудсервіс Плюс» (далі - ТОВ «Полібудсервіс») укладений договір про надання відновлювальної відкличної кредитної лінії № 11-08 КЛ, згідно з умовами якого позичальник отримав кредит у вигляді відновлювальної відкличної кредитної лінії з лімітом у сумі 1 300 000,00 грн, строком із 01 лютого 2008 року до 29 січня 2010 року зі сплатою 19 % річних за користування кредитом.

Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитом банк уклав із ОСОБА_3 договір іпотеки, предметом якого є квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

26 лютого 2015 року між АБ «Банк «Таврика» та ТОВ «Кредекс Фінанс», яке змінило назву на ТОВ «Вердикт Капітал», укладений договір про відступлення права вимоги № 10/260215, на підставі якого право вимоги за кредитним договором від 01 лютого 2008 року № 11-08 КЛ перейшло до ТОВ «Кредекс Фінанс».

Відповідно до пункту 4.1. договору відступлення права вимоги № 10/260215 відступлення права вимоги становить 1 200 000,00 грн без ПДВ.

26 лютого 2015 року між ТОВ «Кредекс Фінанс», яке змінило назву на ТОВ «Вердикт Капітал», та ОСОБА_4 укладений договір про відступлення права вимоги № 10/26/02/15, на підставі якого право вимоги за кредитним договором від 01 лютого 2008 року № 11-08 КЛ перейшло до ОСОБА_4 .

Відповідно до пункту 4.1. договору відступлення права вимоги № 10/26/02/15 відступлення права вимоги становить 1 212 000,00 грн без ПДВ.

18 березня 2015 року між ТОВ «Кредекс Фінанс», яке змінило назву на ТОВ «Вердикт Капітал», та ОСОБА_4 укладений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, на підставі якого право вимоги за іпотечним договором перейшло до ОСОБА_4

02 червня 2015 року державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України м. Києва Ніловою А. О. на підставі договору іпотеки від 01 лютого 2008 року та договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором від 26 лютого 2015 року та договором іпотеки від 18 березня 2015 року зареєстровано за ОСОБА_4 право власності на квартиру, загальною площею 88 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

31 березня 2016 року між ОСОБА_4 (продавцем) та ОСОБА_6 (покупцем) укладений договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири.

Згідно із наявною в матеріалах справи інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23 листопада 2023 року суд встановив, що власником квартири на АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 663809780000) із 16 березня 2021 року є відповідач у справі - ОСОБА_5 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Отже, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом частини першої статті 4 Закону України 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-III) факторинг вважається фінансовою послугою.

У пункті 5 частини першої статті 1 Закону № 2664-III зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені у статті 6 Закону № 2664-III.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 2664-III договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону № 2664-III.

Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

Як вже зазначалося, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).

При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).

Велика Палата Верховного Суду сформулювала правову позицію про те, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

Отже, у цій справі встановлено, що відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

Оскільки відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ «Кредекс Фінанс», яке змінило назву на ТОВ «Вердикт Капітал», не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_4 .

Ураховуючи те, що відступлення права вимоги за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_4 було неможливим, тому й відступати право вимоги за договором іпотеки ТОВ «Кредекс Фінанс», яке змінило назву на ТОВ «Вердикт Капітал», не мало права.

Статтею 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Як встановлено вище, до ОСОБА_4 не могло перейти право вимоги ні за кредитним договором, ні за договором іпотеки, тому підстав для державної реєстрації за ним права власності на предмет іпотеки також не було. Так само, як і не було у нього достатнього обсягу повноважень (права власності) для продажу цього предмета іпотеки ОСОБА_6 , яка у подальшому відчужила предмет іпотеки ОСОБА_5 .

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 41 Конституції України та частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: (1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; (2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; (3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно з пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, можливість витребування майна власником, який не виявляв волі на вибуття цього майна з його володіння, передбачена законом як у випадку, коли кінцевий набувач є недобросовісним, так і у випадку, коли такий набувач є добросовісним.

Проте для того, щоб захід втручання у право мирного володіння майном узгоджувався з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, мало встановити лише те, що набуття майна не відповідало певним вимогам закону. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, яка випливає, зокрема, зі змісту абзацу другого вказаної статті, а також, чи є втручання у право мирного володіння майном за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті.

У цій справі спір щодо майна є між приватними особами. Із позовом про витребування квартири звернувся її власник. З огляду на гарантії захисту, які Конституція України й інші нормативні акти надають власникові майна, суд вважає, що легітимна мета у втручанні суду у право кінцевого набувача на мирне володіння квартирою існує.

Ураховуючи те, що у ОСОБА_4 не виникло права власності на спірну квартиру (предмет іпотеки), він не мав законних підстав відчужувати цю квартиру ОСОБА_6 , яка у подальшому відчужила цю квартиру ОСОБА_5 . Відтак, позовна вимога щодо витребування цього майна з володіння кінцевого набувача на користь власника квартири є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Таке задоволення є пропорційним меті захисту права власника, враховуючи, зокрема, те, що вимоги закону до відчуження іпотечного майна та прав вимоги за кредитним й іпотечними договорами були або мали бути відомими ОСОБА_5 . Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною.

Судова практика Верховного Суду щодо неможливості відчуження таких прав вимоги на користь фізичних осіб є сталою впродовж тривалого часу. Крім того, перед придбанням квартири кінцевий набувач міг ознайомитися з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, щоб встановити історію вибуття квартири з володіння її власника. Отже, проявивши обачність, він мав можливість самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права дізнатися про те, що ОСОБА_4 не міг набути право власності на квартиру, а тому і не мав права її відчужувати.

Придбавши квартиру у особи, яка не мала права її відчужувати, ОСОБА_5 як її покупець теж не набув право власності на неї. Зареєструвавши це право за собою, він став її володільцем, а право володіння разом із правами користування та розпорядження квартирою надалі належать позивачу як її власнику. Йдучи на ризик із придбанням майна в особи, яка зареєструвала своє право власності на нього, але за законом не могла таке право набути, кінцевий набувач несе ризик ненастання негативних наслідків придбання квартири у її незаконного володільця.

З огляду на вказане за обставин цієї справи витребування з володіння ОСОБА_5 квартири на користь позивача як власника є пропорційним меті захисту права приватної власності останнього.

Крім того, суд звертає увагу на те, що у випадку витребування квартири з володіння кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Такий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_6 , в якої він придбав квартиру, зокрема, про стягнення сплаченої її вартості.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). За змістом частини першої статті 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55)). Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15 (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14 (пункти 95, 98, 121, 123), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14 (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114-116, 142-144), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (пункт 67), від 12 лютого 2020 року у справі № П/811/1640/17 (пункт 42), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема, неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14 (пункти 99-100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15 (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 71, 76), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункти 55-57), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункти 120-121, 123-124), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 101, 103), від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункти 9.32-9.33, 9.38), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16 (пункти 86-87), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (пункти 148-151, 153-154, 167-168), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (пункт 9.47)).

Отже, як зазначено вище, для витребування майна закон не вимагає визнавати недійсними договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, визнавати незаконним та скасовувати рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки, а також визнавати недійсним договір купівлі-продажу квартири кінцевим набувачем.

Тому у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння (якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, з якою позивач не перебуває у договірних відносинах), інші вимоги власника є неналежними.

Отже, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що вимоги в частині визнання недійсними договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, скасування рішення нотаріуса щодо реєстрації права власності за договором іпотеки та визнання недійсним договору купівлі-продажу не підлягають задоволенню у зв`язку з їх неефективністю для захисту порушеного права позивача, проте вимога щодо витребування майна є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ураховуючи те, що задоволенню підлягає одна позовна вимога майнового характеру до відповідача ОСОБА_5 , то судовий збір в сумі 15 140,00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_5 на користь держави.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 274, 279, 352, 354 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кучеренко Наталії Петрівни, Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гавловська Оксана Валеріївна про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовити.

Позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про витребування нерухомого майна з незаконного володіння - задовольнити.

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір за подання позовної заяви в сумі 15140 (п`ятнадцять тисяч сто сорок) грн 00 коп.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кучеренко Наталії Петрівни, місцезнаходження: вулиця Ольгинська, будинок 6, офіс 7, місто Київ, 01001.

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», місцезнаходження: вулиця Кудрявський узвіз, будинок 5б, місто Київ, 04053, ЄДРПОУ 36799749.

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_5 , місце проживання: АДРЕСА_3 .

Третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гавловська Оксана Валеріївна, місцезнаходження: вулиця Предславинська, будинок 30, квартира 3, місто Київ, 03150.

Повний текст судового рішення складено 09.06.2025.

Суддя О. Б. Кокошко