Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №759/26683/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 759/26683/24 Головуючий у суді першої інстанції - Петренко Н.О.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/5927/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргуОСОБА_1 , яка подана адвокатом Молинем Романом Петровичем на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 листопада 2025 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення боргу,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 04 квітня 2024 року відповідач ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 160 000 (сто шістдесят тисяч) євро 00 центів, що підтверджується власноручно складеною розпискою.

Крім цього, 19 липня 2024 року відповідач ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 36 500 (тридцять шість тисяч п`ятсот) доларів США 00 центів, що підтверджується власноручно складеною розпискою.

Відповідно до умов обох розписок, ОСОБА_3 зобов`язався повернути суму позики позивачу у повному обсязі до 31 жовтня 2024 року.

Станом на дату подання позовної заяви та на час судового розгляду, ОСОБА_3 не повернув позивачу заборгованість за розписками у визначений строк та не надав доказів часткового або повного погашення боргу.

Оскільки відповідач ОСОБА_3 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , вона є солідарною боржницею за вказаним боргом.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 листопада 2025 року позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь на користь ОСОБА_2 суму основного боргу:

160 000 (сто шістдесят тисяч) євро 00 центів заборгованості за договором позики від 04.04.2024.

36 500 (тридцять шість тисяч п`ятсот) доларів США 00 центів заборгованості за договором позики від 19.07.2024.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення моральної шкоди у розмірі 100 000 (сто тисяч) гривень 00 копійок відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погоджуючись із таким рішенням суду відповідачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог щодо неї відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що позивач не надав суду жодного доказу на підтвердження отримання позики на потреби та в інтересах сім`ї.

Вказує, що не є належною відповідачкою по справі, оскільки не надавала згоду на отримання позики та взагалі не була повідомлена про такий правочин ОСОБА_3 .

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача адвокат Яценко Є.О. проти задоволення апеляційної скарги заперечив. Вказує, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

Відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_3 до апеляційного суду не надходив.

В судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь представник відповідачки ОСОБА_1 - адвокат Молинь Р.П., який підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її з викладених підстав. Представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Яценко Є.О. у судовому засіданні просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апеляційна скарга не містить заперечень щодо рішення суду в частині позовних вимог до ОСОБА_3 , тому апеляційному перегляду в цій частині не підлягає.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого рішення, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що 04 квітня 2024 року відповідач ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 160 000 (сто шістдесят тисяч) євро 00 центів. Факт отримання коштів підтверджується власноручно складеною розпискою (а.с. 15).

19 липня 2024 року відповідач ОСОБА_3 отримав у позику від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 36 500 (тридцять шість тисяч п`ятсот) доларів США 00 центів. Факт отримання коштів підтверджується власноручно складеною розпискою (а.с. 16).

Відповідно до умов обох розписок, ОСОБА_3 зобов`язався повернути суму позики позивачу у повному обсязі до 31 жовтня 2024 року.

У тексті розписок зазначено, що кошти отримано ОСОБА_3 «для ведення власного бізнесу».

Також встановлено, що 10 березня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_1 (а.с. 23).

Задовольняючи позов ОСОБА_2 у повному обсязі, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що ОСОБА_3 не повернув позивачу заборгованість за розписками у визначений строк та не надав доказів часткового або повного погашення борг. Оскільки ОСОБА_1 не спростувала презумпцію спільності інтересів сім`ї, зобов`язання, засновані на договорах позики, є спільними солідарними зобов`язаннями подружжя, тому борг на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню солідарно з обох відповідачів.

Колегія суддів не погоджується із цим висновком суду з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України договір є основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).

У справі, яка переглядається, встановлено, що 04 квітня 2024 року та 19 липня 2024 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено два договори позики, оформлені розписками, копії яких долучено до матеріалів справи.

Докази повернення коштів у матеріалах справи відсутні.

Як видно зі змісту позовної заяви ОСОБА_2 заявив вимоги до ОСОБА_1 як до дружини боржника, посилаючись на те, що кошти за розписками було отримано та використано в інтересах сім`ї, тому заборгованість за вказаними розписками є спільним боргом подружжя.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частин першої - третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, передачу спільних коштів у позику), на чому, зокрема, наголошено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19.

Верховний Суд у постанові від 25 грудня 2024 року у справі № 369/205/20 (провадження № 61-15629св23) зробив правовий висновок, що договір позики, укладений одним із подружжя під час перебування у зареєстрованому шлюбі, сам собою не свідчить автоматично про виникнення солідарного обов`язку обох із подружжя. Вирішальним є встановлення того, чи був такий договір укладений в інтересах сім`ї. Якщо один із подружжя укладає договір позики в інтересах сім`ї, а другий із подружжя надав згоду на його укладення або обставини справи свідчать про спрямованість отриманих коштів на забезпечення потреб сім`ї, такий договір породжує цивільні права та обов`язки для обох із подружжя. У такому разі зобов`язання щодо повернення позики має спільний характер, а відповідальність подружжя є солідарною, оскільки вона пов`язана з використанням спільного майна або набуттям майна в інтересах сім`ї. Наявність письмової (у тому числі нотаріально посвідченої) згоди другого з подружжя на укладення договору позики є належним доказом його обізнаності щодо змісту та правових наслідків правочину і свідчить про спрямованість договору на задоволення потреб сім`ї, якщо інше не доведено. Презумпція спільності майна подружжя та спільного характеру зобов`язань є спростовною. Тягар доказування того, що договір позики укладено виключно в особистих інтересах одного з подружжя та що отримані кошти не були використані для потреб сім`ї, покладається на того з подружжя, хто заперечує спільний характер зобов`язання.

У справі, що переглядається, встановлено, що позику у загальному розмірі 160 000 євро та 36 500 доларів СШАза розписами було отримано позичальником під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 .

Однак, у вказаних розписках відсутня будь-яка інформація щодо обізнаності ОСОБА_1 зі змістом таких договорів та надання її згоди на їх укладення. При цьому, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, що отримані ОСОБА_3 за вказаними розписками кошти було використано в інтересах сім`ї. При цьому, безпосередньо у тексті розписок зазначено, що кошти отримано ОСОБА_3 «для ведення власного бізнесу».

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про недоведеність того, що вказані кошти було отримано та використано в інтересах подружжя, тому ОСОБА_1 не є боржником за даним зобов`язанням.

Згідно з положеннями статей 12,13 ЦПК України, учасники справи, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Отже, перевіривши матеріали справи у межах доводів апеляційної скарги, дослідивши всебічно, повно та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про солідарне стягнення боргу з ОСОБА_1 .

Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За таких обставин із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 9084 грн на відшкодування судового збору за подачу апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 365, 367, 369, 374, 375, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана адвокатом Молинем Романом Петровичем задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 листопада 2025 року в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_1 скасувати, увалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 9084 (дев`ять тисяч вісімдесят чотири) гривні на відшкодування сплаченого судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 01 липня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома