Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №363/4157/23 — Київський апеляційний суд

справа № 363/4157/23 головуючий у суді І інстанції Дьоміна О.П.

провадження № 22-ц/824/8683/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В..

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Березовенко Р.В.,

суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи - приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Кравченко Оксана В`ячеславівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Борківський Андрій Вікторович, про визнання заповіту недійсним,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2023 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_3 , треті особи - приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Кравченко Оксана В`ячеславівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Борківський Андрій Вікторович, про визнання заповіту недійсним, у якому просив визнати недійсним заповіт складений від імені ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Борківським А.В. 07 липня 2021 року та зареєстрованим за №233, 234.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на момент складання та посвідчення заповіту від 07 липня 2021 року покійна ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними у зв`язку з психічним захворюванням, перебуванням на обліку у лікаря-психіатра та проходженням систематичного психіатричного лікування, унаслідок чого її волевиявлення вільним не було і дійсній волі не відповідало, а сам заповіт посвідчено приватним нотаріусом із порушенням встановленого порядку вчинення нотаріальних дій, зокрема за відсутності особистого підпису заповідача та її фізичної неможливості особисто з`явитися до нотаріуса.

Представник відповідача подав до суду відзив, в якому проти задоволення позову заперечив. Зазначив, що заповіт від 07 липня 2021 року складений ОСОБА_4 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Борківським А.В. з дотриманням вимог ЦК України та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22 лютого 2012 року (далі - Порядок №296/5), у тому числі за участі свідків і з підписанням заповіту уповноваженою особою у зв`язку з фізичними вадами заповідача, яка будь-яких психічних розладів не мала. Зміст заповіту роз`яснено спадкодавцю, текст записано з її слів, волевиявлення є вільним і відповідало її дійсній внутрішній волі. Водночас, позивачем не надано належних, допустимих і достатніх доказів, які б підтверджували неусвідомлення спадкодавцем значення своїх дій на момент складення заповіту, порушення вимог до його форми чи порядку посвідчення, а тому незгода позивача з волевиявленням спадкодавця не є підставою для визнання заповіту недійсним.

Представник позивача подав до суду відповідь на відзив, в якому зазначив, що наведені відповідачем доводи у відзиві обставин, на які посилається позивач не спростовують, та зводяться до формального підтвердження факту посвідчення заповіту, без урахування реального психічного та фізичного стану спадкодавця на момент його складення.

Зокрема, станом на 07 липня 2021 року покійна ОСОБА_4 у зв`язку з наявними психічними захворюваннями перебувала на обліку у лікаря-психіатра, проходила систематичні психіатричні огляди та лікування у спеціалізованих закладах охорони здоров`я, що об`єктивно впливало на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. За таких умов спадкодавець не могла у повній мірі розуміти правові наслідки складання заповіту та формувати вільне і усвідомлене волевиявлення.

Крім того, на момент посвідчення заповіту спадкодавець мала істотні фізичні вади, зокрема перелом ключиці, що позбавляло її можливості самостійно пересуватись, власноруч підписати документ та особисто прибути до офісу приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу. Зазначене ставить під сумнів обставини складання заповіту у приміщенні нотаріуса та дотримання вимог щодо особистої участі заповідача у вчиненні нотаріальної дії.

Викликає сумнів і неупередженість запрошених свідків та особи, що підписувала такий заповіт, адже вони є близькими друзями та знайомими відповідача, що ставить під сумнів дійсне волевиявлення покійної ОСОБА_4 .

Доводив, що сукупність наведених обставин свідчить про наявність обґрунтованих підстав вважати, що оспорюваний заповіт посвідчено приватним нотаріусом з порушенням порядку вчинення нотаріальних дій та за відсутності вільного, усвідомленого волевиявлення спадкодавця, що спростовує доводи відповідача та підтверджує заявлені позивачем позовні вимоги.

Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Борківський А.В. подав до суду письмові пояснення (заперечення), в яких проти задоволення позову заперечив. Зазначив, що заповіт ОСОБА_4 від 07 липня 2021 року, посвідчений ним, Борківським А.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим №233, №234. Заповіт здійснено дієздатною особою, без будь-якого примусу, на підставі її вільного волевиявлення, складено у письмовому вигляді та записано зі слів заповідача. Право на заповіт встановлено ст. 1234 ЦК України. Право заповідача на призначення спадкоємців встановлено ст. 1235 ЦК України. Загальні вимоги до форми заповіту встановлені ст. 1247 ЦК України.

Разом з тим, позивачем достовірних та об?єктивних доказів порушення приписів ст. 1257 ЦК України при посвідченні заповіту не надано. Твердження позивача ґрунтуються виключно на його суб?єктивному ставленні до заповіту.

Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій та на підставі ст.ст. 207, 1247, 1248, 1253 ЦК України, у зв?язку з тим, що ОСОБА_4 в наслідок хвороби не могла особисто прочитати заповіт уголос та підписати текст заповіту, за її дорученням, у її та нотаріуса, присутності текст заповіту до його підписання зачитаний уголос запрошеними нею свідками, та за її дорученням і в її присутності підписаний іншою особою.

Заповіт посвідчено за місцем розташування робочого місця нотаріуса. Заповідач, а також свідки і підписант, прибули разом (одночасно) за місцем посвідчення заповіту.

Свідки і підписант запрошені особисто заповідачем. Підписанту особисто заповідачем надано відповідне доручення.

В зв`язку з цим, з твердженнями позивача не погоджується, вважає їх необґрунтованими.

Також в ході судового розгляду у першій інстанції представник позивача та позивач в суді просили позов задовольнити з викладених у ньому та відповіді на відзив підстав. ОСОБА_1 зазначив, що його матір - ОСОБА_4 , починаючи з 2002 року постійно хворіла психічними захворюваннями перебувала на обліку у лікаря-психіатра, проходила систематичні психіатричні огляди та лікування у спеціалізованих закладах охорони здоров`я, а також поламала ключицю, в зв`язку з чим самостійно не пересувалася, власноруч підписати документ та особисто прибути до нотаріуса. Вважає, що за вказаних обставин оспорюваний заповіт посвідчено приватним нотаріусом за відсутності вільного, усвідомленого волевиявлення спадкодавця.

Представник відповідача та відповідач в суді проти задоволення позову заперечили з підстав викладених у відзиві. ОСОБА_3 зазначив, що оспорюваний заповіт 07 липня 2021 року складено за життя його матері ОСОБА_4 з дотриманням вимог чинного законодавства. Перед його посвідченням нотаріусом роз`яснено ОСОБА_4 правові наслідки вчинення заповіту, порядок його складання та посвідчення, після чого заповіт оформлено з дотриманням усіх передбачених законом процедур. Також зазначив, що ОСОБА_4 в повсякденному житті була самостійною, зокрема: самостійно пересувалась, відвідувала магазин, приймала рішення щодо власних справ. Одним із захворювань, на які вона страждала, був підвищений рівень цукру в крові, від якого вона приймала ліки, однак зазначене захворювання не позбавляло її здатності адекватно сприймати дійсність та усвідомлювати свої дії. Спадкодавиця постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Починаючи з лютого 2021 року, після того як вона зламала ключицю, відповідач проживав разом із матір`ю та особисто здійснював догляд за нею до самої її смерті. У разі необхідності пересування, зокрема під час поїздок до м. Києва, пересування здійснювалось автомобілем. Пояснив, що його покійна матір за характером була вольовою особою, на яку неможливо вплинути, в зв`язку з чим всі рішення вона приймала самостійно. Госпіталізація матері мала місце наприкінці липня 2021 року, де вона перебувала близько одного місяця. Після травми, внаслідок якої остання зламала ключицю, її загальний стан здоров`я поступово погіршувався, однак до моменту складання заповіту ОСОБА_4 залишалась при свідомості, орієнтованою та дієздатною. Померла спадкодавиця за місцем проживання, вдома. Також зазначив, що позивач за життя матері її не відвідував та участі в догляді за нею не брав.

Свідок ОСОБА_5 в суді показала, що померлу ОСОБА_4 знала особисто. Позивач є її чоловіком, а відповідач - братом позивача. Зазначила, що протягом тривалого часу до самої смерті спадкодавиця мала значні проблеми зі здоров`ям. ОСОБА_4 багато років фактично не виходила з дому, мала проблеми з ногами, а на початку літа перед смертю перебувала у лежачому стані та самостійно не пересувалась. Під час візитів свідка спадкодавиця на вулицю не виходила, а у разі необхідності використовувалось інвалідне крісло. Зазначила, що провідувала спадкодавицю разом із чоловіком (позивачем) по мірі можливості за місцем проживання: АДРЕСА_1 . Останній раз бачила померлу навесні 2021 року. Також зазначила, що ОСОБА_4 перебувала на заспокійливих лікарських препаратах. Орієнтовно протягом року до смерті ОСОБА_4 приймала лікарські засоби для покращення психічного стану, однак медичних рецептів свідок не бачила та назви препаратів не пам`ятає. Їй відомо, що спадкодавиця перебувала під наглядом лікаря-психіатра. До лікаря її супроводжували відповідач та його сестра (діти ОСОБА_4 ). Кількість таких відвідувань їй невідома. Також повідомила, що приблизно 20 років тому, після того, як її діти пороз`їжджалися зі своїми сім`ями, спадкодавиця на фоні самотності в неї виникли суїцидальні думки, внаслідок чого остання вчинила спробу самогубства, через що проходила стаціонарне лікування. Після зазначеного випадку вона певний час приймала відповідні лікарські засоби, однак тривалий період надалі лікування не проходила. Згодом, після звернення до психіатра, спадкодавиця знову почала приймати медикаменти. Також зазначила, що за спадкодавицею здійснювався догляд, зокрема допомагала сестра, племінник, який проживав неподалік, а також свати та сусіди. У періоди відсутності відповідача догляд за нею здійснювали вказані особи. Повідомила, що на початку зими 2021 року спадкодавиця зламала ключицю, у цей вечір свідок разом із позивачем приїжджала до неї. Про час та обставини складання заповіту їй нічого не відомо. Про наявність заповіту вона дізналась зі слів свого чоловіка.

Свідок ОСОБА_6 в суді показала, що з позивачем та ОСОБА_4 знайома з 1983 року. Відповідач та позивач є двоюрідними братами її чоловіка. Зазначила, що наприкінці липня - на початку серпня 2021 року спадкодавиця перебувала на стаціонарному лікуванні у лікарні у зв`язку з переломом ключиці та проходила лікування у терапевтичному відділенні, а не у психіатричному. Після виписки зі стаціонару ОСОБА_6 протягом приблизно двох тижнів здійснювала догляд за ОСОБА_4 . Ствердила, що у вказаний період спадкодавиця перебувала при свідомості, орієнтувалась у часі, місці та оточенні, всіх впізнавала, адекватно спілкувалась, мала власну точку зору, зокрема під час розмов на суспільно-політичні теми. У поведінці спадкодавиці будь-яких ознак затьмарення свідомості, дезорієнтації чи нерозуміння значення своїх дій не спостерігалось, існування яких свідок повністю заперечила. Також зазначила, що ОСОБА_4 приймала лікарський засіб «Антраль» та вітаміни. Про прийом спадкодавицею сильнодіючих лікарських препаратів або медикаментів, що могли б впливати на її психічний стан їй не відомо. Крім того, спадкодавиця спілкувалась нормально, запитувала про свого сина ОСОБА_7 , зокрема цікавилась, де він перебуває та чи прийде до неї. За період догляду ОСОБА_6 не бачила, щоб позивач відвідував спадкодавицю в лікарні або телефонував їй, на день народження ОСОБА_4 він також не приходив. Догляд за спадкодавицею здійснювали її син ОСОБА_8 (відповідач) та дочка ОСОБА_9 . Під час перебування у лікарні спадкодавиця могла самостійно приймати їжу, іноді просила посадити її, оскільки відчувала загальну слабкість. До цього проживали в одному будинку, а тому часто бачилися. Про заповіт ОСОБА_4 свідку нічого не відомо.

Свідок ОСОБА_10 в суді показав, що з позивачем знайомий близько 30-40 років, з часу спільної роботи. Відповідача знає з 2000 року, який є рідним братом невістки ОСОБА_11 . Із померлою ОСОБА_4 також знайомий, оскільки вона була його свахою. Зазначив, що в лютому 2021 року ОСОБА_11 повідомила йому що спадкодавиця впала та зламала ключицю, у зв`язку з чим просила допомогти з доглядом. За його твердженням, після травми він щоденно зранку приходив до ОСОБА_4 за місцем її проживання, готував їй сніданок та обід. У цей період спадкодавиця перебувала у повній пам`яті, була орієнтованою, самостійно пересувалась квартирою, вставала з ліжка, самостійно стежила за особистою гігієною, зокрема користувалась вбиральнею, милась та чистила зуби. На вулицю вона не виходила виключно через перелом ключиці. Також зазначив, що ОСОБА_4 самостійно телефонувала відповідачу та його сестрі (своїм дітям), повідомляла про своє самопочуття, щоденно підтримувала зв`язок із сином ОСОБА_8 та дочкою ОСОБА_12 . Її також відвідували онук та онука, а інколи заходила й подруга. Позивача свідок у цей період не бачив, і йому не відомо, щоб спадкодавиця спілкувалась з ним. Також повідомив, що спадкодавиця приймала лікарський засіб «Глюкофаж» від цукрового діабету, вранці приймала одну таблетку, періодично просила виміряти рівень цукру в крові. Показники цукру, як правило, були в межах норми, інколи підвищувались після прийому їжі. Заспокійливих чи сильнодіючих лікарських препаратів вона не приймала, про будь-які інші медикаменти йому не відомо. Також йому не відомо, чи перебувала ОСОБА_4 на обліку у лікаря-психіатра. Зазначив, що упродовж усього часу догляду у спадкодавиці будь-яких ознак затьмарення свідомості, дезорієнтації або неадекватної поведінки не спостерігав, вона впізнавала родичів, у тому числі онуків, поводила себе спокійно та адекватно. Догляд за спадкодавицею ОСОБА_10 здійснював орієнтовно до вересня 2021 року, після чого догляд забезпечували її діти. Про питання спадкування чи складення заповіту зі спадкодавицею свідок не спілкувався, будь-які відомості про це йому не відомі.

Свідок ОСОБА_13 в суді показала, що знайома з позивачем та відповідачем, які є рідними братами. Із померлою ОСОБА_4 спілкувалась протягом тривалого часу, до погіршення стану її здоров`я доволі часто. Зазначила, що після падіння спадкодавиці вона відвідувала її через декілька днів, під час чого остання особисто розповідала про обставини падіння, у квартирі на той час перебувала також її донька ОСОБА_9 . Наступного разу ОСОБА_13 відвідувала ОСОБА_4 приблизно через місяць-півтора, коли у неї була зламана рука, при цьому спадкодавиця самостійно пересувалась по квартирі. Також зазначила, що догляд за ОСОБА_4 здійснювали дочка ОСОБА_9 , син ОСОБА_8 , а також племінник, який періодично приїздив. Спадкодавиця потребувала сторонньої допомоги, однак ознак повної знерухомленості на той час свідок не спостерігала. Повідомила, що про сина ОСОБА_7 (позивача) їй нічого не відомо, спадкодавиця про нього не розповідала, водночас ОСОБА_8 (відповідач) постійно перебував поруч. Наприкінці липня 2021 року спадкодавиця перебувала на стаціонарному лікуванні. Приблизно за два тижні до смерті, під час останнього візиту, ОСОБА_4 вже перебувала у лежачому стані. Також зазначила, що спадкодавиця повідомляла про проблеми з рівнем цукру в крові та приймала відповідні лікарські засоби. Також їй відомо про проблеми з венами. Про прийом будь-яких інших лікарських препаратів не відомо. До останнього часу ОСОБА_4 перебувала при пам`яті, була психічно здорова, адекватно спілкувалась, орієнтувалась в обстановці, зберігала критичне мислення. Будь-яких ознак затьмарення свідомості або неадекватної поведінки свідок не спостерігала. Про те, чи перебувала спадкодавиця на обліку у лікаря-психолога або психіатра свідку не відомо.

Свідок ОСОБА_14 в суді показав, що влітку 2021 року ОСОБА_15 - син відповідача попросив його бути свідком при посвідченні 07 липня 2021 року у приватного нотаріуса заповіту. ОСОБА_14 прибув до нотаріуса разом із іншими свідками, де їх запросили до кабінету. На той час у спадкодавиці була перебинтована рука, внаслідок чого вона не могла нею користуватися. Зазначив, що під час посвідчення заповіту спадкодавиця перебувала у психічно адекватному стані, спілкувалась нормально та розуміла значення своїх дій. Вона особисто надиктувала нотаріусу текст заповіту, нотаріус його записав, після чого документ оголошено та підписано усіма присутніми там свідками. Підтвердив, що підпис у заповіті здійснено ним та іншими свідками, зокрема ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , які є його знайомими та спільними друзями спадкодавиці. Також зазначив, що спадкодавиця сиділа перед ними, чітко висловила бажання скласти заповіт, ознайомилась із його змістом та не заперечувала щодо тексту документа. Наголосив, що на момент участі в складанні заповіту у ОСОБА_4 будь-яких ознак затьмарення свідомості чи нерозуміння значення своїх дій не спостерігав, і про будь-які порушення ясності свідомості не засвідчив. Інформацією про прийом спадкодавицею будь-яких лікарських препаратів, які могли б вплинути на психічний стан не володіє.

Свідок ОСОБА_18 в суді показала, що знайома з позивачем, старший брат якого під час спілкування із нею підтримував нормальні стосунки. На момент вчинення заповіту фізичний стан спадкодавиці ОСОБА_4 був погіршений, однак психічний стан - повністю адекватним, вона перебувала при пам`яті та здоровому глузді. Зазначила, що спадкодавиця не приймала будь-яких лікарських засобів, які могли б впливати на її психічний стан або ментальні здібності. Вона приймала вітаміни та ліки для лікування цукрового діабету та захворювань підшлункової залози. Повідомила, що на початку 2000-х років спадкодавиця перебувала у депресивному стані через відсутність належного піклування з боку дітей та мала затяжну венозну хворобу нижніх кінцівок. У той період ОСОБА_4 зверталась до лікаря-психіатра, який рекомендував їй лікування у закладі у м. Ворзелі, де вона перебувала близько двох тижнів. Після лікування її стан покращився. Інші медичні обліки, що б свідчили про порушення психічного стану, у останньої відсутні. З того часу психічних розладів не мала і будь-якого лікування з цього приводу не потребувала. Також зазначила, що в лютому 2021 року спадкодавиця повідомила про падіння та попросила старшого сина приїхати та викликати швидку допомогу. Після приїзду швидкої їй наклали гіпс, після чого ОСОБА_4 перебувала під доглядом родичів, чергуючи один одного. Свідок бачила позивача лише в перший день падіння, коли він посварився зі спадкодавицею, після чого залишив продукти та поїхав. У останні місяці життя ОСОБА_4 частіше за все відпочивала, лежачи на дивані, лікарні вже не приймали її, і вона постійно перебувала під наглядом родичів. Під час вчинення заповіту спадкодавиця мала фізичні обмеження, однак психологічно була абсолютно адекватною, самостійно приймала рішення та адекватно спілкувалася. Наголосила, що будь-яких ознак затьмарення свідомості, неадекватної поведінки чи порушення розуміння значення своїх дій у спадкодавиці вона не спостерігала. Сильнодіючих лікарських засобів ОСОБА_4 не приймала. Про питання спадкування або заповіту свідок знала лише, що ОСОБА_4 повідомляла в усній формі про свої наміри та відмову від квартири на користь відповідача.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 15 січня 2026 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Не погодившись із таким рішенням суду, представником ОСОБА_1 - адвокатом Порхун В.М. 27 лютого 2026 року через систему «Електронний суд» до Київського апеляційного суду було подано апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, неповного дослідження та оцінки доказів по справі, просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області по справі №363/4157/23 від 15 січня 2026 року та ухвалити нове яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги, представник апелянта вказує, що судом першої інстанції не належно встановлено обставини, що мають суттєве значення, а саме: не надано належної оцінки медичній документації, що знаходиться у матеріалах справи та яка підтверджує, що на момент складання заповіту ОСОБА_4 хворіла на «Синельний психоз з соціально небезпечними тенденціями», та яка постійно проходила тривалий курс лікування, приймала значну кількість медичних препаратів, які могли впливати на її свідомість та здатність керувати своїми діями, а також усвідомлювати їх значення.

За таких обставин, стан здоров`я ОСОБА_4 у період складання заповіту не дозволяв їй приймати розсудливі рішення та у повній мірі/ абсолютно розуміти значення своїх дій та їх наслідки. Відтак, оспорюваний заповіт було посвідчено приватним нотаріусом за умов та у стані, за якому покійна не була здатною абсолютно усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними взагалі.

Судом першої інстанції не надано належної оцінки тому факту, що на момент складання заповіту покійна ОСОБА_4 мала хвороби та фізичні вади рук, не могла особисто прочитати та підписати заповіт.

Також станом на день посвідчення нотаріусом такого документу, покійна ОСОБА_4 через фізичні вади та стан власного здоров`я (перелом ключиці) фізично не мала можливості особисто (самостійно) здійснити виїзд за межі свого фактичного місця проживання у м. Вишгород Київської області - до офісу приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу у Шевченківському районі міста Києва.

Окрім цього, судом не надано належного обґрунтування в оскаржуваному рішенні, щодо неупередженості та можливого впливу/тиску «запрошених свідків та особи, що підписувала такий заповіт», адже вони є близькими друзями та знайомими відповідача, що вкотре ставить під сумнів дійсність волевиявлення покійної ОСОБА_4 .

Крім того, суд не повно дослідив докази (медичні картки, історії хвороб та ін.) на предмет їх належності, допустимості та достатності. Жоден доказ, який витребовувався судом за клопотанням позивача та знаходиться в матеріалах справи, не було досліджено в належний спосіб та їм не надано належне обґрунтування.

Відтак, на думку апелянта суд першої інстанції ухвалив рішення з істотним порушенням норм процесуального права, оскільки не дослідив належним чином отримані на запит суду медичні документи, виписки з історії хвороби та інші документ, які підтверджують, що ОСОБА_4 часто хворіла та перебувала на обліку у лікаря психіатра.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 березня 2026 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - ОСОБА_2 на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи - приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Кравченко Оксана В`ячеславівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Борківський Андрій Вікторович, про визнання заповіту недійсним та надано строк на подачу відзиву.

07 квітня 2026 представником ОСОБА_3 - адвокатом Коломієць І.О. було подано відзив на позовну заяву в якому зазначив, що доводи апелянта про те, що спадкодавець не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, ґрунтуються виключно на припущеннях та суб`єктивному сприйнятті обставин, що прямо суперечить вимогам статей 77-81 ЦПК України щодо належності, допустимості та достатності доказів.

Ключовою обставиною, на яку посилається апелянт, є психічний стан спадкодавця на момент складання заповіту. Разом з тим, як правильно встановлено судом першої інстанції, жодного належного доказу, який би підтверджував неспроможність спадкодавця усвідомлювати значення своїх дій саме на момент вчинення заповіту, позивачем не надано.

Більше того, у справі була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза, яка є єдиним належним та допустимим доказом для встановлення такого факту, однак саме позивач ухилився від її проведення шляхом несплати вартості експертизи, внаслідок чого вона не була виконана. Відповідно до ст. 109 ЦПК України, у разі ухилення сторони від участі в експертизі суд має право визнати відповідний факт таким, що не доведений, що і було обґрунтовано застосовано судом першої інстанції.

Таким чином, апелянт фактично намагається покласти негативні наслідки власної процесуальної поведінки на іншу сторону, що є неприпустимим та суперечить принципу змагальності сторін.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення порядку посвідчення заповіту, то вони повністю спростовуються матеріалами справи. Як встановлено судом, заповіт посвідчено нотаріусом у відповідності до вимог законодавства, із залученням свідків та підписанням іншою особою у зв`язку з фізичними вадами спадкодавця, що прямо передбачено ч. 4 ст. 207 ЦК України та ст. 1253 ЦК України.

Сам по собі факт підписання заповіту іншою особою не свідчить про його недійсність, якщо дотримано встановлену законом процедуру, що у даному випадку підтверджено нотаріальним документом, який користується презумпцією правомірності.

Доводи апелянта щодо упередженості свідків є хибними, не підтверджені жодними доказами та зводяться до припущень.

Водночас свідки, допитані судом першої інстанції, послідовно підтвердили, що спадкодавець перебувала у ясній свідомості, усвідомлювала значення своїх дій та самостійно формувала свою волю.

Суд першої інстанції надав належну оцінку всім доказам у їх сукупності, у тому числі показанням свідків, та дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування ст. 225 ЦК України та визнання заповіту недійсним.

Апеляційна скарга фактично не містить нових доказів, а її доводи зводяться до тверджень про порушення форми заповіту та відсутність вільного волевиявлення, що вже були предметом дослідження суду першої інстанції та отримали належну правову оцінку.

Водночас саме ці доводи вже були предметом детального аналізу Верховного Суду у постанові від 13.01.2025 року у справі № 444/373/18, у якій суд дійшов принципових висновків, що мають визначальне значення для правильного вирішення цієї справи.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не містять нових доказів тазводяться до переоцінки вже дослідженихобставин, що не є підставою для скасування рішення.

Враховуючи вказане, представник відповідача просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення першої інстанції в силі.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2026 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

Апелянт ОСОБА_1 та представник апелянта - адвокат Порхун В.М. у судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Коломієць І.О. в судовому засіданні заперечував щодо задоволення апеляційної скарги.

Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Кравченко Оксана В`ячеславівна направила до суду лист, у якому просила розглядати справу у її відсутність.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 07 липня 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Борківським А.В. посвідчено заповіт, яким ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на випадок своєї смерті, у присутності запрошених нею свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_19 , усе своє майно де б воно не було і з чого б воно не складалося, включаючи будь-яке рухоме та нерухоме майно, а також усе те, що буде належати їй на день смерті і на що вона матиме право за законом, заповіла своєму сину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Заповіт записаний нотаріусом, зі слів ОСОБА_4 .

У зв?язку з тим, що ОСОБА_4 в наслідок хвороби особисто прочитати уголос та підписати текст заповіту не може, за її дорученням, у її присутності та присутності нотаріуса, текст заповіту до його підписання зачитаний уголос запрошеними нею свідками ОСОБА_14 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , та ОСОБА_19 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , та підписаний ОСОБА_16 .

Особу заповідача та свідків встановлено, їх дієздатність перевірено.

Заповіт зареєстровано в реєстрі за №233 та №234.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 28 вересня 2021 року.

28 червня 2023 року за заявою ОСОБА_3 приватним нотаріусом Вишгородського районного округу Київської області до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 заведено спадкову справу №138/01-16.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є синами померлої ОСОБА_4 , що підтверджується витягами з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження №00040298976 та №00040299025 від 28 червня 2023 року.

29 січня 2025 року за клопотанням представника позивача у даній справі ухвалою суду призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставлено питання:

1. Чи страждала ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , будь-яким психічним розладом на момент складання заповіту від 07.07.2021 року?

2. Чи могла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , на момент вчинення правочину - складання заповіту 07.07.2021 року, розуміти значення своїх дій та/або керувати ними?

Проведення експертизи доручено експертам Державної Установи «Інституту судової психіатрії МОЗ України» (04080 м. Київ, вул. Кирилівська, 103-А).

Оплату за проведення експертизи покладено на позивача ОСОБА_1

27 травня 2025 року листом Державної Установи «Інституту судової психіатрії МОЗ України» №15.1/02/1904 від 14 травня 2025 року матеріали вказаної цивільної справи повернуто до суду без виконання у зв`язку з неоплатою позивачем експертизи.

В ході розгляду справи сторона позивача проведення психіатричної експертизи не підтримала і від її проведення відмовилася.

Зокрема, суд першої інстанції аналізуючи докази у справі зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі №6-2833цс16 зроблено правовий висновок про те, що для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати нами (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, по підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Згідно вимог п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України призначення експертизи є обов?язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи хоча б однією зі сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

Суд зазначає, що для визначення наявності стану, в якому фізична особа не може розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та інше) на момент посвідчення заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу, оскільки для з`ясування цих обставин необхідні спеціальні знання в галузі психіатрії.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» психічне здоров`я особи презюмується. Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Втім, позивач від оплати посмертної судово-психіатричної експертизи відмовився й наполягав у суді на розгляді справи без її проведення, на підставі наявних доказів.

У той же час, за відсутності висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, судом не здобуто жодних доказів, які б у сукупності вказували на наявність в померлої ОСОБА_4 на момент посвідчення заповіту 07 липня 2021 року будь-яких ознак психічного розладу.

Відтак, судом першої інстанції встановлено, що на момент складання заповіту 07 липня 2021 року ОСОБА_4 , хоча і мала фізичні обмеження через перелом ключиці, однак перебувала у свідомості, орієнтувалась у часі та просторі, адекватно спілкувалася, розуміла значення своїх дій і могла формувати вільне волевиявлення.

Суд зауважує, що заповіт ОСОБА_4 від 07 липня 2021 року вчинено з дотриманням Порядку №296/5, який складено у письмовій формі з зазначенням дати та місця його складання, зачитано у присутності заповідача та свідків - ОСОБА_14 і ОСОБА_19 та підписано ОСОБА_20 за дорученням спадкодавиці.

В заповіті зазначено, що його текст прочитано ОСОБА_4 у присутності нотаріуса та свідків, після чого заповідач підтвердила його зміст. Вказане свідчить про те, що ОСОБА_4 усвідомлювала правову природу вчиненого правочину та його наслідки.

Наявна в справі та досліджена в суді медична документація (якій понад 20 років) висновків щодо наявності у спадкодавиці психічного або іншого захворювання, внаслідок якого ОСОБА_4 не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, не містить.

Отже, посилання позивача на те, що при складанні заповіту ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними у зв`язку з психічним захворюванням, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи, які повністю спростовуються показаннями допитаних в суді свідків.

Жоден свідок в суді не підтвердив той факт, що ОСОБА_21 мала такий стан здоров`я, який би їй не давав змоги розуміти значення своїх дій та змоги керувати ними.

Навпаки, присутній під час посвідчення заповіту свідок ОСОБА_14 , а також особи, що здійснювали догляд за спадкодавицею, підтвердили, що ОСОБА_4 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. Свідки зазначили, що ОСОБА_4 орієнтувалася в часі, місці та особах, підтримувала логічний зв`язок у спілкуванні, розуміла зміст вчинюваних дій та висловлювала свою волю послідовно й без зовнішнього впливу, будь-яких заспокійливих чи сильнодіючих лікарських препаратів не приймала.

Показання свідка ОСОБА_5 щодо стану здоров`я спадкодавиці спростовуються показаннями інших свідків, а саме ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_13 , які перебували зі спадкодавицею у постійному контакті, здійснювали догляд за нею, часто її відвідували та безпосередньо спостерігали за її станом у повсякденному житті, у тому числі у період, близький до складання заповіту. Вказані свідки надали послідовні та взаємопов`язані показання про те, що ОСОБА_4 була при свідомості, орієнтувалася в обставинах та розуміла зміст своїх дій, тоді як свідок ОСОБА_5 разом з позивачем відвідували спадкодавицю епізодично, що об`єктивно обмежувало їх можливість належним чином оцінювати фактичний стан ОСОБА_4 .

Також суд першої інстанції звернув увагу на те, що висновку посмертної судово-психіатричної експертизи для встановлення психічного стану заповідачки в момент складання заповіту, який би дійшов висновку про те, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, матеріали справи не містять.

Отже, судом встановлено, що приватний нотаріус Борківський А.В., який посвідчував заповіт, діяв відповідно до вимог Закону, перевірив особу спадкодавця, дотримався встановленої форми посвідчення заповіту, забезпечив участь свідків ОСОБА_14 і ОСОБА_19 та підписанта ОСОБА_20 .. Жодних належних, допустимих та достатніх доказів того, що нотаріус порушив порядок посвідчення заповіту, суду не надано.

Посилання позивача на те, що ОСОБА_4 не мала фізичної можливості особисто з`явитися до приватного нотаріуса спростовуються показаннями відповідача та свідків, які здійснювали за нею догляд та в суді пояснив, що у разі необхідності пересування, зокрема під час поїздок до м. Києва, таке пересування здійснювалось автомобілем.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доводи позивача зводяться до його суб`єктивної незгоди зі змістом заповіту та ґрунтуються на припущеннях щодо психічного стану спадкодавця, які належними, допустимими та достатніми доказами не підтверджені, а відтак покладеними в основу рішення про визнання заповіту недійсним бути не можуть.

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За правилами статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно із частинами першою, третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (частини перша, п`ята статті 1269 ЦК України).

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (стаття 1234 ЦК України).

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (частина друга статті 209 ЦК України).

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу (частина третя статті 1247 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Наявність вільного волевиявлення може бути піддана сумніву через припущення відсутності у заповідача здатності повноцінного усвідомлювання значення своїх дій та керування ними, через наявність органічного ураження головного мозку, тобто через наявність таких психічних розладів здоров`я, які абсолютно унеможливлюють здатність керувати своїми діями та усвідомлювати їх значення.

Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.

Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц виснував, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

В основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц, від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 та від 22 грудня 2021 року у справі № 350/792/20.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).

Також, згідно ч. 4 ст. 207 ЦК України, якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Відповідно до підпункту 1.8 Глави 3 Порядку № 296/5, якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою.

Відповідно до підпункту 1.11 Глави 3 Порядку № 296/5, на бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись не менше ніж при двох свідках.

Відповідно до пункту 6 Глави 3 Порядку № 296/5, у разі якщо за фізичну особу, яка внаслідок фізичної вади або хвороби не може власноручно підписати правочин і заяву або інший документ підписує інша фізична особа, нотаріус установлює особу громадянина, що бере участь у нотаріальній дії, і особу громадянина, який підписався за нього.

Відповідно до пункту 5 Глави 9 Порядку № 296/5, якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або іншої причини (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа, яка визначається зазначеною фізичною особою. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не мала змоги підписати документ, зазначається у тексті документа та в посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.

Зазначені положення законодавства свідчать про те, що заповіт посвідчується в присутності не менш ніж двох свідків у випадках, коли заповідач не може сам прочитати заповіт через фізичні вади або за бажанням самого заповідача. Обов`язковою умовою є те, що свідки мають бути повністю цивільно дієздатними особами, які не можуть бути спадкоємцями за заповітом, їхніми родичами або особами, які мають інтерес у спадщині.

Заповіт може бути підписаний іншою особою за заповідача у разі, якщо останній через хворобу, фізичну ваду або інші об`єктивні причини не може підписати його власноручно. У такому разі інша особа підписує заповіт за дорученням заповідача у його присутності та в присутності нотаріуса або іншої уповноваженої посадової особи, яка має право на вчинення нотаріальної дії. Причини, через які заповідач не міг підписати документ самостійно, обов`язково зазначаються у тексті заповіту та посвідчувальному написі.

Згідно вимог ст. 44 Закону України «Про нотаріат» під час посвідчення правочинів визначається обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь. Визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи здійснюється за паспортом громадянина України або іншими документами, передбаченими статтею 43 цього Закону (крім посвідчення водія, особи моряка, особи з інвалідністю чи учасника Другої світової війни, посвідчення, виданого за місцем роботи фізичної особи), які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. У разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов`язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою.

У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 755/8686/17 (провадження № 61-8444св19) зазначено, що аналіз абзацу 1 частини четвертої статті 207 ЦК України свідчить про те, що у певних випадках допускається підписання правочину іншою особою, якщо сторона правочину має різного роду вади, що заважають їй це зробити. У цьому разі порядок підписання іншою особою правочину регламентується частиною четвертою статті 207 ЦК України. Особа, яка підписує правочин (рукоприкладник), сама не є стороною правочину. Жодних прав і обов`язків щодо правочину, який нею підписується, в неї не виникає. Її роль зводиться виключно до заповнення певної вади особи, яка є стороною правочину.

Статтею 1248 ЦК України визначено, що нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Відповідно до ч.1 ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Відповідно до положень статей 1235 - 1236 ЦК України, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 1253 ЦК України, на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов?язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім?ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) та у постанові Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21) зазначено, що право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю.

Колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції, відповідно до вимог ст. 105 ЦПК України та враховуючи обставини на які посилався позивач було належним чином враховано практику Верховного Суду та призначено за клопотанням представника позивача посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставлено питання: 1. Чи страждала ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , будь-яким психічним розладом на момент складання заповіту від 07.07.2021 року?: 2. Чи могла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , на момент вчинення правочину - складання заповіту 07.07.2021 року, розуміти значення своїх дій та/або керувати ними? Оплату покладено на позивача.

Відповідно до ст. 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Разом з цим, вказана ухвала була не виконана експертною установою, у зв`язку з неоплатою позивачем експертизи (ухилення від оплати), а тому колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо того, що за відсутності висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, судом не здобуто жодних доказів, які б у сукупності вказували на наявність в померлої ОСОБА_4 на момент посвідчення заповіту 07 липня 2021 року будь-яких ознак психічного розладу, є вірними.

Також, враховуючи вище зазначені положення, колегія суддів вважає, що заповіт ОСОБА_4 від 07 липня 2021 року вчинено з дотриманням Порядку №296/5, який складено у письмовій формі з зазначенням дати та місця його складання, зачитано у присутності заповідача та свідків - ОСОБА_14 і ОСОБА_19 та підписано ОСОБА_20 за дорученням спадкодавиці, оскільки судом першої інстанції було чітко та послідовно встановлено, що при складанні заповіту було дотримано норми законодавства з врахуванням фізичного стану спадкодавця.

Крім цього, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з приводу того, що в силу наданих доказів є підстави вважати, що померла мала певні фізичні обмеження через перелом ключиці, однак остання перебувала у свідомості, орієнтувалась у часі та просторі, адекватно спілкувалася, розуміла значення своїх дій і могла формувати вільне волевиявлення.

Відтак, апеляційний суд не приймає основні доводи апелянта щодо того, що судом першої інстанції не надано оцінку медичній документації померлої ОСОБА_4 , оскільки вбачається, що судом першої інстанції було належним чином та в межах своїх повноважень надано аналіз стану померлої, враховано її фізичний стан та здійснено допит свідків, які не підтвердили той факт, що ОСОБА_21 мала такий стан здоров`я, який би їй не давав змоги розуміти значення своїх дій та змоги керувати ними.

Крім того, апелянтом не надано такий обсяг документів на підставі яких суд першої інстанції беззаперечно міг ствердити, що померла ОСОБА_4 при складанні заповіту була особою, яка не мала на це право (дієздатність заповідача була обмежена) та не надано актуальних доказів на період складання заповіту про її психічний стан та наявність відповідного діагнозу зафіксованого у період посвідчення заповіту.

Вартим уваги є те, що суд в силу своїх повноважень може надати оцінку доказам щодо їх достатності, належності та допустимості, однак суд не є спеціалістом і не має спеціальних знань у цій галузі, який може надати повну та об`єктивну оцінку психологічного стану померлої особи без рекомендаційного висновку експерта у відповідній галузі, який в сукупності з наданими доказами свідчив би про наявність обставин на які посилається позивач.

Таким чином, представник позивача заявляючи клопотання про призначення експертизи не був позбавлений права судом довести обставини викладені у позовній заяві, а відмова у оплаті експертизи в певній мірі може вказувати на те, що сторона не була зацікавлена в результатах такого висновку.

Відповідно до ст. 109 ЦПК України, у разі ухилення сторони від участі в експертизі суд має право визнати відповідний факт таким, що не доведений.

У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що позивачем не доведено абсолютну неспроможність спадкодавця на момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а тому заповіт не можна визнати недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України.

Верховний Суд у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), залишаючи без змін оскаржувані судові рішення, зокрема, в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог про визнання заповіту недійсним, виклав висновок про те, що суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням належної оцінки висновків посмертної судово-психіатричної експертизи та повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, показань свідків та пояснень експертів, які були допитані у судових засіданнях, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним.

У постанові від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 837св19) Верховний Суд, залишаючи без змін оскаржуване судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним заповіту, виходив з того, що судами першої та апеляційної інстанцій надана системна оцінка зібраним у справі доказам щодо психічного стану спадкодавця на момент складання заповіту, позивач не надав суду належних та достатніх доказів, що стали б підставою для задоволення позову.

Колегія суддів, звертає увагу, що призначення спадкоємцем є правом заповідача, визначеним частиною першою статті 1235 ЦК України.

Сама по собі незгода позивача із волевиявленням спадкодавця на призначення свого спадкоємця щодо належного йому майна, не є підставою для визнання заповіту недійсним, без доведення обставин і підстав недійсності такого правочину, зокрема його складання з порушенням вимог щодо вільного волевиявлення.

Наведеними вище нормами та встановленими судом обставинами спростовуються доводи позивача та апелянта, які зводяться до доведення необхідності переоцінки доказів, їх дослідження і встановлення обставин, які на думку заявника свідчать про недійсність заповіту.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

У рішенні 23 серпня 2016 року у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголосив, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей» … Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 15 січня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 06 липня 2026 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова