Рішення від 07 липня 2026 р. у справі №366/3543/25 — Іванківський районний суд Київської області

Справа № 366/3543/25

Провадження № 2/366/406/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.07.2026 селище Іванків

Іванківський районний суд Київської області у складі головуючого судді Мовчана В.В., за участю секретаря судового засідання Іванової І.С., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, шляхом виселення

Представники учасників справи: згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі — позивач) звернулася до Іванківського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 (далі — відповідач) про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 .

Позивачка зазначає, що є власницею приватного будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначений будинок позивачка отримала на праві приватної власності у зв`язку з укладенням Договору міни. Вказаний договір міни був укладений 05.02.2011 року. Цим договором ОСОБА_1 поміняла квартиру, яка належала їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Іванківською районною державною нотаріальною конторою Київської області 06.09.2006 року за реєстровим № 4480 та зареєстрованого Києво-Святошинським бюро технічної інвентаризації 12.09.2006 року, номер запису 33/33 в книзі 22, на житловий будинок з надвірними будівлями та прилеглу до нього земельну ділянку. Крім того, зазначає, що квартира не була об`єктом спільної сумісної власності подружжя та перебувала в особистій приватній власності ОСОБА_1 .

У період з 25.10.2003 року по 27.01.2025 року позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Іванківського районного суду Київської області у справі № 366/3022/24 від 27.01.2025 року шлюб було розірвано, рішення набрало законної сили. Після розірвання шлюбу відповідач не набув права власності або користування зазначеним майном.

Позивачка наголошує, що вказаний будинок не є об`єктом права спільної сумісної власності, а є особистою приватною власністю позивача.

Після розірвання шлюбу позивач зверталась до відповідача з проханням виїхати та знятись з реєстраційного обліку в її будинку, на що останній відповідав відмовою. Позивач не має змоги повноцінно розпоряджатись своєю власністю, користуватись усіма приміщеннями в будинку як законний власник. Крім того, відповідач інколи приходить до будинку у стані алкогольного сп`яніння. У будинку нещодавно проводили слідчу дію — обшук, оскільки зареєстроване місце проживання відповідача — саме зазначений будинок, та відносно відповідача відкрите кримінальне провадження. Це негативно впливає на емоційний та психологічний стан позивача, призводить до пригніченого стану. 30.10.2025 року позивач зняла з реєстрації відповідача.

ОСОБА_1 неодноразово намагалась врегулювати наявний спір мирним шляхом, проте спроби виявились марними, оскільки відповідач не йде на діалог, відмовляється звільнити будинок.

26.09.2025 року представником позивачки направлялись на адресу відповідача листи-вимоги щодо усунення перешкод у користуванні майном та звільнення житлового будинку, які залишені відповідачем без реагування (копія листа-вимоги та підтвердження отримання листа додаються).

Таким чином, оскільки відповідач відмовляється добровільно звільнити приміщення, позивачка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатись належним їй на праві власності майном, а відтак змушена звертатись до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями було визначено головуючого суддю Мовчана В. В.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 12.11.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначено на 11.12.2025 року.

11.12.2025 року розгляд справи було відкладено на 15.01.2026 року на підставі заяви відповідача.

15.01.2026 року розгляд справи відкладено на 11.02.2026 року у зв`язку з клопотанням представника відповідача.

11.02.2026 року у судовому засіданні розгляд справи було відкладено на 26.02.2026 року.

Від представника відповідача до суду 26.02.2026 року надійшов відзив на позовну заяву.

У судовому засіданні 26.02.2026 року розгляд справи було відкладено на 12.03.2026 року.

12.03.2026 року у судове засідання з`явилася представник позивача, клопотань у справі не заявляла.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 12.03.2026 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті на 08.04.2026 року.

08.04.2026 року у справі було оголошено перерву до 08.05.2026 року.

У судовому засіданні 08.05.2026 року у справі оголошено перерву до 11.06.2026 року.

11.06.2026 року справу було знято з розгляду у зв`язку з перебуванням судді на навчанні та призначено до розгляду на 18.06.2026 року.

18.06.2026 року розгляд справи відкладено на 08.07.2026 року на підставі клопотання представника відповідача.

У судове засідання з`явилася представник позивача та просила задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, проти задоволення позовних вимог заперечувала в повному обсязі.

Дослідивши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов такого висновку.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України до суду може звернутись кожна особа за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За вимогами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, — із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Як вбачається з договору міни, посвідченого 05.02.2011 року приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу Київської області Ющенко Л. В., ОСОБА_1 поміняла квартиру АДРЕСА_2 на житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,1463 га по АДРЕСА_1 .

Право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_1 комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації Києво-Святошинської районної ради Київської області», що підтверджено витягом № 28958193 від 10.02.2011 року.

28.10.2024 року державним реєстратором Іванківської селищної ради Київської області Гніденком А. В., на підставі договору міни, виданого 05.02.2011 року приватним нотаріусом Ющенко Л. В., було зареєстровано речове право — право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджено Витягом з Державного реєстру речових прав.

Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 27.01.2025 року у справі № 366/3022/24 було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

26.09.2025 року адвокатом Голуб Т. І. на ім`я ОСОБА_2 було направлено лист-вимогу про звільнення житлового будинку.

За заявою ОСОБА_1 30.10.2025 року ОСОБА_2 було знято з реєстрації місця проживання по АДРЕСА_1 .

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

При розгляді справи про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Підстави, відповідно до яких ОСОБА_2 вселився до спірного будинку, а також підстави, відповідно до яких місце проживання відповідача було визначено та зареєстровано у спірному будинку, у судовому порядку не оспорювались. Позивач не заперечує, що вселення відповідача до вказаного будинку та його реєстрація в ньому відбулися за її згодою.

За таких підстав, суд доходить висновку, що ОСОБА_2 набув права користування будинком на законних підставах.

Доказів того, що відповідач відсутній у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), та наявності у нього іншого житла, матеріали справи не містять.

Окрім того, представник відповідача акцентував увагу на тому, що іншого житла ОСОБА_2 не має, що підтверджено Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта (номер довідки 467861639), і даний факт ніким не спростовано.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 викладена правова позиція, що «правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час».

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, а також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання — пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа — добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, позбавлення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втручання у її право особи на повагу до житла буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Як проголошено у ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Разом з тим, позивачем не надано до суду доказів того, що ОСОБА_2 має у наявності інше житло, земельну ділянку чи рухоме майно, а тому у разі задоволення позову відповідач ризикує залишитися без житла.

Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15.01.2020 року у справі № 754/613/18-ц та від 14.04.2021 року у справі № 581/489/20.

Враховуючи встановлені у судовому засіданні обставини, досліджені докази в їх сукупності та взаємному зв`язку, суд доходить висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Судом встановлено, що відповідач був вселений до спірного житлового будинку за згодою власника, тривалий час проживає у ньому на законних підставах, а право користування житлом набув правомірно. Сам по собі факт розірвання шлюбу між сторонами не є безумовною підставою для припинення права користування житлом та виселення колишнього члена сім`ї власника. При вирішенні такого спору суд зобов`язаний забезпечити справедливий баланс між правом власника на мирне володіння своїм майном та правом особи на повагу до житла, гарантованим статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому, суд бере до уваги, що матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу того, що відповідач має у власності чи користуванні інше житлове приміщення, у якому він міг би проживати після виселення. Навпаки, представником відповідача послідовно зазначалося про відсутність у останнього будь-якого іншого житла, а позивачем такі доводи не спростовані. Отже, задоволення позовних вимог фактично призвело б до позбавлення відповідача єдиного місця проживання та створило б реальний ризик залишення його без житла, що становило б непропорційне втручання у його право на повагу до житла та покладало б на нього надмірний індивідуальний тягар.

Суд також враховує, що виселення є найбільш суворим способом захисту права власності, а тому застосування такого заходу можливе лише за наявності достатніх, переконливих та належно доведених підстав. У даній справі таких підстав судом не встановлено.

Посилання позивача на те, що відповідач створює їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження належним їй будинком, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду. Всупереч вимогам статей 12, 81 ЦПК України позивач не надав суду належних і допустимих доказів того, що відповідач вчиняє будь-які дії, які об`єктивно перешкоджають користуванню будинком, обмежують доступ до нього, позбавляють позивача можливості володіти, користуватися чи розпоряджатися належним їй майном або іншим чином порушують її права як власника. Самі лише твердження про існування таких перешкод, за відсутності їх належного доказового підтвердження, не можуть бути покладені судом в основу рішення.

При цьому, суд звертає увагу, що право власності позивача на спірний житловий будинок ніким не оспорюється, вона не позбавлена можливості володіти належним їй майном, а обраний нею спосіб захисту повинен відповідати принципам необхідності та пропорційності. За встановлених обставин справи виселення відповідача не є таким заходом, який відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки істотно обмежує його конституційне право на житло, тоді як позивачем не доведено існування реального, істотного та триваючого порушення її прав, яке не може бути усунуте менш обтяжливими способами.

Оцінивши всі докази у їх сукупності, суд доходить висновку, що втручання у право відповідача на житло шляхом його виселення без надання іншого житлового приміщення за обставин цієї справи не відповідатиме принципу пропорційності, не забезпечуватиме справедливого балансу між правами сторін та суперечитиме гарантіям, встановленим Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Верховного Суду.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено наявності передбачених законом підстав для усунення перешкод у користуванні майном, шляхом виселення відповідача, у зв`язку з чим позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з положеннями ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як визначено ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи, що позивачем при зверненні до суду не було сплачено судовий збір, оскільки вона звільнена від сплати, як особа з інвалідністю 2 групи, тому судові витрати на оплату судового збору, в даному випадку, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а не покладаються на позивача.

Керуючись статтями 81, 141, 258, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

1.У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю, шляхом виселення – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , виданий Іванківським РВ ГУ МВС України в Київській області, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ).

Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_3 ).

Повний текст рішення складено та підписано 08.07.2026.

Суддя Віталій МОВЧАН