Рішення від 06 липня 2026 р. у справі №240/11465/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2026 року м. Житомир справа № 240/11465/26

категорія 112010200

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

встановив:

До Житомирського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 із позовом, в якому просить:

- визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області № 064050007172 від 27.01.2026 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області зарахувати до спеціального стажу ОСОБА_1 періоди роботи з 12.10.2017 по 31.08.2025 та призначити пенсію за вислугою років з дня звернення 20.01.2026.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про призначення пенсії за вислугою років та надала усі необхідні документи. Враховуючи принцип екстериторіальності, ГУ ПФУ у Львівській області розглянуло надані документи та 27.01.2026 винесло рішення № 064050007172 про відмову у призначенні пенсії за вислугою років. Вважаючи рішення пенсійного органу протиправним, позивач звернулася до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 27.03.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання (у письмовому провадженні).

21.04.2026 до суду надійшов відзив від Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в якому відповідач вказує наступне. Пенсія за вислугу років, згідно з нормами пункту “е” ст. 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788-XI “Про пенсійне забезпечення” призначається за умови наявності станом 11.10.2017 визначеного Законом № 1788 спеціального стажу (вислуга років). Відповідно до пункту “е” ст. 55 Закону № 1788 право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років, на 01.01.2016 - не менше 25 років 6 місяців та на 11.10.2017 - не менше 26 років 6 місяців. Відповідно до ст. 51 Закону № 1788 пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Враховуючи зазначене, Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області правомірно прийнято рішення про відмову в призначенні пенсії за вислугу років від 27.01.2026 відповідно до Закону № 1788 у зв`язку із відсутністю необхідного стажу, який дає право для призначення пенсії за вислугу років.

24.04.2026 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач заперечує проти доводів відповідача та просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

11.06.2026 до суду надійшов відзив від Головного управлінням Пенсійного фонду України в Житомирській області, в якому відповідач вказує, що за результатами розгляду документів, доданих до заяви до страхового стажу зараховано всі періоди трудової діяльності. Страховий стаж особи становить 31 рік 02 місяці 10 днів. Спеціальний стаж відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України „Про пенсійне забезпечення” із змінами згідно з Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій”, становить станом на 11.10.2017 - 23 роки 01 місяць 10 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років. Отже, дії Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області є правомірними та вмотивованими.

19.06.2026 до суду надійшла заява від позивача в якій вона просить відмовити Головному управлінню Пенсійного фонду України в Житомирській області у поновленні строку на подання відзиву.

Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою реалізації права на призначення пенсії за вислугу років звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років.

З урахуванням принципу екстериторіальності заяву позивача про призначення пенсії розглянуто ГУ ПФУ у Львівській області та 27.01.2026 прийнято рішення № 064050007172 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років в зв`язку з нестачею спеціального стажу станом на 11.10.2017 не менше 26 років 6 місяців. Страховий стаж позивача становить 31 рік 02 місяці 10 днів, спеціальний стаж становить 23 роки 01 місяць 10 днів.

Вважаючи таку відмову протиправною, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України Про пенсійне забезпечення від 05.11.1991 № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) та Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).

У преамбулі Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.

Статтею 2 Закону № 1788-XII визначено, що за цим Законом призначаються трудові пенсії: до яких відносяться пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Відповідно до статті 7 Закону № 1788-XII звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію. Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію. Як визначено статтею 83 Закону № 1788-XII, пенсії призначаються з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсії призначаються з більш раннього строку.

Відповідно до статті 51 Закону № 1788-XII пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Право на пенсію за вислугу років відповідно до статті 52 Закону № 1788-XII мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55.

Згідно з пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-XII (у редакції Закону № 213-VIII від 02.03.2015 та Закону № 911-VIII від 24.12.2015) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 01.04.2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 01.04.2015 по 31.03.2016 - не менше 25 років 6 місяців; з 01.04.2016 по 31.03.2017 - не менше 26 років; з 01.04.2017 по 31.03.2018 - не менше 26 років 6 місяців; з 01.04.2018 по 31.03.2019 - не менше 27 років; з 01.04.2019 по 31.03.2020 - не менше 27 років 6 місяців; з 01.04.2020 по 31.03.2021 - не менше 28 років; з 01.04.2021 по 31.03.2022 - не менше 28 років 6 місяців; з 01.04.2022 по 31.03.2023 - не менше 29 років; з 01.04.2023 по 31.03.2024 - не менше 29 років 6 місяців; з 01.04.2024 або після цієї дати - не менше 30 років.

У свою чергу, пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-XII (у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII від 02.03.2015 та Законом № 911-VIII від 24.12.2015) було визначено, що право на пенсію за вислугу років мали працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Отже, змінами, внесеними Законом № 213-VIII від 02.03.2015 до положень Закону № 1788-XII підвищено спеціальний стаж, необхідний для виходу на пенсію, для категорій працівників, визначених пунктом "е" статті 55 Закону № 1788-XII, а Законом № 911-VIII від 24.12.2015 встановлено раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме 55 років - для працівників освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення (пункт "е" статті 55 Закону № 1788-XII) за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Суд вважає помилковими твердження ГУ ПФУ у Львівській області про необхідність набуття пільгового стажу не менше 26 років 6 місяців для призначення пенсії за вислугу років станом на 11.10.2017 з огляду на таке.

Рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2019 від 04.06.2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 № 911-VIII.

Конституційний Суд України у своєму рішенні вказав, зокрема, що положення статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 911-VIII у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 55 років для осіб, зазначених у пункті "е" статті 55 Закону № 1788-XII, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України. Також, зазначив, що положення статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.

Суд звертає увагу, що після прийняття Закону № 213-VIII від 02.03.2015 та Закону № 911-VIII від 24.12.2015 до Закону № 1788-XII неодноразово вносилися зміни, однак такі зміни не стосувалися призначення пенсії за вислугу років окремим категоріям працівників, які мають право на пенсію за вислугу років згідно зі статтею 55 Закону № 1788-XII.

З огляду на рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019 від 04.06.2019, суд звертає увагу на те, що з 05.06.2019 відновила дію редакція статті 55 Закону № 1788-XII, яка була чинною до 01.04.2015 (у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII від 02.03.2015 та Законом № 911-VIII від 24.12.2015).

Отже, з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України № 2-р/2019 від 04.06.2019, відновлено право позивача на призначення пенсії за вислугою років як працівнику освіти при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Суд зазначає, що ГУ ПФУ у Львівській області при розгляді заяви позивача про призначення пенсії не враховано той факт, що з моменту ухвалення рішення Конституційним Судом України № 2-р/2019 від 04.06.2019 відбулися зміни в правовому регулюванні питання призначення окремим категорія працівників пенсії за вислугою років згідно зі статтею 55 № 1788-XII, в тому числі і працівникам освіти.

Матеріалами справи підтверджується, що спеціальний стаж роботи позивача станом на момент звернення із заявою про призначення пенсії становить більше 25 років, що є достатнім для призначення їй пенсії за вислугою років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-XII (у редакції до внесення змін Законом № 213-VIII від 02.03.2015 та Законом № 911-VIII від 24.12.2015).

При цьому суд звертає увагу, що наведений висновок ґрунтується на сукупному спеціальному стажі позивача, обчисленому з урахуванням як періоду роботи до 11.10.2017 (23 роки 01 місяць 10 днів - згідно з відомостями ГУ ПФУ у Львівській області), так і періоду роботи з 12.10.2017 по 31.08.2025, підстави для зарахування якого до спеціального стажу наведені судом нижче. Обчислений у такий спосіб сукупний спеціальний стаж позивача перевищує 25 років, що є достатнім для набуття права на пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-XII у редакції, чинній станом на дату звернення позивача із заявою про призначення пенсії.

ГУ ПФУ у Львівській області керувалося тим, що згідно з п. 2-1 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (Тобто 11.10.2017) мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений ст.ст. 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Суд вважає такі висновки безпідставними, оскільки позивач звернулася до пенсійного органу зі заявою про призначення пенсії за вислугу років після прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.06.2019 № 2-р/2019, а тому ГУ ПФУ у Львівській області повинне застосовувати положення п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в первісній редакції, яка, як вже зазначено судом, визначає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Посилання пенсійного органу на те, що спеціальний страховий стаж роботи, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до п. "е" ст. 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" обчислений по 11.10.2017 повинен становити 26 років 6 місяців, є безпідставними, оскільки орган Пенсійного фонду застосував редакцію Закону України "Про пенсійне забезпечення", яка рішенням Конституційного Суду України 04.06.2019 № 2-р/2019 визнана неконституційною.

Суд додатково зазначає, що визначення пунктом 2-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058 дати 11.10.2017 як орієнтира для оцінки наявності вислуги років та стажу не є перешкодою для зарахування позивачу спеціального стажу за періоди роботи після цієї дати. Встановлюючи такий орієнтир, законодавець виходив із чинної на той час редакції статті 55 Закону № 1788-XII, яка передбачала поетапне підвищення необхідного стажу залежно від календарної дати (від 25 років станом на 01.04.2015 до 30 років з 01.04.2024). Оскільки резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019 визнано неконституційними положення статті 55 Закону № 1788-XII в цілому в редакції змін, внесених Законами № 213-VIII та № 911-VIII, тобто як в частині вікового цензу, так і в частині поетапного підвищення спеціального стажу, пункт 2-1 розділу XV Закону № 1058 підлягає застосуванню з урахуванням відновленої (первісної) редакції статті 55 Закону № 1788-XII, за якою право на пенсію за вислугу років виникає в особи з моменту фактичного набуття нею спеціального стажу відповідної тривалості (від 25 до 30 років) незалежно від того, на яку календарну дату припадає момент набуття такого стажу. Отже, зарахування до спеціального стажу позивача періодів роботи, здійснених після 11.10.2017, не суперечить дійсному змісту пункту 2-1 розділу XV Закону № 1058, витлумаченому з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019.

Отже, зарахування до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років періодів роботи з 12.10.2017 по 31.08.2025, є єдино можливим варіантом правомірної поведінки ГУ ПФУ у Львівській області, від якого відповідач ухилився.

Трудовою книжкою серії НОМЕР_1 підтверджується, що позивач 31.08.2025 звільнена у зв`язку зі скороченням штату працівників, що також надає підставу для призначення даного виду пенсії.

Отже, рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області № 064050007172 від 27.01.2026 про відмову позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-XII є протиправним та підлягає скасуванню.

При вирішенні вказаного спору суд зауважує, що згідно з частиною першою статті 44 Закону № 1058-IV заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1.

При цьому, 30.03.2021 набрала чинності постанова Правління Пенсійного фонду України від 16.12.2020 № 25-1 "Про затвердження Змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України" (далі - Постанова правління № 25-1).

Зміни, внесені до Порядку № 22-1 на підставі Постанови правління № 25-1, передбачали застосування органами Пенсійного фонду України принципу екстериторіальному при опрацюванні заяв про призначення/перерахунок пенсії з 01.04.2021.

Запроваджена у зв`язку із змінами, внесеними до Порядку № 22-1, технологія передбачає опрацювання заяв про призначення/перерахунок пенсії бек-офісами територіальних органів Пенсійного фонду України в порядку черговості надходження таких заяв незалежно від того, де було прийнято заяви та де проживає пенсіонер.

Запровадження принципу екстериторіальності мало на меті досягнення таких результатів: єдиний підхід до застосування пенсійного законодавства; централізована прозора система контролю за діями фахівців, процесів призначення та перерахунку пенсій; мінімізація особистих контактів з громадянами; відв`язка звернень та їх опрацювання від територіального принципу; попередження можливих випадків зволікань у прийнятті рішення, а також оптимізація навантаження на працівників.

Відповідно до пункту 1.1 розділу І Порядку № 22-1 заява про призначення пенсії подається заявником до територіального органу Пенсійного фонду України (далі - орган, що призначає пенсію) через структурний підрозділ, який здійснює прийом та обслуговування осіб (далі - сервісний центр).

Згідно з пунктом 4.2 розділу IV Порядку № 22-1 після реєстрації заяви та сканування копій документів засобами програмного забезпечення за принципом екстериторіальності визначається структурний підрозділ органу, що призначає (перераховує) пенсію, який формує атрибути сканованих документів (із зазначенням часу їх створення), електронну пенсійну справу.

Пунктом 4.3. розділу IV Порядку № 22-1 визначено, що рішення за результатами розгляду заяви підписується керівником органу, що призначає пенсію (іншою посадовою особою, визначеною відповідно до наказу керівника органу, що призначає пенсію, щодо розподілу обов`язків), та зберігається в електронній пенсійній справі особи.

Рішення за результатами розгляду заяви та поданих документів органом, що призначає пенсію, приймається не пізніше 10 днів після надходження заяви.

За приписами пункту 4.10 розділу IV Порядку № 22-1 після призначення пенсії, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший електронна пенсійна справа засобами програмного забезпечення передається до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії.

Аналіз наведених положень Порядку № 22-1 свідчить про таке:

- сутність принципу екстериторіальності полягає у визначенні структурного підрозділу органу, що призначає пенсію, який формуватиме електронну пенсійну справу та розглядатиме по суті заяву про призначення пенсії, незалежно від місця проживання/перебування заявника чи місця поданням ним відповідної заяви, тобто без прив`язки до території;

- після опрацювання електронної пенсійної справи та прийняття рішення за наслідками розгляду заяви про призначення пенсії структурний підрозділ органу, що призначає пенсію, (тобто територіального органу Пенсійного фонду України), визначений за принципом екстериторіальності, передає електронну пенсійну справу органу, що призначає пенсію, (тобто територіальному органу Пенсійного фонду України), за місцем проживання (реєстрації)/фактичного місця проживання особи для здійснення виплати пенсії (п. 4.10);

- виплату пенсії проводить орган, що призначає пенсію, (тобто територіальний орган Пенсійного фонду України) за місцем фактичного проживання/перебування особи.

Так, у межах спірних правовідносин заява позивача про призначення пенсії розглянута за принципом екстериторіальності Головним управлінням Пенсійного фонду України в Львівській області та за результатом її розгляду прийнято спірне рішення.

Суд зауважує, що відповідачем у справах, в яких оспорюються, зокрема, рішення, ухвалені в результаті розгляду заяви про призначення пенсії, є саме орган державної влади - суб`єкт владних повноважень, який прийняв відповідне рішення.

Отже, з огляду на приписи пунктів 4.2, 4.10 розділу IV Порядку № 22-1 належним відповідачем у частині позовних вимог щодо зобов`язання повторно розглянути заяву про призначення пенсії є саме Головне управління Пенсійного фонду України в Львівській області, яке за принципом екстериторіальності розглянуло заяву позивача та прийняло рішення про відмову у призначенні пенсії.

Головне управління Пенсійного фонду в Житомирській області не здійснювало розгляд заяви позивача, не приймало рішення про відмову у призначенні пенсії, своїм листом лише повідомило позивача про результат розгляду його заяви, а тому відсутні правові та фактичні обставини для покладання на нього обов`язку щодо прийняття рішення за цією заявою.

Отже, позовні вимоги до Головного управління Пенсійного фонду в Житомирській області заявлені безпідставно, тому позов слід задовольнити частково.

Така позиція суду ґрунтується на правовій позиції Верховного Суду від 08.02.2024 у справі № 500/1216/23 та від 09.07.2024 у справі № 240/16372/23.

Суд зазначає, що частиною другою статті 9 КАС України передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Принцип диспозитивності передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду. Вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, і таких відхід обґрунтований судом у судовому рішенні.

За правовою позицією Верховного Суду, що міститься у постанові від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Тобто адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Із питанням щодо забезпечення ефективності судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві безпосередньо пов`язане питання щодо меж розгляду судами позовних вимог, апеляційної чи касаційної скарг, зокрема, право суду самостійно, з виходом за межі позовних вимог, застосовувати найбільш ефективний за даних обставин спосіб захисту прав позивача.

З цього приводу слушним видається правовий висновок, сформульований Верховним Судом у постанові від 17.02.2020 у справі № 820/1961/18, відповідно до якого вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: 1) лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; 2) повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач; повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; 3) вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Оскільки судом встановлено, що позивач має право на призначення пенсії за вислугою років, відповідно до частини першої статті 45 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім окремих випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку.

Враховуючи вищевикладене, суд визнає, що наявні підстави для зобов`язання ГУ ПФУ у Львівській області призначити позивачу пенсію відповідно до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-XII, починаючи з 20.01.2026 - з дня звернення за призначенням пенсії, зарахувавши до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років періоди роботи з 12.10.2017 по 31.08.2025.

Покладення такого обов`язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб`єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб`єкта та зобов`язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов`язковість ефективного механізму захисту порушеного права.

Верховний Суд України у своїй постанові від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 зазначив, що у випадку задоволення позову, рішення суду має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.

Суд зауважує, що на законодавчому рівні поняття дискреційні повноваження, суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, Тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.

Ухвалюючи дане судове рішення, суд також враховує статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" (пункт 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини, що лежать в основі спору по даній справі, суд прийшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно зі статтею 90 цього Кодексу оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 КАС України, відповідно до якої при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачем при зверненні до суду з даним позовом сплачений судовий збір в розмірі 1331,20 грн, який підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Львівській області, яке прийняло протиправне рішення.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (вул. Ольжича, 7, м. Житомир, Житомирський р-н, Житомирська обл., 10003, ЄДРПОУ 13559341), Головного управління пенсійного фонду у Львівській області (79016, Львівська обл., Львівський р-н, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, 10, ЄДРПОУ 13814885) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області № 064050007172 від 27.01.2026 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Львівській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугою років з 20.01.2026, зарахувавши до спеціального стажу періоди роботи з 12.10.2017 по 31.08.2025.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1331,20 грн (однієї тисячі триста тридцять одної гривні 20 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Д.М. Леміщак

Повний текст складено: 07 липня 2026 р.

07.07.26