Рішення від 10 червня 2026 р. у справі №160/1397/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2026 року Справа № 160/1397/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіЄфанової О.В.

за участі секретаря судового засіданняПівоварова В.С.

за участі:

представника позивача представника відповідача Яструб О.П. Орлянська М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення

УСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якій позивач просить:

визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 21.08.2025 №0477832407 про збільшення суми грошового зобов`язання за платежем податок на додану вартість із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) на суму 2660905 (два мільйони шістсот шістдесят тисяч дев`ятсот п`ять) грн 00 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він є фізичною особою-підприємцем, який на підставі виданої Міністерством охорони здоров`я України ліцензії провадить господарську діяльність з медичної практики та надає медичні послуги населенню, а тому відповідно до підпункту 197.1.5 пункту 197.1 статті 197 Податкового кодексу України операції з постачання таких послуг звільняються від оподаткування податком на додану вартість. Оскільки звільнені від оподаткування операції не враховуються при визначенні граничного обсягу в 1000000 грн, з досягненням якого відповідно до пункту 181.1 статті 181 Податкового кодексу України виникає обов`язок реєстрації платником податку на додану вартість, у позивача був відсутній обов`язок реєструватися платником цього податку, а відтак - і підстави для визначення йому податкових зобов`язань з податку на додану вартість. Позивач посилається на правові висновки Верховного Суду, на гарантований державою принцип рівності платників податків незалежно від організаційно-правової форми, а також на застосування норми за найбільш сприятливим для платника податків тлумаченням (in dubio pro tributario).

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Свою позицію обґрунтовує тим, що звільнення від оподаткування податком на додану вартість, передбачене підпунктом 197.1.5 пункту 197.1 статті 197 Податкового кодексу України, поширюється виключно на заклади охорони здоров`я, що мають ліцензію на постачання відповідних послуг. Оскільки позивач є фізичною особою-підприємцем, а не закладом охорони здоров`я в розумінні статті 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», на нього наведена пільга не поширюється. За результатами документальної планової виїзної перевірки встановлено, що дохід позивача від надання медичних послуг перевищив 1000000 грн, у зв`язку з чим він був зобов`язаний зареєструватися платником податку на додану вартість, однак цього не зробив, а тому несе відповідальність за ненарахування та несплату податку на рівні зареєстрованого платника (пункт 183.10 статті 183 Податкового кодексу України). З огляду на викладене відповідач вважає оскаржуване податкове повідомлення-рішення правомірним і таким, що не підлягає скасуванню.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні наголошував на правомірності дій податкового органу, просив в позовній заяві відмовити.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом установлено, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) перебуває на обліку в контролюючому органі з 19.11.2018 та здійснює господарську діяльність у сфері охорони здоров`я (медична практика); основним видом діяльності за КВЕД визначено 86.21 «Загальна медична практика».

Позивач отримав ліцензію Міністерства охорони здоров`я України № 68 від 21.03.2019 на провадження господарської діяльності з медичної практики (наказ Міністерства охорони здоров`я України від 21.03.2019 № 620) за низкою спеціальностей, зокрема педіатрія, загальна практика - сімейна медицина, дитяча неврологія, гастроентерологія, отоларингологія, ендокринологія, хірургія та іншими.

На підставі Договору про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій позивач надавав медичні послуги, оплату яких відповідно до встановлених тарифів здійснювала Національна служба здоров`я України.

У період з 01.01.2019 по 31.03.2022 та з 01.08.2023 по 30.09.2023 позивач перебував на спрощеній системі оподаткування (третя група), у період з 01.04.2022 по 31.07.2023 - на спрощеній системі оподаткування (єдиний податок за ставкою 2 % на період воєнного стану), а з 01.10.2023 перейшов на загальну систему оподаткування.

На підставі наказу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області від 20.05.2025 № 3407-п відповідачем проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період діяльності з 01.01.2019 по 31.12.2024, за результатами якої складено акт від 16.07.2025 № 3162/04-36-24-07/288970335.

Згідно з висновками акта перевірки за період з 11.10.2023 по 31.12.2024 позивач отримав дохід від провадження підприємницької діяльності у сумі 10 640 383,82 грн, у тому числі від надання медичних послуг населенню - 10635383,82 грн. Оскільки зазначена сума перевищила 1000000 грн, контролюючий орган дійшов висновку, що позивач був зобов`язаний зареєструватися платником податку на додану вартість, проте цього не зробив, у зв`язку з чим позивачу визначено податкові зобов`язання з податку на додану вартість у сумі 2128076,76 грн (за ставкою 20 %). Той факт, що станом на 31.12.2024 позивач не був зареєстрований платником податку на додану вартість, а також розмір отриманого доходу сторонами не оспорюються.

На підставі акта перевірки відповідач прийняв податкове повідомлення-рішення від 21.08.2025 № 0477832407, яким збільшено суму грошового зобов`язання позивача за платежем податок на додану вартість на суму 2660905,00 грн.

Фактичною підставою для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення стали висновки відповідача про те, що позивач не має статусу закладу охорони здоров`я, а тому не є звільненим від оподаткування податком на додану вартість операцій з надання медичних послуг.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи справу по суті, надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.

Щодо дотримання строку звернення до суду. Позивач заявив клопотання про поновлення строку на звернення до суду з даним позовом, посилаючись на пропуск цього строку з поважних причин, пов`язаних зі станом його здоров`я, на підтвердження чого надав виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 29.08.2025 та від 17.10.2025, консультаційний висновок лікаря від 24.10.2025, а також консультаційні висновки невропатолога від 21.11.2025 і від 10.12.2025.

Згідно з пунктом 56.18 статті 56 Податкового кодексу України з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення в будь-який момент після отримання такого рішення протягом 1095 днів. Оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято 21.08.2025, а з позовом до суду позивач звернувся у січні 2026 року, тобто в межах установленого наведеною нормою строку. За таких обставин строк звернення до суду позивачем не пропущено. Водночас надана позивачем медична документація підтверджує, що наведені ним причини є поважними.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 42 Конституції України передбачено, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно з пунктом 1.1 статті 1 Податкового кодексу України (далі - ПК України) саме цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Підпунктом 4.1.2 пункту 4.1 статті 4 ПК України передбачено, що податкове законодавство України ґрунтується, зокрема, на такому принципі, як рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу.

Стаття 5 ПК України визначає правила співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами. Відповідно до положень цієї норми у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу; інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами. Згідно зі статтею 37 ПК України підстави для виникнення, зміни і припинення податкового обов`язку, порядок і умови його виконання встановлюються цим Кодексом.

Згідно з пунктом 181.1 статті 181 ПК України у разі якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню згідно з розділом V цього Кодексу, нарахована (сплачена) такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 1000000 гривень (без урахування податку на додану вартість), така особа зобов`язана зареєструватися як платник податку у контролюючому органі за своїм місцезнаходженням (місцем проживання), крім особи, яка є платником єдиного податку першої - третьої групи.

Із наведеної норми вбачається, що при обчисленні граничного обсягу в 1000000 грн, з досягненням якого виникає обов`язок реєстрації платником податку на додану вартість, ураховуються виключно операції, що підлягають оподаткуванню. Операції, звільнені від оподаткування податком на додану вартість, до цього обсягу не включаються.

Відповідно до пункту 183.10 статті 183 ПК України будь-яка особа, яка підлягає обов`язковій реєстрації як платник податку і не подала до контролюючого органу реєстраційну заяву, несе відповідальність за ненарахування або несплату цього податку на рівні зареєстрованого платника без права нарахування податкового кредиту та отримання бюджетного відшкодування.

Згідно з пунктом 185.1 статті 185 ПК України об`єктом оподаткування податком на додану вартість є, зокрема, операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України. Ставки податку встановлено пунктом 193.1 статті 193 ПК України, основною з яких є ставка 20 відсотків.

Разом із тим, відповідно до підпункту 197.1.5 пункту 197.1 статті 197 ПК України («Операції, звільнені від оподаткування») звільняються від оподаткування операції з постачання послуг з охорони здоров`я закладами охорони здоров`я, що мають ліцензію на постачання таких послуг, а також постачання послуг реабілітаційними установами для осіб з інвалідністю та дітей з інвалідністю, що мають ліцензію на постачання таких послуг відповідно до законодавства, крім послуг, перелічених в абзацах «а» - «о» цього підпункту.

Отже, предметом регулювання наведеної норми є визначення операцій, щодо яких законодавцем запроваджено певний вид податкової пільги - звільнення від сплати податку на додану вартість. З`ясуванню при вирішенні спору підлягає вид здійснюваних операцій (наданих послуг), суб`єкт їх надання (наявність ліцензії) та чи не відноситься така операція до переліку обумовлених нормою винятків.

Податкова пільга згідно з пунктами 30.1, 30.2 статті 30 ПК України - це передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат. Пунктом 30.9 статті 30 ПК України встановлено, що податкова пільга надається, зокрема, шляхом звільнення від сплати податку та збору.

Головною метою надання пільги зі сплати податку на додану вартість на визначений перелік соціально важливих послуг є здешевлення вартості таких послуг та, як наслідок, економічна підтримка населення, яке є фактичним споживачем таких послуг, оскільки податок на додану вартість фактично сплачується кінцевим споживачем послуги в ціні такої послуги.

Аналізуючи зміст терміна «заклад охорони здоров`я», суд зважає на те, що ПК України, як спеціальний нормативно-правовий акт, який регулює спірні правовідносини щодо оподаткування, не дає йому визначення, а тому відповідно до положень статті 5 ПК України цей термін застосовується у значенні, встановленому спеціальним законодавством у сфері охорони здоров`я.

Так, статтею 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що заклад охорони здоров`я — юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників. Цією ж статтею визначено, що медичне обслуговування - діяльність закладів охорони здоров`я та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, у сфері охорони здоров`я, що не обов`язково обмежується медичною допомогою, але безпосередньо пов`язана з її наданням; а послуга з медичного обслуговування населення (медична послуга) - послуга, що надається пацієнту закладом охорони здоров`я або фізичною особою-підприємцем, яка зареєстрована та одержала в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та оплачується її замовником.

Статтею 16 наведеного Закону передбачено, що залежно від форми власності заклади охорони здоров`я утворюються та функціонують як державні, комунальні, приватні чи засновані на змішаній формі власності, при цьому заклади охорони здоров`я приватної власності не обмежені у виборі організаційно-правової форми. Відповідно до статті 33 цього Закону медична допомога надається професійно підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров`я, та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 21 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» заклади охорони здоров`я та особи, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері охорони здоров`я, а також суб`єкти господарювання, що виробляють продукцію, необхідну для забезпечення діяльності закладів охорони здоров`я, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) надавачі медичних послуг - заклади охорони здоров`я усіх форм власності та фізичні особи - підприємці, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та уклали договір про медичне обслуговування населення з головними розпорядниками бюджетних коштів.

Пунктом 4 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 285, передбачено, що господарська діяльність з медичної практики - вид господарської діяльності у сфері охорони здоров`я, який провадиться закладами охорони здоров`я та фізичними особами-підприємцями з метою надання медичної допомоги та медичного обслуговування на підставі ліцензії. Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» закріплено принцип рівності прав суб`єктів господарювання, що передбачає забезпечення при отриманні ліцензії рівності прав суб`єктів господарювання незалежно від організаційно-правової форми чи форми власності.

Наведене узгоджується із загальним підходом, визначеним статтею 51 Цивільного кодексу України, за яким до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин. Отже, винятки мають бути прямо обумовлені на рівні закону. Положеннями пункту 3 частини першої статті 4 Закону України «Про державну допомогу суб`єктам господарювання» передбачено підтримку суб`єктів господарювання шляхом надання податкових пільг.

Із наведених положень слідує, що держава однаково гарантує як закладам охорони здоров`я, так і особам, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері охорони здоров`я, тобто фізичним особам - підприємцям, надання державної підтримки у вигляді податкових пільг. Фізична особа - підприємець з моменту реєстрації, вільно обираючи вид господарської діяльності, тобто операції з постачання послуг з медичного обслуговування населення (медичну послугу), має легітимне очікування на рівність, справедливість і пропорційність державних процедур від моменту ліцензування до оподаткування таких операцій.

У рішенні у справі «Kopecky v. Slovakia» (заява № 44912/98, пункт 52) Європейський суд з прав людини сформулював висновок про те, що якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «легітимне очікування», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя. У параграфах 70-71 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) Європейський суд з прав людини наголосив на особливій важливості принципу «належного урядування», за яким, коли йдеться про питання загального інтересу та основоположні права людини, зокрема майнові, державні органи зобов`язані діяти вчасно, у належний та якомога послідовніший спосіб.

У рішеннях у справах «Сєрков проти України» (заява № 39766/05, пункт 43) та «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 і № 37943/06, пункт 57) Європейський суд з прав людини зазначив, що у разі, коли норми законодавства дозволяють неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків платників податків, рішення має прийматися на користь платника податків. У рішенні у справі «Пічкур проти України» від 07.11.2013 Європейський суд з прав людини зауважив, що відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, тобто якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (пункти 48-49).

У практиці адміністративного судочинства застосовується загальний принцип in dubio pro tributario (пріоритет норми з найбільш сприятливим для особи тлумаченням), закріплений у підпункті 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України, за яким податкове законодавство України ґрунтується на презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, унаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. Відповідно до частин 1, 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує його з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у пункті 63 постанови від 11.07.2024 у справі № 990/156/23, у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права.

Застосовуючи наведене правове регулювання до встановлених обставин, суд виходить із того, що позивач є фізичною особою - підприємцем, який на підставі виданої в установленому законом порядку ліцензії Міністерства охорони здоров`я України провадить господарську діяльність з медичної практики та надає медичні послуги населенню, у тому числі за програмою медичних гарантій за договором з Національною службою здоров`я України. Отже, позивач здійснює медичне обслуговування, тобто діяльність (або безпосередньо пов`язану з такою діяльність) професійно підготовлених медичних працівників, спрямовану на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами. Обставини здійснення позивачем медичної діяльності на підставі відповідної ліцензії та нездійснення ним операцій, що передбачені абзацами «а» — «о» підпункту 197.1.5 пункту 197.1 статті 197 ПК України (обумовлені цією нормою винятки), відповідачем не спростовано.

Посилання відповідача виключно на те, що позивач не є закладом охорони здоров`я, а також на код виду діяльності за КВЕД, не відповідає наведеному системному аналізу законодавства. Організаційно-правова форма підприємницької діяльності не може бути визначальною обставиною, що впливає на застосування пільги, передбаченої підпунктом 197.1.5 пункту 197.1 статті 197 ПК України, платником податків, який здійснює послуги з охорони здоров`я відповідно до ліцензії. Практичне застосування відповідачем положень законодавства щодо податкових пільг з податку на додану вартість за операціями з постачання послуг з охорони здоров`я не забезпечує однакового підходу до платників податків, оскільки не створює рівних умов для платників податків різних організаційно-правових форм, які надають аналогічні медичні послуги. Відповідач за правилами, передбаченими статтею 77 КАС України, не довів обґрунтованості підстав для різного ставлення до платників податків - юридичних та фізичних осіб з однаковим видом ліцензійної діяльності для цілей надання податкової пільги.

Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 17.07.2024 у справі № 640/267/22, відповідно до яких за наявності у фізичної особи-підприємця відповідної ліцензії на надання послуг з охорони здоров`я, незалежно від того, яку організаційно-правову форму обрав такий платник податків, суб`єкти підприємницької діяльності, які надають ці послуги, звільняються від оподаткування податком на додану вартість, крім послуг з охорони здоров`я, що підлягають оподаткуванню відповідно до законодавчо визначеного переліку.

Таким чином, операції позивача з постачання послуг з охорони здоров`я звільняються від оподаткування податком на додану вартість на підставі підпункту 197.1.5 пункту 197.1 статті 197 ПК України. З урахуванням наведеного та положень пункту 181.1 статті 181 ПК України зазначені звільнені від оподаткування операції не підлягали врахуванню при визначенні граничного обсягу в 1000000 грн, з досягненням якого виникає обов`язок реєстрації платником податку на додану вартість. За таких обставин у позивача був відсутній обов`язок реєструватися платником податку на додану вартість, а відтак - і підстави для визначення йому податкових зобов`язань із цього податку із застосуванням пункту 183.10 статті 183 ПК України. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 27.10.2023 у справі №520/19175/2020.

З огляду на викладене висновки відповідача про заниження позивачем податкових зобов`язань з податку на додану вартість та про наявність у нього обов`язку зареєструватися платником цього податку є помилковими, а оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 21.08.2025 № 0477832407 - протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Доводи відповідача, наведені у відзиві на позовну заяву, наведених висновків не спростовують і не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно зі статтею 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення; в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оскільки відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, а встановлені судом обставини свідчать про його невідповідність вимогам частини 2 статті 2 КАС України, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із такого. Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, усі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. За подання позовної заяви позивачем сплачено судовий збір у розмірі 16640,00 грн, який з огляду на задоволення позову підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. ст.243-246, 250 , Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Дніпропетровській області від 21.08.2025 №0477832407 про визначення грошового зобов`язання з податку на додану вартість .

Стягнути на користь позивача судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області в розмірі 16640 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 29 червня 2026 року.

Суддя О.В. Єфанова