Постанова від 06 липня 2026 р. у справі №742/3509/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2026 року

м. Київ

Справа № 742/3509/21

Провадження № 61-16625ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ткаченко Наталії Миколаївни на постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року в складі колегії суддів Онищенко О. І., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Наташа-Агро» про усунення перешкод у користуванні майном шляхом повернення земельної ділянки та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що йому на праві власності належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,4010 га з кадастровим номером № 7424182800:03:000:0129, розташована на території Жовтневої сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 березня 2021 року.

Зазначена земельна ділянка ним успадкована після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . За життя ОСОБА_2 передала у користування цю земельну ділянку Товариству з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Наташа-Агро», за що отримувала орендну плату.

Після смерті матері та отримання примірника договору оренди земельної ділянки від 25 серпня 2015 року позивач з`ясував, що підпис у зазначеному договорі вчинений не ОСОБА_2 .

Просив усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 шляхом повернення із незаконного користування ТОВ «Наташа-Агро» у його володіння.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

14 липня 2023 року рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області позов задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні власністю, а саме земельною ділянкою (паєм) з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129, площею 2,4010 га, яка знаходиться на території Жовтневої сільської ради Прилуцького району Чернігівської області, і належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 березня 2021 року № 304 шляхом повернення із незаконного користування ТОВ «Наташа-Агро» у його володіння. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції керувався тим, що висновком експерта за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи підтверджено, що рукописний текст у договорі оренди земельної ділянки від 25 серпня 2015 року та підпис в графі «Орендодавець» виконаний не ОСОБА_2 . Отже, договір оренди підписала не ОСОБА_2 , відповідно, волевиявлення щодо укладення правочину в останньої не було.

Відповідач фактично користується земельною ділянкою. Водночас надані ним відомості про перерахування та отримання орендної плати суд до уваги не прийняв, оскільки такі відомості є лише за 2020 та 2022 рік, проте за яким саме договором оренди земельної ділянки - з кадастровим номером 7424182800:03:000:0128 чи з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 ці орендні платежі перераховані встановити неможливо, оскільки ОСОБА_2 мала дві земельні ділянки, які у порядку спадкування перейшли у власність позивачеві, та якими користується відповідач.

11 жовтня 2023 року постановою Чернігівського апеляційного суду апеляційну скаргу ТОВ «Наташа-Агро» задоволено. Рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 14 липня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд керувався тим, що хоча ОСОБА_2 і не підписувала спірний договір оренди земельної ділянки від 25 серпня 2015 року, але не заперечувала його існування, передала земельну ділянку з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 площею 2,4010 га у користування ТОВ «Наташа-Агро» та отримувала орендну плату, не вимагаючи за життя повернення земельної ділянки. ОСОБА_1 є спадкоємцем усіх прав та обов`язків, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Існування договірних відносин між спадкодавцем та товариством не може заперечуватись позивачем у цій справі, оскільки сторони договору оренди земельної ділянки від 25 серпня 2015 року досягли згоди з усіх істотних його умов та виконували його протягом тривалого часу, а до позивача як спадкоємця прав та обов`язків перейшли всі права спадкодавиці ОСОБА_2 , який навіть після смерті матері та оформлення спадкових прав отримував орендну плату за користування землею. Судом не встановлено порушення прав позивача як власника земельної ділянки з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 площею 2,4010 га, яка була передана попереднім власником в оренду ТОВ «Наташа-Агро».

Короткий зміст вимог касаційної скарги

16 листопада 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ткаченко Н. М. засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року й залишити в силі рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 14 липня 2023 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що апеляційний суд не врахував правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц,про те, що ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом звернення з позовом про повернення належних їй ділянок.

Вважає, що апеляційний суд безпідставно не врахував, що ОСОБА_2 договір оренди земельної ділянки не підписувала, тобто сторони не обумовили істотних його умов, не вирішили питання про строк його дії та розмір орендної плати, що свідчить про неукладеність такого договору.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу представник ТОВ «Наташа-Агро» - адвокат Саленик Т. С. зазначила, що між товариством та ОСОБА_2 існували договірні відносини, врегульовані договором оренди землі від 25 серпня 2015 року, за яким ОСОБА_2 передала товариству належну їй на праві власності земельну ділянку з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129, а товариство, в свою чергу, обробляло цю землю та сплачувало орендну плату. Нарікань з боку ОСОБА_2 щодо недосягнення істотних умов договору не було, що свідчить про погодження останньої умов договору. Позивач, як новий власник земельної ділянки, пред`явив позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 2,4010 га шляхом її повернення, що суперечить попередній поведінці попереднього орендодавця і є недобросовісними діями позивача.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії IV-ЧН № 020212, виданого на підставі рішення 17 сесії 23 скликання Жовтневої сільської ради Прилуцького району Чернігівської області від 06 червня 2001 року, ОСОБА_2 на праві власності належала земельна ділянка площею 2,4010 га з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129, розташована на території Жовтневої сільської ради Прилуцького району Чернігівської області.

30 жовтня 2014 року ОСОБА_2 склала заповіт, яким належні їй земельні ділянки за кадастровими номерами 7424182800:03:000:0128 та 7424182800:03:000:0129 заповіла ОСОБА_2 (а. с. 101).

25 серпня 2015 року ОСОБА_2 та ТОВ «Наташа-Агро» уклали договір оренди земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 передала в оренду відповідачу спірну земельну ділянку строком на десять років, зі сплатою орендної плати в розмірі 8 % від нормативно грошової оцінки землі, що становить 4 349,75 грн (а. с. 10-13).

11 жовтня 2016 року договір зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права.

12 жовтня 2016 року ОСОБА_2 та ТОВ «Наташа-Агро» підписали акт приймання-передачі спірної земельної ділянки (а. с. 10).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла (а. с. 19).

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 16 березня 2021 року право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 перейшло до ОСОБА_1

02 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про дострокове розірвання договору оренди, посилаючись, зокрема, на те, що його не влаштовує орендна плата (а. с. 44, 45).

23 квітня 2021 року ТОВ «Наташа-Агро» листом повідомило позивача про відсутність підстав для дострокового розірвання договору оренди (а. с. 46).

16 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою про повернення йому земельної ділянку, посилаючись на те, що його мати не підписувала договір оренди земельної ділянки від 25 серпня 2015 року (а. с. 7).

У листі від 31 серпня 2021 року ТОВ «Наташа-Агро» зазначило про укладеність договору оренди земельної ділянки від 25 серпня 2015 року між ним та ОСОБА_2 , а також про продовження дії договору для позивача як нового власника землі.

Відповідно до висновку експерта Чернігівського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2023 року за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 на договорі оренди земельної ділянки від 25 серпня 2015 року виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою (а. с. 142-147).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв волі учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV).

За вимогами статті 13 Закону 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц зробила висновок, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У постанові від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) будівлі хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав. Тобто суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року в справі № 385/1243/21 вказано, що у випадку непідписання договору однією із сторін його не можна вважати неукладеним після повного чи часткового виконання всіма сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17. Якщо договір хоч і не був укладений, але виконувався його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність, і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав. Тобто суд повинен встановити не лише факт використання орендарем спірного майна, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю і чи приймав він таку оплату. У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним і може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). Аналогічні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц.

У цій справі суд апеляційної інстанції встановив і сторони не заперечували, що земельна ділянка з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 площею 2,4010 га перебуває у фактичному користуванні ТОВ «Наташа-Агро» з 2015 року, сплачується орендна плата.

Після смерті первісного орендодавця - ОСОБА_2 (21 липня 2020 року) позивач успадкував, зокрема, земельну ділянку площею 2,4010 га з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 (а. с. 9, 10, 19).

У своєму першому зверненні до орендаря від 02 квітня 2021 року ОСОБА_1 просив достроково розірвати договір оренди, посилаючись, зокрема, на те, що його не влаштовує орендна плата. Водночас позивач зазначив про відсутність претензій щодо сплати орендної плати та наполягав на повній її виплаті.

Після відмови ТОВ «Наташа-Агро» у достроковому розірванні договору оренди ОСОБА_1 у листі від 16 серпня 2021 року повідомив орендаря про те, що договір оренди від 25 серпня 2015 року підписаний не його матір`ю ОСОБА_2 , а тому він як новий власник земельної ділянки наполягає на її поверненні.

За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно виснував, що укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «Наташа-Агро» договір оренди земельної ділянки фактично виконувався сторонами: земельна ділянка з кадастровим номером 7424182800:03:000:0129 площею 2,4010 га була передана в користування товариства і за її користування сплачувалась орендна плата в розмірі, визначеному договором. Також судом було надано оцінку поведінці матері позивача та самого позивача, зокрема, щодо отримання у рахунок орендної плати від відповідача 11 504,60 грн.

Колегія суддів погоджується з апеляційним судом, який на підставі належно оцінених доказів зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки навіть за відсутності підпису саме ОСОБА_2 у договорі від 25 серпня 2015 року, такий договір не можна вважати неукладеним.

Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року в справі № 676/2724/23, від 13 вересня 2023 року в справі № 385/1243/21 та ін.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, є необґрунтованими, з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

У справі № 145/2047/16-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, вказано, що відповідно до сталої судової практики у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Тому Велика Палата Верховного Суду в зазначеній справі виснувала, що саме з підстав обрання неефективного способу захисту необхідно відмовити у задоволенні позову, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, оскільки питання щодо застосування позовної давності суд повинен розглядати лише якщо є підстави для задоволення позовних вимог, заявлених до відповідача, який заявив про застосування позовної давності. Відмова у задоволенні позову з підстави обрання позивачем неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

Отже, не можна вважати, що обставини справи, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається.

Колегія суддів погоджується, що як сама ОСОБА_2 , так і позивач постійно отримували орендну плату, про що позивач підтвердив і у касаційній скарзі. Тобто ТОВ «Наташа-Агро» виконувало свої договірні зобов`язання зі сплати орендної плати.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішенням суду апеляційної інстанції і спростовуються матеріалами справи.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain), пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ткаченко Наталії Миколаївни залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська