Постанова від 29 червня 2026 р. у справі №904/4510/24 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року

м. Київ

cправа № 904/4510/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - не з`явилися,

відповідача - Шпакової Т. С. (адвокат),

третьої особи-1 - не з`явилися,

третьої особи-2 - не з`явилися,

розглянув касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Морганіт" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.07.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.03.2026 у справі

за позовом Дніпровської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Морганіт",

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 ,

та за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради,

про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та припинення права володіння.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. 15.10.2024 Дніпровська міська рада (далі - Дніпровська міськрада, Міськрада, позивач) звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Морганіт" (далі - ТОВ "Морганіт", Товариство, відповідач) про:

1) усунення перешкод Дніпровській міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно побудованої автозаправної станції загальною площею 3,5 м2: що складається з: літ. "А" - операторська, літ. "В" - навіс, літ. "Б" - під В-колонка, літ. "Г" - під В-резервуар, літ. "Д" - вбиральня, І-мостіння, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (додаткові відомості: АДРЕСА_1), за рахунок ТОВ "Морганіт";

2) припинення права володіння ТОВ "Морганіт" на об`єкт нерухомого майна, а саме: автозаправну станцію загальною площею 3,5 м2, що складається з: літ. "А" - операторська, літ. "В" - навіс, літ. "Б" - під В-колонка, літ. "Г" - під В-резервуар, літ. "Д" - вбиральня, І-мостіння, (далі - спірний об`єкт, спірна АЗС, спірне нерухоме майно), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (додаткові відомості: АДРЕСА_1), посилаючись на положення статей 16, 328, 331, 376, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 12, 83, 116, 120, 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 26, 29, 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", статті 18 Закону України "Про основи містобудування", статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статей 2, 3, 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

2. Позовна заява обґрунтовується тим, що:

1) спірна АЗС є самочинним будівництвом як така, що зведена на земельній ділянці комунальної власності без будь-яких правових підстав та без згоди власника - територіальної громади в особі Дніпровської міськради;

2) право власності на спірний об`єкт було зареєстровано з порушенням закону, зокрема, вперше у 2019 році за громадянином ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , третя особа-1) на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 23.06.2011, яка фактично відсутня в реєстрі будівельної діяльності, що свідчить про її недостовірність. Згодом право власності на спірну АЗС перейшло до Товариства внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 і відповідачем;

3) оскільки первісне право власності виникло незаконно, ОСОБА_1 не мав права розпоряджатися цим об`єктом, а отже, відповідач не набув титулу законного власника;

4) ураховуючи те, що земельна ділянка перебуває у комунальній власності, жодних дозволів на будівництво не надавалося, офіційна адреса спірному об`єкту не присвоювалася, а документи, що стали підставою для реєстрації права власності на нього, є недійсними або відсутніми, слід усунути перешкоди Міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу спірної АЗС за рахунок відповідача та припинити його право володіння на цей об`єкт.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 08.07.2025 (суддя Фещенко Ю. В.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 23.03.2026 (головуючий - Чус О. В., судді Кощеєв І. М., Кошля А. О.), позов задовольнив частково. Усунув перешкоди Дніпровській міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно побудованої АЗС. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

4. Рішення та постанова мотивовані частковою обґрунтованістю позовних вимог з огляду на те, що:

1) право власності на спірну АЗС за адресою: АДРЕСА_1, було зареєстровано на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації № ДП 14211006726 та дозволу на виконання будівельних робіт № 518/2010-04, однак згідно з офіційними відповідями компетентних органів у Реєстрі будівельної діяльності відсутні відомості щодо видачі чи реєстрації зазначених документів, тоді як адреса, за якою розташований спірний об`єкт, не присвоювалася в установленому порядку, а земельна ділянка перебуває у комунальній власності без оформленого права користування будь-яких осіб, зокрема третьої особи-1 чи відповідача. За таких обставин спірний об`єкт є самочинним будівництвом у розумінні статті 376 ЦК України, оскільки збудований на земельній ділянці комунальної власності без згоди власника та за відсутності належних доказів щодо наявності дозвільної документації;

2) на підставі статей 152, 212 ЗК України та статті 376 ЦК України власник земельної ділянки має право вимагати усунення перешкод у її користуванні шляхом знесення самочинно збудованого майна. Оскільки ОСОБА_1 , який здійснив будівництво, не набув права власності на спірний об`єкт, третя особа-1 не мала права ним розпоряджатися, тому подальше набуття Товариством права власності на спірну АЗС не створює перешкод для застосування наслідків самочинного будівництва до останнього набувача. При цьому не має значення добросовісність набуття відповідачем права власності, позаяк законодавство не передбачає інших способів легітимізації самочинного будівництва, крім прямо встановлених статтею 376 ЦК України, а добросовісний набувач не позбавлений права на відшкодування збитків від особи, у якої він придбав майно, відповідно до статті 661 ЦК України (схожий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20.10.2020 у справі № 569/21350/18).

3) ураховуючи усталені висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статей 391, 376 ЦК України та статей 152, 212 ЗК України у подібних правовідносинах, викладені у постановах від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31- 6.33), від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц (пункти 53- 56), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 46), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 (пункт 112), реєстрація права власності на об`єкт самочинного будівництва спочатку за ОСОБА_1 , а потім за ТОВ "Морганіт" не змінює правового режиму такого об`єкта як самочинного. Таким чином, вимога позивача про знесення об`єкта є законним, належним та ефективним способом захисту, оскільки спрямована на відновлення становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку;

4) перевіряючи сумісність втручання у право власності відповідача з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суди зазначили, що таке втручання є законним (ґрунтується на приписах ЦК України та ЗК України), переслідує суспільний інтерес (захист прав територіальної громади як власника землі, що є основним національним багатством) та є пропорційним, оскільки знесення об`єкта є крайнім, але необхідним заходом через неможливість усунення порушення іншим способом за відсутності згоди власника землі та належних дозвільних документів і за відсутності права користування відповідача земельною ділянкою;

5) згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, вимога про припинення права власності є неналежним способом захисту прав територіальної громади міста Дніпра як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, оскільки задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичної долі самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Водночас суд першої інстанції визнав неналежними доказами надані Товариством відповіді на адвокатські запити як такі, що не підтверджують факту існування дозвільної документації, а лише свідчать про відсутність інформації щодо такої документації у певних органах. Натомість суд поклав в основу рішення офіційні листи Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міськради (далі - Управління) та Департаменту по роботі з активами Дніпровської міськради (далі - Департамент), які засвідчили відсутність як дозвільних документів, так і належно присвоєної адреси.

Разом із тим апеляційний суд зауважив, що плата ТОВ "Морганіт" податку на нерухоме майно та земельного податку є його обов`язком як платника податків, але не свідчить про законність набуття права власності на спірну АЗС. Звернення Товариства до Міськради за дозволом на розробку проєкту землеустрою є лише виявом наміру, який не створює жодних прав на землю. На момент розгляду справи земельна ділянка у встановленому порядку відповідачу не надавалася, а отже, передбачена частиною 3 статті 376 ЦК України умова для можливого визнання права власності на самочинне будівництво (надання земельної ділянки під уже збудоване майно) не виконана.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. Не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, ТОВ "Морганіт" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, наголошуючи на тому, що:

1) апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування положень пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у подібних правовідносинах (у контексті того, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16;

2) суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та статті 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у подібних правовідносинах (у контексті того, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації остання вичерпує свою дію фактом виконання та виключає можливість віднесення такого об`єкта до самочинного будівництва у силу його узаконення), викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19.09.2018 у справі № 804/1510/16, від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а;

3) апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті необхідності дотримання принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, а також щодо наявності в особи, яка законно набула у власність будинок, споруду, цивільного інтересу в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37, 38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34);

4) суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм статті 120 ЗК України та статті 391 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті дотримання принципів законності (правомірності) та пропорційності втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 та у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 202/7377/16-ц, від 16.08.2023 у справі № 490/6324/19;

5) апеляційний суд не врахував висновку щодо застосування положень статті 152 ЗК України та статей 3, 391 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті необхідності оцінки судом наявності або відсутності добросовісності володільця нерухомого майна, яке підлягає знесенню), викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.02.2024 у справі № 489/6267/19;

6) суд апеляційної інстанції не врахував висновку щодо застосування норм статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у подібних правовідносинах (у контексті неефективності обрання такого способу захисту, як звільнення всієї спірної земельної ділянки від нерухомого майна, та дотримання справедливої рівноваги інтересів сторін), викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 910/4730/18;

7) апеляційний суд не врахував висновку щодо застосування положень статті 41 Конституції України та статті 212 ЗК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна), викладеного у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 902/889/16, від 14.03.2019 у справі № 902/341/17, від 04.04.2019 у справі № 910/2655/18, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 14.05.2020 у справі № 908/394/19;

8) суд апеляційної інстанції не врахував висновку щодо застосування положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а також відмови забудовника виконати роботи з приведення об`єкта будівництва у відповідність із проєктною документацією шляхом здійснення його перебудови), викладеного у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.07.2019 у справі № 462/469/14-ц, від 21.05.2020 у справі № 726/824/15-ц, від 30.06.2020 у справі № 201/2886/15-ц, від 02.06.2022 у справі № 727/7282/15-ц;

9) суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема, на підставі листа Управління від 09.09.2024 № 4/1-443, листа Департаменту від 20.09.2024 № 4/11-438.

Узагальнений виклад позиції іншого учасника справи

7. Дніпровська міськрада та треті особи не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Розгляд справи Верховним Судом

8. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 12.05.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Морганіт" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.07.2025 і постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.03.2026 у справі № 904/4510/25 та призначив розгляд цієї справи в судовому засіданні на 16.06.2026.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16.06.2026 розгляд касаційної скарги ТОВ "Морганіт" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.07.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.03.2026 у справі № 904/4510/25 відклав на 30.06.2026.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

9. Земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 (додаткові відомості: АДРЕСА_1), належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міськради, ця земельна ділянка у користування будь-якій фізичній чи юридичній особі не передавалася, офіційна адреса "тупик Запорізький, 8" жодному об`єкту нерухомості не присвоювалася, що підтверджується листом Головного архітектурно-планувального управління Дніпровської міськради від 05.09.2024 № 3/15-418.

10. 02.08.2019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на спірну АЗС, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (додаткові відомості: АДРЕСА_1).

11. Підставою для державної реєстрації такого речового права третьої особи-1 визначено декларацію про готовність об`єкта до експлуатації (серія та номер ДП 14211006726, видана Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Дніпропетровській області (далі - Інспекція ДАБК у Дніпропетровській області) та дозвіл на виконання будівельних робіт (серія та номер: 518/2010-04, виданий 11.09.2010).

Проте згідно з інформацією Управління (лист від 09.09.2024 № 4/1-443) у Реєстрі будівельної діяльності немає відомостей щодо видачі/реєстрації зазначених дозвільних документів.

12. 14.08.2019 між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Морганіт" було укладено договір позики, за умовами якого розмір основного зобов`язання становив 29 952 грн, а строк його виконання закінчувався 31.10.2019.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позики 14.08.2019 між ОСОБА_1 (іпотекодавець) і ТОВ "Морганіт" (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки (зареєстрований у реєстрі за № 292), предметом якого була спірна АЗС, про що до Державного реєстру іпотек було внесено запис про іпотеку за № 49214901.

13. 11.10.2019 на підставі договору іпотеки від 14.08.2019 приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Деллалов А. О. зареєстрував за ТОВ "Морганіт" право власності на спірну АЗС.

14. 17.10.2019 на підставі заяви Товариства від 15.10.2019 № 378 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено запис про припинення іпотеки.

15. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що право власності на спірну АЗС зареєстровано за ТОВ "Морганіт".

Позиція Верховного Суду

16. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши в межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

17. Колегія суддів зауважує, що наведені скаржником доводи та підстави касаційного оскарження стосуються передусім незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій у частині задоволення позовної вимоги про усунення перешкод Дніпровській міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно побудованої АЗС, натомість у частині відмови у задоволенні решти позовних вимог (про припинення права володіння Товариства на спірний об`єкт) подана відповідачем касаційна скарга не містить належного обґрунтування для скасування оскаржуваних рішення та постанови, фактично ухвалених на користь скаржника.

18. В основу оскаржуваних судових рішень покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про те, що належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади міста Дніпра як власника земельної ділянки, на якій було здійснено самочинне будівництво, є лише вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва, яка (вимога) є негаторним позовом, або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно, тоді як неналежними є як вимога про скасування рішення (запису) державного реєстратора про державну реєстрацію права власності певної особи на самочинно побудоване нерухоме майно, так і вимога про припинення права власності на таке майно, оскільки задоволення відповідних вимог не вирішить юридичної долі самочинно збудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна (аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

19. Колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову (у частині усунення перешкод Дніпровській міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно побудованої АЗС) з огляду на таке.

20. Стаття 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.

Статтею 331 ЦК України визначається порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

21. Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.

22. Відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Виходячи зі змісту частини 1 статті 376 ЦК України, об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

23. Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.

Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування.

Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.

Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва.

24. У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватися земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою.

У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає в юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам.

25. Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами 4- 6 статті 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.

26. Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.

Схожі за змістом висновки сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92- 94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 (пункт 103), у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 569/11522/19 і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16, від 13.03.2019 у справі № 910/22575/17, від 29.09.2021 у справі № 910/15989/16, від 16.11.2021 у справі № 916/3200/17 (916/2791/13), від 04.07.2023 у справі № 910/16848/21, від 10.01.2024 у справі № 916/619/22, від 20.02.2024 та від 26.06.2024 у справі № 910/15124/19.

27. Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини 2 статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов`язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом.

За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого статтею 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено (такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

З огляду на викладене самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника відповідної земельної ділянки.

28. У пункті 84 постанови від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

У постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123).

При цьому термін "визнання", який вживається в Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та нормах статті 376 ЦК України, має різне змістовне значення. У контексті регулювання відносин, пов`язаних із самочинним будівництвом, термін "визнання" має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений статтею 376 ЦК України судовий порядок не може бути підмінений.

29. За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що державна реєстрація права власності на об`єкт самочинного будівництва (спочатку за ОСОБА_1 , а потім за ТОВ "Морганіт") не змінює правового режиму такого об`єкта як самочинного.

30. Як убачається зі змісту частини 3 статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатися за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку.

31. Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Визнання права власності в порядку частини 3 або 5 статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина 3 статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина 5 статті 376 ЦК України).

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, державна реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини 4 цієї статті (такий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31- 6.33), від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц (пункти 53- 56), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 46)).

32. Судами попередніх інстанцій достовірно встановлено та скаржником не спростовано той факт, що третя особа-1 здійснила будівництво спірної АЗС як за відсутності права власності чи права користування спірною земельною ділянкою, позаяк Дніпровська міськрада не приймала рішення про її передачу ОСОБА_1 або Товариству із метою забудови, так і без отримання містобудівних умов та обмежень, затвердженої проєктної документації і дозвільних документів, у зв`язку з чим спірний об`єкт є самочинно збудованим.

При цьому суди відхилили посилання скаржника на декларацію про готовність об`єкта до експлуатації (серія та номер ДП 14211006726), видану Інспекцією ДАБК у Дніпропетровській області, та дозвіл на виконання будівельних робіт (серія та номер: 518/2010-04), виданий 11.09.2010, з тих підстав, що вказана декларація не була зареєстрована у встановленому порядку, а наявність зазначеного дозволу на будівництво не підтверджено у відповідних реєстрах, зокрема у Реєстрі будівельної діяльності.

33. Відповідно до частин 1, 2 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній станом на 11.10.2019, тобто на час державної реєстрації за ТОВ "Морганіт" права власності на спірне нерухоме майно) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Таким чином, перехід права власності чи користування земельною ділянкою до набувача будівлі чи споруди відбувається за умови наявності відповідного речового права у попереднього землекористувача.

Разом із тим Верховний Суд зауважує, що статус об`єкта самочинного будівництва виключає перехід до його нового власника права користування земельною ділянкою під таким об`єктом за правилами статті 120 ЗК України, позаяк в силу вимог частини 2 статті 376 ЦК України навіть попередній фактичний користувач земельної ділянки, будучи водночас забудовником і відчужувачем об`єкта самочинного будівництва на користь відповідачів, не міг набути та не набув права власності на такий об`єкт (див. пункт 31 цієї постанови).

34. Ураховуючи наведене, апеляційний суд наголосив на тому, що принцип superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею), закріплений у статті 120 ЗК України та в статті 377 ЦК України, діє в обох напрямках. Право власності на об`єкт нерухомості може належати лише особі, яка має відповідне право на земельну ділянку під цим об`єктом. Оскільки право власності на землю належить територіальній громаді міста Дніпра, ані ОСОБА_1 як первісний власник спірної АЗС, ані ТОВ "Морганіт" не мали і не мають жодного речового права на земельну ділянку (права власності чи права користування), третя особа-1 і відповідач не могли набути права власності на вказану АЗС, розташовану на цій земельній ділянці. При цьому Велика Палата Верховного Суду у пункті 94 постанови від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 сформулювала чіткий висновок про те, що, виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.

35. У пунктах 111- 113 постанови від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала про таке:

"111. Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

112. За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

113. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно".

Схожі за змістом висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2024 та від 26.06.2024 у справі № 910/15124/19, від 12.03.2024 у справі № 904/3504/22 і в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31.07.2024 у справі № 212/43/20.

36. Відповідно до статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

При цьому Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

37. У пунктах 139- 141, 144- 146 постанови від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 (предмет позову - скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсними договорів, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна), у якій (справі) вирішувалося питання про можливе відступлення від висновків (у контексті того, що належним відповідачем за позовом власника землі про знесення об`єкта самочинного будівництва є не забудовник, а саме останній набувач такого об`єкта, який зареєстрував за собою право власності на самочинне будівництво), викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 509/11/17, від 30.09.2022 у справі № 201/2471/20, від 15.03.2023 у справі № 205/213/22, від 05.04.2023 у справі № 199/6251/18, від 31.05.2023 у справі № 201/4483/20, Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки щодо застосування положень статей 391, 376 ЦК України та статей 152, 212 ЗК України у подібних правовідносинах, які наразі є її останньою правовою позицією при вирішенні зазначеної категорії спорів:

"139. За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

140. У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22).

141. Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

144. Велика Палата звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)].

145. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що у справі, яка розглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України.

146. Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача".

38. Колегія суддів наголошує на тому, що покладений в основу оскаржуваних рішення та постанови про часткове задоволення позову висновок судів попередніх інстанцій щодо належності та ефективності такого способу захисту прав територіальної громади міста Дніпра (власника спірної земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво), як вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва, що є негаторним позовом, цілком відповідає останній правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, яку (правову позицію) правомірно врахували суди при вирішенні цього господарського спору.

39. Отже, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову у частині усунення Міськраді перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу спірної АЗС, відмовивши водночас у задоволенні решти позовних вимог (про припинення права володіння відповідача спірним нерухомим майном).

40. Відповідач у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме:

якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України

41. Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування апеляційним судом під час ухвалення оскаржуваної постанови: 1) висновків щодо застосування положень пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та статті 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у подібних правовідносинах (у контексті того, що: а) добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; б) після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації остання вичерпує свою дію фактом виконання та виключає можливість віднесення такого об`єкта до самочинного будівництва у силу його узаконення), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19.09.2018 у справі № 804/1510/16, від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а відповідно; 2) висновків щодо застосування положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті необхідності дотримання принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, а також щодо наявності в особи, яка законно набула у власність будинок, споруду, цивільного інтересу в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37, 38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34); 3) висновків щодо застосування норм статті 120 ЗК України та статті 391 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті дотримання принципів законності (правомірності) та пропорційності втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 та в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 202/7377/16-ц, від 16.08.2023 у справі № 490/6324/19; 4) висновку щодо застосування положень статті 152 ЗК України та статей 3, 391 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті необхідності оцінки судом наявності або відсутності добросовісності володільця нерухомого майна, яке підлягає знесенню), викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.02.2024 у справі № 489/6267/19; 5) висновку щодо застосування норм статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у подібних правовідносинах (у контексті неефективності обрання такого способу захисту, як звільнення всієї спірної земельної ділянки від нерухомого майна, та дотримання справедливої рівноваги інтересів сторін), викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 910/4730/18; 6) висновку щодо застосування положень статті 41 Конституції України та статті 212 ЗК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна), викладеного у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 902/889/16, від 14.03.2019 у справі № 902/341/17, від 04.04.2019 у справі № 910/2655/18, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 14.05.2020 у справі № 908/394/19; 7) висновку щодо застосування положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а також відмови забудовника виконати роботи з приведення об`єкта будівництва у відповідність із проєктною документацією шляхом здійснення його перебудови), викладеного у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.07.2019 у справі № 462/469/14-ц, від 21.05.2020 у справі № 726/824/15-ц, від 30.06.2020 у справі № 201/2886/15-ц, від 02.06.2022 у справі № 727/7282/15-ц, з огляду на таке.

42. Із мотивів, наведених у пунктах 33, 34 цієї постанови, колегія суддів не бере до уваги аргументи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті необхідності дотримання принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, а також щодо наявності в особи, яка законно набула у власність будинок, споруду, цивільного інтересу в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37, 38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34), оскільки, зважаючи на достовірно встановлені судами попередніх інстанцій обставини відсутності набуття ОСОБА_1 (попереднім власником спірної АЗС) будь-якого речового права на спірну земельну ділянку, що виключає його перехід до Товариства як нового власника спірних об`єктів, зміст оскаржуваних рішення та постанови вказує на фактичне врахування вказаних правових висновків місцевим та апеляційним господарськими судами. Зокрема, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні прямо послався на зазначені постанови Великої Палати Верховного Суду, тоді як апеляційний суд врахував висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, у пункті 92 якої, в свою чергу, міститься посилання на наведений вище усталений правовий висновок, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5).

43. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

44. При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

45. На відміну від цієї справи, під час розгляду якої судами достовірно встановлено факт набуття Товариством права власності на предмет іпотеки (спірну АЗС), яка є об`єктом самочинного будівництва, тобто без застосування процедури примусового відчуження майна, ухвалюючи постанови від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (предмет позову - визнання недійсними електронних торгів із реалізації арештованого майна, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (предмет позову - витребування із чужого незаконного володіння нежитлової будівлі, проданої на прилюдних торгах, скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності переможця торгів), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (предмет позову - визнання недійсними результатів аукціону, договору купівлі-продажу майна та свідоцтва про придбання нерухомого майна на аукціоні, скасування запису про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна, зобов`язання передати (повернути) майно), Велика Палата Верховного Суду виходила з інших встановлених судами фактичних обставин - спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах (на аукціоні), тобто у межах процедури виконавчого провадження або реалізації майна боржника у справі про банкрутство. Саме у зв`язку з наявністю таких особливих обставин Велика Палата Верховного Суду у вказаних постановах звертала увагу на те, що при оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна слід враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та "юридичне очищення" майна, придбаного у такий спосіб. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний надмірний тягар.

Крім того, при ухваленні постанови у справі № 914/2618/16 Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції виключно з тих мотивів, що, на відміну від витребування нерухомого майна із чужого володіння, позовні вимоги про визнання недійсними результатів аукціону, договору купівлі-продажу та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), зобов`язання переможця аукціону повернути заставне майно боржникові у спірних правовідносинах не є належними та ефективними способами захисту прав та інтересів позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові.

46. У свою чергу, не заслуговують уваги доводи скаржника про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування положень пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" і статті 41 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у подібних правовідносинах (у контексті того, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації остання вичерпує свою дію фактом виконання та виключає можливість віднесення такого об`єкта до самочинного будівництва у силу його узаконення), викладеного у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19.09.2018 у справі № 804/1510/16, від 02.10.2018 у справі № 465/1461/16-а, оскільки при вирішенні цього господарського спору суди попередніх інстанцій виходили зі встановлених протилежних фактичних обставин - відсутності реєстрації у встановленому порядку декларації про готовність об`єкта до експлуатації (серія та номер ДП 14211006726), виданої Інспекцією ДАБК у Дніпропетровській області (див. пункт 32 цієї постанови).

47. Водночас суд касаційної інстанції відхиляє передчасні посилання скаржника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм статті 120 ЗК України та статті 391 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті дотримання принципів законності (правомірності) та пропорційності втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном), викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (предмет позову - визнання незаконним і скасування окремих пунктів рішення ради, визнання недійсним державного акта, витребування земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості) та постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 202/7377/16-ц (предмет позову - визнання недійсними договорів купівлі-продажу частин магазину, скасування записів про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання фізичної особи знести самочинно побудовані приміщення магазинів), від 16.08.2023 у справі № 490/6324/19 (предмет позову - скасування реєстрації права власності, витребування земельної ділянки шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості), позаяк, на відміну від цивільних справ № 488/2807/17 і № 490/6324/19, за обставинами яких кінцеві набувачі придбали за договором купівлі-продажу земельну ділянку, забудували та зареєстрували за собою право власності на неї, третя особа-1 і відповідач у цій господарській справі право власності чи користування на спірну земельну ділянку не набули і не зареєстрували, а тому вона з володіння територіальної громади міста Дніпра не вибувала.

48. Водночас, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог про знесення житлового будинку, розташованого на земельній ділянці, яка належить до земель водного фонду та розташована у межах прибережної захисної смуги, та направляючи справу на новий розгляд в цій частині позову, Верховний Суд у постанові від 16.08.2023 у справі № 490/6324/19 наголосив на залишенні поза увагою апеляційного суду того, що під час вирішення питання щодо звільнення спірної земельної ділянки шляхом знесення розташованого на ній нерухомого майна втручання у право на мирне володіння відповідачем своїм майном (житловим будинком) має бути оцінено з дотриманням критеріїв правомірного втручання позивача у право відповідача на повагу до житла (пункт 2 статті 8 Конвенції).

49. У свою чергу, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову та передаючи справу № 202/7377/16-ц до суду першої інстанції на новий розгляд у частині позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання фізичної особи знести самочинно побудовані приміщення магазинів, Верховний Суд у постанові від 27.10.2021 вказав на те, що, задовольняючи такі позовні вимоги, суди виходили лише з того, що рішення суду, на підставі якого земельна ділянка вибула із володіння Дніпровської міськради, надалі було скасовано, та не з`ясували умов, необхідних для встановлення підстав захисту прав власника земельної ділянки у спосіб знесення самочинної забудови, зокрема, чи переслідує таке втручання власника земельної ділянки легітимну мету, чи є захід із втручання у право відповідача пропорційним визначеній меті та чи не становитиме для відповідача задоволення вимоги про знесення самочинно побудованої на чужій земельній ділянці споруди такого індивідуального тягаря, який є надмірним з урахуванням конкретних обставин справи.

При цьому колегія суддів наголошує на тому, що у поданій касаційній скарзі у контексті посилань на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 202/7377/16-ц відповідач вдається виключно до цитування наданої судом касаційної інстанції правової оцінки висновкам судів попередніх інстанцій, проте вказані посилання скаржника не можна ототожнювати із самостійним висновком Верховного Суду щодо застосування певної норми матеріального або процесуального права як такі, що не містять того, як саме повинна застосовуватися відповідна норма права (у розумінні частини 2 статті 315 ГПК України).

50. Разом із тим, перевіряючи сумісність втручання у право власності відповідача з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що таке втручання є законним (ґрунтується на приписах ЦК України та ЗК України), переслідує суспільний інтерес (захист прав територіальної громади як власника землі, що є основним національним багатством) та є пропорційним, оскільки знесення об`єкта є крайнім, але необхідним заходом через неможливість усунення порушення іншим способом (визнання права власності за власником землі чи за особою, яка здійснила будівництво, за умови надання землі), а саме: за відсутності згоди власника землі та належних дозвільних документів; за відсутності у відповідача права користування земельною ділянкою. При цьому суд першої інстанції зазначив, що законодавство передбачає для добросовісного набувача можливість захистити свої майнові інтереси шляхом пред`явлення до попереднього власника ( ОСОБА_1 ) регресних вимог про відшкодування збитків на підставі статей 22, 661 ЦК України. Таким чином, на скаржника не покладається "індивідуальний та надмірний тягар", оскільки відповідач має ефективний спосіб відновити свої майнові втрати.

У зв`язку з цим колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування положень статті 152 ЗК України та статей 3, 391 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті необхідності оцінки судом наявності або відсутності добросовісності володільця нерухомого майна, яке підлягає знесенню), викладеного у постанові від 19.02.2024 у справі № 489/6267/19, ухвалюючи яку Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходив зі встановлених судами попередніх інстанцій тих обставин, що набуття відповідачем, який є безпосереднім засновником Товариства з обмеженою відповідальністю "Транс-Імпорт" (далі - ТОВ "Транс-Імпорт"), права власності на нерухоме майно відбулося під час розгляду судами спору щодо правомірності використання ТОВ "Транс-Імпорт" земельної ділянки та після спливу строку дії договору оренди землі, тому таку його поведінку добросовісною вважати не можна.

Адже під час розгляду цієї господарської справи судами не встановлено добросовісності Товариства як останнього набувача спірного об`єкта самочинного будівництва, спорудженого як за відсутності передачі спірної земельної ділянки третій особі-1 або відповідачу у користування із метою забудови, так і без отримання ними містобудівних умов та обмежень, затвердженої проєктної документації і дозвільних документів.

51. Із мотивів, наведених у пунктах 28, 31, 36- 38 цієї постанови, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування норм статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у подібних правовідносинах (у контексті неефективності обрання такого способу захисту, як звільнення всієї спірної земельної ділянки від нерухомого майна, та необхідності дотримання справедливої рівноваги інтересів сторін), викладеного у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.07.2019 у справі № 910/4730/18, оскільки, ухвалюючи зазначену постанову, Верховний Суд виходив із тих встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що відповідач як власник закладу громадського харчування, державна реєстрація права власності якого не скасована і договір купівлі-продажу нежитлової будівлі від 26.02.2009 є чинним, має право користування спірною земельною ділянкою, на якій така будівля розміщена.

Проте наведене не узгоджується з останньою правовою позицією Великої Палати Верховного Суду про те, що державна реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини 4 цієї статті (такий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31- 6.33), від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц (пункти 53- 56), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 46)).

Адже у силу вимог статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" саме вказана правова позиція Великої Палати Верховного Суду підлягає пріоритетному застосуванню при вирішенні спорів зазначеної категорії.

52. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц, від 13.05.2026 у справі № 456/252/22 зауважила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і надавати оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

53. Колегія суддів не бере до уваги аргументи скаржника про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування положень статті 41 Конституції України та статті 212 ЗК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна), викладеного у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 902/889/16, від 14.03.2019 у справі № 902/341/17, від 04.04.2019 у справі № 910/2655/18, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 14.05.2020 у справі № 908/394/19, позаяк у згаданих справах позовні вимоги органів місцевого самоврядування про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок обґрунтовувалися положеннями статті 212 ЗК України, згідно з якою самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Натомість позовні вимоги у справі № 904/4510/24 заявлено Дніпровською міськрадою саме на підставі частини 4 статті 376 ЦК України, якою передбачено, що у разі якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Наведене свідчить про різне правове регулювання спірних правовідносин у вказаних справах і цій справі, що наразі розглядається.

54. Також колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неврахування апеляційним судом висновку щодо застосування положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті того, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, а також відмови забудовника виконати роботи з приведення об`єкта будівництва у відповідність із проєктною документацією шляхом здійснення його перебудови), викладеного у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.07.2019 у справі № 462/469/14-ц, від 21.05.2020 у справі № 726/824/15-ц, від 30.06.2020 у справі № 201/2886/15-ц, від 02.06.2022 у справі № 727/7282/15-ц, оскільки за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини в цій справі та в зазначених справах не є подібними з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних із правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних скаржником правових позицій як нерелевантних для вирішення цього спору.

Адже в усіх зазначених цивільних справах позовні вимоги про знесення об`єктів самочинного будівництва (прибудови, добудови тощо) заявлялися до осіб, які фактично збудували такі об`єкти та не відмовлялися здійснити їх перебудову на підставі частини 7 статті 376 ЦК України, тоді як у цій справі позов про демонтаж самочинно побудованої АЗС Міськрадою пред`явлено до її останнього набувача, який набув право власності від забудовника.

55. Наведене вище переконливо свідчить як про різні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, так і про їх неоднакове правове регулювання у справах №№ 922/3537/17, 925/1351/19, 914/2618/16, 804/1510/16, 465/1461/16-а, 488/2807/17, 202/7377/16-ц, 490/6324/19, 489/6267/19, 902/889/16, 902/341/17, 910/2655/18, 910/4055/18, 908/394/19, 462/469/14-ц, 726/824/15-ц, 201/2886/15-ц, 727/7282/15-ц і в цій справі, у зв`язку з чим немає підстав для висновку про подібність правовідносин у зазначених справах.

56. Таким чином, за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями правовідносини у справах №№ 922/3537/17, 925/1351/19, 914/2618/16, 804/1510/16, 465/1461/16-а, 488/2807/17, 202/7377/16-ц, 490/6324/19, 489/6267/19, 902/889/16, 902/341/17, 910/2655/18, 910/4055/18, 908/394/19, 462/469/14-ц, 726/824/15-ц, 201/2886/15-ц, 727/7282/15-ц та у справі № 904/4510/24, що наразі розглядається, не є подібними з огляду на істотні відмінності в нормативно-правовому регулюванні прав та обов`язків сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і, як наслідок, виключає застосування вказаних скаржником правових висновків як нерелевантних для вирішення цього спору.

57. Отже, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, однак наразі виключається можливість закриття касаційного провадження у частині наведеної підстави з огляду на те, що суд апеляційної інстанції фактично переглянув рішення місцевого господарського суду не всупереч, а відповідно до релевантних висновків щодо застосування положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах (у контексті необхідності дотримання принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, а також щодо наявності в особи, яка законно набула у власність будинок, споруду, цивільного інтересу в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37, 38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34), на неврахуванні яких (висновків) помилково наголошує скаржник.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України

58. За змістом положень пункту 4 частини 2 статті 287 та пункту 4 частини 3 статті 310 ГПК України підставою касаційного оскарження є встановлення судом обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

59. Зокрема скаржник вважає, що суд встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі таких недопустимих доказів, як лист Управління від 09.09.2024 №4/1-443, лист Департаменту від 20.09.2024 № 4/11-438.

60. Проте Верховний Суд відхиляє зазначені доводи скаржника як необґрунтовані з огляду на таке.

61. У розумінні статті 77 ГПК України допустимими доказами є: 1) певні засоби доказування, які відповідно до законодавства повинні підтверджувати обставини, тобто ці обставини не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування; 2) докази, одержані без порушення закону, які в такому випадку приймаються судом.

Таким чином, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування, бо не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Висновок про недопустимість доказу можна зробити виключно із застосуванням норми матеріального права, яка містить пряму заборону використання відповідного засобу доказування на підтвердження певної фактичної обставини справи.

62. Верховний Суд наголошує, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з передбачених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи (схожий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.12.2022 у справі № 903/34/22).

Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Тягар доведення недопустимості доказу покладено на особу, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ (такий правовий висновок викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2022 у справі № 910/3493/21, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19, від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17).

63. Однак відповідач у поданій касаційній скарзі не обґрунтував того, у чому ж саме проявилося порушення статті 77 ГПК України, зокрема, щодо закону, з порушенням якого позивачем отримано оцінені судом докази (лист Управління від 09.09.2024 №4/1-443, лист Департаменту від 20.09.2024 № 4/11-438), та/або підтвердження обставин іншими засобами доказування, а не певними засобами доказування, які відповідно до законодавства повинні підтверджувати фактичні обставини справи.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (схожий за змістом висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц).

64. Таким чином, відповідач належним чином не обґрунтував і не довів того, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права щодо порядку оцінки доказів, зокрема, процедури отримання доказів та/або дослідження доказів.

Наведеним повністю спростовуються аргументи скаржника на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини 3 статті 310 ГПК України (щодо недопустимості доказів).

65. Отже, інша вказана скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цієї підстави.

66. Таким чином, дослідивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про часткове задоволення позову (у частині усунення перешкод Дніпровській міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно побудованої АЗС), відмовивши водночас у задоволенні позовної вимоги про припинення права володіння відповідача на спірний об`єкт у зв`язку з обранням Міськрадою неналежного способу захисту прав територіальної громади міста Дніпра.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

67. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

68. Зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження з огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду якраз відповідно до висновку щодо застосування положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37, 38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34), що наразі виключає як закриття касаційного провадження у частині цієї підстави, так і скасування оскаржуваних рішення та постанови.

69. У свою чергу, інша підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови із зазначеної підстави.

70. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам із урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про часткове задоволення позову (у частині усунення перешкод Дніпровській міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно побудованої АЗС), як наслідок, оскаржувані рішення та постанову ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

71. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

72. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

73. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову, у зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги і скасування оскаржуваних рішення та постанови.

Розподіл судових витрат

74. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Морганіт" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 08.07.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.03.2026 у справі № 904/4510/24 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай