Рішення від 06 липня 2026 р. у справі №916/1315/26 — Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" липня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/1315/26

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши справу

за позовом: Фізичної особи-підприємця Семко Алевтини Сергіївни (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Кесіори Едуарда Борисовича (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 )

про стягнення

Позивач фізична особа-підприємець Семко Алевтина Сергіївна звернулась до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача фізичної особи-підприємця Кесіори Едуарда Борисовича про стягнення 149197,43 грн.

Ухвалою суду від 13.04.2026 позовну заяву фізичної особи-підприємця Семко Алевтини Сергіївни прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справи, вирішено інші процесуальні питання.

17.04.2026 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів понесення витрат на правничу допомогу.

Згідно з ч.5 ст.6 ГПК України, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Відповідно до ч. 7 ст. 6 ГПК України, особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

За приписами ч.6 ст.242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Ухвала суду про відкриття провадження у справі від 13.04.2026 була доставлена відповідачу до його електронного кабінету 13.04.2026 о 17:58.

За наведеного суд констатує, що відповідач є належним чином повідомлений про розгляд даної справи господарським судом.

Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача не надходили.

Таким чином, відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.

Разом з тим, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно ст.13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

З урахуванням наведеного, розгляд справи проводився за наявними матеріалами.

Згідно з приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).

Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на зазначене, з метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, враховуючи обставини, пов`язані із запровадженням в Україні воєнного стану, постійні тривалі повітряні тривоги, приймаючи до уваги навантаження суду, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа розглянута поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, але, у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи.

Судове рішення підписано без його проголошення у відповідності до приписів ч.4 ст.240 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з позовної заяви, за твердженням позивача між фізичною особою-підприємцем Семко Алевтиною Сергіївною та відповідачем фізичною особою-підприємцем Кесіора Едуардом Борисовичем у спрощений спосіб укладено договір про надання послуг на наступних умовах:

- відповідач надасть позивачу послуги з оформлення реклами - обшивки фасаду композитом з металевих пластин нежитлового приміщення магазину MEG@NET, який розташований за адресою м. Рені, Ізмаїльський р-н, Одеської обл., вул. Вознесенська, буд. 158;

- загальна вартість наданих послуг складає 4800 дол. США, що еквівалентно 201600 грн. (обшивка фасаду - 4300 дол. США (180600 грн.), об`ємні світові букви - 500 дол. США (21000 грн.) за курсом 42 грн. за 1 дол. США;

- оплата послуг буде здійснюватися авансовим платежем у розмірі 70% від загальної вартості послуг, що складає 3360 дол. США., що еквівалентно 141120 грн.

- остаточний розрахунок у розмірі 1440 дол. США (60480 грн.) буде проводитись після закінчення робіт.

Вказані обставини позивач підтверджує листуванням через додаток Viber.

В подальшому, ФОП Кесіора Е.Б. був виставлений ФОП Семко А.С. рахунок-фактура №2025-23 на загальну суму 141120,00 грн. за монтаж рекламних конструкцій.

На підставі наданих відповідачем реквізитів для оплати, позивачем було перераховано на рахунок відповідача кошти в загальному розмірі 141120,00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи платіжною інструкцією від 30.08.2025 №77. У вказаній платіжній інструкції наявне призначення платежу: "Сплата за рахунком-фактурою №2025-23 від 30.08.2025".

06.01.2026 позивач звернулась до відповідача з претензією, в якій наголосила на невиконанні відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором та вимагала повернути 141120,00 грн. протягом 7 днів з моменту отримання цієї вимоги.

Означена претензія залишена відповідачем без відповіді та належного реагування, що і зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до законодавчого визначення, правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц.

Згідно з приписами статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина 1 статті 639 Цивільного кодексу України).

За загальним правилом, відповідно до статті 208 Цивільного кодексу України, правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

При цьому, за умовами ч. 1-3 ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно статті 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Відповідно до ч.2 ст.640 ЦК України, якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2стаття 640 Цивільного кодексу України).

У свою чергу, відповідно до статті 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

Відповідно до статті 642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Враховуючи означене та зважаючи на зміст спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що між сторонами виникли господарські правовідносини з надання послуг шляхом укладення договору у спрощений спосіб.

Відповідно до ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

За умовами ст.903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов`язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов`язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.ст.610, 611 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ст.525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 527 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

За частиною 1 статті 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Порушенням зобов`язання, відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, позивачем було перераховано на рахунок відповідача грошові кошти в загальному розмірі 141120,00 грн., втім послуги відповідачем так і не були надані.

Позивач звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача 146680,47 грн. (3360 * 43,6549) з урахуванням офіційного курсу гривні по відношенню до долару США за даними НБУ станом на 06.04.2026 (день, що передує дню звернення до суду з даним позовом).

При цьому, факт погодження сторонами вартості послуг у розмірі 201600,00 грн., що дорівнює 4800 доларів США за курсом 42 грн. за долар США, а також порядку здійснення оплати авнсу у розмірі 141120,00 грн., що еквівалентно 3360,00 дол. США, позивач підтверджує листуванням через додаток Viber.

Дослідивши додану до позовної заяви роздруківку листування через додаток Viber, суд зазначає наступне.

Відповідно до позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21, повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до ст. 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними в матеріалах справи доказами.

При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами в месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності й допустимості таких доказів, а також обсягу обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням.

Велика Палата ВС зазначила, що Верховний Суд послідовно додержується правової позиції про те, що роздруківки електронного листування не є ані письмовими доказами, ані електронними документами (копіями електронних документів) в розумінні ч. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг".

Якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне електронне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі.

Як встановлено судом, подана позивачем роздруківка листування через додаток Viber викладена на іноземній (російській) мові. Перекладу даної роздруківки на українську мову, засвідченого у встановленому порядку, суду не надано.

Згідно зі статтею 10 Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України "Про судоустрій та статус судів", судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою.

Відповідно до ст. 10 ГПК України, господарське судочинство в судах здійснюється державною мовою. Суди забезпечують рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно до статті 14 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", у судах України судочинство провадиться, а діловодство здійснюється державною мовою. У судовому процесі може застосовуватися інша мова, ніж державна, у порядку, визначеному процесуальними кодексами України та Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

При цьому, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації державної і комунальної форм власності беруть до розгляду документи, складені державною мовою, крім випадків, визначених законом.

Згідно частин першої, другої, четвертої, п`ятої статті 91 ГПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

При цьому до письмових доказів, викладених недержавною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином. Вірність перекладу документів юридичного характеру повинна бути нотаріально засвідченою в порядку статті 79 Закону України "Про нотаріат".

Пунктом 2.1. глави 8 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України №296/5 від 22.02.2012 визначено, що якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус за правилами, передбаченими цим Порядком. Переклад має бути зроблений з усього тексту документа, що перекладається, і закінчуватися підписами. Під текстами оригіналу та перекладу вміщується підпис перекладача у разі здійснення перекладу перекладачем. Посвідчувальний напис викладається під текстами документа і перекладу з нього. Переклад, розміщений на окремому від оригіналу чи копії аркуші, прикріплюється до нього, прошнуровується і скріплюється підписом нотаріуса і його печаткою.

Таким чином, докази, не перекладені з російської мови на українську мову та не засвідчені належним чином в порядку статті 79 Закону України "Про нотаріат", не є належними документами, оскільки не оформлені в установленому законом порядку. Такої ж позиції дотримується Верховий Суд у постанові від 20.06.2019 у справі № 910/4473/17.

Близька за змістом позиція про те, що використання документів, викладених іноземною (російською) мовою без їх засвідченого у встановленому порядку перекладу українською мовою, суперечить положенням Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", міститься у постановах Верховного Суду від 18.09.2024 у справі №751/1620/23, від 12.03.2025 у справі №910/20940/21 (910/19964/23).

Враховуючи вищенаведене, надана позивачем роздруківка листування через застосунок Viber не відповідає вимогам ст.10 ГПК України, отже є неналежним та недопустимим доказом.

Наведене унеможливлює встановлення судом на підставі такого доказу обставин узгодження сторонами вартості послуг в іноземній валюті (доларах США).

Згідно з частиною 3 статті 13, частиною 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 73 ГПК України).

Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Докази, які надаються учасниками справи до суду мають відповідати встановленим критеріям: належності, допустимості, достовірності, достатності, що визначені статтями 76-79 ГПК України.

Отже, оскільки суду не доведено у встановлений процесуальним законом спосіб узгодження сторонами вартості послуг в іноземній валюті, твердження позивача щодо необхідності стягнення суми авансового платежу з урахуванням курсу долара США станом на дату подання позову є безпідставними.

Наразі, матеріалами справи підтверджено перерахування відповідачу суми попередньої оплати у розмірі 141120,00 грн. на підставі платіжної інструкції №77 від 30.08.2025.

Враховуючи відсутність правових підстав для утримання відповідачем цієї суми грошових коштів, а також беручи до уваги те, що відповідач на момент ухвалення рішення не надав документи, які свідчать про повернення вказаної суми грошових коштів (попередньої оплати) позивачу, а також надання послуг позивачу, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача 141120,00 грн. боргу.

У задоволенні вимог в частині стягнення суми боргу в розмірі різниці курсу долара США, що складає 5560,47 грн., слід відмовити за необґрунтованістю.

Окрім основного боргу позивачем заявлено до стягнення з відповідача 2516,96 грн. 3% річних за період з 01.09.2025 по 05.04.2026.

За приписами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

У постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.

Як зазначено вище, позивачем нараховано 3% річних з 01.09.2025 по 05.04.2026.

Проте, суд не погоджується з визначеним позивачем періодом з огляду на наступне.

За частиною 1 статті 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин узгодження сторонами строку виконання зобов`язання відповідачем, а саме - надання позивачу послуг з оформлення зовнішньої реклами.

Відповідно до ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Судом встановлено, що із вимогою про повернення суми авансового платежу позивач звернулась до відповідача 06.01.2026, в якій вимагала перерахувати на її рахунок 141120,00 грн. протягом 7 календарних днів з моменту отримання вимоги.

Означена вимога була вручена ФОП Кесіор Е.Б. 21.01.2026, що підтверджено роздруківкою відстеження відправлення з сайту АТ "Укрпошта".

Таким чином, відповідач був зобов`язаний перерахувати позивачу суму авансу у строк до 28.01.2026 включно.

Отже, належним періодом нарахування 3% річних є з 29.01.2026 по 05.04.2026.

Суд здійснив розрахунок 3% річних за вказаний період та зазначає, що належною до стягнення сумою річних є 777,13 грн. (141120,00 x 3 % x 67 : 365 : 100).

За наведених обставин, вимоги позивача в цій частині задовольняються судом у розмірі 777,13 грн. У задоволенні решти вимог слід відмовити.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

За приписами ст.ст.73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст.76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

У зв`язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Як слідує з матеріалів справи, 20.03.2026 між ОСОБА_1 (далі - адвокат) та ФОП Семко Алевтиною Сергіївною (далі - клієнт) було укладено договір про надання правничої допомоги №03.

За умовами п.1.1 договору, за цим договором адвокат зобов`язується за завданням клієнта надавати клієнту правову допомогу (далі - послуги) за позовом про стягнення заборгованості з ФОП Кесіора Е.Б у розмірі 146680,47 грн., а клієнт зобов`язується оплатити надані послуги та фактичні витрати адвоката, необхідні для виконання цього договору. Під послугами у цьому договорі розуміється наступне: захист, представництво та надання інших видів правової допомоги.

Згідно з п.1.2, на виконання п.1.1 цього договору клієнт надає право (уповноважує) адвоката представляти інтереси клієнта, захищати клієнта у всіх судових органах (у т.ч. в судах першої інстанції, судах апеляційної інстанції, суді касаційної інстанції) та у всіх судочинствах (у т.ч., але не виключно, у господарському, цивільному, адміністративному, кримінальному тощо), у наказному, позовному, окремому та будь-яких інших провадженнях з правом:

- складати, підписувати та подавати позовні заяви, цивільні позови у кримінальному провадженні, відзиви на позовні заяви, відповіді на відзиви, заперечення, пояснення, вимоги, клопотання, заяви про видачу судових наказів або виконавчих листів, апеляційні скарги, касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, додатки до них та будь-які інші документи;

- засвідчувати копії (фотокопії) документів, які надаються клієнтом суду;

- протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, визнати позов повністю або частково, пред`явити зустрічний позов, укласти мирову угоду;

- ознайомлюватись з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи;

- одержувати рішення, ухвали, постанови, їх копії, виконавчі листи, накази та будь-які інші документи;

- брати участь у судових засіданнях;

- подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам;

- заявляти клопотання та відводи;

- давати усні та письмові пояснення суду;

- подавати свої доводи, аргументи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

- ознайомлюватись з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;

- оскаржувати рішення, ухвали, постанови суду (у т.ч. підписувати апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами);

- користуватися іншими процесуальними правами, встановленими: ЦПК України, ГПК України, КАС України для учасників справи (сторін (позивача та відповідача, заявника та боржника, заявника та заінтересованої особи) та третіх осіб), їх представників; КУпАП для осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення (особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, свідка, потерпілого тощо), їх захисників, представників; КПК України для сторін (підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого, потерпілого тощо) та інших учасників (заявника, цивільного позивача, цивільного відповідача, юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, свідка тощо) кримінального провадження, їх захисників, представників.

Згідно з п.3.1 договору, гонорар - форма винагороди адвоката за надання послуг, передбачених цим договором.

Відповідно до п.3.2 договору, розмір гонорару та порядок його оплати визначається сторонами у додатку № 1 до цього договору.

За умовами п.4.1 договору, факт надання передбачених цим договором послуг підтверджується актом приймання-передачі наданих послуг.

Відповідно до п.9.1 договору, цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення їх печатками та діє по 31.12.2027 включно, а в частині оплати клієнтом адвокату гонорару та здійснення клієнтом передбачених цим договором компенсацій (відшкодувань) витрат адвоката, пов`язаних з наданням послуг, - до повного виконання таких зобов`язань. При цьому сторони домовились, що у випадку, якщо не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованої дати закінчення терміну дії цього договору жодна сторона письмово не повідомить іншу сторону про небажання продовжувати дію цього договору, то цей договір вважається автоматично продовженим на кожен наступний календарний рік без укладення додаткової угоди до цього договору.

Договір підписано між сторонами без будь-яких зауважень.

У додатку №1 до договору сторони зазначили наступну інформацію:

№Вид правової допомоги (послуги)Одиниця виміру правової допомоги (послуги)Попередній об`єм правової допомоги (послуг)Ціна за одиницю правової допомоги (послуг), грн.Попередня загальна вартість правової допомоги (гонорар), грн.

1.Усне консультування щодо можливостей, механізмів і процедур захисту прав клієнтаГодина роботи адвоката11000700

2.Ознайомлення з документами наданими клієнтом щодо можливостей, механізмів і процедур досудового та судового захисту його правГодина роботи адвоката310003000

3.Адвокатський запитГодина роботи адвоката112001200

4.Підготовка позовної заявиГодина роботи адвоката415006000

5.Підготовка копій необхідних документів, які додаються до позовної заявиГодина роботи адвоката1500500

6.Участь у судовому засіданні адвокатаГодина роботи адвоката--3600

Всього 15000,00 грн.

Окрім того, позивачем долучено до матеріалів позову квитанцію до прибуткового касового ордера від 20.03.2026 на суму 15000,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною 3 ст. 123 ГПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За змістом ч. 4 ст. 129 ГПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно зі ст. 124 ГПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, ст. 126 ГПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

За змістом ч.ч. 3-6 ст. 126 ГПК України, для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За приписами ч.ч. 5-7 ст. 129 ГПК України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись. Якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.

Якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно нижчою від суми, заявленої в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми.

Згідно з преамбулою Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", цей Закон визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.

Відповідно до ст.1 Закону, у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні: адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом; адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту; договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Частиною 3 статті 4 Закону визначено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Згідно зі ст.13 Закону, адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Так, з системного аналізу вищевказаних норм законодавства вбачається, що до витрат сторін, понесених у зв`язку з розглядом господарської справи, закон відносить, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу, для надання якої в силу Конституції України діє адвокатура. Між цим, Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", який визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні, передбачено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність як індивідуально, так і в організаційних формах адвокатської діяльності, перелік яких є вичерпний, а саме - адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання.

Відповідно до ч.1 ст.26 Закону, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Так, договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст.1 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

За змістом ч. 3 ст. 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

За змістом частини третьої статті 237 ЦК України, однією з підстав виникнення представництва є договір.

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність", гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

За змістом наведеної норми, адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічна за змістом позиція викладена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, зокрема, у постанові від 19.01.2022 у справі №910/1344/19).

Так, 20.03.2026 між Павалакі Марією Федорівною (далі - адвокат) та ФОП Семко Алевтиною Сергіївною (далі - клієнт) було укладено договір про надання правничої допомоги №03.

Судом встановлено, що матеріали справи не містять акту наданих послуг.

Разом з тим, відповідно до п. 3.2 договору, розмір гонорару та порядок його оплати визначається сторонами у додатку № 1 до цього договору.

20.03.2026 між адвокатом Павалакі Марією Федорівною та ФОП Семко Алевтиною Сергіївною було підписано додаток №1 до договору, в якому сторони погодили види правової допомоги, їх об`єм та вартість.

Матеріали справи містять докази оплати винагороди адвокату.

З огляду на умови договору про надання правничої допомоги та додатку №1 до нього, враховуючи складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені та в інтересах позивача, відсутність заперечень позивача проти наданих адвокатом послуг та їх оплату в повному обсязі, суд дійшов висновку, що в даній справі правничу допомогу позивачу адвокатом Павалакі Марією Федорівною дійсно було надано.

Згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини у справі "Баришевський проти України", "Двойних проти України", заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliace Limited" проти України", заява № 19336/04).

Так об`єднаною палатою Верховного Суду у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 висловлену правову позицію, що за змістом пункту 1 частини 2 статті 126, частини 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Разом з цим, Верховний Суд у постановах від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19 зазначив, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу витрат повністю або частково, та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 927/237/20).

Також, суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом (аналогічний висновок викладено в додатковій постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2022 у справі № 925/1545/20).

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. Таку правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №922/1964/21, в додатковій постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.11.2023 у справі №914/2355/21, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2024 у справі №910/6416/22, від 15.08.2024 у справі №910/18756/23.

Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у постанові Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20).

Оцінка обґрунтованості та пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, а також підтвердженості таких витрат вирішується судом у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17).

У постанові від 11.02.2021 у справі №920/39/20 Верховний Суд вказав, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України. Проте, у частині п`ятій наведеної норми цього Кодексу встановлено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість, покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Суд наголошує, що надані заявником докази на підтвердження витрат на правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі, адже їх розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Визначаючи суму відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини щодо судових витрат, за ст.41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви", п.п. 79 і 112).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так, 20.03.2026 між адвокатом Павалакі Марією Федорівною та ФОП Семко Алевтиною Сергіївною було підписано додаток №1 до договору, з якого вбачається, що адвокат, зокрема, надав усну консультацію щодо можливостей, механізмів і процедур судового захисту прав клієнта, ознайомлювався з документами, наданими клієнтом, складав позовну заяву та готував копії необхідних документів, які додав до позовної заяви.

Разом з тим суд зауважує, що вказані вище роботи фактично охоплюються однією виконаною роботою - підготовкою позовної заяви.

Суд наголошує, що ця справа не є складною, практика з розгляду відповідних спорів є сталою, обсяг доказів є незначним.

Окрім того, суд не вбачає підстав для покладення на відповідача витрат позивача за участь адвоката у судовому засіданні у розмірі 3600,00 грн., оскільки справу №916/1315/26 суд розглядав за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та не призначав жодного судового засідання в межах цієї справи.

Також, в додатку наявна інформація щодо підготовки адвокатського запиту (вартість послуг адвоката складає 1200,00 грн.), разом з тим такого запиту матеріали справи не містять, як і посилань у позові на нього в обґрунтування заявлених позовних вимог.

Суд зауважує, що судовий розсуд - це право суду, яке передбачене та реалізується на підставі чинного законодавства, що надає йому можливість під час прийняття судового рішення (вчинення процесуальної дії) обрати з декількох варіантів рішення, встановлених законом, чи визначених на його основі судом (повністю або частково за змістом та/чи обсягом), такий, що є найбільш оптимальним в правових і фактичних умовах розгляду та вирішення справи, з метою забезпечення верховенства права, справедливості та ефективного поновлення порушених прав та інтересів учасників судового процесу.

На думку суду, витрати на оплату послуг адвоката є дійсними та частково необхідними, проте їх розмір не може вважатись розумним, оскільки не є повністю співмірним зі складністю і обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).

З огляду на специфіку справи, результат її вирішення, обсяг, вид та зміст наданих послуг, суд, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу у справі №916/1315/26 є завищеним, а тому не вбачається розумна необхідність понесення судових витрат у заявленому до відшкодування розмірі на суму 15000,00 грн.

Дослідивши надані позивачем докази понесення витрат на професійну правничу допомогу та надані на її підтвердження докази, з урахуванням положень наведених норм, сталої судової практики з відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, керуючись, у тому числі, такими критеріями як обґрунтованість та пропорційність (співмірність) розміру витрат на оплату послуг адвоката до предмета спору, завищення розміру вартості послуг адвоката щодо іншої сторони спору, виходячи з конкретних обставин справи, принципів рівності та змагальності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення вказаної заяви.

При цьому, при вирішенні питання про покладення на позивача витрат відповідача на професійну правничу допомогу судом також враховано положення ст.129 ГПК України щодо покладення розміру судових витрат на сторони пропорційно задоволеним вимогам, з огляду на часткове задоволення судом позовних вимог позивача.

Суд вважає, що у спірних правовідносинах обґрунтованим та пропорційним є розмір витрат позивача на оплату послуг адвоката в сумі 7000,00 грн.

При цьому суд зазначає про відсутність втручання суду в договірні відносини відповідача з адвокатом за укладеним договором, позаяк обов`язок виконання прав і обов`язків за цим договором не змінюється і не припиняється у зв`язку з покладенням судом судових витрат на правничу допомогу на позивача не в повній сумі, про яку домовились відповідач та адвокат (постанови Верховного Суду від 08.02.2022 у справі №910/20792/20, від 14.06.2022 у справі №904/4876/21, від 22.06.2022 у справі №904/7334/21, від 30.05.2022 у справі №904/7347/21).

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 126, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з фізичної особи-підприємця Кесіора Едуарда Борисовича (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) на користь фізичної особи-підприємця Семко Алевтини Сергіївни (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) - 141120 (сто сорок одну тисячу сто двадцять) грн. 00 коп. основного боргу, 777 (сімсот сімдесят сім) грн. 13 коп. 3 % річних, 2532 (дві тисячі п`ятсот тридцять дві) грн. 21 коп. судового збору, 7000 (сім тисяч) грн. 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

3. У задоволенні решти позову відмовити.

4. Судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 130,19 грн. покласти на позивача.

5. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч. ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Рішення складено і підписано 07 липня 2026 р.