Постанова від 23 лютого 2026 р. у справі №904/4070/25 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.02.2026 року м.Дніпро Справа № 904/4070/25

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач)

суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.,

секретар судового засідання: Абадей М.О.

представники сторін:

позивач: ОСОБА_1 ;

представник позивача: Есаулов В.О., адвокат

від відповідача: Корж Л.П., голова правління Садівничого товариства "ЕКСПРЕС";

вільний слухач: ОСОБА_2

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 16.09.2025 року у справі № 904/4070/25 (суддя Манько Г.В.)

за позовом ОСОБА_1

до Садівничого товариства "ЕКСПРЕС"

про визнання незаконним рішень звітно-виборних зборів, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом, згідно якого просив визнати незаконним та скасувати рішення звітно-виборчих зборів членів Садівничого товариства "ЕКСПРЕС", оформлених протоколом 27.04.-08.07.2025 року.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилався на недотримання під час скликання та проведення оскаржуваних зборів вимог чинного законодавства. Зокрема, зазначав, що рішення не відповідає вимогам закону та Статуту товариства, фактично загальні збори проведено не було, головою правління була надана інформація про заборону проведення загальних зборів під час військового стану.

Позивач вказував, що ознайомившись зі змістом протоколу загальних зборів, йому стало відомо, що в порушення норм Закону України "Про кооперацію" було прийнято низку рішень, які порушують права членів садового товариства та зачіпають майнові права та законні інтереси.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 16.09.2025 року у справі № 904/4070/25 закрито провадження у справі. Скасовано заходи забезпечення позову, вжитті ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 26.08.2025 року у даній справі.

Ухвала мотивована тим, що на час звернення з позовом до господарського суду ОСОБА_1 не є членом Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС", оскільки він не звертався до товариства з заявою про прийняття його у члени товариства; правлінням та зборами членів товариства не приймалось рішення про його прийняття у члени Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС", що виключає для нього можливість звернення з позовом до господарського суду Дніпропетровської області в межах приписів ч. 1 п. 3 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що даний спір не належить до юрисдикції господарських судів і відповідно до приписів п.1 ч.1 ст.231 Господарського процесуального кодексу України справу слід закрити.

Не погодившись з ухвалою суду, позивач оскаржив її в апеляційному порядку.

Апелянт зазначає, що господарським судом Дніпропетровської області було не в повному обсязі встановлено обставини, які мають значення для справи, неправильно досліджено та оцінено докази, у зв`язку з чим прийнято незаконну ухвалу, а провадження по справі суд безпідставно закрив.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі вказує, що він є власником земельної ділянки АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі - продажу земельної ділянки від 29.09.2012 року, посвідченого Приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Колодій Л.М., зареєстрованого в реєстрі за номером 1520 та є власником дачного будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 24.09.2014 року, індексний номер 1941 5884. Відповідні докази було надано суду.

Також скаржник зазначає, що до суду першої інстанції позивачем було долучено докази того, що він є членом Садівничого товариства, а саме:

- реєстр членів Садівничого товариства станом на день проведення загальних зборів членів товариства від 31.05.2015 року, що є додатком до протоколу зборів членів Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС";

- реєстр членів товариства станом на день проведення оскаржуваних загальних зборів членів у 2025 році;

- членську книжку садовода Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС";

- лист Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС" на ім`я члена садівничого товариства ОСОБА_1 №254 від 14. 10.2024 року.

Зазначені документи апелянт вважає належним свідченням того, що ОСОБА_1 є членом Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС".

Також скаржник послався на постанову Верховного Суду від 15.06.2022 року у справі № 916/700/21, з якої вбачається, що усталеною є практика, відповідно до якої членська книжка садівника визнається тим документом, який підтверджує, що певна особа є членом садівничого кооперативу. При цьому, не вимагалося надання додаткових доказів, зокрема, документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку із зазначенням кадастрового номеру та інших ( постанови Верховного Суду від 20.07.2021 року у справі № 916/1178/20, від 25.10.2019 року у справі № 509/1760/16-ц, від 24.06.2021 року у справі № 916/3581/19 ).

Апелянт вважає, що ним, як членом садівничого товариства, обґрунтовано подано позовну заяву про визнання незаконним та скасування рішення звітно-виборчих зборів членів Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС", оформлених протоколом 27.04.-08.07.2025 року саме до господарського суду Дніпропетровської області і не порушено юрисдикцію, встановлену ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

Просить скасувати ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 16.09.2025 року по справі №904/4070/25, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти наведених апелянтом доводів і задоволення апеляційної скарги.

Вказує, що господарським судом Дніпропетровської області було в повному обсязі встановлено обставини, які мають значення для справи, правильно досліджено та оцінено докази, у зв`язку з чим прийнято законну ухвалу, а впровадження по справі законно закрито.

Відповідач зазначає, що протягом 2015-2017 років правління Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС" проводило роботу з відновлення енергопостачання в товаристві, а також проведення повної інвентаризації господарства товариства.

У 2018 - 2020 роках проводилась робота з виявлення наявності документів, у матеріалах попередніх правлінь товариства та архівах профспілкових органів підприємства-засновника щодо обліку садоводів в СТ "ЕКСПРЕСС", з питання правових статусів та форми власності.

Встановлено, що з моменту заснування Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС" та протягом його створення (з 1986 по 2010 роки) за власними заявами працівників підприємства-засновника, були затверджені початковим списком 180 садоводів.

Згідно Статуту товариства в редакції 2012 року вступ до товариства здійснюється на підставі письмової заяви незалежно від форми власності на землю. Член товариства робить вступний внесок в порядку, визначеному цим статутом. Рішення про прийняття у члени товариства підлягає затвердженню зборами членів товариства. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом товариства.

На думку відповідача вищевикладене спростовує долучені до матеріалів справи докази того, що позивач ОСОБА_1 є членом садівничого товариства.

Щодо членської книжки відповідач вказує, що членська книжка садівника відображає лише оплату усіма власниками земельних ділянок обов`язкових щорічних внесків та комунальних послуг, а не підтверджує членство у товаристві.

Просить ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 16.09.2025 року по справі №904/4070/25 залишити без змін.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст.125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до ст. ст. 5, 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин (аналогічний висновок міститься у пункті 5.10 постанови Верховного Суду від 24.05.2023 року у справі № 920/336/22).

Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом. Тобто, відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення від 29.04.1988 року у справі "Белілос проти Швейцарії"); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12.10.1978 року у справі "Занд проти Австрії").

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певну справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

За приписами ч. 1 цієї статті Кодексу господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 року у справі № 904/1083/18).

У справі, що розглядається, спір, у тому числі, стосується реалізації прав члена садівничого товариства на управління цим товариством та участь у його діяльності.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про кооперацію" обслуговуючий кооператив - це кооператив, який утворений шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою здійснення ними господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 % від загального обороту кооперативу.

Можна стверджувати, що використання для ведення садівництва, городництва та дачного господарства організаційно-правової форми споживчого або обслуговуючого кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об`єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування (стаття 1 Закону України "Про кооперацію"), відповідає суті вказаної діяльності.

У ст. 8 Закону України "Про кооперацію" передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність, а ст. 12 вказаного Закону перераховує основні права члена кооперативу, серед яких: участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб.

Відповідно до ст.15 Закону України "Про кооперацію" вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.

До компетенції загальних зборів членів кооперативу належить: затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворення органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, інших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління і органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперативу; визначення розмірів вступного і членського внесків та паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; визначення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови правління про прийняття нових членів та припинення членства; прийняття рішень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об`єднань; прийняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.

Рішенням загальних зборів членів кооперативу до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені інші питання діяльності кооперативу.

За змістом положень ст. ст. 2, 9 Закону України "Про кооперацію" кооператив є юридичною особою, державна реєстрація якого проводиться у порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи, має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Члени кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.

Таким чином, якщо спір стосується реалізації прав членів кооперативу на управління кооперативом, тобто корпоративних за змістом правовідносин, то він підлягає розгляду у порядку господарського судочинства.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово формувала позиції, відповідно до яких юрисдикція судового спору визначається за предметом спору, тобто за змістом та дійсним характером спірних правовідносин.

Так, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 06.04.2021 року у справах №910/10011/19, №910/4998/20 спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні п.3 ч.1 ст.20 Господарського процесуального кодексу України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України.

Щодо досліджуваної справи, то СТ "ЕКСПРЕС" є юридичною особою, яка здійснює некомерційну господарську діяльність, члени садового товариства є носіями корпоративних прав, зокрема, в їх відносинах з товариством, пов`язаних з його діяльністю та управлінням, тому спір у даній справі, зважаючи на предмет цього спору, належить до господарської юрисдикції.

Суд в оскаржуваній ухвалі дійшов висновку про те, що позивач не довів своє членство в Садівничому кооперативі "ЕКСПРЕС". При цьому, суд виходив лише з того, що позивач не звертався до товариства з заявою про прийняття його у члени товариства; правлінням та зборами членів товариства не приймалось рішення про його прийняття у члени Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС", що виключає для нього можливість звернення з позовом до господарського суду Дніпропетровської області в межах приписів ч. 1 п. 3 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

Між тим, судом не враховано, що зі змісту оскаржуваного позивачем протоколу вбачається, що ОСОБА_1 приймав участь в голосуванні на підставі Анкет відповідача щодо виборів голови правління Садівничого кооперативу "ЕКСПРЕСС".

Також не надана оцінка наявним у справі доказам:

- реєстру членів Садівничого товариства станом на день проведення загальних зборів членів товариства від 31.05.2015 року, що є додатком до протоколу зборів членів Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС";

- реєстру членів товариства станом на день проведення оскаржуваних загальних зборів членів у 2025 році, згідно змісту яких позивач значиться як член товариства на період звітно-виборних зборів 2025 року.

Також в матеріалах справи наявна копія членської книжки садівника та листування, зміст яких виключає сумніви щодо того, що позивач не має статусу члена Садівничого товариства "ЕКСПРЕСС".

Вказані вище докази підтверджують, що відповідач у даній справі включав до реєстру членів Садівничого товариства позивача по справі, видав йому книжку садовода, приймав від позивача грошові кошти як членські внески, в той же час, в даному спорі вказані докази знецінює, заперечує та не надає пояснення щодо вчинення таких дій.

Як зазначено вище, за приписами п.3 ч.1 ст.20 Господарського процесуального кодексу України господарськими судами розглядаються справи, зокрема, у спорах, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

За приписами ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Це право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також установленими ним передумовами для звернення до суду.

Верховний Суд при розгляді подібних правовідносин зазначав, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України (постанови від 10.09.2019 року у справі № 921/36/18, від 01.04.2020 року у справі № 813/1056/18, від 15.04.2020 року у справі № 804/14471/15).

Отже, в даному випадку позивачем заявлено корпоративний спір, який підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Закривши провадження у справі з обґрунтуванням того, що даний спір не належить до юрисдикції господарських судів, суд порушив вимоги процесуального законодавства та не врахував практику Верховного Суду щодо даного питання.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 12 травня 2026 року у справі № 922/2217/25, зазначені наступні доводи, які колегія суддів у даній справі вважає необхідними застосувати при розгляді апеляційної скарги.

Суд зазначає, що під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Господарським процесуальним кодексом України закріплені основні засади господарського судочинства, зокрема у силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України) обов`язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

При цьому відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2019 зі справи №910/4055/18, від 16.04.2019 зі справи № 925/2301/14).

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.

Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що судам слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Одночасно статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Крім того у пунктах 1 - 3 частини 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій, з`ясувавши фактичні обставини справи, дійшли висновку про те, що факт членства ОСОБА_1 у Садівничому товаристві "Світанок", що пов`язаний з користуванням останнім земельною ділянкою № НОМЕР_1 у Садівничому товаристві "Світанок" та розташованому на ній будинку з 2012 року поза всяким сумнівом підтверджують свідки ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які надали заяву свідка від 02.07.2025 та були допитані судом першої інстанції в якості свідків в судових засіданнях 06.10.2025 та 20.10.2025.

Також, за висновками судів першої та апеляційної інстанцій, про факт членства ОСОБА_1 свідчиить і сам протокол № 2 спірних звітних зборів Садівничого товариства "Світанок" від 01.07.2023, на яких ОСОБА_1 виключеного зі складу членів товариства.

Так, оцінивши всебічно, повно, об`єктивно доводи сторін та докази, на їх підтвердження, суди попередніх інстанцій виснували, що надані суду докази на підтвердження членства ОСОБА_1 у Садівничому товаристві "Світанок", що пов`язане з користуванням останнім земельною ділянкою № НОМЕР_1 у Садівничому товаристві "Світанок" та розташованому на ній будинку є більш переконливими ніж протилежні доводи Садівничого товариства "Світанок", в особі голови правління та представника.

Як наслідок, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про доведення обставин членства ОСОБА_1 у Садівничому товаристві "Світанок", що пов`язане з користуванням останнім земельною ділянкою № НОМЕР_1 у Садівничому товаристві "Світанок" та розташованому на ній будинку.

Суд звертає увагу, що Верховний Суд, у постанові від 15.02.2024 року у справі № 911/2739/22, на яку посилається скаржник, зазначив, що усталеною є практика, відповідно до якої членська книжка садівника визнається тим документом, який підтверджує, що певна особа є членом садівничого кооперативу.

Водночас, у вказаній постанові Верховний Суд не виснував про те, що членська книжка садівника є єдиним доказом підтвердження членства у садівничому кооперативі.

Суд зазначає, що при дослідженні та оцінці доказів недостатньо керуватися лише якимось одним стандартом доказування, докази мають бути оцінені з урахуванням усіх передбачених господарським процесуальним законом стандартів, а саме: належності, допустимості, достовірності, вірогідності. При цьому, докази мають бути оцінені як окремо, так і в сукупності з іншими доказами у справі.

Як свідчать оскаржувані судові рішення, судами першої та апеляційної інстанцій була врахована постанова Верховного Суду від 15.02.2024 у справі № 911/2739/22, та з огляду на конкретні встановлені обставини у даній справі, та з урахуванням оцінки доказів у їх сукупності, що не суперечить висновкам Верховного Суду, на які посилається скаржник, дійшли обгрунтованих висновків про доведення обставин членства ОСОБА_1 у Садівничому товаристві "Світанок".

Суд зазначає, що добросовісність є однією із основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України). Принцип добросовісності передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

Дії учасників цивільних та корпоративних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 зазначено, що в праві України доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи, та базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності.

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

Конституційний Суд України у Рішенні від 28 квітня 2021 року N 2-р(ІІ)/2021 вказав, зокрема, таке: "словосполуку" а також зловживання правом в інших формах", слід тлумачити та застосовувати не відокремлено від інших приписів права, а в їх посутньому взаємозв`язку з нормами Кодексу, насамперед із тими, що містяться в його статтях 3, 12, 13. Унаслідок цього, на думку Конституційного Суду України, учасник цивільних відносин у разі потреби за допомогою відповідної консультації зможе розумно передбачити, які його дії можуть бути в подальшому кваліфіковано як недобросовісні та такі, що порушують межі здійснення цивільних прав, зокрема у формі зловживання правом, та якими можуть бути юридичні наслідки таких дій" (абзац другий підпункту 3.6 пункту 3 мотивувальної частини); частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, тому що ця мета є правомірною (легітимною) (абзац третій підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Крім того, на думку Конституційного Суду України, тлумачення та застосування судами джерел цивільного права у будь-якому разі має ґрунтуватися на таких засадах цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність і розумність (абзац третій підпункту 3.5 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 квітня 2020 року N 2-р(ІІ)/2021).

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Цей висновок був застосований у пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц (провадження № 14-175 цс 20).

Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про недобросовісність поведінки відповідача. Так, приймаючи спірне рішення про виключення ОСОБА_1 із членів Садівничого товариства "Світанок", та у подальшому стверджуюючи, що ОСОБА_1, до його виключення, не був членом Садівничого товариства "Світанок", є поведінкою, яка суперечить добросовісності, так як відповідач діє всупереч своїй попередній поведінці.

При цьому, Суд зауважує, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду, саме кооператив веде облік своїх членів, за правильність, повноту та актуальність якого він відповідає. Тому, аргументи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили наявність або відсутність конкретних первинних доказів членства позивача (за відсутності у матеріалах справи копії (дубліката) членської книжки, підтверджень сплати вступного, членських і цільових внесків тощо) є необгрунтованими, оскільки саме відповідач, як орган, який веде облік своїх членів, враховуючи принципи змагальності, повинен був надати відповідні докази щодо дійсного члена Садівничого товариства "Світанок", користувача земельною ділянкою № 785, станом до 01.07.2023, у разі якщо відповідач вважає позивача таким, що не був членом товариства".

Положеннями ч.4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. 280 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За викладених обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, ухвала місцевого господарського суду - скасуванню з направленням справи на розгляд суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 277, 280-283 Господарського процесуального кодексу України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 16.09.2025 року у справі № 904/4070/25 скасувати.

Справу №904/4070/25 направити до господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Підписано в повному обсязі 07.07.2026 року.

Головуючий суддя Т.А. Верхогляд

Суддя О.Г. Іванов

Суддя А.Є. Чередко