Рішення від 05 липня 2026 р. у справі №278/83/26 — Житомирський районний суд Житомирської області

Справа № 278/83/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2026 року м. Житомир

Житомирський районний суд Житомирської області в складі головуючого судді Буткевича М.І., за участі секретаря судового засідання – Беляєвої А.М., позивачки – ОСОБА_1 та представника позивачки – ОСОБА_2 , розглянувши цивільну справу за позовом, поданим представником позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування,

в с т а н о в и в:

Представник позивачки звернулася до суду з позовом, в якому просить визнати за позивачкою право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , та на частину земельної ділянки з кадастровим номером 1822083200:04:001:0411, загальною площею 0,11 га, що розташована по АДРЕСА_2 .

В обґрунтування позовних вимог представник позивачки вказує наступне.

Батьки позивачки - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб 05.08.1978 року зі зміною прізвища матері на ОСОБА_5 .

Від шлюбу народилася одна дитина – ОСОБА_6 . 06.08.2005 року позивачка уклала шлюб з ОСОБА_7 та змінила прізвище на ОСОБА_8 .

Згодом, позивачка разом з батьками вирішили придбати будинок із земельною ділянкою для зручності проживання й таким чином, відшукавши відповідне будинковолодіння були оформлені нотаріальні договори.

Договором купівлі продажу від 09.09.2010 з нотаріальним оформленням було придбано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 59,9 кв. м. та з житловою площею 32,1 кв. м.; до будинку належав сарай «Б», уборна «У», огорожа та криниця, а будинковолодіння розташоване було на земельній ділянці площею 0,22 га з кадастровим номером - 1822083200:04:001:0346.

Одночасно, був оформлений договір купівлі продажу земельної ділянки площею 0,22 га з кадастровим номером 1822083200:04:001:0346, на якій розташоване згадане вище будинковолодіння.

Таким чином, власниками будинковолодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 стали батько позивачки – ОСОБА_3 та позивачка – ОСОБА_1 в рівних частках, тобто по 1/2 частці кожний.

Слід наголосити на тому, що обидва договори укладалися за згодою дружини ОСОБА_3 , матері позивачки – ОСОБА_9 та за згодою чоловіка позивачки – ОСОБА_7 , оскільки будинковолодіння та земельна ділянка придбавалася за спільні кошти подружжя та в спільну сумісну власність, про що були складені у нотаріуса окремі нотаріальні заяви від 09.09.2010 за реєстрами№ 949 та № 954.

Одразу після придбання будинку позивачка з батьками зареєструвалися в ньому, а в подальшому було прийнято рішення реконструювати, добудувати, розширити та розділити будинок і земельну ділянку на дві частини.

Рішенням виконавчого комітету № 38 від 16.12.2010 року позивачці та відповідачу надано погодження на будівництво двоквартирного житлового будинку з технічної документації. Згаданим рішенням також рекомендовано отримати будівельний паспорт й по закінченню будівництва, звернутися до відповідних інстанції для здачі в експлуатацію.

Виконуючи вимоги чинного законодавства, було отримано та затверджено будівельний паспорт та відповідні робочі проекти, на підставі яких здійснювали всі необхідні будівельні роботи.

Після того, як позивачка зі своїм чоловіком та батько з матір`ю позивачки здійснили усі необхідні будівельні роботи, добудували, розширили, поліпшили будинковолодіння, то вирішили поділити на дві окремі квартири, тобто розділити нерухоме майно в натурі. На підставі рішення виконкому Кам?янської сільської ради від 16.08.2012 за № 95 було видано свідоцтво на праві приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 (позивачці та її чоловіку) та аналогічне свідоцтво на квартиру АДРЕСА_4 (батькові та матері позивачки).

Таким чином, позивачка переконана, що незалежно на кого з подружжя є зареєстрованими квартири, вони являються спільною сумісною власністю кожного з подружжя тобто, квартира АДРЕСА_3 та квартира АДРЕСА_4 , оскільки придбавалися за спільні сумісні кошти та поліпшення з добудовами також проводилися та вкладалися спільні сумісні накопичені кошти кожного з подружжя.

Згодом, на кожну з квартир по АДРЕСА_5 були розроблені технічні паспорти та внесені відповідні відомості до Реєстру речових прав на нерухоме майно.

В той же час, і позивачкою, і її батьком була замовлена розробка технічної документації із землеустрою задля поділу земельної ділянки, яка була придбана під будинковолодінням, на дві окремі.

Таким чином, після затвердження технічної документації, ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,11 га серії ЯЛ № 432897 з присвоєнням окремого кадастрового номеру 1822083200:04:001:0411, а позивачці – державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,11 га серії ЯЛ № 432898 з присвоєнням окремого кадастрового номеру 1822083200:04:001:0410.

Оскільки, земельна ділянка з кадастровим номером 1822083200:04:001:0411 трансформувалася в окрему саме виходячи з договору купівлі-продажу від 09.09.2010 шляхом поділу між співвласниками, то дана земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя батька та померлої матері позивачки.

Після смерті матері позивачка неодноразово зверталася до батька з проханням вирішити питання спадщини та майна, оформлення її належним чином, однак, отримувала певні обіцянки, водночас жодних дій з боку відповідача не було, тобто в добровільному та позасудовому порядку вирішити дане питання є неможливим.

Більш того, одразу після смерті матері відповідач уклав шлюб з іншою жінкою та нещодавно заявив, що має намір все майно, що зареєстровано титульно на нього, залишити теперішній дружині (по заповіту або за договором дарування), або відчужити іншим стороннім особам.

Саме дана обставина стала поштовхом для позивачки щодо звернення до нотаріуса, очікуючи, що він самостійно має можливість та право виділити частку зі спільної сумісної власності для неї та видати свідоцтво, адже вважає, що стороння жінка та/або інші сторонні особи не мають жодного морального права отримувати у власність те, що вкладалося матір?ю позивачки та набувалося і створювалося разом з батьком протягом їх тривалого подружнього життя.

При зверненні до нотаріуса з відповідними документами, було отримано постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12.09.2025 з посиланням на те, що позивачка, як донька померлої дійсно постійно проживала з матір?ю та таким чином прийняла спадщину.

Водночас з наданих копій документів про власність нотаріус встановив, що титульним власником земельної ділянки та будинковолодіння на частину яких позивачка просить видати свідоцтво, являється відповідач ОСОБА_3 й частка померлої матері в сумісній власності подружжя не є виділеною та закріпленою окремо, а згідно Закону України «Про нотаріат» нотаріус самостійно виділити частку не має повноважень, оскільки зобов?язаний отримати відповідне повідомлення (заяву) від батька, який відмовляється його надати.

До того ж, у позивачки відсутні в оригіналах правовстановлюючі документи, які підтверджують факт належності та реєстрації частини нерухомого майна померлій матері, що стало і підставою для відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.

Таким чином, оскільки квартира АДРЕСА_1 та земельна ділянка з кадастровим номером 1822083200:04:001:0411 незаперечно є спільною сумісною власністю подружжя, то частки матері та батька є рівними, тобто по 1/2 кожному й, з огляду на це, позивачка вважає, що має право на спадкування, як спадкоємиця першої черги на половину частки померлої матері, тобто на 1/4 частину згаданого вище нерухомого майна.

Бездіяльність відповідача свідчить про невизнання ним за позивачкою права на спадкування після смерті матері і відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті матері порушує її право на спадкування, а тому змушена звернутись до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою суду від 26.01.2026 року відкрито провадження у справі, призначено до розгляду в загальному порядку та визначено строки для подання сторонами відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив (а.с. 58, 59).

В судовому засіданні позивачка та її представник просили задовільнити позов у повному обсязі.

В судовому засіданні також були допитані свідки: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 .

Свідок ОСОБА_13 повідомила, що була у гарних стосунках з померлою ОСОБА_9 , під час спілкування, говорила, що хоче, щоб все майно дісталось доньці.

На думку свідка ОСОБА_11 , позивачка проживала з батьком та матір`ю однією родиною.

Свідок ОСОБА_12 зазначила, що проживала з батьками разом з дідусем і бабусею в одному будинку, а її мама та батько допомагали доглядати за бабусею.

Відповідачем на адресу суду був скерований відзив, у якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог, оскільки стверджує, що позивачка не проживала разом з матір`ю, а право на одержання частки в спільному майні подружжя є правом того з подружжя, хто є живим. Той із подружжя, хто є живим, має право подати заяву про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця. Однак такий варіант не може застосовуватися до випадків, коли правовстановлюючий документ на майно, виданий на ім`я того з подружжя, який є живим.

Заслухавши думки учасників, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, суд встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що 05.08.1978 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уклали шлюб, зареєстрований Житомирським міським відділом РАЦС, про що зроблено відповідний актовий запис № 1391 (а.с. 27).

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_9 , про що свідчить копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 28).

ОСОБА_6 06.08.2005 року уклала шлюб з ОСОБА_7 та змінила прізвище на « ОСОБА_8 », відповідно до копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 (а.с. 29).

Як вбачається з копії договору купівлі-продажу від 09.09.2010 року ОСОБА_3 і ОСОБА_1 прийняли у власність в частці кожний житловий будинок АДРЕСА_2 (а.с. 30, 31).

Відповідно до копії договору купівлі-продажу від 09.09.2010 року ОСОБА_3 і ОСОБА_1 прийняли у власність в частці кожний земельну ділянку площе. 0,22 га, яка розташована по АДРЕСА_2 (а.с. 31, 32).

Рішенням Виконавчого комітету Кам`янської сільської ради Житомирського району Житомирської області № 38 від 16.12.2010 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 надано погодження на будівництво двоквартирного житлового будинку і виготовлення технічної документації за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 34).

Як вбачається з відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 (а.с. 10).

Відповідно до копії свідоцтва про право власності, виданому 18.09.2012 року Виконкомом Кам`янської сільської ради, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_6 (а.с. 12).

ОСОБА_3 був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,11 га серії ЯЛ № 432897 з присвоєнням окремого кадастрового номеру 1822083200:04:001:0411 (а.с. 13), а ОСОБА_1 – державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,11 га серії ЯЛ № 432898 з присвоєнням окремого кадастрового номеру 1822083200:04:001:0410 (а.с. 14).

Згідно копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 16).

Як вбачається з копії постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 12.09.2025 року, виданої приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області Євдокимовим С.М., ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 та частку у праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1822083200:04:001:0411 у зв`язку з наявністю документів, виданих на ім`я ОСОБА_3 , без виділення частки спадкодавця ОСОБА_9 зі складу майна, що є спільною сумісною власністю (а.с. 18).

Відповідно до копії матеріалів спадкової справи № 53/2025, заведеної після смерті ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 , до приватного нотаріуса Житомирського районного нотаріального округу Євдокимова Сергія Михайловича із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_9 звернулася її донька ОСОБА_1 , інші особи не звертались (а.с. 117-142).

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

У статті 1296 ЦК України зазначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини.

Частиною першою статті 1258 ЦК визначено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 1261 ЦК у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.

Згідно із частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Верховний Суд у постанові від 15 травня 2024 року у справі № 755/12399/21 (провадження № 61-10584св23) зробив висновок, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України).

Пунктом 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Відмовляючи у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус посилався, зокрема на те, що через відсутність визначення частки спадкодавця у праві спільної сумісної власності подружжя на нерухоме майно, видача свідоцтва про право на спадщину за законом на частку квартири та земельної ділянки є неможливою.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За життя ОСОБА_9 не зверталася до суду з позовом про поділ майна подружжя чи про визнання майна, набутого подружжям за час шлюбу, особистою приватною власністю.

Право спільної сумісної власності – спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до ст. 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. А тому, за загальним правилом, частки співвласників у майні спільної сумісної власності є рівними.

Виходячи із засад рівності часток, розмір часток у спільній сумісній власності є рівним, обставини, які свідчать про необхідність відступу від принципу рівності часток при визначенні їх розміру судом, відсутні.

Відповідно до частини першої статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 12 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. За змістом статті 392 ЦК України право власності на майно може бути визнано судом у випадку, коли це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує це право.

Положеннями ст. 1261 ЦК України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив.

Встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_1 є спадкоємцями першої черги до майна ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , як чоловік та донька спадкодавця. Відповідно ОСОБА_1 , скористалася своїм правом і прийняла спадщину після смерті матері, звернувшись з відповідною заявою до нотаріуса.

Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Ефективним способом захисту прав спадкоємця, що прийняв спадщину, є вимога про визнання права власності на спадкове майно за відсутності правовстановлюючих документів на нього.

Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 23 липня 2024 року в справі № 204/8935/22 (провадження № 61-7194св24), від 25 вересня 2024 року в справі № 707/2877/22 (провадження № 61-2621св24), від 03 січня 2025 року в справі № 754/7860/22 (провадження № 61-13339св24) та інших.

Ураховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позов є обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 259, 263-265, 268, 272, 273, 352, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Позовну заяву, подану представником позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 в порядку спадкування право приватної власності на частину квартири АДРЕСА_1 , та на частину земельної ділянки з кадастровим номером 1822083200:04:001:0411, загальною площею 0,11 га, що розташована по АДРЕСА_2 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_7 , РНОКПП: НОМЕР_4 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_8 , РНОКПП: НОМЕР_5 .

Суддя М.І.Буткевич