Рішення від 05 липня 2026 р. у справі №161/6847/26 — Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/6847/26

Провадження № 2/161/4421/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 липня 2026 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі головуючого судді Присяжнюк Л.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до фізичної-особи підприємця ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить стягнути з ФОП ОСОБА_2 на його користь матеріальну шкоду в розмірі 700 грн та моральну шкоду в розмірі 100 000 грн.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що є особою з інвалідністю внаслідок війни ІІІ групи. 13.07.2025 він звернувся до кас №2 та №3 ТОВ «Автостанція Київ-Пасажирський» з метою реалізації права на безоплатний проїзд автобусним маршрутом Київ-Луцьк, пред`явивши відповідне посвідчення, однак йому було відмовлено з посиланням на те, що перевізники, які обслуговують вказаний напрямок (в тому числі відповідач), згідно з договорами з автостанцією не мають права видавати пільгові квитки. Не маючи іншої можливості здійснити поїздку, позивач придбав квиток на рейс №104/004 Київ-Луцьк за повну вартість 700 грн, перевізником за яким значився ФОП ОСОБА_2 . Факт звернення та відмови зафіксовано патрульною поліцією, викликаною позивачем на місце події. Внаслідок неналежного, на думку позивача, реагування на його звернення, він зазнав душевних і психічних страждань, втратив сон, змушений був звертатися до закладів охорони здоров`я, що й стало підставою для вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою суду від 01.04.2026 вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін у судове засідання за наявними матеріалами справи.

Відповідно ч. 8 ст.128, п. 5 ч. 6 ст.272 ЦПК України відповідачу будо направлено ухвалу про відкриття провадження у справі та роз`яснено його право подати відзив на позовну заяву і всі наявні докази, що підтверджують заперечення проти позову протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення копії ухвали суду про відкриття провадження у справі.

22.04.2026 від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі з огляду на таке.

Відповідно до пунктів 115, 116 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 № 176 (далі — Правила № 176), продаж квитків здійснюється власником автостанції, автомобільним перевізником, водієм чи іншим уповноваженим на це суб`єктом господарювання. Відмова у продажу пільгового квитка мала місце саме в касах №2 та №3 ТОВ «Автостанція Київ-Пасажирський», яке є самостійною юридичною особою — власником автостанції та не є відповідачем у даній справі. У разі відмови касира автостанції позивач мав право придбати пільговий квиток безпосередньо в автомобільного перевізника чи водія автобуса.

Однак, як вбачається з позовної заяви та доданих до неї доказів, 13.07.2025 позивач до автомобільного перевізника ФОП ОСОБА_2 чи його водія з питання безкоштовного пільгового перевезення не звертався, посвідчення особи з інвалідністю їм не пред`являв, і вони йому в такому перевезенні не відмовляли.

Крім цього відповідач зазначає, що пасажир повинен мати для пільгового проїзду посвідчення особи встановленого зразка чи довідку, на підставі якої надається пільга. Водночас відмова в касах №2 та №3 була мотивована саме тим, що ОСОБА_1 не пред`явив, а лише повідомив про наявність у нього посвідчення, на підставі якого надається пільга. При цьому доказів протилежного позивачем не надано.

Також вказує, що конкретний рейс Київ-Луцьк 13.07.2025 обслуговувався одразу трьома перевізниками — ФОП ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 , проте в позовній заяві не зазначено, на який саме з рейсів позивач мав намір скористатись пільгою і яким чином встановлено, що саме відповідач ФОП ОСОБА_2 є суб`єктом, відповідальним за події, які відбулися виключно в касах автостанції — юридичної особи, яка перевізником не є.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди відповідач зазначив, що позивачем не доведено, у чому конкретно полягали його страждання, не надано належних і допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) саме відповідача та погіршенням стану здоров`я позивача, а заявлений розмір відшкодування (100 000 грн) є явно завищеним та не обґрунтованим.

29.04.2026 позивач скористався правом подання відповіді на відзив, згідно з якої вважає факт відмови ОСОБА_1 в безкоштовному пільговому проїзді доведеним усною скаргою до ТОВ «Автостанція Київ - Пасажирський», зафіксованою патрульною поліцією. Відмова касирів автостанції стосувалась конкретних рейсів Київ - Луцьк та Київ - Ковель. Вказані рейси здійснюють перевізники ФОП ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 .

Також зазначає, що саме в касі ТОВ «Автостанція Київ - Пасажирський» можна придбати квиток для проїзду автобусним транспортним засобом, а також пред`явити посвідчення, яке дає право на безоплатний проїзд, що позивач і зробив. Водій автобуса не є уповноваженою особою, яка вирішує питання пільгового перевезення пасажирів, а лише здійснює їх транспортування.

У зв`язку з наведеним, з врахуванням засад розумності, виваженості та справедливості заподіяну моральну шкоду позивач оцінює в 100 000 грн, яка і повинна бути йому компенсована.

Дослідивши письмові докази у справі їх сукупності, суд дійшов до таких висновків.

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що згідно з посвідченням серія НОМЕР_1 , виданого 04 лютого 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю 3 групи та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни – осіб з інвалідністю внаслідок війни.

У позовних вимогах ОСОБА_1 зазначає, що 13.07.2025 він звернувся до кас №2 та №3 ТОВ «Автостанція Київ-Пасажирський» (м. Київ, вул. Симона Петлюри, 32) з метою реалізації права на безоплатний проїзд автобусним маршрутом Київ-Луцьк, пред`явивши відповідне посвідчення, однак йому було відмовлено з посиланням на те, що перевізники, які обслуговують вказаний напрямок (в тому числі відповідач), згідно договорів з автостанцією не мають права видавати пільгові квитки.

Не маючи іншої можливості здійснити поїздку, позивач придбав квиток на рейс №104/004 Київ-Луцьк за повну вартість 700 грн, перевізником за яким значився ФОП ОСОБА_2 . Фотокопія зазначеного квитка наявна в матеріалах справи.

Згідно зі статтею 41 Закону України «Про автомобільний транспорт» - (далі – Закон) пасажир зобов`язаний мати при собі квиток на проїзд, на перевезення багажу, за наявності права пільгового проїзду - відповідне посвідчення.

Відповідно до статті 39 Закону, документами для регулярних пасажирських перевезень для пасажира є квиток на проїзд в автобусі та на перевезення багажу (для пільгового проїзду - посвідчення особи встановленого зразка).

Відповідно до частин першої та другої статті 32 Закону, відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій визначаються договором.

Предметом договору автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, з власниками автостанцій є надання послуг та виконання робіт, пов`язаних з відправленням і прибуттям пасажирів.

Згідно з частинами другою та шостою статті 36 Закону, однією з обов`язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам, є продаж квитків.

Власники автостанцій несуть відповідальність за якість та безпеку послуг, що надаються автостанціями пасажирам та автомобільним перевізникам, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.

Відповідно до статті 42 Закону, договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування укладається між автомобільним перевізником та пасажиром. Цей договір вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду, а для осіб, які користуються правом пільгового проїзду, - з моменту посадки в автобус.

Пунктом 115 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 року № 176 (далі – Правила) визначено, що продаж квитків здійснюється власником автостанції, автомобільним перевізником, водієм чи іншим суб`єктом господарювання, уповноваженим на це автомобільним перевізником чи власником автостанції.

Пунктом 130 Правил визначено, що особи, що користуються пільгами з оплати проїзду автобусами міжміського та/або приміського сполучення, звертаються у квиткову касу автостанції для внесення відповідної позначки до касової відомості та отримання квитка на пільговий проїзд.

Відповідно до п. 1 ч.7 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам (стаття 7) надаються такі пільги на безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних, внутрі- та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання, за наявності посвідчення встановленого зразка, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду – також електронного квитка, який видається на безоплатній основі.

Таким чином, позивач, як особа з інвалідністю внаслідок війни ІІІ групи, має право на безоплатний проїзд, зокрема, автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних, внутрі- та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання.

Згідно з нормами ст. 37 Закону України «Про автомобільний транспорт», пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування. Автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом.

Безпідставна відмова від пільгового перевезення тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Аналогічні вимоги викладені в п. 145 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 року № 176, згідно яких, окрім іншого, автомобільний перевізник зобов`язаний забезпечити дотримання персоналом вимог законодавства про автомобільний транспорт та захист прав споживачів, здійснювати перевезення пасажирів з квитками і пасажирів, яким згідно із законодавством надано пільги щодо плати за проїзд.

Автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом. Види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.

Судом встановлено, що предметом даного спору є вимога позивача про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої йому, за твердженням позивача, неправомірною відмовою у наданні пільгового проїзду.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, події, на які посилається позивач як на підставу позову, а саме: усна відмова касирів у наданні пільгового квитка, мали місце в касах №2 та №3 ТОВ «Автостанція Київ-Пасажирський», яке є самостійною юридичною особою, власником автостанції, і не є стороною у справі.

Відповідно до пунктів 111, 115, 116 Правил № 176 організація роботи автостанції, в тому числі продаж квитків, покладається на її власника, тоді як обов`язок забезпечення пільгового перевезення покладається законом (стаття 37 Закону України «Про автомобільний транспорт») саме на автомобільного перевізника, який здійснює перевезення пасажирів на маршрутах загального користування.

Судом встановлено, що позивачем не надано жодних доказів того, що він 13.07.2025 звертався саме до відповідача ФОП ОСОБА_2 , до його водія чи уповноваженої особи з вимогою надати пільговий проїзд, пред`являв відповідне посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни ІІІ групи, і що саме відповідач або уповноважена ним особа відмовила позивачу в реалізації такого права.

Матеріали справи, зокрема матеріали перевірки Шевченківського УП ГУНП у м. Києві за заявою ОСОБА_1 №52275 від 13.07.2025, також не містять відомостей про звернення позивача безпосередньо до перевізника чи його водія та про відмову з їх боку.

З відповіді Шевченківського УП ГУНП у м. Києві вбачається, що за наслідками зареєстрованої заяви ОСОБА_1 щодо можливих неправомірних дій 13.07.2025 за адресою: АДРЕСА_1 , було здійснено відпрацювання, за результатами якого встановлено відсутність підстав до введення заяви до єдиного реєстру досудового розслідування. Щодо конфлікту ОСОБА_1 з касиром каси №2, №3 працівники поліції не з`ясували, оскільки на момент конфлікту працював інший касир ніж той, що надавав пояснення працівникам поліції.

За таких обставин суд вважає, що позивачем не доведено протиправності поведінки саме відповідача ФОП ОСОБА_2 , а також не доведено причинного зв`язку між діями відповідача та шкодою, на яку посилається позивач, що є обов`язковою умовою для покладення на відповідача цивільно-правової відповідальності відповідно до статей 1166, 1167 ЦК України.

Суд також враховує, що згідно пункту 41 Правил № 176 підставою для пільгового проїзду є саме пред`явлення посвідчення встановленого зразка, тоді як з наявних у матеріалах справи доказів (відповідь ТОВ «Автостанція Київ-Пасажирський», наведена в листі Укртрансбезпеки від 25.02.2026) вбачається, що причиною відмови в касах було саме непред`явлення такого посвідчення, а лише усне повідомлення про його наявність. Обставини, викладені у цій відповіді, позивачем не спростовано.

Крім того, суд звертає увагу, що конкретний рейс Київ-Луцьк 13.07.2025 обслуговувався одночасно трьома різними перевізниками (ФОП ОСОБА_2 , ФОП ОСОБА_3 , ФОП ОСОБА_4 ), а позивачем не зазначено та не доведено, на рейс якого саме перевізника він мав намір придбати пільговий квиток, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості встановити, що саме відповідач у даній справі є належним відповідачем щодо заявлених вимог, що є самостійною підсавою для відмови у позові в силу вимог ст 48, 51 ЦПК України.

Таким чином, щодо матеріальної шкоди в розмірі 700 грн (вартість придбаного квитка) суд зазначає, що позивачем не доведено причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями саме відповідача та понесеними ним витратами, оскільки не встановлено факту неправомірної відмови з боку відповідача чи уповноважених ним осіб.

Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної шкоди (немайнової) шкоди.

Згідно з ч.ч.1-2 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Під моральною шкодою слід розуміти витрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

За частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Для настання цивільно-правової відповідальності необхідна наявність наступних елементів: протиправність дій, винність дій особи, яка завдала шкоди, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв`язок між винними діями та наслідками, що настали.

Оскільки судом не встановлено порушення відповідачем прав позивача, як споживача послуг, відмовлено в задоволенні первісної вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, та не встановлена вина відповідача у заподіянні моральної шкоди позивачу, тому відсутні підстави, передбачені Законом України «Про захист прав споживачів», статтями 23, 1167 ЦК України, для стягнення з відповідачів на користь позивача моральної шкоди, що є похідною позовною вимогою.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові № 209/104/20 від 14.12.2022 року.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 100 000 грн моральної шкоди.

Щодо судових витрат.

Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору як особа з інвалідністю внаслідок війни. У зв`язку з відмовою в задоволенні позову питання про розподіл судових витрат не вирішується.

На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, статтями 22, 1166, 1167 ЦК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди — відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ;

Відповідач: Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 .

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області Людмила ПРИСЯЖНЮК