Постанова від 06 липня 2026 р. у справі №336/9306/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 07.07.2026 Справа № 336/9306/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 22-ц/807/1495/26 Головуючий у 1-й інстанції: Боєв Є.С.

Є.У.№ 336/9306/24 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 липня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючої Кочеткової І.В.,

суддів: Кухаря С.В.,

Подліянової Г.С.,

секретар: Смокотіна В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про визнання права особистої приватної власності за набувальною давністю,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Железняк Віктор Кузьмич, на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 27 квітня 2026 року,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2024 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про визнання права особистої приватної власності за набувальною давністю.

Зазначала, що житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 станом на 09.12.1990 належав на праві спільної часткової власності таким особам: ОСОБА_3 – 38/100 часток; ОСОБА_4 – 33/100 частки; ОСОБА_5 – 29/100 часток. Частка кожного із співвласників на той час була виділена в натурі у вигляді ізольованих квартир з окремими входами. Даний спір стосується лише 38/100 (або 19/50) часток жилого будинку (в натурі – це квартира АДРЕСА_2 загальною площею 28, 5 кв. м. та жилою площею 17, 5 кв. м.), власником якої станом на 1990 рік була ОСОБА_3 (за договором купівлі-продажу 38/100 частин житлового будинку, посвідченого 25.06.1986 року нотаріусом П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори).

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , її спадкоємцями були діти: ОСОБА_1 – донька; ОСОБА_6 – донька; ОСОБА_7 – син.

ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у встановлений законодавством строк звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, у П`ятій Запорізькій державній нотаріальній конторі було заведено спадкову справу №343/91.

ОСОБА_6 10.09.1991 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 19/150 часток житлового будинку, проте вона не мешкала в будинку та не була там зареєстрована.

ОСОБА_7 не отримував свідоцтво про право на спадщину за законом на належні йому 19/150 часток будинку і також не мешкав у цьому будинку і не був зареєстрований за цією адресою. Ця частка досі вважається зареєстрованою за померлою ОСОБА_3 .

Позивачка ОСОБА_1 своєчасно не звернулася із заявою про прийняття спадщини, а тому вирішувала це питання в судовому порядку.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10.12.1992 та ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 29.09.1994 (справа № 2-2445/1992) за ОСОБА_1 визнано право особистої приватної власності в порядку спадкування за законом на 19/150 часток будинку. 06.04.1996 ОСОБА_1 зареєструвалася в цьому будинку та оселилася там. 02.08.1997 ОСОБА_1 подарувала отримані у спадок 19/150 часток будинку іншій особі ОСОБА_8 , яка до будинку не вселялася.

Позивачка продовжує володіти та користуватися спірною часткою будинку, зареєстрована в ньому, а співвласники нерухомості – її сестра ОСОБА_6 , брат ОСОБА_7 , та обдарована ОСОБА_8 померли.

Після смерті ОСОБА_6 , яка сталась 12 вересні 2009 року спадкова справа не заводилася, про що свідчить додана до позовної заяви копія Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру. Щодо інших померлих співвласників, то, на думку позивача, такі спадкові справи також не заводилися.

Отже на теперішній час власники нерухомого майна відсутні, а тому в силу положень статей 335, 1277 ЦК України відповідачем має бути саме територіальна громада м. Запоріжжя – в особі Запорізької міської ради, а право власності за позивачем на вказані 38/100 часток житлового будинку має бути визнано за набувальною давністю.

Посилаючись на вищевикладене, ОСОБА_1 просила визнати за набувальною давністю право особистої приватної власності на 38/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , яка зареєстрована в реєстрових книгах ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» за такими особами: 19/150 за померлою ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 ; 19/150 за померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 ; 19/150 за померлою ОСОБА_8 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Железняк В.К., подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що всі умови набуття права власності за набувальною давністю присутні, а отже позивачка має всі підстави для визнання за нею права власності на спірне нерухоме майно, принаймні на частку, що залишилось після смерті ОСОБА_6 .. В інший спосіб набути право власності на даний будинок позивачка не може. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , досягла віку 72 роки, не має іншого житла, з 1996 р. мешкає в квартирі АДРЕСА_2 житлового будинку, а частка, на яку вона претендує, належала її рідній сестрі (по матері) ОСОБА_6 . Районний суд, відмовивши у позові, фактично позбавив її єдиного житла та зробив її безхатченко.

У відзиві на апеляційну скаргу Запорізька міська рада просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення районного суду залишити без змін як законне та обгрунтоване. Зазначає, що у позовній заяві ОСОБА_1 вказувала, що користується та володіє квартирою АДРЕСА_2 в цілому, в тому числі і часткою, що належала ОСОБА_6 , більше 27 років, тобто з 1996 року, що і доводила під час розгляду справи в суді першої інстанції. В апеляційній скарзі вона також вказує, що ОСОБА_6 у квартирі не проживала, тобто позивачка могла вільно займати належну сестрі частку житлового будинку з 1996 року (дня реєстрації свого місця проживання), а не лише з дня її смерті — ІНФОРМАЦІЯ_2 . Більш того, вона зазначає, що про смерть сестри певний час не знала, а тому посилання саме на цю дату як початок відліку давності заволодіння є незрозумілим. Зважаючи на те, що ОСОБА_6 є сестрою позивачка, остання мала можливість після її смерті звернутись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак таким правом не скористалась. Вважає, що позивачкою не доведений факт добросовісності володіння чужим майном, що є обов`язковою умовою набуття права власності за набувальною давністю.

В засідання апеляційного суду представник Запорізької міської ради не з`явився, направив клопотання про відкладення розгляду справи.

Апеляційний суд визнав причини неявки представника неповажними і такими, що не перешкоджають розгляду справи по суті.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи адвоката Железняка В.К., який підтримав апеляційну скаргу і просив про її задоволення, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до положень ч. ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду відповідає даним вимогам закону.

Судом встановлено, що 38/100 часток житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 5-ю Запорізькою нотаріальною конторою 25.06.1986, р № 1-3191, належали ОСОБА_3 (а. с. 64; 78-79).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла (а. с. 60).

З матеріалів спадкової справи № 343/91, заведеної П`ятою Запорізькою державною нотаріальною конторою 14.05.1991 року до майна померлої ОСОБА_3 , вбачається, що спадкоємцями померлої ОСОБА_3 були її діти: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у встановлений законодавством строк звернулися до П`ятої запорізької державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, де було заведено цю спадкову справу № 343/91.

ОСОБА_6 10.09.1991 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/3 частку спадкового майна.

ОСОБА_7 не отримував свідоцтво про право на спадщину за законом на належну йому 1/3 частку спадкового майна, тому за документами Запорізького міжміського БТІ ця частка майна зареєстрована за померлою ОСОБА_3 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10.12.1992 (справа № 2-1593/1992) ОСОБА_1 продовжено строк на прийняття спадщини та визнано за нею право власності на належну їй частку спадкового майна. Ухвалою цього ж суду від 29.09.1994 (справа № 2-1593/1992) внесено зміни в попереднє судове рішення щодо розміру належних ОСОБА_1 часток спадкового майна (а. с. 57-79; 37).

Судом також встановлено, що спадкоємці ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у спадковій частці будинку не проживали та не були зареєстровані.

У частці будинку, яка перебувала у власності ОСОБА_3 до її смерті та становила все нерухоме спадкове майно, після її смерті оселилася та зареєструвалася позивачка ОСОБА_1 , що підтверджено відповідним записом у паспорті позивачки (а. с. 18).

Згідно матеріалів інвентарної справи, досліджених у судовому засіданні, в Запорізькому міжміському БТІ за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані такі власники: ОСОБА_9 – 33/100 частки житлового будинку; ОСОБА_3 – 19/150 часток; ОСОБА_10 – 29/100 часток; ОСОБА_6 – 19/150 часток; ОСОБА_1 – 19/150 часток, які нею за договором дарування від 02.08.1997, посвідченим Приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу за р. № 4120, були подаровані ОСОБА_11 .

ОСОБА_1 також вказувала співвласників будинку ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , зазначивши, що між співвласниками належні їм частки будинку виділені в натурі, і що ОСОБА_3 за життя займала квартиру АДРЕСА_2 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 – відповідно квартири АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 . Квартири окремі, з окремими входами. Оскільки позивач оселилася в квартирі АДРЕСА_2 , вільно володіє і користується нею, то вона не вказувала відповідачами ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .

Позивачка зазначила, що всі власники спірної частки будинку померли, а вона продовжує користуватися та володіє квартирою АДРЕСА_2 , тобто: 19/150 частками, зареєстрованими на ім`я її померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 сестри – ОСОБА_6 ; 19/150 частками, належними в порядку спадкування за законом її померлому брату – ОСОБА_7 і зареєстрованими досі на ім`я спадкодавця ОСОБА_3 ; 19/150 частками, зареєстрованими на ім`я ОСОБА_8 , яку також вважає померлою.

Позивач вказувала, що на теперішній час власники нерухомого майна відсутні, а тому в силу положень статей 335, 1277 ЦК України відповідачем має бути саме територіальна громада м Запоріжжя – в особі Запорізької міської ради, а право власності за позивачем на вказані 38/100 частин житлового будинку має бути визнано за набувальною давністю.

Як доказ до позовної заяви додано копію актового запису про смерть ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 та копію Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру, з якої видно, що за вказаними параметрами запиту (за ПІБ ОСОБА_6 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ) у Спадковому реєстрі інформація відсутня (а. с. 33-35).

Письмові докази щодо смерті ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та наявності спадкових справ після їх смерті були витребувані судом за клопотанням представника позивача.

З відповіді Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькій області Управління державної реєстрації Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) вбачається, що перевіркою за даними Державного реєстру актів цивільного стану громадян по місту Запоріжжю та Запорізькій області актового запису про смерть відносно ОСОБА_8 не виявлено (а. с. 80).

Від Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України надійшла інформація про те, що відомостей щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України громадянкою ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_4 в період з 08.11.2017 по 07.11.2024 року в Базі даних не виявлено (а. с. 161).

З Відділу державної реєстрації актів цивільного стану в Одеській області управління державної реєстрації Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшла копія актового запису про державну реєстрацію смерті № 1057 від 23.09.2019, складеного Лиманським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 (а. с. 84).

Згідно інформаційної довідки зі Спадкового реєстру, що надійшла з Лиманської державної нотаріальної контори Одеської області, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_7 було заведено Приватним нотаріусом Одеського міського округу Русских С.Б. спадкову справу за № 15/2020 від 10.02.2020 та 21.04.2020 видано свідоцтво про право на спадщину за законом (прізвище спадкоємця не вказано) (а. с. 169-170).

Суд першої інстанції, враховуючи встановлені обставини справи, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з тих підстав, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю.

Позивачкою оскаржується рішення суду першої інстанції щодо 19/150 часток житлового будинку, яку успадкувала сестра позивачки ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Щодо інших співвласників спірної частки будинку – ОСОБА_7 та ОСОБА_8 рішення суду першої інстанції не оскаржується і судом апеляційної інстанції не переглядається.

Давність володіння може вважатись добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав на набуття права власності.

За змістом ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 4 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном – протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Таким чином, інститут набувальної давності за своєю правовою природою покликаний усунути юридичну невизначеність поняття фактичного володіння майном, ввести до цивільного обороту вибулі з нього нерухомі речі, чим забезпечити стабільність цивільних правовідносин.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Згідно з п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном

Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).

Можливість пред`явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15,16 ЦК, а також частини четвертої статті 344 ЦК, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв`язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Водночас Верховний Суд в своїх рішеннях (зокрема постанові від 29 березня 2018 року у справі №175/4741/16) неодноразово висловлював правовий висновок, згідно якого давність володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати по відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Постановою від 14 травня 2019 року в справі № 910/17274/17 Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності усіх вказаних умов у сукупності. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент заволодіння ним не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Водночас він повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка надалі претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Відтак, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, винесеній у справі № 535/885/23, вказано, що за набувальною давністю можна набути право власності на майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено, а позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником, що відповідає судовій практиці Верховного Суду, яка й була врахована судами попередніх інстанцій.

Володіння майном повинно бути безтитульним.

Безтитульне володіння – це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Подібні висновки зробив Верховний Суд в своїх постановах від 25 червня 2018 року у справі №293/312/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №922/1574/17, від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц та, в подальшому, неодноразово підтверджував, зокрема у постановах від 23 жовтня 2021 року у справі №365/5/20, від 20 грудня 2021 року у справі №294/380/20.

Таким чином при вирішенні спору про набуття права власності за набувальною давністю суд має переконатися в тому, що за обставинами цієї справи наявні всі вищевказані умови у сукупності, а саме: що ОСОБА_1 володіє добросовісно 19/150 частками житлового будинку (часткою, яку успадкувала її рідна сестра ОСОБА_6 ), що на момент заволодіння майном – тобто, на момент вселення та реєстрації в спірній частці житлового будинку вона не знала і не могла знати про відсутність у неї прав для набуття права власності, тобто, вона не могла знати про неправомірність заволодіння майном. Крім того позивачка як володілець майна повинна бути впевнена у тому, що на це майно не претендують інші особи. Відтак, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Крім того, позивачка має володіє цим майном відкрито і безперервно.

Щодо першої ознаки (добросовісності володіння майном) суд першої інстанції правильно зазначив, що на момент заволодіння майном – 06.04.1996 (час вселення та реєстрації у спірній частці житлового будинку) ОСОБА_1 знала про наявність інших співвласників майна, зокрема, про свою сестру ОСОБА_6 , яка прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_3 , та отримала свідоцтво про право на спадщину на належну їй частку.

Про те, що на момент заволодіння майном ОСОБА_1 знала про наявність інших співвласників спірної частки житлового будинку, вказано у тексті позовної заяви та підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22.12.1992 (справа №2-244), копія якого додана до позовної заяви. Зі змісту цього рішення вбачається, що ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про визнання факту родинних відносин між нею та померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 . Свідком у цій справі була сестра ОСОБА_1 – ОСОБА_6 , яка підтвердила факт, що ОСОБА_3 є рідною матір`ю заявниці і що вона не проти визнання за заявницею права на рівну з нею частку спадкового майна (а. с. 36).

Тобто, районним судом встановлено, що на момент заволодіння майном позивачка була обізнана, що на це майно претендують інші особи, зокрема, сестра ОСОБА_6 , яка прийняли спадщину після смерті матері – ОСОБА_3 , що виключає наявність такої ознаки, як добросовісне заволодіння майном.

Іншою із ознак добросовісності володіння майном є неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Стосовно цієї ознаки добросовісності судом зазначено, що безтитульне заволодіння майном означає заволодіння чужим майном, коли особа діє протиправно, не маючи у себе будь-яких правовстановлюючих документів на майно. Проте зі змісту позовної заяви та з матеріалів справи вбачається, що після смерті спадкодавця ОСОБА_3 за рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 10.12.1992 (справа № 2-1593/1992) ОСОБА_1 продовжено строк на прийняття спадщини та визнано за нею право власності на належну їй частку спадкового майна (а. с. 57-80; 37).

Після отримання судових рішень та реєстрації своєї частки власності в Запорізькому міжміському БТІ (яка відбулася 15.12.1994, що вбачається з матеріалів інвентарної справи), ОСОБА_1 вселилася та зареєструвалася 06.04.1996 у спірній частині житлового будинку (а саме, в квартирі АДРЕСА_2 ) на підставі того, що вона є співвласником цього майна.

Оскільки на момент заволодіння спірним майном (тобто, на момент вселення та реєстрації 06.04.1996 за адресою нерухомого майна) ОСОБА_1 була власником 19/150 часток цього житлового будинку, відсутня така ознака добросовісності, як безтитульне заволодіння майном.

Враховуючи викладені обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки відсутні правові підстави для визнання права власності за позивачем на спірне майно за набувальною давністю, так як позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України.

Вказана позиція узгоджується з висновками, викладеними у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26.01.2026 року (справа № 686/20921/22).

За змістом частини четвертої статті 206 ЦПК України суд задовольняє позов у разі визнання його відповідачем тільки за наявності для того законних підстав, якщо визнання відповідачем позову не суперечить закону і не порушує законних прав, свобод чи інтересів інших осіб.

В апеляційній скарзі не наведено достатніх доводів, що давали б апеляційному суду підстави для її задоволення.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка є особою похилого віку, оскаржуваним рішенням її позбавлено єдиного житла і вона стала безхатченком, є безпідставними.

Судом першої інстанції не вирішувалось питання про виселення позивачки із житлового будинку або про визнання її такою, що втратила право користування житлом.

Позивачка є спадкоємцем другої черги після смерті своєї сестри ОСОБА_6 і не позбавлена можливості захистити свої права в інший спосіб.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Тому, відповідно до ст. 375 ЦПК України,апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині – без змін.

У зв`язку з цим судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст.367, 374,376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Железняк Віктор Кузьмич залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2026 року у цій справі в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.

Повний текст постанови складено 08 липня 2026 року.

Головуюча: І.В. Кочеткова

Судді: С.В. Кухар

Г.С. Подліянова