Рішення від 22 лютого 2026 р. у справі №201/16826/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/16826/25

Провадження № 2/201/1937/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2026 Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

за участю секретаря судового засідання Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним, встановлення факту припинення фактичних шлюбних стосунків, стягнення аліментів, -

ВСТАНОВИВ:

Надходження позову, позиції сторін, рух справи

30 грудня 2025 року до Соборного районного суду м. Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним Договору про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 вересня 2024 року, посилаючись на те, що цей Договір містить положення про постійне проживання дитини з батьком (пункти 2.1–2.3), про обов`язок матері сплачувати 8 000 грн щомісячно (розділ 4), про пеню 1% за кожний день прострочення (п. 6.1), а також про визначення “підсудності” спорів у конкретному суді (розділ 9), в той час як за правовою природою розділ 4 є домовленістю з аліментним характером, а питання встановлення/виконання аліментних зобов`язань підлягає спеціальному регулюванню сімейним законодавством і не може оформлюватися «під виглядом» іншого договору без дотримання вимог закону щодо форми та змісту. Позивачка зазначала, що її волевиявлення при підписанні було невільним/неусвідомленим у частині правових наслідків, оскільки їй нібито не було належно роз`яснено, що документ фактично закріплює проживання дитини з батьком, встановлює для неї фіксований платіж та штрафні санкції, а також може бути використаний у майбутніх спорах про дитину та аліменти. Додатково посилалась на те, що зміст Договору нібито порушує принцип рівності батьківських прав та не відповідає найкращим інтересам дитини, оскільки односторонньо фіксує проживання дитини з батьком та покладає на матір сталий фінансовий обов`язок без належного узгодження механізмів участі обох батьків у забезпеченні потреб дитини. Також позивачка вказувала, що умова про “підсудність” не може підміняти правила підсудності, визначені ЦПК України.

Ухвалою суду від 20 січня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

У межах строків, передбачених ст. 193 ЦПК України, відповідач ОСОБА_2 подав зустрічний позов, взаємопов`язаний із первісним, у якому просив визнати дійсним Договір від 01.09.2024; встановити факт припинення фактичних шлюбних стосунків між сторонами з 01.09.2024; залишити місце проживання дитини разом із батьком; стягнути аліменти з матері на користь батька як законного представника дитини у розмірі 1/4 усіх видів доходу щомісяця, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, з дня подання зустрічного позову. При цьому ОСОБА_2 заперечував проти задоволення первісного позову і зазначав, що після розірвання шлюбу сторони певний час підтримували фактичні сімейні відносини, однак згодом проживання було організоване окремо, і з метою зменшення конфліктів та забезпечення стабільності для дитини 01.09.2024 сторони підписали Договір, який, на його думку, фіксував узгоджений сторонами фактичний стан: дитина проживає з батьком, а мати бере участь у матеріальному забезпеченні. На момент укладення Договору, за твердженням батька, дитина фактично проживала з ним, а на час звернення до суду - постійно проживає за адресою реєстрації батька, відвідує заклад освіти за місцем проживання, має усталене середовище, режим та соціальні зв`язки; батько здійснює щоденний догляд, виховання та утримання дитини. Первісний позов, на думку батька, спрямований не на захист прав дитини, а на перегляд раніше погодженого порядку, попри те, що мати тривалий час не заперечувала проти фактичного проживання дитини з батьком.

Сторони належним чином повідомлялися про дату, час та місце судового розгляду. У матеріалах справи наявні письмові заяви обох сторін про розгляд справи за їх відсутності відповідно до положень ст. 223 ЦПК України.

Позивачка за первісним позовом ОСОБА_3 подала заяву про розгляд справи без її участі. У своїй заяві вона повідомила суд, що фактично підтверджує, що дитина з вересня 2024 року проживає з батьком; визнає, що батько здійснює основне щоденне виховання та матеріальне забезпечення дитини; вона не проживає разом із відповідачем та їх спільною дитиною, не приймає постійної участі у її вихованні; не має наміру відновлювати спільне проживання. Разом із тим вона зазначила, що не погоджується зі стягненням з неї аліментів, мотивуючи це відсутністю у неї стабільного доходу та засобів до існування. Інших заперечень проти фактичних обставин проживання дитини з батьком або щодо здійснення ним основного обсягу батьківських обов`язків вона не заявляла.

Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 теж подав заяву про розгляд справи без його участі, у якій повідомив суд, що підтримує раніше подані вимоги зустрічного позову в повному обсязі, просить їх задовольнити та просить відмовити у задоволенні первісного позову. Зазначив, що дитина з вересня 2024 року фактично постійно проживає разом із ним; він здійснює щоденне виховання, матеріальне забезпечення та організацію навчання дитини; мати дитини проживає окремо та не бере системної участі у вихованні; Договір від 01.09.2024 був укладений добровільно та фіксував погоджений сторонами фактичний порядок реалізації батьківських прав.

Таким чином, суд вважає за можливе ухвалити у справі рішення суду в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч.2 ст.247 ЦПК.

Фактичні обставини, встановлені судом.

Судом встановлено, що сторони є батьками малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 24.04.2023 у справі № 307/1036/23, яке набрало законної сили 25.04.2023 (вказане сторони не заперечували).

01 вересня 2024 року сторони підписали документ під назвою «Договір про участь у вихованні та утриманні дитини», який містить положення щодо: проживання дитини з батьком; участі матері у матеріальному забезпеченні у сумі 8 000 грн щомісячно; відповідальності у вигляді пені 1% за день прострочення; а також положення щодо “підсудності”.

Також у матеріалах справи наявний Акт про фактичне проживання та самостійне щоденне виховання/утримання дитини батьком, підписаний батьком та свідками, де зазначено, що дитина фактично постійно проживає з батьком за адресою: АДРЕСА_1 ; батько забезпечує щоденні потреби, навчання, медичний супровід тощо; мати проживає окремо у м. Дніпро.

Обидві сторони у своїх письмових заявах до суду підтвердили факт проживання дитини з батьком з вересня 2024 року та самостійне виховання/утримання батьком, а мати прямо зазначила, що не бере участі у вихованні та утриманні дитини.

Отже, досліджені судом матеріали справи у сукупності підтверджують, що дитина тривалий час фактично проживає з батьком, який здійснює основний обсяг щоденного догляду, виховання та матеріального забезпечення, тоді як мати проживає окремо та системної участі у щоденному утриманні дитини не здійснює.

Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до ст. 76–81, 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд виходить із того, що в сімейних правовідносинах визначальним є не формальне найменування документа, а його правова природа, реальний зміст та відповідність імперативним приписам закону, а також забезпечення найкращих інтересів дитини.

Даючи оцінку первісному позову про “визнання договору недійсним”, суд зазначає про неналежний спосіб захисту, оскільки позивачка за первісним позовом просить визнати недійсним Договір від 01.09.2024, посилаючись на ст. 203, 215, 230 ЦК України, а також на те, що документ має аліментний характер та не відповідає вимогам закону.

Разом із тим, суд враховує, що закон розрізняє оспорювані та нікчемні правочини. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним судом. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення і не потребує окремого судового рішення про “визнання недійсним” як умови його недійсності.

Суд бере до уваги правовий підхід Верховного Суду, за яким вимога про визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту, оскільки така недійсність уже встановлена законом; належним способом захисту є, зокрема, вимоги про застосування наслідків нікчемності (реституція тощо) або про захист права іншим передбаченим законом способом (стягнення/визнання відсутності обов`язку/визначення правового режиму).

За матеріалами справи позивачка не заявляє вимог про застосування наслідків недійсності, не обґрунтовує реституцію чи інші наслідки, а обраний спосіб - лише “визнати недійсним” - не призводить сам по собі до відновлення порушеного права.

Крім того, за змістом Договору, його окремі умови фактично спрямовані на врегулювання аліментного обов`язку (фіксований платіж, пеня), а також містять положення, які не можуть підміняти імперативні приписи процесуального закону щодо підсудності. За таких обставин суд дійшов висновку, що спірний документ у частині, де він встановлює “аліментоутримувальні” наслідки та інші імперативні відступи, не створює належної договірної підстави у цивільно-правовому сенсі та оцінюється судом як такий, що не може породжувати заявлені ним юридичні наслідки всупереч закону, тобто є нікчемним у відповідній частині.

Отже, звернення з позовом саме про “визнання недійсним” такого документа є неналежним способом захисту, у зв`язку з чим у первісному позові слід відмовити.

Водночас суд окремо зазначає, що нікчемність правочину не означає нікчемність фактичних обставин, викладених у ньому. Письмовий документ, підписаний сторонами, може бути використаний судом як письмовий доказ (ст. 76, 77, 94 ЦПК України) для підтвердження певних фактичних домовленостей та обставин (наприклад, фактичного проживання дитини з одним із батьків), якщо ці обставини підтверджуються також іншими доказами і не спростовані.

Надаючи оцінку зустрічному позову: “визнати договір дійсним”, яка заявлена Позивачем за зустрічним позовом, який просив визнати договір дійсним, посилаючись, зокрема, на ст. 220 ЦК України. Суд виходить із того, що ст. 220 ЦК України застосовується як винятковий механізм тоді, коли: (а) сторони домовилися про всі істотні умови, (б) є письмові докази, (в) відбулося повне або часткове виконання, (г) одна зі сторін ухиляється від нотаріального посвідчення правочину, який потребує такої форми.

Разом із тим у даній справі: зустрічний позов про “визнання дійсним” спрямований на надання документу юридичної сили, яка суперечить висновку суду про нікчемність правочину в частині, де він намагається врегулювати аліментні та інші імперативні питання поза належною процедурою; окрім цього, сама конструкція ст. 220 ЦК України не може легалізувати правочин, якщо його зміст суперечить імперативним приписам закону та принципу найкращих інтересів дитини. Отже, у цій частині зустрічного позову слід відмовити.

При цьому суд враховує, що наведений документ та інші матеріали справи можуть бути оцінені як доказ фактичного проживання дитини та виконання батьківських обов`язків, що має значення для вирішення вимог про місце проживання та аліменти.

Оцінюючи вимогу зустрічного позову щодо встановлення факту припинення фактичних шлюбних стосунків, суд виходить з наступного. Позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги в частині встановлення факту припинення з 01 вересня 2024 року між ним та відповідачем спільного проживання однією сім`єю, посилається на те, що це йому необхідно з метою унеможливити в подальшому претендувати відповідачці на придбане ним майно, яке він бажав би залишити виключно їх спільній доньці, а не цивільній дружині, з якою вони вже не ведуть спільного господарства та яка на теперішній час проживає окремо, влаштовуючи своє власне життя та не допомагаючи йому.

За змістом положень ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Суд встановив, що шлюб між сторонами вже припинений у судовому порядку у 2023 році, що надає сторонам визначені законом правові наслідки.

Зустрічний позов у цій частині мотивовано тим, що встановлення дати припинення проживання однією сім`єю необхідне позивачу за зустрічним позовом для унеможливлення майнових претензій у майбутньому щодо майна, яке буде набуте після припинення фактичних сімейних відносин (логіка правового режиму ст. 74 СК України).

За змістом ст. 74 СК України, якщо жінка і чоловік проживають однією сім`єю без шлюбу, майно, набуте за час такого проживання, може вважатися об`єктом спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено письмовим договором). Саме тому дата припинення таких відносин є юридично значущою для можливих майнових прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення; при цьому у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2024 року у справі 560/17953/21 було сформовано правовий висновок про те, що перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.

Оцінивши пояснення сторін, їхні письмові заяви про розгляд справи за відсутності, а також інші матеріали, суд встановив, що сторони фактично припинили спільне проживання/ведення спільного господарства з 01.09.2024, проживають окремо, а відповідачка будує власне життя окремо від позивача за зустрічним позовом та їх спільної дитини, що не заперечувалось нею у поданій заяві.

З огляду на юридичну значущість цього факту для можливих майнових прав сторін у майбутньому, вимога про встановлення факту припинення фактичних сімейних відносин підлягає задоволенню.

Щодо місця проживання дитини з батьком, то суд враховує, що відповідно до ст.3 Конвенції ООН про права дитини, у всіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється найкращим інтересам дитини. Згідно зі ст. 160, 161 СК України місце проживання малолітньої дитини визначається з урахуванням ставлення батьків до виконання обов`язків, сталості соціального середовища, умов проживання та інших істотних обставин.

Суд враховує, що: дитина фактично проживає з батьком з вересня 2024 року; це підтверджено актом, письмовими заявами сторін, відсутністю заперечень щодо факту проживання; мати прямо підтвердила, що не бере участі у вихованні та утриманні, проживає окремо й наміру повертатися до спільного проживання не має. За відсутності реального спору між батьками щодо факту проживання дитини з батьком та з огляду на стабільність життєвого середовища дитини, суд дійшов висновку, що залишення місця проживання дитини разом із батьком відповідає її найкращим інтересам та забезпечує сталість умов життя.

Разом з цим, зі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи та наданих суду відомостей не вбачається спору між сторонами про місце проживання їх спільної доньки, через те, що вона, як на час звернення до суду з позовом, так і на час розгляду справи, проживає та продовжує проживати з батьком у його житлі, який її фактично утримує, виховує та забезпечує всім необхідним для навчання та розвитку здібностей доньки, і такі умови вже існували на час звернення до суду з позовом та були погоджені умовами укладеного між сторонами 01.09.2024 року договору про участь у вихованні та утриманні дитини.

Так, після фактичного припинення стосунків між позивачем та відповідачем, позивач залишився проживати разом з донькою, займаючись її вихованням, повністю забезпечуючи всім необхідним, що не заперечувалось і самою відповідачкою, яка проживає окремо від них.

У правовому висновку, викладеному у Постанові від 15.01.2020 р. у справі № 200/952/18 (провадження № 61-14859св19), Верховний Суд зазначив, що за загальним правилом за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.

Згідно правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 22 грудня 2021 року по справі № 339/143/20 (провадження № 61-6809св21), суд також врахував висновки у вищенаведеній постанові ВСУ та зазначив, що сторони не зверталися до суду із вимогами про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, суд, враховуючи принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, обґрунтовано в межах доводів та вимог позову про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати одним із батьків, встановивши, що дитина до розірвання шлюбу після припинення фактичних шлюбних відносин батьків проживала разом з матір`ю, залишив проживати дитину з нею, чим лише констатував місце проживання дитини, не визначаючи його. Одночасно Верховний Суд наголосив на тому, що другий з батьків не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про визначення місця проживання доньки разом з ним у разі наявності підстав вважати, що проживання дитини з батьком відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Щодо стягнення аліментів, суд враховує, що згідно зі ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Доводи матері про відсутність роботи та доходу суд оцінює критично в частині заперечень проти аліментів, оскільки обов`язок утримувати дитину є безумовним і не залежить лише від наявності офіційного працевлаштування; платник аліментів зобов`язаний забезпечувати дитині рівень утримання не нижче мінімально гарантованого законом.

Відповідно до ст. 181–183 СК України аліменти можуть бути присуджені у частці від доходу; при цьому мінімальний гарантований розмір аліментів на дитину не може бути меншим ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Згідно зі ст. 191 СК України аліменти присуджуються з дня пред`явлення позову.

З урахуванням того, що дитина проживає з батьком, який фактично здійснює утримання, суд вважає обґрунтованим стягнення з матері аліментів у розмірі 1/4 усіх видів заробітку (доходу) щомісяця, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня подання зустрічного позову і до досягнення дитиною повноліття.

Також, відповідно до ч. 1 ст. 430 ЦПК України, рішення суду в частині стягнення аліментів за один місяць підлягає негайному виконанню.

Розподіл судових витрат: відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у первісному позові відмовлено, а зустрічний позов задоволено частково, судові витрати підлягають розподілу з урахуванням результатів розгляду справи.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.3, 9, 18 Конвенції про права дитини; ст.ст.141, 150, 157, 160, 161, 180–183, 191 СК України; ст. 13, 15, 16, 203, 215 ЦК України; ст. 76–81, 89, 141, 259, 263–265, 430 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним Договору про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 вересня 2024 року - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Встановити факт припинення фактичних шлюбних стосунків між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , які не перебували у шлюбі між собою, з 01 вересня 2024 року.

Залишити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із її батьком - ОСОБА_2 , який самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину без участі її матері за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 усіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня подання зустрічного позову і до досягнення дитиною повноліття.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 1331 грн. 20 коп. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

У решті вимог зустрічного позову (про визнання договору дійсним) - відмовити.

Рішення в частині стягнення аліментів за один місяць — допустити до негайного виконання.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи - строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.С. Федоріщев